Раді Вас бачити!

Розділ 8

   Констанція з’явилась через мить у кімнаті, вочевидь для неї не було проблемою пройти повз розставлені в коридорі пастки. Похитуючись та ледь не падаючи, вона наблизилась до мертвого товариша. В її очах я одразу побачив сльози. І було стільки болю в цьому погляді, стільки страждання та невимовного суму…

— Ідіть. Я за вами. Я йду, бо втрачаю сили. Потрібно бути ближе. До вас. Щоб тримати.

   Я зрозумів, що дівчина має на увазі. Ми не стали зволікати і вийшли в коридор. Вхід до підвалу довго шукати не довелося теж, пройти повз сходи, що ведуть вниз, було складно. Більше голосів чути не було.

   Ратшат теж зупинився. Невже чаклуни не почули метушню, що ми вчинили в тій кімнаті? Чи почули, але не можуть нічого вдіяти, бо Констанція їх втримує? Було б надто добре для правди.

   Тихо крокуючи сходами, ми спускалися все далі й далі вниз. Сходи не закінчувалися. Цей підвал знаходився дійсно глибоко, справжнісіньке підземелля. Воно й не дивно тепер було, що звуки не доходили сюди в повній мірі. Так ми йшли, поки не опинились посеред незрозумілої оранжереї. Біля стін – масивні стелажі елегантного вигляду. На їх поличках стоять окремі кістки й черепи. Навряд чи тільки тварин. Посеред підвалу – рослини.

   Навіть не так – дуже багато різноманітних рослин, квітів та кущів! Величезні хризантеми, астри, гвоздики, невідомі мені кущики, схожі на кактуси… Все це наповнювало підвал приємними ароматами. І створювало такий собі лабіринт. В мене аж дихання перехопило на мить. Ось це так сад! Куди там моїм деревцям та апельсинам. Я обернувся назад – Констанція слідувала за нами немов тиха примара. Дівчина обнімала себе за плечі, похилила голову на бік. Було видно, що тримається з останніх сил. І тримає оборону для нас.

   На стінах подекуди горять масляні лампи. Серед цього напівмороку ми продовжували крастися та слухати. Я минув декілька стелажів, трохи оглянув рештки тварин та людей. От же хворі мерзоти… Десь з глибин чудернацького підземного саду долинало сонне бубоніння. Декілька голосів щось тихо чи то наспівували, чи просто озвучували якісь не пов’язані між собою слова. Я підкрався ближче. Крізь густі кущі з якимось рожевими ягодами я побачив декілька людських фігур, що наче як стояли в колі. Їх темно-червоні балахони освітлювали зелені вогники. Що вони там роблять? Заклинання групове? Ритуал? Поряд з’явився Тхарсі. Він сопів та з люттю вдивлявся в зелені миготіння зовсім поряд.

   "Атакуйте. Я тримаю.”

   Послухавши голос у своїй голові, я підстрибнув та вмить винирнув з кущів прекрасного саду. Їх було п’ятеро – зовні вирізнявся тільки один, що стояв по центру біля високої підставки для книг. Навколо нього - свічки з яскравим полум'ям. Дієро Канітар. Його роба була зовсім чорною, на собі вона мала чудернацькі орнаменти, наче криваві лінії вони огортали його постать яскраво червоними смужками. Лисий стариган здійняв руки догори, очі мав заплющені. Його учні – ще одна жінка та троє чоловіків.

   Все це я роздивився всього за коротку мить, а далі кинувся в атаку і перервав їх групові співи. Жінка й чоловік не встигли вчинити опір. Можливо вони гарно володіли магією, але нічого не змогли протиставити моїм клинкам та швидкості – їх тіла засмикалися в паніці, вони намагалися впіймати мене, нанести хоча б один удар, але просто не встигали. Рани від моїх лез виштовхували назовні кров з їхніх тіл. В зеленому світлі свічок кров виглядала зовсім чорною. Обоє впали замертво, безпорадно й ошелешено.

   Ратшат тим часом бився ще з двома адептами, я ж зустрівся поглядом з Канітаром та линув до нього. Старий чаклун вже розплющив очі і тепер дивився на мене з ненавистю, вишкіривши зуби. Я був все ближче. З якоюсь надприродною спритністю старий маг витяг кинджал з-за спини та ледь не встромив його мені в серце. Я встиг ухилитися. Спробував нанести два удари – мої леза пролетіли повз. Потрібно спіймати ритм, треба відчути опонента.

   Раз – його клинок знову пролетів поряд, і цього разу черканув мене по броні. Вцілив. Два – я знову наближаюсь, і цього разу сам влучаю лезом в його бедро. Три – гостре лезо чужої зброї впивається в моє праве плече, я відчуваю пекучий біль та ледь не впускаю клинок з руки. На щастя, лезо увійшло неглибоко. Я ніяк не був готовий до таких швидкостей, а біль вдарила з такою силою, що у мене запаморочилося в голові. Відчуття, ніби старий чаклун підсилив себе чимось…

   Рівновагу все ж утримую. Чотири – знову втримуюсь, але тепер маю декілька свіжих подряпин, котрі чомусь дуже сильно печуть. Його лезо отруєне? Це магія?

   П’ять – ухиляюся. І нарешті вцілюю своїм клинком прямо в печінку, сантиметр в сантиметр. Заганяю лезо кинжала до кінця. Худорлява рука мого опонента впускає кинжал на підлогу, вкриту м'яким килимом. Канітар злісно вишкірився, але одразу обм’як, почав падати. Зашипів. Я повисаю зверху, притискаю його додолу.

— Що це за клинок? Що він робить? — Намагаюсь допитати чаклуна, поки той живий. Дієро Канітар продовжує шкіритися та витріщатися своїми великими очима. Якби поглядом можна було вбивати, то, безсумнівно, я б вже лежав мертвий.

— Що за клинок?!

— Неважливо. Ти, і твій Орден… - Канітар замовк, сковтнув слюну – Ви здохнете. Всі, я клянуся. Ви заплатите.

   Великі краплі поту стікають з мого чола прямо на обличчя старого мага. Гаряче мені стало, сили почали покидати тіло, наче хтось почав висмоктувати їх.

   В голові запаморочилося. Зашуміло в вухах знову. Що він зробив? Що це за клинок? Зрештою, що б там не було – я наніс чаклунові смертельну рану. Канітар мрець, з ним покінчено. Після таких ран не виживають.

   Перед очима забігали чорні мурашки, поле зору звузилося. Я перестав бачити чітко, але все ж навпомацки підходив з підлоги той самий клинок Канітара, та відкинув його подалі. А десь позаду раптом крикнув Ратшат. Щось впало. Я відволікся та обернувся – Констанція лежала на підлозі і не подавала ознаків життя. Недалеко від неї навколішки стояв охоронець-степовик і тримався за живіт. Під ним все утворилась помітна калюжа крові. Його опоненти лежали мертві.

   Сяк-так піднявшись, я підійшов до дівчини. Сховав клинки, присів поряд. Обернувся, щоб переконатися, що Дієро Канітар мертвий. Його тіло в чорному балахоні лежало непорушно. Я спробував припідняти тендітну дівчину.

— Ей, Кеїша. Кеїша, ти мене чуєш?

   Я сам не міг впізнати власний голос – глухо він звучав, важко давався кожен звук. Констанція засмикалась, наче в конвульсіях, її пальці намагалися вхопити повітря, весь час стискались та розтискались. Вона схлипувала.

— Кеїша!

   Допомагати Ратшату вже потреби не було. З такими ранами теж не живуть. Степовик навіть спробував підвестися, але відразу впав ниць. От і все.

   Вочевидь напруга, яку переживала провидиця, була надто великою, дівчина отримала великої шкоди. Однак тепер все було скінчено. Звичайно, хтось із цих сектантів ще міг знаходитися поруч, ми ж не знали їхню точну кількість, коли нападали. Але…

   Десь позаду щось загуділо. Я обернувся. Бісові темні плями перед очима! Нічого не бачу. Протер очі, і помітив довгий темний слід на килимі кольору кави. Точні відтінки було визначити важко у цій напівтемряві. Декілька свічок впало вниз і погасло, один із зелених вогників погас. Тіло Дієра Канітара перемістилося чомусь вправо. Старий чаклун все ще був живий! Він майже встиг відповзти до стіни за цей час, і продовжував рухатися. Закололо серце. Я глибоко вдихнув та видихнув. Тепер чаклун лежав під стіною там, копошився в листях. Щось робив! Одна зі стін знову завібрувала. Я вже, бува, піднявся, щоб поставити крапку в цій історії остаточно, але своїми чіпкими пальцями мені в руку вп’ялася Констанція.

— Не йди. Я. Задихаюсь…

   Вона розплющила очі та тягнулась до мене. Її груди тремтіли, як крила в птахи. Все намагалися втягнути повітря. Я знову обернувся. Одна із стін почала відсуватися вбік. Важко було розгледіти деталі. Стіна продовжувала гудіти, а старий маг продовжував жити. Він намагається втекти через потаємний хід – от що відбувалося.

* * *
 

   В мене на руках жінка, що вмирає. Ворог намагається втекти. Час приймати рішення. Ось такий от вибір, або залишитися з нею, щоб спробувати врятувати, або наздогнати ворога та покінчити з ним.

   Колись життя вже ставило переді мною такий вибір. Багато років тому.

   Чому я залишився тепер, щоб врятувати Констанцію? Що мною керувало? Точно не здоровий глузд. Адже убити мені потрібно було дочку майстра Джереома, не рятувати. Її смерть тепер взагалі була для мене дарунком. Охоронці мертві, послідовники Канітара та його новоспечений темний культ – мертві. Сама Кеїша – ось вона, навіть сил докладати не треба, щоб її серце перестало битися остаточно. Залишалося тільки додому повернутися і про Канітара розповісти.

   Я розриваю тканину сукні на її грудях, припіднімаю дівчину до себе та роблю штучне дихання. Торкаюсь її пухких губ. Починаю робити масаж серця.

— Нумо, Кеїша, ну!

   Стіна продовжує гудіти. Нічого, він не втече далеко. Неможливо вижити після схожих ран! Навіть якщо якимось чудом Канітар залізе кудись через стіну, йому все одно кінець, він не відповзе далеко. А Констанцію ще можна врятувати. Як тільки я поверну її до тями – піду та покінчу зі старим чаклуном.

— Кеїша! Дихай! Чуєш мене?

   Трясу її, тисну на грудну клітку, тримаю голову. А сам знову втрачаю зв’язок із реальністю. Знову падає на мене слабкість важким каменем.

   Дівчина закашлялась. Вдихнула глибоко та важко, майже боляче. Силою вчепилася мені до рук.

— Не залишай мене тут. Будь ласка – Пошепки попросила молода провидиця та обняла мене.

   Серце моє забриніло, заболіло в грудях, й я сам не зрозумів, що відчув. Це було як удар, ніби стріла влучила, а на голову хтось вилив відро з водою.

— Послухай, що я тобі скажу – Несподівано для себе почав я. А насправді – вже зробивши вибір – Твій батько шукає тебе, щоб убити. Я не слідопит, я – посланець. Я тут, щоб прибрати тебе. Але я не зроблю цього. Чуєш мене?

   Дівчина киває. В очах сльози та якась імла, але погляд свідомий.

— Нам потрібно забиратися. Я заберу тебе.

— Тхарсі… Ратшат…

— Вони мертві. Іди сюди.

   Я підняв її на руки. Важко гепнуло серце. Виніс дівчину з підвалу, піднявся сходами наверх. Двічі зупинявся, щоб перевести подих. Щось відбувалося з моїм тілом, це точно справа рук старого чаклуна. Дівчина мовчала, наче оторопіла. Та й мені не було що сказати. Я піднімав її на руки та йшов далі.

Обережно минув пастку посеред темного коридору. Тихо вибрався назовні, щоб навіть двері не заскрипіли. Відніс Констанцію до тих кущів, де ще недавно й сам сидів, спостерігаючи за домом. Надворі все ще було сіро, тому що високі дерева погано пропускали проміння ранкового сонця, людей не видно теж не було.

— Кон… Кеїша, послухай. Я відріжу трохи твого волосся. Розумієш мене? Мушу показати майстру Джереому, твоєму батьку. Як доказ.

   Вона мовчки кивнула. Я обережно зрізав пасма кучерявого волосся, і робити мені це було чомусь дуже неприємно. Констанція дихала вже спокійніше, її грудна клітка впевнено здіймалася вверх, серце билося. Добре.

— Заляжи на дно. Розчинися в районі степовиків, не привертай уваги. А краще взагалі покинь країну. Рано чи пізно в Ордені дізнаються. Я не хочу, щоб так було. Я ніколи не провалював завдання, тому зникни. Заради себе. І заради мене, щоб не підставляти. Пообіцяй.

— Я не маю куди йти. І я не хочу кудись іти лишень через свого батька.

— Тебе уб’ють. Або мої побратими з Ордену, або інші маги. Я впевнений, що ми не всіх перебили. Пообіцяй, що не будеш підставляти під удар ні себе, ні мене.

   Я вимагаю обіцянки у знесиленої дівчини і сам розумію, наскільки це безглуздо виглядає збоку. Що мені дасть її обіцянка? Гарантію? Я запоров завдання. Провалив все, що тільки можна, витворяю страшенні дурниці, яким не може бути прощення. Тотальний сором та безславний кінець.

— Обіцяю. У тебе не буде проблем. Повернись і добий Канітара. Я досі його відчуваю…

— Іду. А тобі треба йти звідси. А я повернусь і довершу почате. Зможеш рухатись сама?

— Так. Тхарсі та Ратшата потрібно похоронити. Ти не зробиш цього. Поверни їх на південь. Головою. Це важливо. Будь ласка.

   Я кивнув. Потрібно було повернутися в дім та все оглянути в підвалі, оглянути клинок, яким орудував маг, провести обшук в будинку. І добити старого чаклуна. Не можна виключати вірогідність того, що в домі залишався ще хтось із сектантів, тому слід бути обачним. Хоча яка тут обачність може бути тепер, після того що я наробив?...

   Відносно дівчини, совість чиста. Я попередив про небезпеку, життя їй врятував. Не відняв його. Далі нехай сама вирішує, що і як. А що говорити в монастирі та як пояснювати цю історію майстру Джереому – я продумаю пізніше.

— Ти хороша людина. Не як батько. Як тебе звати? – Почув я голос Констанції позаду, вже коли зробив крок назад до будинку. Відповів теж не обертаючись:

— Посланець.

   І пішов.

* * *
 

   Знову з'явилось це відчуття всередині, наче небезпека сновигає поруч. Наче ось-ось, і щось лихе станеться, з’являться невідомі вороги. Я оглянув подряпини від клинка, яким мене поранив Канітар. Помацав рану на плечі. Це не були глибокі рани, жити я буду. Але чому ж так печуть вони? Чому я відчуваю, що продовжую втрачати сили, ніяк не можу вгамувати серцебиття? До того ж кров дрібною цівкою продовжує швидко витікати, все ніяк не затягуються рани, що дивно. Перебинтовуватися не було часу.

   В першу чергу я спустився назад до підвалу, але Дієро Канітара очікувано не знайшов. Кривавий слід тягнувся до стіни, і там різко обривався. На одному зі стелажів я знайшов сірники та декілька факелів. Взяв та запалив один, щоб розсіяти морок цього підземного саду, більш детально оглянути стіну.

   Так, це був потаємний хід. Тонка лінія контуром проходила вверх, вбік та вниз на кам’яній стіні. Якимось чином Канітар активував стіну та встиг сховатися, поки я рятував Констанцію.

   Я оглядав кам'яний мур, найближчі стелажі, підлогу – все намагався знайти якийсь важіль, чи кнопку. Хоча, можливо таємний хід активується магією.

   Небезпека наближалась. Я відчував, що в мене закінчується час, і що можливостей для втечі стає менше; невидиме кільце звужується.

   На дерев’яній підставці, за якою до цього стояв старий чаклун, я знайшов книгу в шкіряній червоний обкладинці. Швидко перелистав сторінки, побачив багато неохайно написаного тексту від руки, купу приміток різними чорнилами. Почерк та колір чорнила змінювалися на різних сторінках, де не де зустрічалися малюнки, якісь схеми. Це що, у них тут нічне групове читання диявольских книжок? Отже, беру це з собою.

   В мерехтливому світлі факелу клинок, яким ще недавно орудував Канітар, виглядав чудернацько – його лезо було сильно вигнуто. Також на лезі я міг розгледіти невідомий ієрогліф. Схоже, це один з артефактів. Саме цей кинджал ніколи не зустрічався мені, але я читав про нього, знав, що чарівники завше на все готові, щоб заволодіти артефактами. Конкретно цей клинок називали Серцем.

Якщо це дійсно він. В Ордені було прийнято вважати, що Серце давно втрачено й забуте. Сам клинок на диво мало важив. Що це за метал такий? Кинджал, відповідно, я теж забрав. Засунув його до піхов для меча, які відтяв у одного з мертвих сектантів. Криво, але так я донесу цю зброю безпечно. 

    А ще я забрав з десяток дрібних сувоїв, кольорові камінці, декілька амулетів з дивними символами, один темний балахон, ще якісь рукописи та декілька конвертів з листами. Все це я склав до своєї шкіряної сумки, прошерстивши два приміщення та підвал.

   Тіло з двору я також притягнув до підвалу, намагаючись не наступити на пастку чарівників. Глянув в бік кущів, де недавно залишив Констанцію – там вже було порожньо. Дівчина пішла. І добре.

   Інших сектантів я теж спустив вниз по сходах. Нехай котяться, нехай лежать всі в купі. Трохи повагавшись, все ж виконав прохання молодої провидиці, повернув мертвих Тхарсі й Ратшата головою до південної частини. Заледеліне тіло одного з нещасних степовиків вже почало танути.

   Отже я швидко як міг обшукав декілька приміщень на першому поверсі, їдальню і спальну. Тут було досить багато різної зброї, декілька посохів, різні книги. Дорогий посуд, прикраси, декілька видів балахонів, червоних і чорних, навіть з позолотою. Ґрунтовно тут заселилися ці покидьки! Далекоглядні плани мав Дієро Канітар, якщо цілий будинок він заселяв зі своїми послідовниками. Навіть про підземний хід подбав!

   І давно тут вони жили, не інакше. Ліжок я нарахував шістнадцять. Отже я правий, не всі сектанти мертві. Навіть якщо згадати тих трьох, котрих ми прикінчили ще під час першої зустрічі в тому провулку…

   Було б добре це все, звичайно спалити, зробити величезну пожежу, щоб ця обитель зла згоріла до тла, щоб всі ці богохульні ритуали, погані наміри вигоріли з пам’яті Міста Тіней, а дім – завалився. Я подумав про це і в черговий раз зрозумів, що не можу. Немає сил. Життєва енергія стрімко покидала моє тіло. Час біг вперед.

   Шкода тільки, що я не віднайшов способу дістатися до таємного проходу. В вухах знову шумить, неприємний холодний піт спиною стікає, чорні мушки повернулися до очей. Та ще й серце б’ється не в такт. Звичайно, я хотів би бачити мертве тіло старого чарівника… Я повернуся сюди обов’язково. Знайду спосіб відчинити цю бісову стінку, але не зараз.

   Отже, я взяв все, що вважав за потрібне, що буде корисним та цікавим для Ордену. Одягнув через плече сумку. І обережно вийшов назовні, зачинивши задні двері на ключ. В щоки вдарила гаряча кров, сильно запекли рани на руках. Добре, що хоч кровотечу зміг зупинити та сяк-так перебинтуватися. 

Ні, не простою зброєю мені пустив кров цей старий виродок. Не виключено, що цей клинок був справжнім артефактом. Якщо так – то тут варто очікувати найрізноманітніших наслідків. Ну, в будь якому випадку я не збирався просто лягати й помирати. Ще поборемося за життя.

   Зараз я вийду з подвір’я цього проклятого будинку та попрямую далі на схід – так я покину місто, а далі розчинюся в джунглях. Чим би там не займалися сектанти, що б вони не готували – їхнім планам кінець. Якби я був впевнений, що втримаюсь на ногах ще бодай трохи довше, то неодмінно залишився б ще трохи в тому підвалі. Пошукав би спосіб відкрити стінку, придумав би як спалити будинок. Однак такої впевненості не було. Самопочуття погіршувалося, тому потрібно було повертатися додому.