Раді Вас бачити!

Розділ 15

— Влаштовувати свято – повне безглуздя – Відмітив я, відправляючи до рота шматок яєчні. То точно було яйце, це я можу згадати, адже полюбляю таку їжу. Хоча зготоване воно було так само паршиво. Ну невже важко додавати трішки більше солі? Трошечки?...

   Ми сиділи в порожній таверні, снідали та обговорювали подальші дії. Власник закладу ще зранку пішов кудись, як тільки подав нам сніданок. Тому ми могли почувати себе вільно в наших бесідах. Поруч мене – Гестія, мій наставник та вчитель. Навпроти – Кацу, мабуть найкращий воїн серед нас, молодих учнів. Кацу дисциплінований та вправний боєць. Як і всі сенікарійці, нащадки ельфів, трохи зверхній, однак рішучий. Жарту й гумору не розуміє – повсякчас серйозний. Своє довге волосся він стягує чорною гумкою.

— День Міста ніколи не відміняли. Тут, у Шелфілді, з традиціями як і всюди в провінції… От і наш управитель хоче показати, що не наляканий. Потішити та відволікти люд. Популіст – Сказала Гестія.

   Всі готувалися до дня народження гірського містечка: люди прикрашали оселі, на вулицях Шелфілда з’являлось багато квітів та вазонів, а ремісники очікували ярмарку. У всій цій метушні наша трійця намагалась не привернути надто багато уваги.

— Наш план на сьогодні? – Спитав Кацу, обережно відрізаючи шматок омлету.

— Прогуляємося містом. Не просто походимо, а поспілкуємось з людьми. А ще – ближче до обіду зустрінемось із начальником гвардії. День буде активним, нам треба рухатись.

   Гестія виглядала зосереджено. Її вродливе, трохи зморшкувате обличчя було напружено, вона думала. Навіть вночі, коли ми проводили час разом, я буквально відчував, як наставниця думає та щось поступово вибудовує у своїй уяві.

   Гестія напрочуд тонко вміла відчувати людей. Володіла якоюсь звіриною інтуїцією. На завдання вона, до речі, сама обрала мене і Кацу в якості супутників. І ні, це не через наш таємний зв’язок. Принаймні, я тверджу собі це й сьогодні. Вона обрала мене зовсім по іншій причині...

   Взагалі, я повинен був стати новим слідопитом та увібрати в себе весь досвід наставниці. Кацу ж планував стати посланцем. Він теж навчався у Гестії, тому що не буває посланця, який не був би хорошим слідопитом. Та й взагалі, всіх членів Ордену навчали однаковим речам довгі роки. Просто з часом допомагали скеровувати свою силу кудись в певний напрямок.

   Я дозволяв собі сперечатися з наставницею, але нечасто. На що отримував у відповідь важкий погляд, від якого хотілося провалитися крізь землю. Гестія була сильною жінкою, душевно стійкою. Її внутрішню та нікому невидиму чутливість я міг відчути лишень зрідка, в моменти найвищої інтимності, коли її тіло тремтіло в моїх руках.

— Я можу стати хорошим посланцем, Гестіє, мені воно цікавіше!

— Ні. Це не твоє. Ти не вбивця.

— Нащо ти так говориш? – Починав злитися гордівливий я. І дійсно, чим я не підходжу на роль того, хто передає ворогам красномовні послання? Хіба ж я не сильний, не вправний?...

   Ніби прочитавши мої думки, наставниця відповіла:

— Голос не підвищуй, малюче. Те, що ти можеш забрати життя, не робить тебе вбивцею. У тебе інший талант.

   Про це казав і майстер Джереом – вони обоє хотіли бачити мене слідопитом. Та навіть Вільгельм багато разів наголошував на тому, що я відверто поганий боєць. А я продовжував прагнути іншого; це й не дивно, адже титул посланця завжди був огорнений якоюсь таємницею, ореолом авантюризму. Особливо в уяві молодих хлопців.

— Треба робити те, до чого маєш хист. Цим ти й будеш корисний Ордену та успішно будеш виконувати нашу святу місію. Я твій наставник, якщо ти забуваєшся, і я повторюю – у тебе прекрасний потенціал для слідопита. Не поводь себе як дитина, скільки можу тобі одне й те ж товкмачити?

   Я дивлюсь у її сіро-зелені очі і не можу не захоплюватися її красою. Каштанове волосся зібрано в охайний хвостик, голова трохи похилена на бік. З докором дивиться на мене, як на невгамовного розбишаку.

   Коли ми наодинці – Гестія змінюється. Її голос стає більш м’яким, і говорить вона обережніше. Якось дбайливо. Єдине, що трохи дратує – материнські нотки та вічне повчання, навіть коли нас ніхто не бачить.

   Спогади, обличчя, та події продовжують переливатися у моїй голові, наче вода в посудині божевільного алхіміка. Я намагаюсь не відчувати всюдисущого холоду, все розглядаю деталі давно пройдешніх днів. І все знову розлітається.

   Можливо якби я так і залишився просто учнем, а вона наставницею – все склалося б інакше.

   Рідка багнюка проходить крізь пальці. Я повзу далі.

 

* * *
 

   Гвардійці дивились на нас із недовірою, вони не намагалися приховати свого роздратування, коли ми прийшли на зустріч до міського замку. Ще б пак! Приперлись тут якісь незрозумілі сектанти з гір, і будуть керувати. Розслідуваннями займатися. Тьфу!

   Міські вартові перешіптувались між собою, дехто посміхався; Морт, начальник гвардії, проводив зібрання, тому що так наказав управитель. На вулицях залишилися тільки поодинокі патрульні, яких ми допитали раніше. Тобто до великої зали прибули майже усі. І лікарі, і навіть свідки подій. Ми ж уже встигли повивчати міські вулички до того часу. Позаглядати до темних закутків.

   Коли ми йшли втрьох – Гестія зупинялась час від часу та прислухалась до чогось, що чула, мабуть, лишень вона. Ми тоді завмирали теж, спостерігали, намагались зрозуміти, що ж там таке. Однак нічого незвичного я не помічав. Тільки зимове небо над головою та похмурі фасади, недбало прикрашені квітами. День міста буде відмічатися Шелфілдом досить скоро.

— Убивця місцевий – Відмітила наставниця, коли обернулась до нас біля будівлі аптеки, де недавно знайшли мертвих людей –  Він теж ходить цими вулицями. Народився в Шелфілді. Тут його коріння. А ще – я відчуваю сліди магії. Кацу?

   Гестія подивилась на сенікарійця із питанням в очах. Хлопець примружив очі та стиснув кулаки. Напружився, намагаючись зрозуміти власні відчуття:

— Відчуваю наче.

— Що відчуваєш?

— Щось… Щось як… як вібрує…Але слабо. Це воно?

 — Так. Флоріане?

   Допоки наставниця не почала нас розпитувати – я не особливо прислухався до міста того дня. А зараз же замислився.

— Напруга в повітрі. Воно трохи важке.

— Ну ось. Ми з вами зараз біля одного з місць, де було вчинено вбивство. І ви обидва відчуваєте сліди магії. Це точно вони. Які у вас думки? Ідеї?

   Наставниця переводила погляд то на мене, то на Кацу. Очікувала на відповіді.

— Убивця окрім звичайної зброї використовує магію?

— Можливо – Кивнула Гестія.

— Або ж він користується артефактом – Похмуро додав я – І це може принести нам додаткові проблеми.

* * *

   Ми сиділи в непримітному кутку, намагались не привертати уваги. Але зрозуміло, що на нас витріщалися всі, хто заходив. Шелфілд містечко маленьке, люди знають одне одного, а чужинці – завжди вирізняються. Я крадькома глянув на наставницю – її нижня щелепа час від часу рухалась, а сама жінка ледь-ледь помітно похитувалась. Ага, отже – зосередилась та намагається відчути всіх присутніх в залі людей.

…— жертв ми знаходимо один раз або двічі на тиждень. Тобто на цей момент маємо п’ятеро вбитих – Закінчив говорити Морт.

   Начальник гвардії виглядав кепсько, було видно, що цей неголений та неохайний чоловік полюбляє перекинути чарку-дві регулярно. Він нервував; коли слово давали свідкам, або лікарю – починав ковтати слину.

   Стіни величезної зали з високими стелями були прикрашені вишуканим декором та позолотою. А ще – картинами. Портрета самого управителя тут, правда, не було, а от різноманітних пейзажів, тварин та міфічних істот – повнісінько.

   Того дня нам надали багато інформації, і її слід було проаналізувати та обдумати. Відтяти зайве. Міська варта принесла речові докази – п’ять гральних карт, які знайшли на тілах мертвих людей. Двох чоловіків та трьох жінок; абсолютно не пов’язаних між собою людей на перший погляд. Аптекар та його дружина, зовсім молодий безхатько, вдова та дочка відомого в містечку коваля.

   Власне, цей коваль і розіграв невелику виставу якраз коли Морт завершував свою доповідь. Лисий кремезний чоловік з рудими вусами розмахував великим кулаком та кричав:

— Ви всі тут тупі свині! Хто відповість за це душогубство? Хто буде покараний за мою доцю? Хоч щось ви зробили, га?

   Якась жінка у чорній хустині, вочевидь дружина, намагалась заспокоїти коваля, відтягувала його назад, однак він тільки підвищував голос. Підступав все ближче до Морта і його людей.

— Гарвіне, ми працюємо. Перестань мене проклинати! Досить вже!

— Ти сам себе вже прокляв, бісів алкоголік! Краще б ти там здох, а не моя доця! Що ти очі опускаєш? Може тут хтось не знає про згубну звичну нашого потужного гвардійця Морта?

— Вгомонися, Гарвіне, бо тебе виведуть звідси! Тобі є що розповісти нашим гостям?

   Коваль перевів погляд на нас. Глянув недобре, звів на переніссі свої брови. Чоловік гнівався і голосно сопів. Всі присутні в просторій залі замовкли.

— Я не знаю, хто ці клоуни, але ти – ні на що не здатний зморщений гриб! Нема тобі віри!

— Все, досить! – Крикнув Морт та підняв руку до гори – Виведіть його!

— Я й сам вийду. Тьху. Сором!

   Сказавши це, кремезний коваль розвернувся та попрямував до високих дверей, що вели назовні. Його дружина мовчки пішла слідом. В залі повисла непевна тиша, яку потрібно було чимось заповнити. Хтось покашлював, хтось голосно позіхнув. Залу наповнював холод та атмосфера недовіри до чужинців. Сказати вирішила Гестія:

— Чи не надто суворо ви з ними, пане Морте?

— Та Гарвін мені проходу не дає. Як померла його дочка, царство їй небесне, так він мене обвинувачувати почав! Ми спілкувалися з ним… І співчували теж. Не зважайте.

— Зважити доведеться – Тихо відмітила наставниця.

— Га?

— Кажу, що ми побесідуємо з паном Гарвіном.

   Гестія глянула на Кацу та ледь помітно кивнула в бік дверей. Ага, отже наш сенікарієць спробує розговорити горе-батька. Майбутній посланець розвернувся і пішов слідом за ковалем та його дружиною.

— Пане Морте, Флоріан поспілкується з очевидцями, виділіть будь ласка приміщення для цього.

— Та й тут можем поговорити. Повірте, Гестіє, ми спілкувалися вже багато разів, ці люди – Морт рукою вказав в бік трьох присутніх свідків – Вже розповіли все, що могли.

— Все ж наполягаю. Також я маю декілька запитань до вас та ваших людей. Ми ж можемо тут залишитися, якщо ви не проти.

   Морт гмикнув. Кивнув. Далі підійшов до свідків та сказав їм:

— Прослідуйте будь ласка за он цим молодим чоловіком, у нього є до вас кілька питань. Он туди.

   Начальник гвардії міста Шелфілд вказав на відчинені двері зліва, там знаходилась чергова зала із круглим столом. І для чого в цьому замку стільки кімнат та простору? Тут зараз була присутня практично уся гвардія, та ще купа людей – і все одно я почував себе наче у відкритому полі, не розумів, для чого управителю стільки різних зал.

   Я підійшов до очевидців: міський волоцюга, якась повна жіночка та непримітний чоловічок з сивиною у волоссі. Привітно посміхнувся їм:

— Доброго дня! Мене звуть Флоріан, я задам всього кілька запитань, це не займе багато часу. Будемо дуже вдячні за вашу увагу та відповіді, це допоможе зупинити лиходія.

— Та нас вже розпитували – Ліниво відповів чоловічок – І взагалі, хто ви такі тут?

— Ми з Ордену. Чули про нас? – Відповів я ні краплі не ніяковіючи.

   Чоловік невизначено зітхнув у відповідь.

— Давайте все ж пройдемо до он тієї кімнати, та трішки поговоримо.

   Тріо очевидців покірно послідували за мною. Нервовий Морт дивився нам в спину, я відчував між лопатками його погляд та майже всіх його підданих, хто був присутнім у залі.

* * *

   І що мені розповіли ці люди? Про чоловіка в чорному. Перший свідок – брудний безхатько – погано пахнув та стверджував, що бачив диявола. Буцімто нізвідки з’явився чоловік у чорному та забив мечем його товариша по чарці. Сам очевидець залишився непоміченим, бо ховався. А на тілі безхатька потім знайшли карту з бубновою шісткою.

   Спілкувався я з ними поодинці. Я завершував діалог з однією людиною – запрошував до зали наступну. Усім намагався сердечно дякувати. А волоцюзі дав декілька монет.

— Ну Стефан мені був винен. Я знав, що він ховає, ну… Сховок має. От. Я слідкував. Хотів побачити, де добро. Потім забрати то все. Ну от я йшов слідом, виглядав. І тут от з неба ніби, чи з під землі – диявол!...

   Волоцюга став свідком убивства. Божився, що як тільки втік звідти, то відразу доповів патрульним.

— Весь чорний, у чорному, високий, а лиця не видно! Швидкий! Це так працює прокляття нашого міста, давно казали мудрі люди, що проклято Шелфілд!...

   Товста жінка була подругою чоловіка й жінки, яким належала одна з двох міських аптек.

— Я до Маргарити в гості хотіла зайти. І чаю взяти. У мене безсоння. Я не сплю добре вже роками…

   Далі вона почала розповідати про свої проблеми зі сном, як сильно їй допомагала Маргарита, який у неї добрий чоловік. Жінка все говорила й говорила, поки я не зупинив:

— Розумію, проблеми зі сном – це важко. Розкажіть, що ви бачили, будь ласка. Ви знайшли Маргариту та її чоловіка, вірно?

— Ну так. Увійшла всередину, а вони… лежать, бідні…

   Подружжя аптекарів вбили так само як і волоцюгу, лезом клинка. Хтось наніс їм більше сорока ударів, наче гнів виплескував, коли бив. А потім поклав на тіла вбитого подружжя дві карти: хрестового валета і даму.

   Третій очевидець, чоловік із сивиною, сам мені задавав запитання та всіляко намагався вивести з рівноваги:

— Я про Орден знаю, і чому ви думаєте, що зможете знайти вбивцю? Якщо наша гвардія не змогла!

— Ми спробуємо знайти. Тому і потребуємо вашої допомоги.

— Ну якщо вже від мене залежить, чи знайдете ви цього психа, то погані часи настали.

— Я не наполягаю. Ви можете нічого мені не говорити, а просто піти геть. Але ж ви живете у Шелфілді, це ваш дім, правильно?

— Це очевидно ж. Мій дім.

— І я думаю, ви й самі не були б проти, щоб у вашому домі було спокійніше. А випадкових людей на вулиці не вбивали. Вірно ж я думаю?

   Він все кепкував та вдавав дурня. Я ж продовжував терпляче розпитувати, зберігати приятельський тон. Чоловічок врешті заговорив, але знову ж таки, нічого цікавого я не почув. Він бачив, як убили одну з жінок.

— Туман густий лежав… На колісниці приїхав я до міста, вранці то було. Я колісницю вожу, така робота. Ну приїхав, а Дорсі… Ну, пані Вів’єрн… Ну вона ж повією була, кгм, вам казали це?

— Ні – Чесно відповів я – Це ви так думаєте, чи вона саме заробляла на життя таким способом?

— Я свічку не тримав, але чоловіки ж розповідають, це провінція, а не ваш Іллінбург. Ну. Ну так, Дорсі дійсно повією була, то не образа. Професія!

   Я кивнув. Продовжував слухати далі.

— Виліз, бо до туалету захотів. Клієнт спав. Я зупинився, відійшов подалі трохи. Прикрасив міський мур, випустив зайве, скажімо так. Крик почув жіночий, дуже близько. Я ледве встиг штани натягнути. Побіг. Туман по-трохи розходиться, ну й там якась тінь! Зрісту наче як два метри!

А внизу, на землі – щось борсається. Біжу, та кричу, питаю, що сталось? Що там? А потім момент – і нема більше нікого зверху. Смикнулась та темна постать, і розчинилась у тумані, ніби не було. Внизу Дорсі лежить, ще рухається. З горла кров іде. Вона вдихнути пробує, а не може. Хрипить. А в руках вона карту стискає. Ну. Гральну.

   Отже, темна тінь, невідомий чорний чоловік, що швидко пересувається та залишає на тілах своїх жертв карти. Я ще поки не знав, чим завершиться розмова Гестії та гвардійців, не знав, яку інформацію принесе мовчазний Кацу від згорьованого коваля… Але вже було зрозуміло – у місті орудує практикант.