Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Нова життя
Аліна, в модному пальто й дорогих туфлях, переступила поріг скромної квартири, де тепер жила її сестра. Контраст був разючим: прості меблі, старі килими на стінах, запах смаженої їжі. Тут Аня мешкала з Остапом, ставши його дружиною, хоча за натягнутою усмішкою ховалося справжнє страждання.
Фудзіна сиділа поруч, уважно спостерігаючи за реакцією Ані. Віка попросила її дізнатися правду: чи щаслива Аня, чи це лише маска.
— От ми з Остапом і живемо… — сказала Аня, притискаючи долоню до живота й намагаючись усміхнутися.
Аліна озирнулася довкола й не стримала гримаси. Її очі наповнилися жахом від убогості. Вона раптом чхнула.
— Будь здорова, — сухо промовила Фудзіна, склавши руки на грудях. Аліна знову чхнула ті Фудзіна знову говорить — Рости більша
Аліна засміялася крізь сльози:
— Це все через той килим на стіні…
Фудзіна підійшла й торкнулася килима:
— Дівчинко, я знаю, що таке тримати в домі не можна.
Аня опустила очі:
— Я казала Остапу, але йому це подобається…
Аліна, намагаючись приховати своє невдоволення, усміхнулася й промовила:
— З милим рай і в шалаші… головне — магнітики разом збирати.
Фудзіна з презирством кинула:
— Чия корова тут мукала… Чого ж ти тоді з Ігорем у шалаш не пішла?
Аліна скривила губи й відвела погляд, вирішивши промовчати. Фудзіна зрозуміла по її виразі обличчя, що сестра меркантильна, й додала з іронією:
— Скоріше ти кинулася б на шию старому чоловікові після Степана. «Кохаю тебе, Жора…»
Аліна знову мовчала. Аня заступилася за сестру:
— Досить, Фудзіно. Аліна, розкажи краще, як ви відпочивали на Мальдівах.
Аліна охоче дістала телефон і показала фото: вона в білому купальнику на фоні бірюзового океану; її чоловік у солом’яному капелюсі, тримає кокос; вечірній захід сонця, де вони сидять удвох на пляжі.
Раптом двері грюкнули. Аня злякано прошепотіла:
— Дівчатка… це Остап прийшов.
Він увійшов похмурий, відкрив кришку сковорідки й грубо кинув:
— Знову смажене? Я ж просив варити!
Хлопнув кришкою й пішов у кімнату.
Аліна застигла в шоці, а Фудзіна зрозуміла: Аня живе під примусом. Вона стиснула кулаки й прошепотіла:
— Може, мені прихлопнути цього психованого?
Аня сумно всміхнулася:
— Все нормально… у нього просто поганий настрій.
Аліна не надала значення, відступила й узяла телефон. Їй подзвонив чоловік, і вона відійшла, щоб відповісти. Він запропонував:
— Дівчинко, ходімо в шопінг, розвієшся.
Аліна погодилася, а Аня теж вирішила піти з ними.
Фудзіна тим часом написала Вікі: «Все ж таки є що з’ясувати. Аня щось приховує. І Остап теж.»
Віка прочитала повідомлення й тихо пообіцяла собі: «Я допоможу Ані, якщо вона в біді. Правда має відкритися.»
Тим часом Назір, який досі не міг оговтатися після записки Ані, зустрівся з Вікою. Вона прямо сказала:
— Вона не пішла від тебе добровільно. Остап її змусив.
Назір стиснув кулаки:
— Якщо це правда, я не залишу її в біді.
Тепер у боротьбу вступають троє: Віка, Крістіна й Назір. Вони вирішують розслідувати минуле Остапа, знайти його слабкі місця й довести, що він маніпулює Анею.
Аня ж тим часом живе в страху, приховуючи сльози й намагаючись здаватися щасливою дружиною. Але всередині вона молиться, щоб хтось зрозумів її й врятував від пастки.
Аліна, радісна й усміхнена, разом із Фудзіною та Анею пройшлися магазинами. Потім вона запросила їх до свого салону, де майстрині могли навести красу, зробити манікюр і подарувати трохи жіночої радості.
— Ну що, дівчатка, давайте ми вас перетворимо на красунь! — сказала Аліна з усмішкою.
Аня вже хотіла розслабитися, коли раптом задзвонив телефон. Старий, потертий апарат лежав у кишені її куртки — нових речей Остап їй не купував, бо був скупим.
— Алло… — тихо відповіла вона.
Грубий голос Остапа пролунав, наче грім:
— Ти де, Анютка?!
— Я… у салоні, — прошепотіла Аня.
— Немедленно їдь додому! Приготуй мені вечерю, я хочу їсти! — закричав він.
Аня з гіркотою відповіла:
— Добре… добре, я поїду. Чекай.
Вона поклала слухавку, стискаючи живіт і шепочучи дитині:
— Все добре… все добре…
Фудзіна бачила все й не витримала:
— Аню, він знову тебе контролює? Цей твій квасолевий навіть із дому не пускає!
Аня опустила очі й тихо сказала:
— Просто… багато справ.
Вона швидко сховала телефон у кишеню й звернулася до сестри:
— Мені треба терміново до Остапа. Важлива справа.
Аліна, не підозрюючи нічого, усміхнулася:
— Добре, тоді наступного разу приходь.
Фудзіна ж запропонувала:
— Давай я проведу тебе додому.
Аня похитала головою:
— Ні… якщо він побачить тебе, може зробити щось гірше.
Аня йшла по вузькій засніженій стежці зовсім одна. Вона втратила все через власні помилки й тепер була змушена жити під загрозами Остапа. Він тримав її при собі, відбирав навіть подарунки Назіра й продавав їх заради грошей. Скупий і жорстокий, він не дав їй навіть грошей на проїзд.
Аня мерзла в зимовому холоді, гріла руки подихом, стискала живіт і тихо шепотіла дитині слова втіхи:
— Все добре… ми впораємося…
Раптом на дорозі зупинилася дорога машина. Вікно опустилося, і вона побачила знайоме обличчя. Це був Степан. Він усміхнувся, але його очі відразу наповнилися тривогою, коли він побачив її виснажену й замерзлу.
— Аню, сідай, я відвезу тебе, — сказав він.
Вона розгублено відвернулася:
— Я сама дійду…
Але Степан наполягав, дивлячись на її стан:
— Сідай, не сперечайся.
Аня опустила голову, ледь усміхнулася й сіла в машину.
Степан вів машину й дивився на неї з ніжністю.
— Як твоя сімейна життя з Остапом? Чому він тебе не возить? Ти ж носиш дитину… раптом упадеш.
Аня мовчала, але в її серці промайнула думка: «Сказати йому правду… що дитина від нього…» Та вона стрималася.
Степан зупинив машину біля дому Остапа. Його голос тремтів:
— Аню, я більше так не можу. Я хочу бути з тобою. І про дитину я подбаю. Іди від нього.
Він узяв її руку й поцілував ніжно, як колись. Аня засвітилася від цього дотику, й майже вирішила сказати:
— Слухай, Степане… дитина, яку я ношу, насправді від…від..
Раптом у двері машини загрюкав Остап. У шкіряній куртці, злий, він схопив Аню за руку й боляче стиснув.
— Додому! — гаркнув він.
Аня, стримуючи біль, подякувала Степану поглядом і пішла з Остапом.
Степан залишився в машині, розгублений і спустошений. Його мучило питання: «Що вона хотіла сказати? Чому він так із нею поводиться? Чому дозволяє їй бути нещасною?»
У барі панувала гучна музика, світло миготіло різнокольоровими відблисками. Аліна, вже добряче напідпитку, сміялася й танцювала на танцполі, розмахуючи руками й підхоплюючи ритм. Її сміх лунав голосно й безтурботно, вона кружляла, немов забувши про всі проблеми.
Фудзіна ж сиділа за столиком із келихом вина. Вона пила повільно, уважно спостерігаючи за людьми навколо. Її погляд був спокійний, але всередині відчувалася легка втома.
Раптом до неї підійшов чоловік — теж із Японії. Високий, мускулистий, із приємною усмішкою. Його манери були стримані, але в очах світилася доброта.
— Добрий вечір, — сказав він, нахилившись трохи ближче.
Фудзіна підняла очі й відчула несподіваний інтерес. Вона відповіла коротко, але тепло:
— Добрий вечір.
Між ними зав’язалася розмова. Він розповів, що приїхав у місто у справах, а вона слухала, уважно вдивляючись у його обличчя. Її серце відгукувалося на його щирість.
Тим часом Аліна, п’яна й весела, підбігла до них із танцполу, сміючись:
— Ну що, знайомитеся? Ха-ха! Давайте вип’ємо ще!
Вона обняла подругу й засміялася так голосно, що кілька людей озирнулися. Фудзіна лише посміхнулася, а новий знайомий дивився на неї з цікавістю, відчуваючи, що ця зустріч може стати початком чогось більшого.
Аня сиділа, притискаючи руки до живота, намагаючись заспокоїти дитину й себе. Остап стояв перед нею, схрестивши руки, і його голос лунав різко, наче батіг:
— Ну що, анґелочок, знову зустрічалася з багатим хохлом?
Аня підняла втомлені очі й тихо відповіла:
— Він просто виявив ввічливість… хотів провести мене додому.
Остап знову закричав:
— Могла й автобусом поїхати! Так правильніше!
Аня зітхнула, стискаючи живіт:
— У мене немає грошей… Я ж не працюю, мене нікуди не беруть…
Остап нахилився ближче, його слова були грубі й болючі:
— Ну звісно, бо ти нікому не потрібна, крім мене!
Аня стримувала сльози, дивилася на нього мовчки. Він ткнув її пальцем у плече:
— Шукай роботу. Інакше ти дізнаєшся, що буде.
Він грюкнув дверима й пішов.
Аня залишилася сама. Сльози котилися по щоках, вона витирала їх рукавом і шепотіла, дивлячись у темряву:
— Допоможи мені, Боже… Що мені робити?..
Її серце розривалося між страхом і відчаєм. Вона відчувала, що більше не витримує цього життя, але поки що не бачила виходу.
Фудзіна працювала у лікарні, як завжди — уважна, стримана, зосереджена на своїх обов’язках. Вона й гадки не мала, що доля готує їй несподіванку.
У коридорі, серед білого світла ламп і запаху антисептику, вона раптом побачила знайоме обличчя. Це був той самий чоловік із бару — високий, мускулистий, із теплою усмішкою. Тільки тепер він був у білому халаті.
— Ви… лікар? — здивовано промовила Фудзіна.
Він усміхнувся й кивнув:
— Так. Мене звати Кенджі. Я працюю тут уже кілька місяців. А ми з вами, здається, знайомі.
Фудзіна відчула, як щось тепле прокинулося в її серці.
— Так… ми бачилися в барі.
Вони привіталися, і між ними виникла легка, але щира атмосфера. Кенджі запитав про її роботу, вони обмінялися кількома професійними фразами, навіть пожартували про нічні зміни.
Фудзіна помітила, що він дивиться на неї не лише як колега, а й як чоловік, який зацікавлений у ній. Її очі світилися від несподіваної радості.
— Мабуть, доля вирішила, що ми маємо зустрітися ще раз, — сказав Кенджі, і його голос був теплий, майже ніжний.
Фудзіна усміхнулася, відчуваючи, що ця зустріч може стати початком чогось нового.
