Раді Вас бачити!

Розділ 20   

   На наступний день якраз випало свято – День Народження Шелфілда. Однак ніхто з людей не мав бажання приймати участь у запланованих заходах. Та й заходи, власне, відмінили; тільки святкові вивіски, декорації та вазонки вказували на те, що сьогодні особливий день. У Шелфілді оголосили траур. Траур переживав і я в себе на душі.

   Гестію повинні були поховати в стінах монастиря – управитель міста пообіцяв нам з Кацу про все подбати, і доставити тіло найближчим часом в гори. Я сказав, що залишуся біля неї. Що дочекаюсь та послідую разом з труною. Плани ж мої змінив Кацу.

   Я не спав до ранку після всіх цих подій. Спершу стояв просто на вулиці та слухав завивання вітру біля входу до залу управителя. На холод не зважав. Потім повернувся до таверни та просидів за столом до ранку, навіть не рухаючись та дивлячись в одну точку. На столі все ще лежали папері, де Гестія робила різні відмітки стосовно розслідування.

   Все було скінчено.

   Тіла померлих забрали з вулиць, управитель оголосив, що вбивцю піймано і страчено, і тепер місту нічого не загрожує. Хтось лаявся. Хтось молився. Коли дізнались, що вбито отця Костянтина та його сім’ю – багато людей заголосили від плачу. Любили священника городяни. І шкодували.

— Скільки людей ми втратили… І ви… Співчуваю – Казав управитель нам, коли всі зібрались у великій залі, і городяни, і знать, і Морт з гвардією – Ми відправимо гонців до Ордену, підтримаємо грішми, все як домовлялися. Вам потрібна медична допомога, хлопці?

— Ні, порядок. Флоріане? – Кацу подивився на мене. Я тільки рукою махнув. Все ще не міг говорити, горло стискало.

— Не треба нікого відправляти. Ми доставимо все до монастиря самі – Сказав Кацу, маючи на увазі золото, яке повинен був заплатити управитель – Тільки зважте, що ми втратили людину, Гестію. Дуже дорогу й цінну для нас. Доплатіть, будьте ласкаві.

   Кров вдарила до вух. Я подивився на сенікарійця та не знайшовся, що сказати. Мене здивувало, з якою холоднокровністю майбутній посланець зараз говорив про наставницю. Звичайно, їх з Гестією об’єднувало набагато менше, ніж нас, але…

   Я не став очікувати кінця їх розмови. Розвернувся і пішов геть. Різало мені вухо, коли я чув ім’я наставниці у минулому часі. Не так все повинно було статися. Звідти я пішов до поминального залу – він знаходився в підземеллю замка, там господарював доктор Паул. Побачивши мене, старий лікар і слова не сказав. А що казати? Зараз у нього багато роботи. Багато мертвих тіл, над якими треба попрацювати. Тим більше враховуючи, що священник та його проклятий послушник мертві, і роботою отця теж повинен був хтось зайнятися.

   Я сидів біля холодного кам’яного столу, на якому лежала Гестія. Тільки цокання годинника чув, а самого механізму – не бачив. Тут пахнуло якимось маслами, темні коридори наповнював дурманливий димок. Тремтячою долонею я прикрив очі коханій жінці. Нехай не дивиться на ці похмурі стіни, чи на обличчя доктора Паула, який десь тут сновигав. Нехай спить спокійно. З моїх очей невтомно лилися сльози, і я ніяк не міг їх зупинити. Що сказати, що пообіцяти їй? В чому поклястися?

— Прости мені.

   Це було єдине, що я зміг з себе витиснути. Я глянув на неї востаннє, підвівся і пішов.

   Коли вийшов надвір, мене наздогнав Морт.

— Гей, як тебе. Флоріане…

   Я не реагував. Продовжував іти.

— Стій.

   Він з’явився перед моїм обличчям. Цікаво, цей чоловік умивається хоча б інколи?... Начальник гвардії міста Шелфілд так і не защепив ґудзик правильно.

— Що?

— Слухай, я бачу, що… Ну. Прийми мої співчуття. Я розумію … Мені шкода.

— І мені шкода, Морте. Співчуваю за патрульних. За городян.

— Угу.

   Між нами повисла незграбна тиша. Потрібно було або продовжувати бесіду, або йти. Я відвів погляд. Покрокував вперед.

— Напарник твій дуже артефактом цікавиться. Оглядає його уважно. Зараз з моїми хлопцями разом в будинку на м’ясній вулиці. У вас з ним все нормально?

— Все гаразд. Дякую.

   Я продовжував іти. А в голові у мене почали з’являтися тривожні думки та допущення. Гвардієць залишився позаду. Коли я відійшов достатньо далеко, то він вигукнув мені в слід:

— Слухай, якщо надумаєш колись полишити свій монастир, я був би радий тебе бачити у нашій гвардії. Ти міцний хлопака.

— Прослідкуй краще, щоб у тебе проблем не було і щоб посаду зберегти.

— Я працюю над цим.

   І ми розійшлися. Вулиці міста були порожніми.
 

* * *

   А вранці до таверни увійшов сенікарієць. Я не знав, де він провів ніч, але здогадувався, що Кацу обшукував житло маніяка, як і казав мені Морт. Відчував, що так було. Вже тоді я розумів, до чого все йде, але ще не міг це сам собі окреслити. Усвідомити… І що ж він задумав?

   Власник таверни не з’явився цього разу і сніданок нам не зробив. Більше ми не були цікавими для городян, а отже і дбати про нас більше не треба. Справу закрито, вбивцю знешкоджено.

   Залишилося тільки розібратися з тим, що за символи малював на міських мурах Вінтаріс Далхейн. Звідки до нього прийшли всі ці трикутники, кола та схематичні зображення тварин. Всі ці міркування я планував викласти вже в Ордені, коли ми повернемось додому. Потрібно буде також подумати про Латтхорн. Адже десь там, вочевидь, маніяк і зіткнувся з артефактом вперше. Хтось навчив його. Показав… У таких історіях завжди є глибокі коріння. А те, як блідий хлопець втратив глузд – наслідок. Результат магії.

   Пора була Шелфілду повертатися до свого звичного життя, вочевидь. Після того, як поховають шість нових жертв на кладовищі – городяни заживуть, як і раніше. Весілля будуть грати, торгувати, а там і святкування традиційні відновлять. І…

— Флоріане, я йду.

   Я підняв погляд на напарника. Обличчя його набрякло, під очима синці. Як виглядав я – залишилось тільки здогадуватись.

— Куди йдеш?

— Геть. Набридло мені. Повертайся в монастир сам.

— А як же… Як… Ми… і Гестія… Артефакт…

   Важко мені було підбирати слова, губи наче чужими стали. Я все ще не прийшов до тями після подій вчорашнього вечора.

— Я тому й зайшов. Бо знав, що ти б слідом пішов точно. Шкода мені Гестію, хорошою жінкою вона була. Мені шкода.

   Я все ще продовжував дивитись на Кацу та чекати, що він скаже далі.

— Я забираю артефакт.

   Он воно що.

— Для чого? Куди ти збираєшся йти? Чому?

— Не хочу ризикувати більше життям. Рукавиці забираю. Продам їх, можливо. А ти бери все золото. Тут достатньо. Нехай це буде твоя частка. Та й теж іди. Я так розумію, повертатися назад у тебе причини більше не має.

   Напевне Кацу знав про наші стосунки з наставницею. Він же не дурень. Можливо, ще хтось знав із братів та навіть сестер в Ордені. Хоча я нікому ніколи нічого не казав. Навіть моєму товаришу Хотчу. Зараз це мене хвилювало найменше.

   Сенікарієць надумав покинути Орден, прихопивши з собою магічний предмет, що приніс стільки страждань і горя. А мені запропонував гроші.

— Скільки там? – Запитав я, хоча насправді відповідь мене не цікавила. Хотілося трохи потягнути час, ще поспілкуватися із Кацу.

    Воїн зняв сумку з плеча та потрусив її. Дзвеніло.

— Повна сумка важких красивих монет. Я не рахував, Флоріане, але це… Це вагомо. Ти зможеш собі навіть дім купити і почати зовсім інше життя.

— А не думав, що потім нас шукатимуть?

— Мене шукатимуть. Бо я взяв рукавиці. А ти просто зникнеш із грішми. Бери разом з моєю сумкою. Чи ти думаєш, наш Джереом сильно лікті згризе за мішок золота? О, повір, в стінах Ордена багато грошей…

   Здається, я зрозумів, чому наставниця так хотіла, щоб саме я зупинив маніяка з артефактом. Спокусився Кацу могутністю рукавиць, і все. Вона це відчула раніше? Тоді чому мені не сказала? Не встигла? Зрозуміла надто пізно? А що сам Кацу? Могутності захотів, сили? Безмежного здоров’я?

Чи дійсно комусь продати хоче артефакт, але який тоді сенс мені гроші віддавати?... На якусь мить я засумнівався. А можливо так із зробити? Забрати повну сумку монет, та й зникнути? Відправитися кудись, де тепло. На острови Теллану, чи на Делібрін. Розчинитися в Джизз-Іларі. Це не так вже й важко. А може – взагалі залишити континент.

— Давай – Погодився я.

   Кацу усміхнувся кутиком губ та поклав переді мною сумку з монетами.

— Ні, ну якщо хочеш бути з Орденом і далі, то повертайся. Але будь тоді другом, нехай я спокійно відійду геть. Скажи їм, що я помер. Придумай щось, ти хлопець тямущий. Дякую.

   Нащадок ельфів розвернувся і вийшов з таверни, залишивши мене наодинці з паперами Гестії та тугою на серці. Ні, звичайно я не планував брати собі ці гроші і покидати монастир. Не по душі мені така ідея. Я знав, що потрібно повернути артефакт додому. Цього б Гестія хотіла. І це правильно буде.

   Також я зрозумів, що домовитися з Кацу не вийде. Очі у нього недобрі були під час цієї розмови. Хижі. Тому я дав піти сенікарійцю, щоб пізніше взяти слід та спробувати переконати його вже за містом. Де не буде зайвих вух та очей. Тому що результат у такої бесіди може бути дуже різним. Врешті, за містом більше можливостей відступити. Втекти, сховатися.

 

* * *

   Я йшов промерзлою землею, під ногами хрускотіла блідо-зелена трава. Відійшов від міста вже достатньо, і тепер міг бачити Кацу. Тут ще поки не було де заховатися. Суцільна рівнина, присипана дрібним снігом. Небо сіре-сіре, нічого в ньому немає, крім морозу. Сумка з монетами дзвеніла за спиною. Сенікарієць стояв, дивився на мене. Наче очікував.

   Я підійшов ближче, дивлячись йому просто в вічі. І тепер ми стояли один навпроти одного. Кацу посміхався.

— Ну ти й впертий. Флоріане, невже це твій вибір?

— Віддай артефакт, Кацу, ти й сам бачиш, скільки зла воно принесло. Скільки людей загинуло.

— Тому що дах поїхав у цього придурка. Волі не вистачило йому – зациклився на своїй хворобі, видужав, а потім вже й зупинитися не міг.

— Це проклята річ. Ти ж знаєш.

— Знаю, бо так нас вчили – Погодився Кацу – А ти ніколи не задумувався над тим, що, можливо, Орден просто боїться чужої сили? Не хоче, щоб хтось був могутнім окрім наших наставників та настоятелів?

— Божевілля Вінтаріса це по-твоєму могутність?

— Я не про нього кажу. Він був слабким ментально. Не витримав.

— А ти витримаєш, гадаєш?

   Кацу зітхнув, наче ця розмова його втомлювала. Мабуть, так і було.

— Це вже моя справа. Послухай… І ти, і я – вже дорослі хлопці. Самостійні. Можемо собі дати ради. То може не варто більше триматися монастиря? Та подивись на себе, ти молодий, ти дужий! Хочеш як Вільгельм бути потім? Чи як Джереом? Перетворитися в каліку, прожити ціле життя як раб? Та облиш!

— Орден дав нам життя – Підмічаю я і роблю декілька невеликих кроків, щоб бути ближче до Кацу – Ми – нікому не потрібні сироти. Чи забув ти?

— Саме так! Сироти! А отже нікому ми нічого не повинні. Ми не просилися до Ордену, коли були малі. Нас взяли самі. Зробили вибір замість нас. Почали перетворювати в зброю. А ніколи ти не думав, що окрім молитов та переслідування магів є ще заняття на світі? Я от подумав. Навички та знання отримав, за це, в принципі, вдячний. Тепер хочу піти своїм шляхом. А ти?

— Я маю все, що мені потрібно, Кацу, я вже на своєму шляху. Орден все мені дав, це – моя сім’я. І ти теж моя сім’я.

— То для чого ти мене догнав, брате мій Флоріане?

   Напруга зростала. Я підійшов ще ближче. Кацу бачив мої кроки, але не відступав. Впевненим був у собі, і не дарма. Я вже знав, чим закінчиться наша розмова. На жаль, розумів. Але ще мав якусь примарну надію, що гордий сенікарієць мене почує.

— Намагаюсь домовитись – Чесно відповів я.

— Та ні, друже, не треба мене ні в чому переконувати. Я забираю артефакт і йду, а ти роби що хочеш. Кожен робить вибір. От сьогодні я вперше роблю свідомий у власному житті. Хороше відчуття, скажу тобі!

— І я зробив свій вибір. Брате.

— Наздогнати мене та читати проповіді?

— Ні. Або я забираю рукавиці. Або помираю, намагаючись. Інакше не можу.

   Посмішка сповзла з обличчя Кацу. Почав злитися він. Роздратувався. Дихав голосно, брови насупив.

— Який же ти! Як… Як… Вона!

— Я радий – Щиро втішився я.

— Флоріане, кажу єдиний раз – йди геть.

   Після цих слів Кацу дістав із характерним дзвоном металу свою катану із піхов. Лезо – гострюще, я це знав, адже нащадок ельфів завжди гострив улюблену зброю, навіть коли мав вільний час. Можливо стрес так знімав, або це була своєрідна медитація. Дивно взагалі, що кресало з собою в дорогу не приніс до Шелфілда.

   Я зробив ще один крок назустріч.

— Ну тоді у тебе немає шансів.

 — Я знаю.

   Я погодився, тому що не було сенсу сперечатися з очевидним фактом. Кацу – мабуть найкращий воїн серед молодих учнів. Майбутній посланець. Гордий і сильний, вольовий, завжди в формі.

— Знаєш, Кацу. Ти все одно не став би ідеальним посланцем.

— І чому ж?

— Бо сенікарієць ти. Маєш косі очі. Не загубишся у натовпі так просто.

   Я витягнув клинки.

* * *
 

   …Після того, що сталося у Шелфілді, я завжди працював один. Без виключень.

   Кацу був правий, коли сказав, що ми дорослі й самостійні. І що маємо певний досвід. Так, на той момент ми обидва дійсно вже вміли дещо. Правий був нащадок ельфів, але не до кінця. Наприклад, я довго не міг викинути з голови той факт, що жодна енергія не відчувалась, коли ми вперше побачили послушника отця. Ми допитували самого священника, ми хотіли тісно поспілкуватися з Мортом. Роздумували про причетність лікаря Паула до магії… От тільки справжнє зло залишалося непоміченим. Моя мила Гестія, природжений слідопит, теж не змогла вийти на слід артефакту. Тільки відчувала його сліди у місті.

   Про що це свідчило? Які висновки я повинен був зробити після історії у Шелфілді? Висновок перший – я ніколи не буду опиратися тільки на внутрішні чуття. Я буду, звичайно, їм довіряти, обов’язково брати до уваги. Але і потребуватиму фактів. Чистої аналітичної роботи. Розвідки. Аналізу.

   Висновок другий – я працюю один. Це я вже зазначав.

  ... Я успішно повернувся до монастиря, приніс рукавиці, віддав гроші від управителя міста, та розповів про все, що пережив. Папері, де записувала свої думки Гестія – залишив собі. Зберіг на пам’ять. Жодних прикрас не носила наставниця, а навіть якби мала б вона щось при собі – то напевне це б знадобилося законному чоловікові, Вільгельму.

   Мої вісті були сумними. Орден втратив одразу двох членів. Але я зміг доставити артефакт – і рукавиці було надійно приховано в нетрях нашого монастиря, щоб жоден покидьок більше не міг скористатися проклятими магічними речами.

   Тіло наставниці доставили через декілька днів. Доктор Паул постарався над ним – Гестія виглядала достойно. Мабуть, Орден давав добро на такі маніпуляції з покійними членами нашої сім’ї… Хоча я особисто був проти. Варто було, напевне, про це сказати перед тим, як покидати місто.

   Так, спочатку я дійсно хотів залишитися у Шелфілді та прибути потім разом з Гестією. Але коли прокляті рукавиці опинилися в моїх руках – то я зрозумів, що краще відправитися прямо до монастиря. Не спокушувати більше долю. Надто вже великою ціною дістався мені могутній артефакт маніяка… Не можна було більше ризикувати його втратити. Інакше всі жертви – марні.

   Я був присутнім на похоронній процесії разом зі всіма членами Ордену. Плакати не міг. Не те, що я соромився братів та сестер – просто в горлі щось стояло. Стискало мені шию знов і знов, і не міг я витиснути тепер з себе і сльозинку. Тільки серце билося в груди. В мороз кидало.

   Взагалі, така доля може спіткати будь кого з нас. Коли ми приносимо клятву служити Ордену та Господу – приймаємо факт того, що одного дня на цьому цвинтарі можуть хоронити й нас. Незалежно від віку та статі. Здається, щось таке казав хтось під час процесії. Вже не пам’ятаю. З цими словами я був згоден, однак це не втішало мене ні краплі та не применшувало біль, який я переживав.

   Я замкнувся в собі. Дні пролітали разом з ночами, хвилини з годинами і новими днями. Не мав я жодного бажання спілкуватися практично ні з ким. Навіть уникав зустрічі з Хотчем. Він, наче, розумів ситуацію. Невже здогадувався про нас із Гестією?... Не чіпав мене та не розпочинав жодних розмов.

   Все більше я годинами я лежав у ліжку та не хотів навіть піднятися. Тоді я ще не мав власного будиночку, а проживав разом з іншими хлопцями. Вони намагалися розштовхати мене. Щоб я встав, щоб я приймав участь в роботі по господарству, відвідував заняття. Жив, як і раніше. Я не хотів.

   Спершу мене ніхто не чіпав зі старших. Розуміли, що я пережив. Потім, одного вечора, мене викликав до себе Вільгельм. Наш вчитель рукопашного та збройового бою відчинив мені двері свого будинку, коли я прийшов. Глянув, чи я сам. Пустив мене всередину, і закрив двері. Мені було абсолютно байдуже для чого він це зробив та що він планував робити далі. Чоловік розвернув мене до себе і наніс перший удар. Прилетіло в сонячне сплетіння. Я зігнувся, навіть не хотів опиратися. Бо дістало все.

   Вільгельм швидко підняв мене та продовжив гамселити. Сили не жалів. Він вдарив мене ще раз в живіт, по ребрах, потім зацідив у вухо. Підняв знову – скрутив мені руки та вгатив головою прямісінько об стіну. Абсолютно байдуже. Нехай забиває.

   Я лежав, а він наносив нові удари. Жорсткого і по-справжньому, як ніколи не дозволяв собі навіть під час найзапекліших навчальних поєдинків. Геп. Геп. Бах. В голові задзвеніло. Врешті Вільгельм трохи захекався. Взяв табурет, сів біля мене. Я ж лежав перед ним на килимі посеред кімнати та намагався прокашлятись. Учитель зовсім не шкодував мене, не боявся наслідків. Злий він був.

— Ти розумієш, чому зараз я тебе б’ю?

   Я трохи обперся на руки та підвів на нього погляд. Він знову вдарив ногою, знову по ребрах. Оскільки робив це сидячи, удар вийшов трохи слабше, ніж міг би бути.

— Тому що я уроки не відвідую?

— Подумай краще своєю довбешкою!

   Вільгельм різко піднявся. Взяв до рук табуретку та тріснув мене по голові.

— Чого я тебе б’ю, га? Флоріане? Скажеш?

   А чого я дурня перед ним клею? Та нехай котиться до лиха. Наставничок. Сидить тут, в монастирі, в будиночку своєму – поки ми робимо всю брудну роботу. Хоче забити мене до смерті? Через Гестію? Ну й нехай. І так сил більше не було терпіти кожен новий день.

— Тому що я і Гестія були вдвох? Ми… Ми кохалися… Тому?

   Озвучивши це, я вже приготувався прийняти новий удар. Можливо – фатальний. Тому я все ж спробував припіднятися та заглянути в вічі майстру Вільгельму. Він не виглядав здивованим. Або розчарованим.

— Не зовсім.

   Бородатий боєць голосно видихнув. Підійшов до мене знову та грубо підняв. Притиснув до стіни.

— Ти думаєш, я зовсім нічого не розумію? Не бачу, не чую? – Тихо цідив крізь зуби він – Я знаю, що ви спали. Давно вже. Я… Я кохав Гестію. Я знаю, що поряд з тобою… Сученям… Вона себе щасливою почувала. Оживала наче. Я… Я старий. У тебе молоде тіло. І нехай.

   Вільгельм штовхнув мене назад в стіну. Я безсило сповз додолу. Тоді в чому справа? Хотів запитати я, але передумав. Ну й нехай. Захоче – сам скаже. А ні – то ні.

— Я б’ю тебе зараз, бо ти не вберіг її, Флоріане. Ти там був, а не я. Ти там був.

   І від цих слів раптом стало так боляче, так воно спалахнуло у моїй голові, що жодні побої не зрівняються з цим. Всередині забриніло в душі, наче струна обірвалась назавжди. І так запекло в грудях, запекло в очах… Жоден удар, жодна травма ніколи не зрівняються з цими словами, які я почув від Вільгельма. Я знову ледь не заплакав. Почав дихати важко й поривчасто. Але втримався. Натомість сказав:

— Дістали всі. Лекції, уроки. Не можу більше слухати те, як говорить Джереом йому далеко до… До… Вільгельм, візьми мене в учні.

— Що?! – Обурився Вільгельм, і я подумав, що зараз знов прилетить.

— Ну. Кацу був твоїм кращим учнем. Ти готував його на посланця. Бери мене.

— Я тебе засильно по голові тріснув, здається. Як ти смієш мені це зараз казати? Ти убив мого кращого малого, надію Ордена. Нехай і він виявився… норовливим. Ти не зміг з ним домовитися. Ти ніяк не завадив смерті Гестії! Міг і сам здохнути!

— Ну тоді добий мене прямо тут, у своїй кімнаті. Скажеш потім настоятелям, що то я напав. Глузд втратив. Я не хочу більше жити просто так. Хочу помсти. Винищувати гадів. Вільгельм, візьми мене в учні. Або кінчи мене. Або навчай. Ти сам мене затягнув у свій дім. Обирай.

   Говорити було важко, рот наповнила кров. Я таки спробував підвестися повноцінно, обперся на табуретку. Не зміг. Знову впав. Вільгельм не поспішав допомагати мені піднятися. Чоловік натомість підійшов до одного з зашторених вікон і почав вдивлятися в нікуди.

   Не мав я більше ні страху, ні переживань. Дійсно хотілося присвятити себе винищенню проклятих магів, послідовників, практикантів та всіляких чаклунів. Я це говорив щиро. Таке бажання розгорілося в мені в той самий день, як померла моя Гестія. Саме моя. Не Вільгельмова. І він це знає.

   Хоча, я не мав наміру звернутися конкретно до Вільгельма з такою пропозицією, та ще й зараз. Рішення вийшло спонтанним.

— Повертайся до себе, Флоріане. Приведи себе в порядок. Щоб завтра був на уроках. Поскаржишся настоятелям – я тебе дійсно кінчу. Над твоїм проханням – подумаю.