Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. День народження Ані
Минуло п’ять місяців, і долі героїв знову готувалися змінитися. Особливо для Ані — адже попереду чекала свобода від жорстокого Остапа, хоча ще не зараз.
У старій квартирі лунав магнітофон, тихо грала українська музика, створюючи ілюзію свята. Остап сидів за столом, удаючи задоволеного чоловіка. Йому доводилося прикидатися перед тещою — Наталею, матір’ю Ані, яка прийшла на день народження доньки.
Ані виповнилося 21. Це був особливий день, коли рідні люди зібралися за столом. Вперше за довгий час вона наважилася запросити своїх подруг — Віку, Фудзіну та Крістіну.
Аня сиділа поруч із матір’ю, її руки лежали на животі, а серце билося швидше, ніж музика з магнітофона. Вона відчувала, що цей вечір може стати початком змін.
Остап усміхався фальшиво, намагаючись виглядати «ідеальним чоловіком». Але його очі видавали холод і приховану злість. Він знав: усі дивляться на нього, і мусив грати роль, яку сам собі вигадав.
Аня ж відчувала — поруч із подругами й матір’ю вона не самотня. І вперше за довгий час у її душі з’явився промінь надії.
Аня, вже з великим животом, у простому зеленому платті несла на стіл салати. Її рухи були повільні, але сповнені гідності. Вона бачила, як Остап удає задоволеного чоловіка перед її матір’ю.
Наталя, мати Ані, сяяла від радості:
— Дивись, Анечко, який у тебе Остап! Сам полагодив магнітофон, руки в нього золоті.
Аня глянула на Остапа. Він сидів із самовдоволеним виразом обличчя, ніби справді був добрим і турботливим. Його фальшива усмішка й показна гордість різали їй серце, але вона вирішила зіграти роль.
Вона усміхнулася, ставлячи салати на стіл, і, притримуючи живіт, сказала тихо:
— Остап, ти молодець.
Остап відмахнувся рукою, з удаваною легкістю відповів:
— Я знаю, Анечка.
Його голос був самовпевнений, а очі блищали від задоволення. Він насолоджувався тим, що міг обманути матір Ані й виглядати «ідеальним чоловіком».
Аня ж відчувала, як у її душі стискається вузол: вона знала правду, але мусила мовчати.
— Тук-тук, де моя іменинниця-цукерниця!.. — пролунав голос Аліни, трохи п’яний і розгублений. Вона увійшла до кімнати, хитка, з усмішкою, яка більше видавала втому, ніж радість.
Наталя, мати Ані, насупилася й суворо запитала:
— Аліна… ти що, заздалегідь випила?
Аня, як завжди, стала на захист сестри:
— Мамо, у мене день народження. Їй можна.
Наталя зітхнула, махнула рукою й знову повернулася до усмішки, спостерігаючи, як Остап демонстративно лагодить магнітофон, удаючи золоті руки.
Аня підійшла до Аліни, обняла її й тихо сказала:
— Я рада, сестричко, що ти прийшла.
Аліна, зі сп’янілим акцентом, відповіла:
— Я теж, сестричка…
Аня ніжно взяла її за руку й прошепотіла:
— Ходімо, помиєш руки й вмиєшся.
Аліна похитнулася, але погодилася, і вони разом рушили до ванної.
Аліна, трохи протверезівши, побачила, як важко було Ані. Вона згадала, що принесла подарунок — шампунь, гель і маленький набір для майбутнього малюка.
Аня прийняла пакунок із вдячністю, поки Аліна вмивалася. Вона стояла поруч, тримаючи руки на животі, й тихо запитала:
— Знову посварилася з чоловіком?
Аліна глянула на себе в дзеркало, очі її були червоні від сліз і втоми.
— Знову він накричав… за те, що я витратила багато грошей, — прошепотіла вона, ледве стримуючи голос.
Аня підійшла ближче й обняла сестру. Її руки, що тримали живіт, тепер ніжно обіймали Аліну, ніби вони обидві ділилися одним болем.
— Ми з тобою сестри, — сказала Аня тихо. — І я теж переживаю за своє щастя. Але ми витримаємо.
Аліна схилила голову на плече Ані, і в цю мить вони відчули: попри всі сварки й труднощі, їхня сестринська любов була сильнішою за будь-які образи.
Раптом у кімнату зайшла Наталя, мати Ані, й сказала з усмішкою: — Анечко, відкрий двері, твої подруги прийшли з подарунками!
Аня, з великим животом, з труднощами піднялася й повільно підійшла до дверей. Вона відчинила їх — і перед нею постала яскрава картина дружби та радості.
На порозі стояли її подруги, сяючи від щастя: Віка тримала подарунки й виглядала так, ніби принесла цілий світ тепла. Фудзіна розмахувала яскравими кульками, які весело підстрибували в її руках. Крістіна тримала серпантин, який розсипався кольоровими хвилями.
— З днем народження! — вигукнули вони хором, і кімната наповнилася сміхом та світлом.
Аня відчула, як серце її зігрілося. Вона обійняла подруг, і сльози радості блиснули в її очах. Після довгої розлуки вони знову були разом, і це було найкращим подарунком.
Їй стало так затишно й радісно, ніби всі труднощі відступили хоча б на мить.
Нарешті Аня запросила всіх за стіл. Вона сіла поруч із матір’ю, а Остап, хоч і намагався виглядати спокійним, був невдоволений. Він ще раніше попередив Віку «не втручатися», сподіваючись, що вона просто проведе час і не стане заглиблюватися в їхні справи. Та присутність Наталії, матері Ані, змушувала його тримати маску — адже вона не була проти дружби доньки з подругами.
Свято розгорнулося: усі підняли келихи вина, бажаючи Ані та її майбутньому малюкові щастя й здоров’я. Лунали голоси, сміх, розповіді.
Подруги ділилися новинами: Віка розповіла, що вже вийшла заміж за коханого чоловіка й знову повірила в кохання. Фудзіна з усмішкою згадала, як випадково познайомилася з японцем у барі й тепер живе з ним. Крістіна показала своє кільце — вона теж знайшла кохання й вийшла заміж.
Аня слухала їх із теплом у серці, раділа за кожну й навіть привітала Віку та Христину з їхнім новим життям. Вона усміхалася, хоч у глибині душі відчувала, що її власна доля ще сповнена тернів.
Подруги, однак, уважно спостерігали за Остапом. Вони вже знали його таємницю й вирішили, що згодом відкриють її.
Раптом у двері постукали. Остап нахмурився й запитав:
— Кого ще чекаєш, Аня?
— Не знаю… — тихо відповіла вона.
— Іди відкрий, дізнайся, — махнув він рукою, відмахуючись.
Аня вагалася, адже їй було важко ходити через вагітність. Тоді Віка втрутилася:
— Аню, давай разом.
Вона піднялася й підтримала Аню під руку, допомагаючи їй дійти до дверей.
Наталія, мати Ані, злегка насупилася: їй не подобалося, що Остап навіть не спробував сам відчинити двері, знаючи стан доньки. Але завдяки присутності Віки й її турботі Наталії стало спокійніше на душі.
Віка разом з Анею підійшли до дверей. — Ну відкривай, раптом хтось важливий, — усміхнулася Віка.
Аня відчинила двері й завмерла: на порозі стояв Степан із шикарними квітами. Він змінився — борода підросла, обличчя стало мужнішим, і в його очах світилася тепла ніжність.
— З днем народження, Анечка… — сказав він, дивлячись прямо на неї.
Аня хотіла відповісти, але раптом схопилася за живіт — біль стискав її все сильніше. Степан одразу кинув квіти на стіл і разом із Вікою підтримав її.
— Аня народжує! Час у пологовий будинок! — вигукнула Віка.
Фудзіна й Христина миттю підхопилися зі столу, мов на пожежу:
— Ми заведемо машину! — закричали вони, вибігаючи з кімнати.
Наталя, мати Ані, піднялася зі свого місця й твердо сказала:
— Час.
Вона глянула на Остапа, який у цей момент спокійно доїдав сало, навіть не звертаючи уваги на дружину.
— Досить їсти, Остап! Жінка твоя народжує! — різко кинула Наталя.
Остап лише почав витирати брудні руки об серветку, і від цього Наталії стало огидно. Вона зрозуміла: справжня підтримка для Ані зараз не від нього, а від тих, хто справді любить її.
Аня, притискаючи живіт, дивилася на Степана — і в її очах було все: біль, страх, але й надія.
У коридорі лікарні всі сиділи мовчки. Час тягнувся нескінченно, кожна хвилина здавалася годиною.
Віка стискала руки, Крістіна ходила з кутка в куток, а Фудзіна в білому халаті намагалася виглядати спокійною, хоча сама ледве стримувала хвилювання. Наталя сиділа з похмурим обличчям, молячись подумки за доньку й онука.
До Ані нікого не пускали. Лікарі сказали чекати — «ще не час». За дверима було чути лише приглушені голоси медсестер і кроки.
Остап, сидячи осторонь, зручно вмостився й навіть задрімав, ніби все це його не стосувалося. Фудзіна глянула на нього й тихо, з іронією промовила:
— Ну, «батько року»…
Її слова прозвучали як вирок. Подруги переглянулися, і кожна зрозуміла: справжня підтримка для Ані зараз не від нього, а від тих, хто чекає за дверима, тримаючи серце в напрузі.
Напруга зростала. Всі чекали, коли лікарі нарешті відкриють двері й покличуть їх, коли пролунає перший крик немовляти. І кожен відчував: доля Ані змінюється назавжди.
Кенджі, лікар у білому халаті, вийшов у коридор. Його обличчя було серйозним, голос — стриманим:
— У Ані складні пологи. Ми змушені взяти її під повний контроль. Нікого не пускаємо.
Фудзіна підскочила з місця, її очі наповнилися слізьми. Вона дивилася на Кенджі з благанням:
— Будь ласка… пустіть мене до неї. Мені байдуже, що ви скажете чи зробите. Я мушу бути поруч.
Її голос тремтів, руки стиснулися в кулаки, ніби вона готова була прорватися крізь двері.
Кенджі похитав головою, залишаючись непохитним:
— Це небезпечно. Для неї і для вас. Ви повинні чекати.
Фудзіна відчувала, як серце розривається. Вона притулилася до стіни, ковтаючи сльози, і прошепотіла:
— Аня не повинна бути сама…
У коридорі запанувала важка тиша. Всі чекали, кожен у своїй молитві й страху. За дверима вирішувалася доля Ані та її дитини.
Фудзіна, вся в сльозах, вибігла з коридору до Віки. Її голос тремтів:
— Віко… у Ані складні пологи. Лікарі нікого не пускають… Я просила, благала, але марно.
Віка схопила її за руки, відчуваючи, як вони холодні від страху.
— Тоді ми будемо чекати разом. Вона не сама. Ми поруч.
Фудзіна кивнула, і вони обидві підійшли до дверей пологової. Віка обняла подругу, притискаючи її до себе, щоб та не розпалася від хвилювання.
— Ми витримаємо, — сказала Віка тихо. — Для Ані.
Вони стояли поруч, дві подруги, дві сестри по духу, які не могли увійти, але могли молитися й тримати одна одну. За дверима вирішувалася доля Ані, а тут, у коридорі, народжувалася справжня сила жіночої підтримки.
Віка міцно тримала руки Ані, дивилася їй у очі й тихо сказала:
— Все буде добре, Аня. Ми з тобою.
Фудзіна, вся в сльозах, нахилилася ближче й прошепотіла:
— Тримайся, подружка наша…
Аня, притискаючи живіт, відчувала, як ці слова додають їй сил.
У коридорі панувала напруга. Крістіна ходила з кутка в куток, Наталія сиділа, стискаючи руки, а Остап, відсторонений, дрімав, ніби все це його не стосувалося.
Раптом пролунало — тихий, але виразний дитячий крик. Усі підскочили, серце кожного затремтіло.
— Це він… — прошепотіла Наталія, і сльози блиснули в її очах.
— У Ані народився хлопчик! — повідомив лікар, виходячи з палати.
Подруги обіймались, радість переповнювала їх. Віка заплакала від щастя, Фудзіна прикрила обличчя руками, а Крістіна кинулася до Наталії, щоб разом розділити цей момент.
Лише Остап сидів осторонь, витираючи руки, і від цього Наталії було ніяково й боляче дивитися на нього. А Степан, тримаючи квіти, тихо відвернувся й пішов, не знаючи, що правда інша — малюк був його сином, а не Остапа.
Аня, лежачи в палаті, притискала дитину до грудей. Вона усміхнулася крізь втому й біль. Її хлопчик народився. І попереду чекала нова доля.
