Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Прощання і новий етап
Після всіх пережитих подій, після сліз, суперечок і невимовних зізнань, Крістіна повідомила сестрі Вікі, що їм терміново потрібно повертатися додому.
Віка підійшла до Ані, яка сиділа на терасі, загорнувшись у плед. Її очі були порожні, як осіннє небо.
— Я мушу їхати… Це терміново, — сказала Віка, намагаючись не здригнутися.
Аня мовчки дивилася на подругу, яку вже вважала сестрою. Її голос був ледь чутним:
— Мені шкода, що втягнула тебе в усе це…
Віка сіла поруч, узяла її за руку:
— Я не шкодую. Я була там, де мала бути.
З’ясувалося, що мати Ані зателефонувала матері Віки, попросивши забрати доньку додому. Вона не хотіла, щоб Віка втручалася в справи родини Наталії.
Віка розуміла: між її мамою й Наталією ще з часів життя на Сході були конфлікти. Саме через це Наталія з родиною переїхала, а Аня залишилася. Згодом їй запропонували роботу в Україні, і вона теж поїхала — на жаль.
— Я залишуся ще трохи… хоча б до гендер-паті Альбіни, — пообіцяла Віка.
Аня дізналася, що Аліна тепер щодня навідується до Степана в лікарню. Весілля вирішили відкласти на кілька місяців.
Ані довелося пообіцяти матері, що вона забуде Степана. Її серце стискалося, але вона мовчала.
До того ж, Остап несподівано надіслав повідомлення: «Я повертаюся. Нам треба поговорити.»
Крістіні це не сподобалося. Вона хотіла поговорити з Наталією, щоб зрозуміти, як можна дозволити Степану так поводитися з її доньками. Але Віка зупинила її:
— Не варто. Буде тільки гірше. Нам доведеться змиритися.
Свято було яскравим і теплим. У дворі Альбіни й Володі розвісили гірлянди, повітряні кульки рожевого й блакитного кольорів.
На великому торті стояла табличка: «Хто ти, наш малюк?»
Коли Володя розрізав торт — усередині був блакитний крем. Усі радісно вигукнули:
— Хлопчик!
Альбіна розплакалася від щастя. Віка й Аня обіймали її, сміялися крізь сльози. Це був момент справжньої радості — серед усіх драм, нарешті щось світле.
Після свята Віка зустрілася з Адріаном. Вона розповіла йому все.
— Мені шкода, що так сталося, — сказав він.
— Я мусила поїхати. Але я не хочу, щоб це було кінець, — відповіла Віка.
Адріан усміхнувся:
— Я приїду до тебе в гості. Обіцяю.
Аня провела Віку й Крістіну до аеропорту. Вони обіймалися зі сльозами на очах.
— Як ніби історія закінчилася… — прошепотіла Аня.
— Але вона тільки починається, — відповіла Віка.
Після прощання Віка повернулася додому. Її серце було важке, але вона знала — так треба.
У дверях її зустріла мати. Віка мовчки обійняла її, притиснувшись, як у дитинстві.
— Я все розповім… — прошепотіла вона.
Мати уважно вислухала доньку, не перебиваючи. Коли Віка закінчила, вона лише сказала:
— Ти зробила правильно. Я пишаюся тобою.
Вона ніжно обійняла доньку й додала:
— Ти ще повернешся. А з матір’ю Ані я поговорю, коли все трохи вляжеться. Їй треба час.
Віка кивнула. Вона знала: іноді мовчання — це теж турбота.
