Раді Вас бачити!

Глава 10. Ювилей Наталії

Ранок видався світлим і тихим. Аня вже прокинулася, одягла своє м’ятне плаття, яке ніжно підкреслювало її тендітність, і заколола волосся у хвостик. Вона почувалася краще після вчорашнього токсикозу, і навіть у дзеркалі її усмішка виглядала живою, майже безтурботною.

Віка спустилася сходами у своєму бежевому шовковому халаті, постукала у двері й весело сказала:

— Тук-тук!

Аня обернулася, усміхнулася, як сестрі:

— Заходь! Як тобі?

Віка зупинилася, склавши руки на грудях, і з радістю відзначила, що подруга виглядає свіжо й гарно. — Ти прекрасна, Анечко, як завжди. Але скажи, як ти себе почуваєш?

Аня відповіла з усмішкою:

— Все добре. Мені краще.

— Може, купити тобі ліки від токсикозу? — запропонувала Віка, відчуваючи тривогу.

Аня зворушено похитала головою:

— Ні, дякую. Мати мені вже порадила кілька засобів. Якщо що — сама куплю.

Віка уважно подивилася на неї:

— Добре. Але якщо щось знадобиться — скажи. У мене, до речі, є важлива розмова до тебе…

Аня вже взяла сумку й телефон, швидко поцілувала подругу в щоку:

— Давай пізніше. Я поспішаю. Побачимося ввечері на маминому дні народження. Вона дуже чекає.

Віка усміхнулася, але усмішка була натягнута:

— Звісно. Як же я можу не прийти, подружко.

— Все, тоді побачимось, — сказала Аня й вийшла, залишивши за собою аромат парфумів і відчуття поспіху.

Аня сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон у руках. Відправлене повідомлення Остапу світилася на екрані: «Треба зустрітися.» Вона довго дивилася на ці слова, ніби хотіла їх стерти, але вже було пізно.

«Я мушу… Інакше все розкриється. Якщо родина дізнається, що дитина від Степана — мене не пробачать. Аліна зненавидить. Мати відвернеться. Я залишуся сама…»

Вона вдягла своє м’ятне плаття, заколола волосся у хвіст і подивилася на себе в дзеркало. Усмішка була натягнута, очі — повні страху.

— Це лише для того, щоб уникнути правди, — прошепотіла вона сама собі.

Остап завжди тягнувся до неї ще зі школи. Його почуття були очевидні, але для Ані він залишався чужим, навіть трохи відразливим. Та тепер він здавався єдиним виходом.

Вона вирішила не розповідати Вікі. Подруга надто турбувалася про неї, і Аня не хотіла бачити її гнів чи розчарування. Тому сказала неправду: що йде купити ліки від токсикозу.

Вийшовши з дому, Аня відчула холодний подих вітру. Її руки тремтіли, коли вона йшла до місця зустрічі. «Я мушу переконати Остапа. Він має повірити, що ми разом. Він повинен прийти на мамин ювілей. І тоді всі повірять у мою брехню…»

Усередині все стискалося від страху й сорому. Але вона йшла вперед, бо іншого виходу не бачила.

Аня стояла в м’ятному платті серед осіннього парку, нервово стискаючи руки. Минуло вже десять хвилин, і вона майже подумала, що Остап передумав. Та раптом у далині вона побачила його — у білій сорочці, що було для нього незвично, адже зазвичай він носив прості темні светри. В руках він тримав одну червону троянду.

Остап поспішав, усміхаючись, і коли підійшов, одразу обійняв її. Аня намагалася стримати свою реакцію, приховати відразу, яку відчувала до нього, але змусила себе усміхнутися.

— Вибач, Анютко, що запізнився, — сказав він, простягаючи квітку. — Довго вибирав для тебе троянду. Подобається?

— Дякую… дуже гарна, — відповіла вона тихо, стискаючи стебло в руках.

— Для тебе, Анютко, мені нічого не шкода, — додав він із теплотою.

Аня глибоко вдихнула й нарешті сказала те, заради чого прийшла:

— Остапе… я вагітна. І матері сказала, що дитина від тебе.

Остап спершу здригнувся, його усмішка зникла.

— Як від мене? Від повітря, чи що?

Аня опустила очі:

— Звісно, не від тебе… Але я хочу, щоб ти був поруч. Давай будемо парою.

Остап широко розплющив очі, ніби не вірив почутому.

— Правда, Анечка?

Вона кивнула, з гіркотою в серці.

Остап мало не підскочив від радості:

— Я не проти! Ти така красива й мила… Я тебе люблю. І нехай справжній батько пожалкує, що втратив таку жінку. Я буду найкращим батьком твоєї дитини, не хвилюйся.

Аня опустила голову, не відповідаючи. Вона лише запропонувала:

— Приходь на мамин ювілей. Ми покажемо всім, що ми пара.

Остап погодився без вагань. Він був щасливий, що нарешті отримав те, чого прагнув ще зі школи.

Раптом у Ані задзвонив телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло? — сказала вона тихо.

На іншому кінці була Аліна, її сестра. Її голос звучав радісно, майже дитячо:

— Сестричко, це правда? Ти вагітна?

Аня застигла, стискаючи телефон у руці. Її серце закалатало ще сильніше, ніж тоді, коли вона побачила Степана вперше.

Аня завмерла. Її серце билося так сильно, що вона боялася, аби Остап не почув. — Так… — видихнула вона, намагаючись звучати спокійно.

— Ох, Анечко! — Аліна засміялася. — Я така рада за тебе! Мама буде щаслива. Ти ж прийдеш сьогодні на ювілей?

— Так, прийду, — відповіла Аня, ковтаючи сльози.

— І Остап теж? — несподівано додала Аліна.

Аня кинула швидкий погляд на Остапа. Він усміхався, ніби вже чув ці слова.

— Так… ми прийдемо разом, — сказала вона, і відчула, як брехня ще міцніше затягує її в пастку.

Коли дзвінок закінчився, Аня опустила телефон і довго мовчала. Остап, переповнений щастям, говорив про майбутнє, про те, як вони оголосять себе парою на святі.

Аня ж відчувала, що її кроки ведуть у прірву. «Я роблю це заради родини… Але чи витримаю?»

Ближче до вечора Віка сиділа за столом, неохоче загортала подарунок для матері Ані. Її руки рухалися механічно, а думки були далеко — вона йшла на свято лише заради подруги, щоб підтримати її. Віка сподівалася, що саме цього вечора Аня нарешті зізнається родині у своїй таємниці.

У кімнату зайшла Фудзіна — в легкому кімоно до пояса й темних штанах. Вона виглядала стривожено. — У мене погане передчуття, — сказала вона, звертаючись до Віки.

Віка підняла очі від подарунка, ніжно глянула на японську подругу.

— Я розумію, що ти відчуваєш… Але думаю, Аня повинна сама розібратися. Все налагодиться. Адже рано чи пізно правда стає явною.

Фудзіна похитала головою.

— Так, ми з тобою це розуміємо. Але чи вистачить у Ані сміливості? Мені здається, вона щось задумала…

Віка уважно подивилася на неї, відчуваючи тривогу в кожному слові.

— Думаєш, вона хоче приховати свою таємницю ще глибше?

Фудзіна кивнула.

— Саме так. Вона готує щось, щоб сховати правду.

Віка підійшла ближче, взяла її руки й сказала тихо, але впевнено:

— Подружко, не падай духом. Якщо так, ми непомітно все дізнаємося. Давай зберемося — цікаве ми точно не пропустимо.

Фудзіна усміхнулася крізь тривогу.

— Це правда. Особливо коли Аліна почує правду — для неї це буде найважливіше.

 

У домі Наталії панувала святкова метушня. Мати сяяла від щастя, витираючи келихи чистим полотенцем, і кожен її рух був сповнений радості — адже сьогодні мала зібратися вся родина.

Аліна разом з Анею вже були наряджені: одна — у ніжній сукні кольору шампанського, інша — у своєму м’ятному платті. Сестри виглядали гарно й гармонійно, ніби нічого не могло затьмарити цей вечір.

Аліна почала говорити з Анею, своєю сестрою:

— Добре, що ти не втратила часу й завагітніла від Остапа.

Аня лише мовчала, натягуючи усмішку, щоб приховати гіркоту. Усередині її стискало від брехні, але вона змушувала себе виглядати щасливою.

Аліна додала, що хоче поняньчитися з маленьким племінником чи племінницею, а потім почала хвалитися, яка вона розумниця й як доглядає за своїм чоловіком Степаном, не відходячи від нього ні на крок.

Аліна продовжувала, не помічаючи внутрішньої боротьби сестри:

— А я ось теж щаслива. Степан — справжній чоловік. Він завжди поруч, піклується про мене, не відходить ні на крок. Я така вдячна йому…

Аня слухала й ковтала слова, як гіркі ліки. «Тепер я не повинна мріяти про Степана. Він належить Аліні. І ніхто не повинен знати, що дитина від нього…»

Наталія підійшла до столу, де Аня розставляла тарілки.

— Доню, Остап прийде сьогодні? — запитала вона з теплою усмішкою.

Аня відчула, як серце стислося, але відповіла рівно:

— Так, прийде.

Мати задоволено кивнула й продовжила готуватися до свята, сяючи від радості. Для неї цей вечір був особливим — ювілей, доньки поруч, і навіть новина про майбутнього онука.

Аня ж стояла з тарілкою в руках, відчуваючи, як брехня стає все важчою. Вона знала: коли Остап увійде в цей дім, її таємниця стане ще міцнішою, але й небезпечнішою.

Коли все було готове, у домі Наталії запанувала святкова тиша — усі чекали на гостей. Іменинниця виглядала елегантно: бежова блузка, темна спідниця, коротке світле волосся накручене хвилями. Вона хотіла бути на своєму ювілеї саме такою — красивою й урочистою.

Перший стук у двері. Наталія з усмішкою відчинила й побачила перед собою подруг Ані — Віку та Фудзіну. В руках вони тримали пакети з подарунками й одразу привітали господиню:

— З днем народження! Здоров’я, любові й щастя!

Наталія розчулилася, приймаючи подарунки:

— Ой, дякую, дівчата, ви такі хороші… Проходьте, мої дорогі, вас усі вже чекають.

Фудзіна з легкою неохотою переступила поріг і тихо пробурмотіла:

— Ага, шоу починається…

Віка легенько стиснула її руку й прошепотіла:

— Ну, Фудзіно, давай без цього.

Другий прихід — у дверях з’явився Степан. Він був у фіолетовій сорочці, тримав шикарний букет і подарунки. Наталії було приємно приймати зятя: він нещодавно одужав після хвороби, і всі дивувалися, що він знову ходить і радіє життю.

Аліна одразу кинулася йому в обійми, сяючи від щастя. Аня ж сиділа за столом і відвернулася, намагаючись приховати свої емоції.

Віка з Фудзіною уважно спостерігали за нею. Вони бачили, як важко Ані витримати цей вечір. І щоб хоч трохи підбадьорити подругу, вирішили пригостити її шоколадними кульками — так само, як у ті часи, коли вони всі разом навчалися у школі й ділилися солодощами, щоб підтримати одна одну.

Уже минув час, усі чекали на Остапа. Аня зателефонувала йому, а матері сказала, що він трохи запізнюється. Наталія махнула рукою й весело промовила:

— Ну давайте почнемо, хто встиг — той не в горі.

Усі розсілися за святковим столом. Бокали шампанського піднімалися вгору, лише Віка й Аліна пили вино. Кожен гість бажав Наталії здоров’я, довголіття й любові. Мати була зворушена до сліз, навіть дістала старий диск, щоб згадати свою весілля з чоловіком.

Віка з Фудзіною запропонували переглянути його разом, але Наталія зітхнула:

— Диск зламався, старі часи…

Степан одразу підхопився:

— Я швидко збігаю й куплю новий DVD для тещі!

Аліна, цілувавши його, гордо сказала:

— Для моєї мами він нічого не пошкодує!

Аня сиділа мовчки, майже не торкаючись їжі — токсикоз мучив її. Віка з Фудзіною їли салатик, уважно спостерігаючи, чекаючи моменту, коли Аня нарешті скаже правду.

Раптом у двері постукали. Наталія відчинила й радісно вигукнула:

— Це Остап!

Він стояв із баночкою квасолі в руках, вибачаючись за запізнення. У залі стало душно. Фудзіна почала махати віялом, Віка теж обмахувалася руками. Аня ледве стримувала нудоту й прошепотіла:

— Боже, це токсикоз…

Фудзіна зітхнула:

— Тут особливо душно з приходом Остапа.

Віка, сьорбнувши лимонад, додала з іронією:

— Точно, від цього «безхатько» йде якийсь запах.

Аліна, дістаючи рожеву серветку, усміхнулася наївно:

— Остап господарський! Я стільки квасолі в житті не бачила.

Віка показала язика, ніби їй огидна сама думка про квасолю:

— Фу, ненавиджу її!

Фудзіна кинула:

—Та це від його рук.

Аліна ж, усміхаючись, сказала Ані:

— Сестричко, ти не пропадеш із ним.

Віка зі злістю додала:

— Ага, тільки він не такий уже й простий.

Аня промовчала, не відповідаючи.

Наталія запросила Остапа до столу. Він піднявся в центрі й сказав:

— Прошу хвилинку уваги.

Усі погляди звернулися на нього. Фудзіна прижмурилася, Віка здивовано підняла брови. Остап дістав із коробочки кільце й став на коліно перед Анею.

— Анечко, виходь за мене заміж!

Усі були приголомшені. Особливо Степан, який саме повернувся з DVD, і з шоком вигукнув:

— Що?!

Аліна одразу зашикала на нього:

— Тихо, Остап робить їй пропозицію!

Аня стояла в повному здивуванні, не знаючи, що відповісти. Мати з усмішкою промовила:

— Згоджуйся, доню. У вас же буде дитинка.

Остап, розкривши рот від несподіванки, перепитав:

— Дитина?..

 

Віка й Фудзіна переглянулися. Віка стискала келих лимонаду, відчуваючи, що правда ось-ось вирветься назовні. Фудзіна тихо прошепотіла:

— Якщо він дізнається, що дитина не його… усе зруйнується.

Віка відповіла крізь зуби:

— Але чи вистачить Ані сміливості сказати правду?

Аня сиділа, мовчки дивлячись на кільце. Її руки тремтіли. Вона знала: якщо скаже «так», брехня стане ще міцнішою. Якщо скаже «ні» — таємниця може розкритися прямо тут, перед усіма.

Її голос нарешті прозвучав, тихий, але чіткий:

— Остапе… я…

Усі завмерли після слів Ані. Її тихе «так» прозвучало, мов крихкий дзвін у тиші. Остап ще стояв на коліні, тримаючи кільце, а гості не встигли навіть відреагувати.

Раптом у двері пролунало гучне стукання.

Наталія підвелася, трохи розгублена. Їй було шкода, що вона не почула до кінця трепетний момент, коли донька відповіла на пропозицію. Але обов’язок господині взяв гору — вона поспішила зустріти невідомого гостя.

— Хто ж це може бути? — прошепотіла Аліна, стискаючи руку Степана.

Фудзіна нахилилася до Віки й тихо сказала:

— Мені не подобається цей несподіваний прихід. Відчуваю, що зараз щось станеться.

Віка кивнула, її очі блищали від передчуття:

— Такі моменти ніколи не бувають випадковими.

Остап трохи розсердився, що не почув чіткої відповіді Ані при всіх. Він стояв перед нею, а вона дивилася на нього глибоким, майже винуватим поглядом.

Степан, тримаючи коробку з DVD, важко зітхнув. У його думках виринали тривожні слова: «Невже Аня так швидко проміняла мене на Остапа? Як вони встигли зачати? Може… дитина не від мене?»

Віка разом із Фудзіною вирішили поговорити з Анею. Вони взяли її за руки й майже силоміць повели до кімнати.

— Ей, дівчата, ви куди? — здивовано вигукнула Аліна, дивлячись їм услід. — Мама ж ось-ось повернеться, сьогодні ж її день народження!

Фудзіна, озирнувшись, кинула з лукавою усмішкою:

— Ми пошепчемося… про те, які чудові квасолі приніс Остап.

Аліна залишилася сидіти в нерозумінні, не знаючи, що відбувається.

Тим часом Степан підійшов до Остапа й тихо сказав:

— Поговоримо наодинці.

Остап закрив коробочку з кільцем і кивнув. Вони рушили разом у бік виходу.

— Любий, ви куди з Остапом? — запитала Аліна, простягаючи руку до Степана.

— Ми покуримо й повернемося, — відповів він коротко.

Коли двері зачинилися за чоловіками, Аліна залишилася сама за столом. Вона стиснула руки й прошепотіла, ніби сама до себе:

— Ось я залишилася одна… і говорю сама з собою.

Її очі наповнилися сумом, а усмішка зникла. Свято, яке мало бути радісним, перетворювалося на вечір таємниць і розділених сердець.

Аня сиділа з блідим обличчям, очі втратили блиск — токсикоз і тягар таємниці виснажували її. Віка, стурбовано нахилившись, запитала:

— Все нормально, Аню?

Фудзіна додала, уважно вдивляючись:

— Можливо, це через вагітність. Як лікар я знаю… за прикметами, може, у тебе буде дівчинка. Але головне питання — з ким ти залишишся?

Віка не витримала й одразу, без паузи, запитала:

— Аня, як це розуміти? Чому Остап тут? Мені здається, ти щось недоговорюєш.

Аня опустила світлі очі й тихо зізналася:

— Дівчата… я зустрічалася з Остапом, щоб бути з ним.

В кімнаті запала тиша. Віка й Фудзіна переглянулися, шоковані, не знаходячи слів.

Фудзіна з сарказмом промовила:

— Санта Белуче… Аня, ти в своєму розумі?

Аня підняла голову:

— А що? Ви на моєму місці не були. Коли родина дізнається правду, вони відвернуться від мене. Особливо Аліна — ви ж знаєте, яка вона.

Віка з гіркотою відповіла:

— Може, ти сама себе накрутила? Степан тобі руки не вартий… але й Остап зі своєю квасолею — фу!

Фудзіна засміялася:

— Та йому дорога в колгосп.

Аня, з сумішшю ніжності й злості, сказала:

— Дівчата, Остап справді… нічого поганого не зробить. Він був одержимий мною, так. Але він єдиний, хто прикриє мене й скаже всім, що дитина від нього.

Віка махнула руками, очі її палали від обурення:

— Ну ти даєш, Аня… Ти ж прекрасно знаєш, який Остап. Який із нього батько? Інший — можливо, але не він.

Аня перебила:

— Досить! Я думала, ви мене зрозумієте. А ви говорите так, ніби вам легко. Так, я винна, що переспала зі Степаном за спиною Аліни. Тепер мені й страждати.

Фудзіна серйозно запитала:

— А як же твій дитина? Він не постраждає?

Віка мовчала, дивлячись на Аню. В її очах було розчарування. Вона думала, що Аня стане мудрішою, але, на жаль, помилилася.

— Все, без мене вирішуйте, — сказала Віка холодно. — Аня, роби що хочеш, тільки мене більше не чіпай.

Вона вийшла на балкон, щоб вдихнути свіже повітря.

Аня залишилася сидіти, а Фудзіна, дивлячись на неї, вирішила: «Я мушу щось зробити, поки не пізно. Поки вона не віддала своє життя Остапу…»

На іншому балконі Степан стояв перед Остапом. Той витягнув новий носовий платок і витер ніс — як невихований чоловік, не звертаючи уваги на оточення. Степан намагався не помічати його звичок, але дивився серйозно й прямо запитав:

— У тебе давно з Анею це?

Остап відповів грубим голосом:

— Нещодавно… а насправді дуже давно. Я люблю Анютку ще зі шкільних років.

Степан не витримав і уточнив:

— Я не про це… а про дитину. Коли ви встигли?

Остап, з невдоволеним обличчям, махнув руками:

— Слухай, Степане! Я ж не питаю про твої шури-мури з Аліною.

Степан напружено сказав:

— Остапе, послухай. Якщо ти щось недоговорюєш…

Остап схрестив руки й твердо промовив:

— Анютка тепер моя.

Аліна, стурбовано визирнувши на балкон, сказала:

— Хлопчики, вам не холодно? Вже вечір закінчується.

Остап кинув на Степана похмурий погляд і відповів:

— Ми заходимо. Я йду чай пити, а то замерз.

Степан залишився з питаннями, які не давали йому спокою. Аліна не очікувала такої грубості від Остапа й розгублено мовчала.

Фудзіна, спостерігаючи за всім цим, вирішила скористатися моментом. «Ага, чай він захотів… Я зроблю йому чай. Святковий чай…» — подумала вона, зиркнувши на Віку.

Остап, роззуваючись у коридорі, гукнув:

— Аню, зроби чай!

Аня, знесилена токсикозом, прилягла й не заперечувала.

Фудзіна втрутилася:

— Я зроблю. Зараз.

Остап, з невдоволеним виразом обличчя, буркнув:

— Гаразд, роби.

Тим часом іменинниця Наталія сиділа похмуро, її обличчя було наповнене тривогою. Перед нею — не просто гість, а жінка, яка прийшла змінити хід подій. Це була Олена, мати Віки, правителька східної країни, мудра й владна, але водночас ніжна до своїх дітей.

Вона знала: з дитинства Віка й Аня були нерозлучні, мов сестри. Їхня дружба почалася ще у школі, коли вони жили в Катарі. Олена добре пам’ятала ті часи, адже знала Наталію й її чоловіка, який тоді працював у Катарі. Родини довго жили поруч, але конфлікт усе зруйнував.

Сім’я Ані змушена була повернутися в Україну, хоча сама Аня ще до 18 років залишалася в Катарі, навчаючись там. Потім вона поїхала до України на роботу — і відтоді їхні шляхи розійшлися.

Олена прилетіла тепер не просто як гість на ювілей. Вона знала, що Віка залишилася вірною подругою Ані, навіть коли життя закрутило їх у різні сторони. І саме тому вона вирішила діяти:

— Я не дозволю, щоб Аня зруйнувала собі життя, — сказала вона тихо, але твердо.

Олена любила Аню майже як власну доньку. Її серце стискалося від думки, що та може зробити фатальний вибір.

Наталія, мати Ані, зустріла прихід Олени без радості. Її очі блищали неприязню. Вона відчувала, що ця жінка прийшла не просто привітати, а втрутитися в долю її доньки.

— Олено, — сказала вона холодно, — Ти завжди приходиш не вчасно.

Олена відповіла спокійно, але її голос був твердим, мов сталь:

— Я прийшла не заради себе. Я прийшла заради Ані.

Поки розмова між матерями залишалася загадкою, Віка вийшла на балкон і знайшла там кальян, який колись належав Ані. Вона пригадала їхні шкільні роки в Катарі, коли вони разом, сміючись, пробували курити кальян. Тоді Аня навіть мало не подавилася, а Віка, весело сміючись, сказала: — «Ну що, сестричко, життя іноді гірке, як цей дим, але ми завжди вдихнемо його разом».

 

Від цих спогадів Віка трохи заспокоїлася, відклала кальян і повернулася до кімнати. Там Аня сиділа поруч з Аліною, яка наївно й радісно розповідала про майбутнє весілля зі Степаном і захоплено говорила, який Остап надійний.

Віка постукала у двері й кашлянула, дивлячись на Алінину безтурботність. «Барбі… зовсім не бачить, хто насправді Остап», — подумала вона.

Аліна, усміхаючись, сказала:

— Ой, привіт, Віко! Я думала, ти в іншому місці. Гаразд, залишаю вас, я побіжу дізнатися, як там Степан. Після розмови з Остапом він якийсь мовчазний…

Аня розуміла: Степан хотів лише дізнатися правду від Остапа. І їй стало легше від думки, що він ніколи не дізнається, що дитина — від нього. «Це моя помилка…» — тихо сказала вона сама собі, хоча серце ще боліло від любові до Степана.

Віка ж думала інакше. Для неї було очевидно: Степан має знати правду, має відповісти за свої вчинки. Це був її моральний принцип, закладений ще з дитинства.

Вона присіла поруч із Анею й серйозно сказала:

— Аню, ти повинна подумати про інший шлях. Переїхати до Катару, почати нове життя — без Остапа і без Степана. Королева Олена знає вагу цього рішення, вона приїде й обговорить усе.

Аня з широко розкритими очима дивилася на Віку. Її думки плуталися, вона не могла одразу переварити таку пропозицію.

 

Фудзіна стояла біля плити, варила чай і краєм ока спостерігала за Остапом. Той сидів, неотесаний, чухав ноги, і крізь дірку в носку виднілися стопи. Фудзіна скривилася від відрази: «Яка мерзота… Аня ще натерпиться з ним проблем».

Остап швидко сховав ногу, щоб ніхто не бачив дірки, але Фудзіна вже наливала йому чай, дивлячись із такою злістю, ніби готова зупинити його будь-якою ціною — навіть вигнати з дому.

Вона подала йому чашку з ромашковим чаєм. Остап почав пити, вдивляючись у її очі, холодні й гострі, як японські клинки. Він відчував, що ця жінка не проста: у дитинстві Фудзіна займалася бойовими мистецтвами, а її дід був учителем самураїв. Вона була «твердим горішком» і могла б одним рухом поставити Остапа на місце.

— Не підсипала чого? — недовірливо буркнув він.

Фудзіна поставила чайник на плиту й саркастично відповіла:

— Я б із радістю… але давала клятву Гіппократа.

Остап продовжував підколювати її, намагаючись вивести з рівноваги:

— Ага, у вас же в Японії всі помішані на отрутах. Фугу там, харакірі… Я знаю, ти бойовими мистецтвами займалася.

Фудзіна стримала злість і холодно сказала:

— Ми не в Японії. Але якби ми там опинилися — без проблем зробила б це з тобою.

Остап ухмильнувся, відклав чашку й нахабно кинув:

— Підкочуєш до мене, Фудзіно?

Фудзіна вже не витримала його нахабства:

— Остап, ти себе бачив? Я б із тобою навіть у полі не стала битися. Ти просто жалюгідний чоловік.

Остап, обурено тикаючи пальцем, відповів:

— Но-но-но, застинь, японка! Ти ж сама не в Японії!

Фудзіна більше не стримувалася й перейшла до прямого виклику, не зважаючи на його образи:

— Слухай ти, Дон Жуан квасолевий! Чого ти взагалі сюди приперся?

Остап, сьорбаючи чай, почув різкі слова й здивовано перепитав:

— Не зрозумів, Фудзіно?

Фудзіна підійшла ближче, її очі палали гнівом:

— Аня тебе не любить. І дитина — не твоя.

Остап мало не захлинувся чаєм. Але вона продовжила, не даючи йому перепочинку: —

Ти вирішив скористатися моментом, зробити свій «зірковий час»?

Остап грубо відрубав:

— Тепер Анечка моя. Вона сьогодні скаже мені «так», і ти це почуєш.

Фудзіна відповіла серйозно:

— Я тобі не дозволю бути з Анею.

Остап з ухмилкою кинув:

— І що ти зі мною зробиш, фугу-самурайко?

Фудзіна почула образу й не стрималася. Фугу — отруйна риба, яку готують лише майстри, бо найменша помилка може коштувати життя. Для неї це слово було приниженням.

Вона схопила Остапа за комір сорочки. Її руки були сильні завдяки тренуванням із дідусем — учителем самураїв. Фудзіна потягла його до порогу й штовхнула так, що він опинився на траві.

Остап, розлючений, махав руками й кричав:

— Ну, погоди! Аня буде моєю, зрозуміла?!

Фудзіна, задоволена собою, відповіла холодно:

— Я самурайка. Якщо ще раз прийдеш сюди — покажу тобі майстерність моїх предків. Я захищу тих, хто мені дорогий.

Остап піднявся й, бурмочучи прокльони, пішов геть. Його пропозиція Ані була відкладена, але в голові вже визрів новий план — повернути її будь-якою ціною, навіть силою.

Віка бачила все й, усміхаючись, аплодувала подрузі.

— Молодець, ти його! — сказала вона.

Фудзіна теж усміхнулася й додала:

— Йому не варто зв’язуватися з самурайкою.

У цей момент підійшла Аня, їй стало трохи легше після нападу токсикозу.

— Що там, дівчата? А де Остап?

Віка переглянулася з Фудзіною й збрехала:

— Ааа… він пішов.

— Куди? Ви знаєте? — запитала Аня з підозрою.

Віка хитро відповіла:

— Йому подзвонила мама.

Фудзіна додала:

— Так, він поїхав.

Аня стояла, дивлячись на них із сумнівом. Її обличчя видавало підозру: подруги щось приховали. Чи справді Остап передумав робити пропозицію, чи вони вигнали його?

Раптом дівчата почули крик. Це сперечалися Наталія й Єлена. Віка здивовано прошепотіла:

— Ой… моя мама приїхала.

Всі поспішили до них і застали справжній скандал. Олена різко сказала:

— Дивись, не зіпсуй життя Аліни, бо пошкодуєш. Степан ненадійний.

Наталія закричала у відповідь:

— Я без тебе розберуся, королево!

Олена взяла сумку, глянула на дівчат із сумом і звернулася до доньки:

— Поїхали, Віко. А ти, дорога Аню, подумай над нашим пропозицією — поїхати до Катару.

Наталія з гнівом відповіла:

— Вона нікуди не поїде! Вона ж сьогодні заручиться з Остапом.

Фудзіна, приховуючи радість, сказала:

— Ааа… Остап уже пішов.

Наталія здивовано перепитала:

— Куди? Він же робив пропозицію Ані… дивно.

Фудзіна з удаваним спокоєм додала:

— У нього мама подзвонила, він поїхав. Може, вже й не повернеться.

Наталія зі злістю вигукнула:

— Як так? Він же батько дитини!

Єлена твердо відповіла:

— Ні. Дитина не від Остапа.

Усі завмерли. Віка була приголомшена тим, що мати відкрила правду. Наталія ледве трималася на ногах, її підтримали Аліна й Степан, намагаючись привести до тями.

Олена, зробивши все, що вважала потрібним, пішла, кинувши на прощання:

— Наталія завжди дивилася крізь рожеві окуляри, як і її донька Аліна. Аня ж завжди була іншою. Якщо вона вирішить — нехай їде до нас. Я чекатиму тебе донечка чмок в особняку.

Віка підійшла до матері й дорікнула:

— Мамо, як ти могла сказати таке в такий день?

Олена відповіла холодно:

— Я сказала правду.

Аня дивилася на свою матір, яка була в шоці, й почула її запитання:

— Від кого тоді дитина, Аню? Навіщо ти брехала?

Аня мовчала. Степан, який уже почав розуміти, що відбувається, збагнув: якщо не від Остапа — значить, від нього.

Аня вирішила й далі приховувати правду. Вона сказала лише:

— Ви все одно не дізнаєтесь.

Віка й Фудзіна були задоволені тим, що Остапа усунули. Але тепер перед Анею стояв новий вибір: чи залишитися тут і жити з таємницею, чи прийняти пропозицію Єлени й вирушити до Катару, почати нове життя.

У кімнаті панувала тиша. Лише місяць крізь фіранку кидав срібні відблиски на обличчя Ані. Вона стояла біля вікна, притулившись до холодного скла, і дивилася в темряву.

У голові звучали голоси. Степан — його погляд, повний питань і болю. Остап — нахабний, але наполегливий, готовий силою втримати її біля себе. Олена — тверда й мудра, яка сказала: «Подумай над нашим пропозицією — поїхати до Катару».

Аня відчувала, як серце розривається між минулим і майбутнім.

«Якби я зізналася Степану… він би зненавидів мене. Але хіба я можу жити з Остапом? Він не той, хто здатен бути батьком. А Катар… нове життя, новий початок. Але чи вистачить мені сил втекти?»

Вона поклала руку на живіт. — Маленький… ти ще не знаєш, у який світ народишся. Я мушу вибрати правильно.

Сльози блиснули на її очах. Вона відчувала, що рішення потрібно приймати скоро.

«Може, втеча — це не слабкість, а шанс. Може, саме там я зможу захистити тебе…»

Аня відступила від вікна, сіла на край ліжка й прошепотіла:

— Завтра я скажу їм. Завтра я вирішу.

Серед ночі телефон Ані раптово задзвонив. Вона, ще розгублена після важких думок, відповіла: — Алло…

У слухавці пролунав низький, тривожний голос Степана:

— Аню… скажи правду. Це моя дитина?

Аня завмерла, майже втратила дар мови. Її серце стиснулося від страху й болю. Вона зрозуміла: навіть якщо Остап відійшов убік, навіть якщо він більше не претендує, правда все одно наздогнала її.

Вона глибоко вдихнула й тихо сказала:

— Степане… я їду. Я вирішила поїхати до Катару.

Степан одразу зрозумів: її слова означають одне — дитина справді від нього.

— Аня… значить… — його голос зламався.

Аня, з гіркотою в очах, відповіла:

— Ні, Степане. Одружися з Аліною. Так буде краще. Прощавай.

Степан різко кинув слухавку, його руки тремтіли.

— Все пропало… — прошепотів він. — Якщо правда, що дитина від мене… я повинен бути з нею. Я не маю права залишити Аню одну.

Його рішення визрівало в голові: він мусить скасувати весілля з Аліною.