Раді Вас бачити!

Розділ 18   

   Клинок дав мені достатньо сил, щоб я зміг напитися води з маленької річки та не впасти при цьому обличчям вниз. Вже зовсім стемніло, ніч пришла до лісу. Я нічого не бачив навколо себе, лишень чув, як обмінюються звуками нічні хижаки джунглів.

   Рани майже зовсім перестали боліти, кров запеклась на знищеній броні. Вона більше не витікала з мене. Навіть коліно відпустило; власне, саме цей суглоб від моїх нещодавніх трюків у печерах постраждав найбільше. Голова працювала вже краще, я хоча б не так часто провалювався в небуття, міг навіть думати.

   Мені потрібно було викарабкатись на якесь дерево, щоб дожити до ранку. Я все намагався знайти підходящий стовбур наосліп, мацав руками. Випадково втрапив пальцями у мурашник – комахи одразу почали атакувати мою плоть, і вже за мить кисть почервоніла, почала набрякати, не встиг я навіть позбутися від агресивних жителів лісу. Яких ще травм мені зможе завдати Джизз-Ілар, допоки я додому повернусь?

   Ще одне дерево виявилося надто липким – я все ніяк не міг вхопитися за нього, постійно провалювався всередину вологої деревини, зісковзував. Потім тратив час на те, щоб серце вгамувалося; все ж мучила мене загальна слабкість.

   Нарешті мені посміхнулась удача, коли я дістався до ріки. Якраз біля неї і росло велике дерево, оповите ліаною, яке і стало для мене місцем ночівлі. Залізати наверх, однак, було важко й боляче – я зціпив зуби та тягнувся догори, незважаючи на нещодавні травми. Клинок я повернув назад до піхов, а самі піхви я все ж наважився носити у себе на поясі. Щоб не довелося потім діставати кинджал надто довго. Та й чого вже боятися? Якщо я вже впустив всередину магічну силу, добровільно це зробив… То що мені тепер може ще заподіяти артефакт, якщо на поясі побуде?

   Я все ліз догори та надіявся не натрапити на ще один мурашник, гніздо павуків, чи на змій. Джунглі – не ліси біля монастиря. Тут всюди смертельна небезпека, тим паче вночі. Дерева – не порятунок, там багато що може проживати та чекати на здобич. Але вже краще на дереві, ніж внизу, в цьому я був певен.

   Тому переконавшись в тому, що гілка міцна та витримає мене – я притулився до широкого стовбура та притиснув до себе сумку. І вже скоро десь внизу почув, як чиїсь лапи торкаються вогкої землі та піску; нічні звірі вийшли на полювання, і я якраз вчасно зміг від них заховатися.

   Шлунок трохи крутило від голоду, але з цим можна було впоратися. Розслабився я за шість місяців в стінах Ордену! Бувало, що я дійсно тижнями не харчувався, і виживав. А зараз побув без їжі зовсім трохи – і вже дискомфорт відчув. Розм’як. Завтра вранці потрібно буде більш точно визначити напрям руху, де я опинився, та куди мені іти. Бажано – перекусити.

   Я заглянув всередину сумки та переконався, чи книга чаклуна в порядку. Червона обкладинка навіть не намокла, всі сторінки цілі та сухі. Чудово. Не дарма я стільки часу на пошиття сумки витратив. Добре стримує воду! Я щільніше затягнув шнурок, щоб волога не потрапляла всередину. Холод в моєму тілі ніяк не відпускав, все тремтіло всередині мене, і водночас було дуже гарячим. Лихоманка…

   Здавалось, коли я видихаю – то бачу пар. Наче серце кригою покрилось, і я сам перетворююсь в льодяну скульптуру, прямо як один із степовиків напередодні. Можливо, підхопив якусь заразу? Ну тоді перспективи в мене ще гірші, ніж я думав. Але як би там не було – а дорога в мене одна, через джунглі і до Мірасеї.

   Так, тремтячи, я спробував задрімати, але вдалося воно не відразу. Хотілося вкритись бодай чимось, хоча б шматочком тонкої тканини. А не було її тут. Зуби цокотіли, гаряче дихання ніби обпалювало легені. Як це можливо, так мерзнути та відчувати жар всередині себе?

   Клинок під назвою Серце підтримував у мені життя та додавав сил. Це, звичайно, тішило, але я знав, що доведеться платити за отриману енергію. Артефакти – спасіння і прокляття людей. Я спробував пригадати бодай один випадок, пов’язаний з артефактами, котрий мав добру розв’язку. І не зміг.

   Натомість я знову згадав Шелфілд. Там теж був артефакт. Він теж додавав здоров’я своєму власнику. І чим це все закінчилося… Мені здалося раптом, що зверху впало декілька холодних сніжинок на капюшон. Не знаю, як зміг відчути я їх. Наступна сніжка вже впала не тут, а десь в моїй уяві. У темряві. Я знову почав віддалятися і дозволив мозку відпустити контроль. А холод продовжував дурманити мені душу, все показував картини з минулого, ніби знущаючись. Або звинувачуючи в чомусь…

* * *

   Ми вирішили взяти убивцю власноруч. Відправилися до м’ясної вулиці, куди час від часу приходив отець Костянтин. Отже начальник гвардії розповів нам все, що знав, а ми йому повідали про те, що говорив священник недавно, коли його допитували. Тепер ми знали, кого шукати і де проживав убивця.

   Вінтаріс Далхейн народився й виріс у Шелфілді. Як став повнолітнім – покинув малу батьківщину, вдома його не було років дев’ять. Повернувся він до рідної оселі, коли вже й батьків не стало, бо померли від хвороби обоє. І почав Вінтаріс до церкви заходити, прислужником влаштувався в отця Костянтина. Щоправда, дивні речі інколи говорив. Мовляв, знайшов джерело сили, і по-правді, може отримати таку могутність, яку йому Бог ніколи дати не зможе. Священник злився на схожі оповіді, та й дивувався, що це з хлопцем таке, про що він балакає взагалі.

— От ви, отче, служите Господу. А яку силу він вам дає? Чи може він вам віддячити за вашу службу, зробити вище, сильніше, ніж інші люди? Хто до Господа не звертається?

— Так не працює віра. Служіння Господу відбувається не для отримання якихось благ. Я служу Богові, бо так мені хочеться, хочу його славити.

— Тоді це не дуже вигідно…

   Священник тоді щиро не розумів, чому Вінтаріс Далхейн працює з ним у храмі, якщо має такі думки в голові. Збагне він це пізніше, коли блідий худорлявий молодик розкриє перед ним свою сутність.

   Спочатку Вінтаріс виглядав хворобливо, наче з ув’язнення якогось повернувся. Думали люди, що юнак теж хворіє, як його батьки, але ні. Хлопець багато працював біля дому, був повсякчас жвавим та активним. Навіть допомагав декому з сусідів по господарству, власне, випромінював життя.

   Якось він прийшов до церкви і запросив отця до себе в гості:

— Ви добрий до мене, отче. Не проганяєте мене незважаючи на те, що я кажу.

— Просто маю надію, що ти й сам збагнеш, у чому помиляєшся, Вінтарісе. Звичайно, що приходь до церкви, вдячний за твою допомогу.

— Відвідайте мій дім сьогодні зі мною. Я хочу вам показати щось дуже важливе.

   Отець Костянтин не мав великого бажання іти в гості. До власного дому, чесно кажучи, теж не поспішав, бо там – дружина і вічні сварки. Але й цей хлопчак викликав у нього якусь внутрішню неприязнь, про яку навіть собі соромно було б зізнатися. Щось відштовхувало отця. Насторожувало.

— Зайнятий я, роботи багато. Якось іншим разом.

— Краще все ж прийдіть сьогодні. Інакше хтось помре. Я вб’ю людину, якщо не прийдете.

   Коли Вінтаріс це говорив – виглядав незворушно, наче просто про погоду спілкувався. І дивився не в очі священникові, а кудись за потилицю. Ніби бачив щось недоступне для простих смертних.

   На допиті Костянтин визнав, що не слід було йому тоді підкорятися молодому послушникові і йти з ним. З цього все й почалося. Юнак показав йому шкіряні рукавички коричневого кольору. Він дбайливо зберігав їх у скляній вітрині біля ліжка.

— Погляньте, отче. Ось – сила. Життя. Знаєте, що це?

   Священник, як і більшість людей, чув щось про артефакти, мовляв, існують на світі магічні предмети, що здатні творити дива. Але це й було завжди легендою, міфом, казкою. Всередині домівки Вінтаріса – темно і брудно, він не провітрював житло та зовсім його занедбав. Фіранки повністю зашторювали вікна, в будинку панував напівморок.

   Костянтину було дуже незатишно й тривожно. Хотілося швидше забратися геть з того дому.

— І що це за рукавиці?

— Артефакт!

   Вінтаріс повільно одягнув рукавиці, смакуючи кожен момент того, як шкіра торкалася його власних рук.

— Батьки мої хворіли. Ви ж приймали участь у їх похоронах, еге ж?

— Так, я пам’ятаю твою матір і батька…

— І я хворий. Мені це сказали в Теллані. Лікар там хороший мене оглядав… Набагато розумніший, ніж наш Паул. Я от думав, що мені залишилося мало. І до тридцяти не доживу!

   Отець напружився, бо зовсім не розумів, до чого хилить послушник. Зараз здавалося, що хлопець геть не в собі. Мабуть, слід з ним попрощатися та попросити більше не приходити допомагати в храмі.

— Що порадив лікар?

— Він виявився дуже цікавою людиною. Різносторонньою. Сказав, що немає способу вилікувати мене, на жаль. Це – спадкове. Але… Є таки варіант. Ці рукавички, отче. Вони тримають мене на світі. Якби не вони – я б вже віддав вашому Богу душу. Вірите?

   Молодий послушник стиснув кулаки та підніс руки до носа. Голосно вдихнув запах шкіри, наче задоволення отримав від запаху.

— Хороші рукавиці. Але знаєш, я все ж не довіряю магії… Ти показав мені артефакт, я радий, що він тобі допомагає і ти житимеш. Але я піду краще.

— Ні-ні! Я вас чому в гості закликав? Хочу, щоб ви самі переконались в одній простій істині. Моліться за мене! Прямо зараз!

   Отець завмер від несподіванки. Тепер він точно переконався, що контактувати з послушником більше не слід. Що треба прощатися і…

— Моліться за моє здоров’я тут і зараз! Інакше я вас вб’ю! Або випадкового перехожого!

   Вінтаріс Далхейн провів вказівним пальцем в рукавиці по своєму горлу. В його другій руці зв’явився короткий клинок. Це і стало точкою неповернення. Але отець відверто боявся за своє життя в той момент. Якби він знав, що робитиме далі молодий послушник, то можливо спробував би власноруч зупинити того ще тоді.

— В сенсі… молитися?

— Метикуйте швидше, отче! За моє здоров’я. За зцілення від хвороби, за повне очищення плоті від скверни. Слова молитви ви ж знаєте напам’ять, чи не так?
 

* * *

   Що хотів довести молодик? Мабуть те, що молитви до Бога не діють та не здатні його зцілити, а от магічні рукавиці – здатні. Він погрожував отцеві та примушував того приходити до нього декілька разів в тиждень. Щоб читати Святе письмо та молитися за його здоров’я. Після молитви юнак демонстративно показував отцю синьо-оранжеві синці на своєму тілі. На ключицях, на ребрах, і на спині.

— Ну ось. Ви помолилися за мене. Бачите, щоб я став здоровіше? Щоб мої суглоби перестали гнити?

   Далі він одягав рукавиці та примушував отця мовчки спостерігати. Через деякий час – знімав їх. Звертав увагу Костянтина, що синці стали менше.

— Вони не зникли зовсім, ні-ні! Але вони стають меншими. І мені менше болить. Запевняю вас!

   З кожним разом Вінтаріс ставав сильнішим та більш рухливим. На його тілі з’являлося більше м’язової маси, а синців – менше. Навіть погляд став гостріше. От тільки бліда шкіра ніяк не бажала стати рум’яною чи більш здоровою.

   Тоді у місті почалися вбивства. Послушник продовжував ходити до храму. Він все підсміювався над отцем, вказуючи на неспроможність його віри. І задивлявся на окремих прихожан. Обирав собі жертв. Те, що саме він є убивцею – Вінтаріс не приховував. Сам зізнався отцеві, коли той знову прийшов до нього глибоко вночі.

— Послухай, чого ти добиваєшся? Скільки ти ще будеш знущатися з мене?

   Хлопець запалив декілька свічок в будинку. Посеред дерев’яної підлоги він накреслив якесь коло, а всередині нього поклав короткого меча.

— Я не знущаюся. Навпаки! Ви мені подобаєтеся як людина.

— Саме тому ти примушуєш мене щоночі приходити до твого дому зі Святим писанням в сумці? Щоб я молився? Ти ж не віриш в силу молитви, який сенс у цьому, можеш сказати?

— Ти вже запитував, Костянтине, а я відповідав. Хочу тебе навернути!

— До чого?

— До глузду! І до сили. Спробуєш одягнути?

   Вінтаріс простягнув отцеві одну з рукавиць. Священник схрестив руки на грудях та рішуче відповів:

— Ні.

— Дарма ти так. Я ж можу тебе примусити. Так само як змусив тебе ходити до мене щоночі та молитися. Бо немає в тебе вибору.

   Вінтаріс Далхейн тиснув на болюче – на сім’ю. Мовляв, якщо за себе не боїшся, готовий за свою віру постраждати, то пошкодуй сварливу жіночку та милих дочок-дівчаток.

— Ну й не одягай. Вся сила і все здоров’я будуть мені. Ну що ж, відкривай книжку та молися! Ти ж віриш у те, що говориш, отче?

— Вірю – Похмуро відповів Костянтин – А ще я молюся за те, щоб ти повернув собі розум, поки не пізно. Поки ти не наробив біди.

— Поки я не наробив біди? – Перепитав хлопець та розсміявся. Він підійшов ближче до отця та заглянув тому в очі:

— Чув, що сталося у місті, отче? Ну, ти ж думав про мене, правда? Ну точно думав, підозрював! Так от. Це – я. Я убиваю людей. Я і є біда!

   Священник дійсно відразу подумав про божевільного послушника, коли Шелфілд сколихнув перший жорстокий злочин. Побоювання підтвердилися.

— Для чого?... – Ошелешено спитав тоді священник у свого учня, який все продовжував і продовжував відвідувати церковні служби.

— Щоб жити! – Просто відповів хлопець – А тепер давайте почнімо наші нічні молитви.

* * *

   Отець декілька разів майже наважувався піти до начальника гвардії, щоб розповісти йому про божевільного убивцю. Але щоразу зупинявся, коли дивився на свою дружину і дітей. Любив він їх. Навіть під час скандалу, коли дружина могла і посудину розбити, і вдарити його скрученим рушником. Не йшло у них особисте життя – отець інколи заходив до повій, але це була його темна таємниця. Яку навіть повії ревно оберігали. Тому що отця поважали у місті – навіть хвойди, до яких він приходив, дивилися на нього з теплом в очах.

   Продовжували гинути люди від рук Вінтаріса. Тепер він одягав чорний балахон з капюшоном та все носився з колодою карт, коли приходив священник.

— Якби я хотів вбити тебе, то знаєш, яку б карту дістав?

— Я не хочу про це навіть думати.

— Король! Червовий. Бо в тебе серце добре. Тобі цікаво, чому король?

— Ні, не цікаво. Вінтарісе, зупинися. Ти не віриш в Господа, але він тебе зупинить. Якщо я не зможу, або гвардія.

— Та помовч – Махнув рукою психопат – Так от, чому король? Ну ти король у нашому місті. В колоді чотири короля. Так? Це наш начальник гвардії, це ти. Два королі. Управитель був би тузом. Логіку розумієш?

— Зупинися. Я прошу тебе.

— Ти безсилий. Глянь на себе! Ти нічого так і не розумієш? Я забираю життя людей, а ти нічого не можеш вдіяти. І Бог твій просто дивиться з небес! Молитви твої не лікують мене. Що? Не видно тобі це? Ще не дійшло?

   Вінтаріс починає злитися, а потім сам до себе сміється. Ставить колоду карт на поличку та бере до рук меча. Починає ним розмахувати.

— Глянь, наскільки легко я орудую цим клинком! А до того, як вперше одягнути рукавички, я його ледь підіймав. Бо вже мої кістки починали гнити від хвороби. І це не ти зробив, священник наш милий, не твій Господь! А магія!

— Зупинися. Я прошу тебе. Ти вже здоровий. Хвороба відступила. Для чого віднімати нові життя, скажи мені? Ти вже добився свого.

   Блідий молодик ще трохи покрутив меча в руках, а далі театральним жестом запросив священника розпочати молитву.

— Не скигли. Колода закінчиться – я піду з міста. Тебе відпущу, бо вже розумію, що не змінишся. Шкода, що мізки у тебе зламано…

   Отець Костянтин продовжував читати молитви, але думки його все крутилися десь поряд, не міг він зосередитися на Святому письмі. Чоловік шукав вихід, думав, що можна зробити. Поставити крапку самостійно в цій історії. Хіба що так. Після цього – покинути храм. Було очевидно, що Вінтаріс Далхейн не зупиниться сам. Він увійшов у смак, остаточно втратив глузд. Хоче витратити всю колоду, а це тридцять шість убитих людей. Від шістки і до туза.