Раді Вас бачити!

Глава 9. Зміни і нова тривога

Минуло кілька місяців. Аня все ще мешкала в домі Віки. Її дні були схожі один на один: дзвінки по Zoom із Вікою та Крістіною, розмови про красу Сходу, мрії про майбутнє. Вона показувала їм світанки й вечори, ділилася думками, ніби намагаючись втримати нитку дружби, яка єднала їх попри відстань.

У глибині серця Аня вже будувала плани: разом зі своїми зведеними сестрами та братами переїхати до Техасу й створити блог про життя там. Вона уявляла, як вони зніматимуть відео, писатимуть історії, ділитимуться світлинами. Усмішка з’являлася на її обличчі щоразу, коли вона чекала нових фото від Віки, мріючи про її повернення в Україну.

А тим часом у лікарні Степан усе ще лежав у палаті. Його тіло було слабким, але завдяки турботі Аліни він поступово одужував. Вона щодня сиділа біля нього, ночами не зводила очей з його обличчя, вірячи, що весілля просто трохи зачекає.

Та серце Степана було розірване. Він не міг забути Аню. Одного дня, коли Аліна вийшла принести йому води, він узяв телефон і набрав її номер.

Аня працювала в аналітичному штабі при міській адміністрації. Вона займалася соціальними дослідженнями, писала звіти, координувала гуманітарні проєкти. Це була її улюблена робота, сенс і опора.

Того дня її викликав начальник.

— Аню, вибач… Штаб скорочують. Ви звільнені.

Вона стояла, тримаючи в руках папку з документами, і не могла повірити.

— Це… чому? — прошепотіла вона.

— Немає фінансування. Ми не можемо тримати всіх.

У ту мить усе в її житті ніби обвалилося. Вона втратила роботу, яку любила. І любов, яку не могла забути.

Телефон задзвонив. Степан.

Аня довго дивилася на екран, а потім підняла слухавку.

— Аню… приїжджай. Я сумую. Я не можу без тебе…

Вона мовчала, сльози текли по щоках.

— Прошу… не дзвони мені більше. Прощай.

Вона поклала слухавку.

Степан лежав у палаті, розчарований. Він зрозумів: Аня знову його відштовхнула. Йому доведеться змиритися — скоро він стане чоловіком Аліни.

Аліна повернулася з водою, усміхнена:

— Любий, ось твоя вода.

Вона навіть не здогадувалася, що Степан зраджував її. Вона вірила, як наївна дівчинка.

Аня збирала речі з офісу. Складала все в маленький ящичок. Її життя розсипалося, мов пісок крізь пальці.

Але попереду були сюрпризи.

Її почало нудити. Вона бігала до туалету, не розуміючи, що з нею.

Потім, тремтячи, зайшла до аптеки. Купила тест.

Вона боялася, але мусила дізнатися правду.

 

Минуло кілька тижнів, і нарешті прийшла довгоочікувана звістка: Віка разом із Крістіною прилітає до Ані з подарунками з Техасу. Це було справжнє свято — Аня вже уявляла, як вони зустрінуться, обіймуться й поділяться новинами, від яких вона буде вражена.

Перед приїздом Віка завітала до Фудзіни. Вона зайшла з усмішкою, тримаючи пакунки й сувеніри.

— Боже, без тебе була така нудьга, особливо для Ані, — вигукнула Фудзіна, обіймаючи її.

Віка одразу запитала:

— Як там, до речі, Аня?

Фудзіна з сумом відповіла:

— Її звільнили зі штабу кілька днів тому…

Віка застигла, мов громом вражена.

— Та ну… Як вони могли? Вона ж так любила цю роботу! Вона навіть навчалася там, у моїй країні…

Віка стиснула кулаки й додала рішуче:

— Я розберуся. У мене є богаті брати, може, вони знайдуть роботу для Ані. Я допоможу їй. Тільки поки не кажи їй.

Фудзіна кивнула.

— А що там Аліна? — запитала Віка, вже відчуваючи напруження. — Степан, той дурень, досі не вийшов із коми?

Фудзіна знизала плечима:

— Та ні, він уже приходить до тями. Аліна доглядає його, не відходить ні на крок.

Віка з роздратуванням відповіла:

— Через нього Аня тільки страждає. А її мати не розуміє, що він ламає життя обом сестрам.

Фудзіна спокійно сказала:

— Що ми можемо зробити? Все на волі Божій. Не хвилюйся, все владнається.

Віка зітхнула й додала:

— Моя мама поговорить із її матір’ю. Усе висловить.

Фудзіна усміхнулася й промовила напівжартома:

— Ааа… відчуваю, буде весело.

 

Аня стояла біля вікна, загорнувшись у плед. Її думки були розкидані, як осіннє листя на алеї: робота, яку вона втратила, дзвінок Степана, що розірвав її серце, і невідомість, яка тепер чекала попереду. І раптом — дзвінок у двері. Вона підійшла, не очікуючи нічого особливого. Але коли відчинила — перед нею стояла Віка. Усміхнена, з валізами, пакунками, а поруч — Фудзина.

— Ми тут! — вигукнула Віка й одразу обійняла Аню так міцно, як ніколи раніше.

Аня не стримала сліз. Вона притиснулася до подруги, яка стала їй сестрою.

— Я думала, що вже не витримаю… — прошепотіла вона.

— А я знала, що ти витримаєш. І я тут, щоб нагадати тобі про це. Вика простягнула пакунок:

— Це тобі. І ще багато сюрпризів чекають.

Аня усміхнулася крізь сльози. Вона відчула, як щось у ній повертається — тепло, віра, надія.

Аня запросила гостей до вітальні. Віка поставила пакунки на диван, Фудзіна одразу пішла на кухню — вона завжди любила щось готувати, коли відчувала напругу в повітрі.

— Я привезла тобі трохи Техасу, — усміхнулася Віка, розгортаючи один із сувенірів. — Тут і кава, яку ти любила, і теплий плед, і листівка від моєї мами.

Аня торкнулася листівки, ніби боялася її зіпсувати.

— Дякую… Я не знала, що мені так бракує тебе.

— А я знала, — відповіла Віка. — І знала, що ти не скажеш.

Вони сіли поруч. Аня мовчала, але її очі говорили більше, ніж слова.

— Я чула про роботу, — тихо сказала Віка.

Аня кивнула.

— Це було несподівано. Я ніби втратила частину себе.

— Ти не втратила. Ти просто змінюєшся. І я тут, щоб допомогти.

Аня стояла біля столу, дивлячись на тест. Дві чіткі смужки. Вона поклала його на стіл, ніби хотіла відштовхнути від себе цю реальність.

Віка й Фудзіна саме їли шоколад, коли побачили тест — обидві мало не подавилися.

Віка застигла, її очі металися між тестом і обличчям Ані.

— Це… — прошепотіла вона.

Аня з гірким виразом обличчя сказала:

— Який сором… Якщо моя мати й сестра дізнаються…

Віка мовчки дивилася на подругу, в голові крутилися думки: Як же Степан зруйнував її життя…

Вона встала, підійшла до Ані й обійняла її.

— Ти повинна сказати йому. Він має знати, що дитина — його.

Аня відступила на крок.

— Ні. Якщо Аліна дізнається… Як я їй у вічі подивлюся? Що я думала?

— Ти не повинна страждати через нього, — сказала Віка серйозно.

— Саме так, — додала Фудзіна. — Правда все одно стане явною.

Аня лише благала:

— Прошу вас… Не кажіть нікому. Я не хочу все зіпсувати. Це моя провина.

Віка опустила голову. Вона зрозуміла: якщо Аня вирішила мовчати — вона сама нестиме відповідальність.

— Але живіт буде видно, — сказала Фудзіна. — Що ти скажеш рідним? Що дитина — від повітря?

Віка склала руки на грудях, не відповідаючи. І тут — стукіт у двері.

У кімнату зайшла Наталія, мати Ані, з гостинцями. Вона вже не злилася на Віку — навпаки, радісно усміхалася.

— З приїздом, Віка! Я рада, що ти прилетіла. Ось — чай, кава, цукерки.

Віка натягнула усмішку. Вона пам’ятала, що саме Наталія зателефонувала її матері, через що їй довелося летіти в Катар.

Фудзіна помітила напруження в її очах. Аня теж мовчки розуміла: для подруги ця зустріч — не радісна.

І раптом Наталія побачила тест на столі.

— Ой… Чий це тест?

Фудзіна мовчки показала на Аню. Та опустила голову, не знаючи, що сказати.

— Анечка… Правда? — усміхнулася Наталія. — Від кого?

Аня машинально відповіла:

— Від Остапа.

Віка не повірила своїм вухам. Остап? Той бродяга?

Фудзіна мовчки дивилася на Віку, розуміючи її почуття.

А Наталія лише радісно вигукнула:

— Анечка, чому ти не сказала, що ви з Остапом знову разом? Ви чекаєте дитину!

Аня стояла, стримуючи сльози. Це була єдина брехня, яка могла врятувати її від гніву матері.

— Ми зіграємо весілля, поки живіт ще не видно! — сказала Наталія. — Все, я побігла. Дівчата, чекаю вас на мій ювілей!

Коли Наталія пішла, Віка вдарила по підлозі й закричала:

— Ти з глузду з’їхала? Остап?!

Аня опустила голову.

— У мене немає іншого виходу, подруго…

— А як же Степан? Ти й далі будеш брехати Аліні?

Аня тихо відповіла:

— Заради родини я піду на все. Я не хочу втратити…

— Ні, я не розумію! — вигукнула Віка. — Навіщо ти взагалі спала з ним? Тепер ти маєш страждати? Добре. Будуйте плани без мене. Я йду.

— Стривай, подруго, — сказала Фудзіна. — Я з тобою.

Перед тим як піти, Віка сказала Ані:

— Я подзвоню, коли мої брати знайдуть тобі роботу.

Вона грюкнула дверима.

Фудзіна подивилася на Аню:

— Це неправильно, подруго. Ми з Вікою хвилюємося за тебе. Подумай, як ти можеш зруйнувати собі життя…

Вона теж пішла.

Аня залишилася сама. Вона схопилася за голову, сіла на підлогу й прошепотіла:

— Я вже зруйнувала.

Віка сиділа за столиком біля вікна, повільно крутила в руках чашку кави. Вечірнє світло лампи відбивалося в її очах, але думки були далеко — там, де Аня, її таємниця і біль.

Нарешті з’явився Адріан. Він підійшов, усміхнувся, але одразу помітив у Віки тривогу.

—Як справи? — тихо запитав він, сідаючи навпроти.

Віка зітхнула й почала розповідати. Вона говорила відверто, бо відчувала до нього довіру. В її словах звучала і гіркота, і розпач, і злість на Степана.

Адріан слухав уважно, і коли вона закінчила, він лише похитав головою.

— Віко… Аня повинна сама сказати Степану. Інакше він може заговорити першим, і тоді вона втратить усе.

Віка стиснула губи.

— Я знаю. Але якщо це зроблю я — він ніколи не простить. Це її вибір.

Адріан простягнув руку, взяв її долоню, щоб заспокоїти.

— Не муч себе. Ти зробила все, що могла.

Він усміхнувся й змінив тему, щоб розрядити атмосферу:

— Розкажи краще, як ти з’їздила в Техас. Що привезла?

Віка вперше за вечір усміхнулася щиро.

— Там було багато тепла… і подарунків для Ані. Але головне — я зрозуміла, що навіть далеко від дому ми залишаємося поруч.

Адріан дивився на неї, і в його очах було щось більше, ніж просто співчуття.

Віка повернулася до свого особняка пізно ввечері. У кімнаті було тихо, лише лампа кидала м’яке світло на стіни. Аня вже спала — її мучив токсикоз, і вона майже нічого не могла їсти. Віка підійшла, поправила ковдру й довго дивилася на подругу.

«Ах, Аня… Зря ти не захотіла жениха в моїй країні. Ти заслуговуєш на краще. Не Степан, не Остап — ніхто з них не вартий твоєї доброти й краси. Але ти вирішила інакше…»

З цими думками Віка тихо зачинила двері й пішла до своєї кімнати.

 

Вона взяла планшет і набрала номер матері — королеви Катару. На екрані з’явилося знайоме обличчя, сповнене величі й тепла.

— Мамо… сьогодні сталося щось важливе, — почала Віка. — Аня вагітна. Але вона вирішила збрехати, що дитина не від Степана…

Мати була приголомшена. Вона знала Аню з дитинства — розумну, красиву, незалежну.

— Це неймовірно… — сказала вона. — Як вона могла таке вирішити?

Віка продовжила:

— Вона втратила роботу. Вона розгублена.

Мати трішки подумала та потім каже:

— Слухай, донечко, я думаю… може, їй краще переїхати до Катару? Там буде безпечно. У нашому домі вона відчує підтримку.

Віка замислилася й кивнула.

— Це гарна думка, матуся.

— Я приїду й поговорю з її матір’ю. Треба відкрити їй очі й зупинити весілля Аліни. Степан не повинен зруйнувати життя обом сестрам.

Віка відчула полегшення.

— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як діяти.

Вони обмінялися повітряними поцілунками. Мати пообіцяла зробити все можливе, щоб Аня знову відчула себе захищеною, як колись на Сході.

Після розмови Віка довго сиділа біля вікна, дивлячись на нічне місто. Ліхтарі мерехтіли, а вдалині чути було шум дороги.

«Аня боїться правди. Вона готова пожертвувати собою заради родини. Але чи вистачить їй сил витримати цю брехню?»

Віка відчувала гнів до Степана. Його ім’я викликало в ній лише відразу. «Він зруйнував її життя, а тепер ще й бреше Аліні. Як він сміє?»

Вона знала: розмова з Анею буде важкою. Але вона мусить знайти момент, щоб запропонувати їй переїзд.

Віка лягла на ліжко, але сон не приходив. У голові звучали слова матері: «Я приїду й поговорю з Наталією. Треба відкрити їй очі…»

Віка уявляла цю зустріч: дві сильні жінки, дві матері, які вирішують долю своїх дочок. І десь між ними — Аня, яка стоїть на межі правди й брехні.

«Може, саме моя мати зможе врятувати її…» — подумала Віка, нарешті заплющуючи очі.