Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Тягар забороненого почуття
Наступного ранку Аліна й Аня разом наряджалися й фарбувалися. Це був їхній особливий день — вони вирішили провести його так, як колись у дитинстві, коли ще були безтурботними дівчатками.
Аліна, вся в передчутті весілля, отримала дзвінок від подруги, яка займалася замовленнями прикрас. — Сестричко, через п’ятнадцять хвилин я вже буду! Подруга нарешті замовила мені кольє з діамантами! — вигукнула вона, швидко взуваючи каблуки.
— А як же Степан? Він же має приїхати з хвилини на хвилину, — запитала Аня.
— Зустріньте його з мамою, а я побіжу. Цем-цем, сестро! — весело відповіла Аліна й поспішила до дверей.
За кілька хвилин на порозі з’явився Степан. Він був у гарному настрої, і Наталія, мати дівчат, зустріла його радісно:
— Заходь, зятю! Чаю хочеш чи щось перекусити?
— Ні, дякую, я не голодний, — відповів він із теплою усмішкою.
Та раптом його погляд зупинився на Ані. Вона теж усміхнулася, і між ними виникло невидиме тяжіння, мов закон фізики, який неможливо порушити. Наталія помітила цю дивну мить і насторожилася.
— Ой, чайник закипів! Анечко, дістань мені нову скатертину з верхньої полиці, треба постелити, — сказала мати, намагаючись відволікти доньку.
Аня потягнулася до шафи, але скатертина мало не вислизнула з її рук. Степан швидко підхопив її, обійнявши Аню за талію. Їхні очі зустрілися знову, і світ навколо зник.
— Аня… — прошепотів він ніжно.
— Що? — тихо відповіла вона.
— Мені здається, між нами щось є… Я вже перестаю думати про весілля. У тобі я бачу щось справжнє.
Аня відчула, як серце стискається.
— Але як же моя сестра? Вона не переживе, якщо ти розіб’єш їй серце.
Степан мовчав, дивлячись їй у очі, де світилася надія.
— Думаю, треба покласти цьому край. Вона повинна зрозуміти, що значить любити, — відповів він.
Їхні обличчя наблизилися, губи майже торкнулися одне одного…
Та раптом у кімнату влетіла Віка з радісною новиною:
— Подруга, Анечка, я хотіла тобі…
Вона застигла, побачивши, як Аня цілує Степана. Її очі розширилися від шоку.
— Боже, Аня… що ти робиш?! — вигукнула вона.
Аня й Степан завмерли, коли побачили яскравий, гнівний погляд Віки. В одну мить вони зрозуміли: тепер їхня таємниця більше не прихована.
Віка схрестила руки на грудях і твердо сказала:
— Аня, Степан… що ви робите? А як же Аліна?
Аня розгублено, з напіввідкритим ротом, прошепотіла:
— Ем… подруго, це не те, що ти подумала…
— Я все бачу, — перебила її Віка. — Аня, не роби боляче своїй сестрі.
Вона рішуче пройшла повз них, але Степан спробував її зупинити:
— Віка, постривай…
Аня поклала руку йому на плече й тихо сказала: —
Я поговорю з нею.
Степан залишився стояти, занурений у тривожні думки: тепер Віка знає правду й може розповісти все Аліні. А він сам ще не вирішив, як діяти далі.
Віка зайшла до кімнати, а за нею — Аня.
— Прошу, це не те, що ти думаєш… Я не збиралася відвести у сестри нареченого, — почала Аня, але її голос тремтів.
Віка дивилася прямо в очі подрузі й бачила: Аня стала одержима Степаном, навіть всупереч власним переконанням.
— Ти повинна припинити це. Інакше Аліна постраждає. Вона ж виходить заміж. Не руйнуй собі життя.
Аня застигла, відчуваючи, що кожне слово Віки — правда. Навіть якщо Степан визнає все Аліні, сестра ніколи не пробачить їй зради. Аліна вже пережила біль і розчарування, і другий удар може зламати її остаточно.
З розчаруванням у голосі Аня відповіла:
— Гаразд… ти права. Я повинна заради сестри не робити їй боляче.
Віка підійшла ближче й сказала тихо, але твердо:
— Дай йому зрозуміти, що він одружується з Аліною. Якщо він справді не любить її — нехай сам зізнається. Але ти не повинна брати на себе цей гріх.
Аня опустила очі й відчула, як у серці борються два світи: любов, що палала в ній, і обов’язок перед сестрою.
Радісна Аліна увійшла до кімнати, дістаючи з сумки коробочку з коштовним кольє. Вона сяяла від щастя й одразу почала приміряти прикрасу перед Вікою та Анею, не помічаючи їхніх похмурих облич.
Віка дивилася на подругу й думала: Так, вона іноді поводиться як Барбі, наївна й легковажна… але вона не заслуговує на те, щоб за її спиною відбувалася зрада. Якщо Степан справді не любить її, він повинен сам зізнатися. Інакше навіщо все це весілля?
Аня теж стояла замислена. Може, Віка права… Адже Аліна — моя сестра. Я не хочу, щоб Степан зруйнував її життя. Нехай він буде з нею, навіть якщо моє серце болить. Я не маю права відбирати її щастя.
— Дивіться, яка краса! — вигукнула вона, обертаючись перед дзеркалом.
Віка уважно придивилася й щиро підтримала:
— Це буде прекрасно на тобі, Аліно. Ти виглядатимеш неймовірно.
— А який макіяж мені зробити на весілля? — запитала Аліна, вся в очікуванні поради.
Аня тихо відповіла:
— Ніжні тони. Легкий відтінок, щоб підкреслити твою природну красу.
Аліна засміялася й, обійнявши подруг, радісно сказала:
— Дівчата, ходімо разом по весільних салонах! Я хочу, щоб ми вибрали сукню й прикраси разом. Це буде наш день!
Віка й Аня обмінялися коротким поглядом. Усередині кожна з них несла свою таємницю й тривогу, але для Аліни цей момент був лише святом.
Сумна Віка вийшла з дому й попрямувала до ресторану. Їй хотілося побути наодинці, розкласти думки по поличках і зрозуміти, як правильно вчинити. Ситуація була складною: її найкраща подруга Аня закохалася в нареченого сестри, а Степан, замість того щоб берегти Аліну, дозволив собі грати з її почуттями. Для Віки це було огидно.
Як Аня могла? — думала вона. Знаючи, що сестра виходить заміж… І як посмів Степан так зрадницьки поводитися?
Вона покликала офіціантку й замовила гарячий глінтвейн та улюблений шоколадний фондан, щоб трохи заспокоїтися й краще думати. Діставши з сумки дзеркальце, Віка почала поправляти макіяж.
У цей момент до неї підійшов чоловік — той самий, що врятував її від падіння в клубі. Він був суворий і красивий, з бородою, у темному костюмі. Його звали Адріан. Він приїхав із Сицилії працювати в Україні, але думки про дівчину на ім’я Віка не покидали його від тієї ночі. Він не встиг тоді взяти її номер і вирішив знайти її знову.
— Привіт, Віка, — ніжно промовив він.
Віка зустріла його погляд і мило усміхнулася. Вона не відчувала страху, лише дивне тепло. — Привіт, Адріане.
— Можу присісти? — запитав він несміливо.
— Звісно, — відповіла вона.
Адріан, приховуючи радість, сів поруч.
— Я думав про вас… Хотів узяти ваш номер.
Віка згадала, що справді забула дати йому телефон того вечора. Вона дістала з сумки візитку й простягнула йому.
— Ось, зв’яжіться зі мною.
Адріан подякував, узявши картку. Тим часом офіціантка принесла фондан і глінтвейн, і він замовив собі те саме, щоб розділити момент із нею.
— Як ваші справи після клубу? Чому вирішили пообідати тут? — запитав він.
— Так просто… У мене все добре, — відповіла Віка, але в її голосі відчувалася гіркота.
Адріан нахилився ближче й тихо сказав:
— Щось сталося? Розкажіть. Я хороший слухач.
Віка зітхнула й почала розповідати про те, що сталося між Анею, Степаном і Аліною. Вона не знала, як правильно розсудити цю ситуацію.
Адріан уважно слухав, стискаючи пальцями бороду. Потім відповів:
— У цій історії винні обоє — і Аня, і Степан. Якщо Степан справжній чоловік, він повинен нести відповідальність за обіцянку, яку дав Аліні. А Аня має зрозуміти, що важливіше: сестра чи якийсь чоловік, який не знає, чого хоче.
Він легенько торкнувся її руки. Віка здригнулася від несподіваного дотику, але відчула тепло.
— Ти не повинна відповідати за них. Нехай самі розберуться. Якщо хочеш вчинити правильно — просто спостерігай. І тоді зрозумієш, як діяти.
Віка була вражена його словами й підтримкою. Її настрій змінився — вона відчула полегшення. Весь вечір вони провели разом, розмовляючи й сміючись.
А наприкінці Адріан провів її додому.
Віка зайшла до особняка, повільно розстебнула каблук і зняла туфлі. Її кроки були легкі, але в душі вирувала буря. Вона сіла на диван, притиснувши руки до колін, і замислилася.
Перед очима знову постав Адріан — суворий, але водночас ніжний чоловік, який несподівано підняв її настрій і подарував відчуття захищеності. Його голос, теплий і бархатний, ще лунав у її пам’яті. Його погляд був глибоким, ніби він бачив її справжню, без маски «Барбі», без усмішки для інших.
Як дивно… — думала Віка. Я провела з ним лише один день, але він зміг відволікти мене від того, що я бачила раніше. Від тієї зради, яка розбила моє серце як подруги.
Вона згадала Аню й Степана. Біль від побаченого ще не зник, але поруч із Адріаном вона відчула, що світ не такий чорний. Він слухав її уважно, не засуджував, а його слова про відповідальність і вибір звучали мудро.
Віка підняла голову й усміхнулася сама собі. Може, він і справді особливий? Може, саме він допоможе мені зрозуміти, як діяти далі…
Вона відчула, що вперше за довгий час у її серці з’явилася надія. І хоча навколо ще панував хаос — весілля Аліни, почуття Ані, небезпечна гра Степана — думки про Адріана були світлими.
