Спочатку:
На сторінку книги
Глава 15. Світло в маленьких пальчиках
Минув тиждень після народження донечки. До Ані прийшли її подруги — Віка й Крістіна. Вони принесли яскраві іграшки, погремушки й свої радісні усмішки.
Аня, відчуваючи тепло дружби, навіть із радістю дала Крістіні потримати малечу. Крістіна ніжно гладила маленькі пальчики й дивилася в милі оченята дівчинки.
— Аню, яка ж вона у тебе миленька… які тендітні пальчики, — прошепотіла Крістіна.
Віка теж приєдналася, погладила донечку й сказала:
— Яка вона гарна, як ти, Аню.
Фудзіна стояла перед ними в білому халаті, усміхаючись крізь сльози радості:
— Вона сильна, як ти, Аню.
Аня, усміхаючись крізь слабкість і втому, промовила:
— Я хочу назвати її Ліана.
Віка тепло здивувалася й запитала:
— Ліана? А що означає це ім’я?
Аня відповіла тихо, але впевнено:
— Ліана — це ніжна рослина, яка тягнеться до світла й обіймає все навколо. Я хочу, щоб моя донька теж завжди тягнулася до світла й дарувала тепло іншим.
Усі мовчки погодилися. Ім’я було незвичним, але глибоким. Воно стало символом нового життя й надії.
Поки Крістіна сюсюкалася з маленькою Ліаною, ніжно торкаючись її пальчиків, Віка тихо покликала Фудзіну й вони вийшли в коридор.
— Нам треба якнайшвидше забрати Аню, — прошепотіла Віка, її очі палали гнівом. — Я щойно побачила синці на її руці… Це все той тиран Остап. Я не можу дивитися, як вона страждає. Вона й так слабка після пологів, а його жорстокість відбилася на ній.
Фудзіна глибоко зітхнула, опустивши очі:
— Не знаю… Я вже казала їй, щоб вона ще тиждень залишилася під наглядом лікарів, але вона вперлася. Каже, що вдома багато справ, і що так вирішив Остап.
Віка стиснула кулаки, її голос задрижав від злості:
— Ах цей Остап… Ми знаємо його таємницю. Ми відвеземо Аню до моєї вілли, а потім — до її матері. Я розповім їй усе про Остапа. Допоможеш мені, Фудзіно?
Фудзіна мовчки кивнула, але в її очах було вагання. У цей момент підійшла медсестра й сказала:
— Вас викликає головний лікар.
Фудзіна здивовано глянула на Віку й пішла, залишивши її саму в коридорі.
Віка повернулася й побачила, як слабка Аня усміхається, дивлячись на свою доньку й на Крістіну, яка тримала малечу. Віка відчула, що саме їй доведеться вирішити долю Ані — і зробити крок, який змінить усе.
Фудзіна з хвилюванням увійшла до кабінету головного лікаря. Старий, мудрий чоловік сидів за столом і спершу похвалив молодого лікаря — Кенджі, який стояв поруч і слухав уважно.
— Ви показали справжній професіоналізм, — сказав він, дивлячись на юнака.
А потім його погляд зупинився на Фудзіні.
— А ви, — голос став суворим, — порушили службові обов’язки. Ви увійшли в той момент, коли не мали права бути присутньою під час пологів Ані. Це серйозне порушення. Я вирішив вас звільнити.
Фудзіна, вся в емоціях, вигукнула:
— Ах так? Прекрасно… Я зніму цей білий халат, про який мріяла з дитинства. Все руйнується через мою дружбу з Анею, через те, що я хотіла підтримати її!
Вона вже тремтячими руками почала розстібати халат. Та раптом Кенджі, не витримавши, теж зняв свій і поклав на стіл:
— Тоді звільняйте й мене.
Фудзіна схопила його за руку, прошепотіла:
— Не варто, дорогий…
Головний лікар, побачивши мужність Кенджі, його готовність стати поруч із Фудзіною, мов справжній самурай, змінив рішення.
— Прошу вас, не гарячкуйте. Напишіть пояснення. Якщо таке повториться ще раз — тоді точно звільню.
Фудзіна стояла приголомшена. Вона дивилася на Кенджі й відчувала: він справді захистив її честь, як справжній самурай.
У палаті панувала тиха гармонія. Крістіна й Аня співали малечі колискову українською мовою, їхні голоси перепліталися, наче ніжний шепіт весняного вітру:
«Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота — коло плота.
Питається сон-дрімота:
— Де ж ми будем ночувати?»
Маленька Ліана слухала, її оченята поволі заплющувалися, а Аня ніжно притискала доньку до грудей. Віка стояла поруч, усміхалася й відчувала, як нове життя змінює все навколо.
Та раптом позаду пролунало:
— Привіт, Вікторія.
Віка здригнулася від голосу. Це був Адріан — той, хто колись зрадив її любов. Він тримав у руках квіти й говорив м’яко:
— Ти чудово виглядаєш.
Віка відчула холод усередині. Її серце вже давно не належало йому. Вона твердо відповіла:
— Не намагайся, Адріане. Все в минулому. Я закохалася в іншого і вийшла заміж. Навіщо ти прийшов?
Адріан опустив очі:
— Я знаю… Я радий за тебе. Але я прийшов попросити пробачення в Ані.
Він увійшов до палати. Його погляд був сповнений жалю, коли він дивився на Аню. Та її очі палали гнівом — вона знала, що саме через нього Остап дізнався про її місцезнаходження й зруйнував її життя.
Адріан поклав квіти на край ліжка й тихо сказав:
— Пробач мене, Аню. Я не знав, що Остап — чудовисько. Я допоможу, чим зможу, спокутую свою провину.
Аня відповіла твердо:
— Можете йти. Я не хочу вас бачити.
Адріан застиг, розуміючи, що відчуває Аня. Він знав: саме він колись віддав її в руки Остапа. Перед тим як піти, він прошепотів:
— Все ж пробач… Якщо знадобиться допомога — дзвони. Я допоможу відплатити Остапу.
Віка, яка спостерігала за всім, раптом подумала, що, можливо, його допомога знадобиться. Вона підійшла й сказала холодно, але рішуче:
— Допоможеш мені пізніше. Аня тебе простить… Я поговорю з нею.
Остап щойно одягнув свій темний піджак, поправив комір і вже збирався виходити. Та в дверях його зустріла Наталія, обличчя якої було сповнене невдоволення.
— Остапе, а де квіти? — суворо запитала вона. — Твою дружину вже виписують із лікарні, а ти й не подумав про це?
Остап знизав плечима й недбало відповів:
— Квіти все одно зав’януть.
Наталія підійшла ближче, майже торкаючись його пальцем у груди, і подивилася йому прямо в очі: — Не смій ображати мою Анечку.
Остап скривився в ухмилці й сказав із удаваною ніжністю:
— Та що ви… Я її сильно люблю.
Але в глибині душі Наталія відчувала: це не любов. Це холодна гра, у якій Аня страждає. Її материнське серце стискалося від тривоги.
Вони вийшли з дому, щоб забрати Аню з пологового. Наталія йшла поруч, мовчки думаючи: вона мусить захистити доньку, навіть якщо Остап намагається приховати свою байдужість під маскою любові.
Фудзіна сиділа поруч із Кенджі, ще зворушена подіями в кабінеті головного лікаря. Вона тихо сказала:
— Не треба було заступатися за мене… Я б і так пішла з роботи. Я не шкодую, що була з Анею в той момент.
Кенджі підійшов ближче, ніжно погладив її волосся й трепетно промовив:
— Я сам вирішую. Ти моя дружина.
Фудзіна здивовано підняла очі:
— Пробач… що ти сказав?
Кенджі глибоко вдихнув і твердо відповів:
— Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Я давно хотів зробити тобі пропозицію, але зараз слова самі вирвалися. Я хочу запросити тебе на романтичне побачення… і почути твою відповідь.
Фудзіна усміхнулася крізь сльози, її серце затремтіло від щастя. Вона нахилилася й поцілувала його, приймаючи це несподіване, але таке бажане зізнання.
Аня, бліда й виснажена, тримала донечку на руках і повільно спускалася сходами. Її кроки були невпевнені, а серце відчувало слабкість. Вона знала: їй потрібен нагляд лікарів, але вперто йшла сама.
Раптом перед очима їй примарився Степан — він стояв із квітами, усміхався й ніби вітав її з народженням доньки. Аня теж усміхнулася, та в ту ж мить ноги її підкосилися. Вона майже впала, але Віка встигла підхопити її.
— Все в порядку, Аню? — схвильовано запитала Віка.
Аня кліпнула очима й зрозуміла: Степан був лише ілюзією. Вона знала, що ніколи не може бути з ним разом — інакше таємниця про справжнє батьківство доньки випливе назовні.
— Нормально, — сказала вона з усмішкою, — просто трохи втомилася.
Фудзіна підійшла ближче й серйозно мовила:
— Потрібен нагляд.
Крістіна, тримаючи маленьку Ліану, додала:
— Вдома краще найняти лікаря. Ми з Вікою подбаємо, щоб він приходив і спостерігав за твоїм станом. Якщо ти приїдеш до нас…
— Що? — здивувалася Аня.
Віка, знаючи, що Крістіна майже видала їхній план порятунку, швидко викрутилася й засміялася:
— Ахаха, вона мала на увазі — до тебе додому, до Остапа. Ми допоможемо тобі.
Аня глянула на них із вдячною усмішкою:
— Ви справжні подруги.
Віка допомогала Ані спускатися сходами далі, підтримуючи її, а Фудзіна й Крістіна сюсюкалися з малечею. І саме тоді Фудзіна розповіла новину:
— Кенджі зробить мені пропозицію… Він запросив мене на романтичне побачення.
Подруги зраділи за неї, їхні очі засвітилися теплом. Аня теж усміхнулася, хоч і трохи відсторонено — її думки були зайняті донькою й тінню таємниці, яка висіла над усім.
