Раді Вас бачити!

Глава 13. Вікна, що відкривають серця

У розкішному ресторані з панорамними вікнами, крізь які сяяло вечірнє місто, за столиком сиділа Віка. Її темно-червоне плаття підкреслювало жіночність і пристрасть, вона виглядала як зріла жінка, що прагне любові й вогню.

Це було її перше побачення з Адріаном після довгої розлуки. Віка відчувала, що він змінився, і найбільше боялася почути правду про те, чому він так рідко дзвонив, чому його голос звучав винувато. Вона сподівалася, що сьогодні він пояснить усе.

Раптом на її айфоні засвітився дзвінок — Фудзіна. Серце Віки затремтіло: «Боже, щось із Анею…» Вона схопила слухавку, запиваючи хвилювання ковтком вина.

— Алло, Фудзіна… — тихо промовила вона.

Але голос подруги був спокійний:

— Подруга, привіт. Ти знаєш, у мене новини…

Віка зітхнула з полегшенням:

— Я вже подумала, що щось із Анею сталося.

Фудзіна засміялася:

— Божечки, ми ж постійно крутимося навколо Ані. А в мене, між іншим, з’явився хтось особливий.

— І хто ж? — усміхнулася Віка.

— Лікар. Його звати Кенджі. Після роботи він запросив мене в наш традиційний японський ресторан. Мені здається, я йому сподобалася… — сказала Фудзіна мрійливо.

Віка щиро зраділа:

— Я так рада за тебе, сестро. У мене теж сьогодні побачення… з Адріаном.

— Тим самим, що рідко тобі писав? — уточнила Фудзіна. — Дізнайся, куди він пропав. І гарно проведіть час.

— Дякую… мені це справді потрібно, — задумливо відповіла Віка.

У цей момент вона побачила, як до столика наближається Адріан.

— Ой, він уже йде. Давай, моя подруга, поговоримо пізніше. Гарного вам вечора!

Адріан сів навпроти Віки. Він узяв її руку й поцілував, дивлячись на неї з тривогою.

— Вікторіє, ти чудова, мила дівчина. З усіх, кого я зустрічав, ти — найніжніша й найдобріша.

Віка почервоніла, обережно забрала руку й мовчки слухала. Її серце підказувало: «Тут щось не так…»

Адріан продовжив, не відводячи погляду від її очей. Його думки на мить перервалися, коли він глянув на її пристрасне червоне плаття.

— Дорога, ти неймовірно сексуально виглядаєш у цьому вбранні… я так би тебе обійняв…

Віка перебила його, вже не витримуючи:

— Давай до справи. Ти хотів мені щось сказати.

Адріан опустив очі. Його голос став тихим, майже винуватим:

— Вікторія… я від самого початку був із тобою нещирим. Мене попросили підібратися до тебе, щоб дізнатися про твою королівську сім’ю. Деякі мої колеги хотіли отримати їхні секрети…

Віка застигла в шоковому мовчанні. Її серце билося швидше, відчуваючи розчарування й біль.

Адріан продовжив, наче намагаючись виправдатися:

— Але добре, що я нічого не дізнався. Бо коли я побачив, яка ти насправді… я зрозумів, що ти важливіша за будь-які секрети.

Віка сиділа мовчки, перебираючи пальцями під столом. Вона хотіла зробити ковток вина, але Адріан схопив її руку й дивився благаючими очима.

— Мила моя, я полюбив тебе. Ти не така, як інші жінки, що кидали мене. Навіть наречена втекла зі свого весілля з психом… А ти інша. Я кохаю тебе, Вікторія. Давай почнемо нашу історію…

Віка різко відштовхнула його руки. Її голос тремтів від гніву:

— Значить, ти мене використовував? Я думала, між нами є щирість і довіра!

Адріан опустив очі й тихо промовив:

— Я знаю… я підло вчинив. Але є ще дещо, про що ти не знаєш. Остап звернувся до мене… і тільки тому, що я дізнався, що Аня твоя подруга, я допоміг йому знайти її місце перебування.

Віка застигла, її очі спалахнули від злості:

— Що?! Навіщо?!

Адріан спробував виправдатися:

— Я потім зрозумів, що вона твоя близька подруга. Інакше я б так не зробив…

Віка піднялася зі свого стільця, її червоне плаття сяяло в світлі ресторанних ламп. Вона дивилася на нього з гнівом:

— Як ти міг? Цей чудовисько Остап зруйнував життя Ані… А ти допоміг йому! Ти егоїст. Ти використав мене й зіпсував життя моїй подрузі. Я тебе ненавиджу!

 

Віка схопила сумку й, зі сльозами на очах, пішла геть.

Адріан залишився сидіти сам, згортаючи руки в кулаки й шепочучи крізь розпач:

— Віко… постій… я справді ідіот… пробач мене…

Віка йшла по вулиці холодному, сльози ще блищали на щоках. Її серце розривалося від болю: Адріан використав її, а Аня страждала через Остапа. Віка звинувачувала себе — вона довірилася йому, хотіла вірити в любов, а натомість отримала зраду й ще більше страждання для подруги.

«Досить мовчати. Я повинна щось зробити. Я не дозволю, щоб Аня залишалася в лапах цього чудовиська…»

Віка піднялася, взяла пальто й сумку. Її кроки були рішучими, хоча всередині вона тремтіла. Вона вирішила піти прямо до квартири Остапа, зустрітися з Анею й розповісти їй всю правду: про Адріана, про те, як він допоміг Остапу знайти її, і про те, що вони всі повинні діяти разом, щоб витягнути Аню з цієї пастки.

У рожевій кімнаті, схожій на світ Барбі, Аліна робила зарядку у своєму спортивному костюмі, слухаючи музику в навушниках. Вона була вся радісна, задоволена життям, її рухи були легкі й безтурботні.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася Аня. Бліда, змучена, в обірваній куртці помаранчевого кольору, вона ледве трималася на ногах. Її руки притискали живіт, під серцем вона носила дитину.

Аліна здивовано витягнула навушники й наївно усміхнулася:

— Анечка… ти прийшла… Щось сталося?

Аня з гіркотою відповіла:

— Я не могла подзвонити… у мене немає грошей на рахунку. Мені потрібна робота…

Аліна подивилася на сестру з сумом, помітивши її великий живіт і виснажений вигляд. Та все ж із тією ж безтурботною усмішкою сказала:

— Добре. Тільки я піду прийму душ, а потім щось придумаємо. Будь як удома.

Вона зникла у ванній, насолоджуючись гарячою водою, а Аня залишилася сама. Вона дивилася на розкішну рожеву кімнату й відчувала полегшення, що хоча б у сестри життя налагодилося після того, як Степан кинув її перед весіллям.

Та раптом у коридорі пролунали кроки. Аня різко обернулася — і побачила Назіра, добродушного брата Віки. Його голос був гучний і серйозний:

— Анечка, нам треба поговорити.

Аня застигла, бліда й розгублена. Він знайшов її після того, як вона змушена була втекти від Остапа й його погроз.

Назір підійшов до Ані, взяв її за руки й дивився тепло, майже тривожно.

 — Що ти тут робиш, Назір? Як ти мене знайшов? — запитала вона, бліда й розгублена.

— Я стежив за тобою за допомогою моїх людей… — відповів він тихо. — Ти так раптово поїхала, нічого не пояснила. Моя сестра Віка каже, що в тебе була причина. Аня, знай… — він нахилився й поцілував її руку. — Я захищатиму тебе й твою дитину, якщо тобі загрожує небезпека.

Аня дивилася в його несподівано ніжні очі, але вже не могла обманювати себе. В її серці жила любов до Степана.

— Пробач, Назір… ти дуже добрий і ніжний чоловік. Вікі пощастило мати такого брата. Але я не люблю тебе…

У цей момент із ванної вийшла Аліна, вся в рушнику, ще зі слідами пари на обличчі. Побачивши Назіра, вона згадала, як сестра Аня колись втекла від нього після того, як він підняв на неї руку.

Аліна, мов дитина, вигукнула:

— Назір, йди звідси! Ти завдав болю Ані! Йди!

Назір мовчав. Його серце розбивалося на шматки. Він зрозумів, що більше не має сенсу боротися за жінку, яка його не любить. З опущеною головою він розвернувся й пішов, вирішивши більше не витрачати час на того, хто віддав своє серце іншому.

Аня сиділа, стискаючи руки, і в глибині душі знала: Назір ніколи б не підняв на неї руку. Він був добрим, теплим, готовим захищати її й дитину. Але вона збрехала — не через ненависть, а через страх. Страх перед Остапом, який загрожував їй і тим, хто поруч. Вона не хотіла втягувати Назіра у небезпеку, не хотіла, щоб він постраждав.

Та ще глибше, у найпотаємнішому куточку серця, Аня зізнавалася собі: вона все ще любить Степана. Її почуття до нього не згасли, навіть після всіх образ і розлуки. Вона носила його дитину під серцем, і він навіть не знав про це.

«Якби він дізнався… якби він зрозумів, що ця дитина його… чи змінило б це все?» — думала Аня, витираючи сльози.

Її душа розривалася між страхом і любов’ю, між правдою й вимушеною брехнею. Вона знала: рано чи пізно доведеться сказати правду. І тоді вирішиться не лише її доля, а й доля дитини, яку вона носить.

 

Остап сидів у своїй старій сорочці, що нагадувала минулі часи, за столом із кухлем пива. Його охоплювала злість: «Де шастає ця Аня? Вона повинна платити за все. Я зламаю її, бо вона цього заслуговує…»

Раптом його думки перервав гучний стук у двері. Він поставив кухоль на стіл, важко піднявся й відчинив. На порозі стояла Віка — у темно-червоному платті, очі палають гнівом.

— Де Аня?! — закричала вона. — Ти мерзотник! Я знаю, що ти з нею зробив!

Остап схрестив руки на грудях, удаючи байдужість:

— Що я зробив?

Віка скрипнула зубами:

— Не прикидайся ангелом, ти тварюка! Ти звернувся до Адріана, щоб знайти Аню, яка й так ледве виживала після зустрічі з Назіром. Вона втекла через тебе!

Остап нахабно всміхнувся:

— Це через тебе Аня змінилася. Вона мала стати моєю дружиною, а ти з Фудзіною все зіпсували. Якщо будете лізти й копатися — буде гірше для вас і для Ані.

Віка підійшла ближче, її очі палали вогнем:

— Не заговорюй мені зуби. Якщо ти хоч раз скривдиш мою найкращу подругу й її дитину — тобі буде гірше. Ми докопаємося до тебе, обіцяю!

Вона різко розвернулася й пішла, не бажаючи більше перебувати поруч із ним.

Остап залишився стояти, схрестивши руки, бурмочучи собі під ніс:

— Ну й шастаються такі мадами де попало…

Остап сидів у темній кімнаті, його очі палали злістю. Він не знав справжнього страху Ані, не розумів, що її душа щодня стискається від болю й тривоги. У його голові крутилися лише думки про контроль і владу.

«Якщо ті, хто любить її, почнуть втручатися… я зроблю так, щоб вони пошкодували. Вони переживуть ще більше, ніж вона сама. Вони повинні знати: Аня належить мені, інакше заплатять усі».

Його пальці стискали кухоль так сильно, що він мало не розчавив його. Злость розросталася всередині, перетворюючись на небезпечну одержимість.

Але Остап не бачив головного — він не знав, що любов і підтримка, які оточують Аню, вже стають її силою. І ця сила може зламати його плани.

 

Аліна сиділа поруч із Анею, її очі світилися тривогою після несподіваного візиту Назіра. Вона знала лише зі слів сестри, що він колись підняв на неї руку, і тому дивилася на нього з недовірою. Та зараз, залишившись удвох, Аліна наївно усміхнулася й сказала:

— Анечка, він тебе більше не торкнеться. Все буде добре.

Вона ніжно гладила руки сестри, намагаючись заспокоїти її. Але Аня раптом змінила тему:

— Аліна… а що з роботою? Ти допоможеш мені?

Аліна замислилася й раптом вигукнула:

— Ооо, сестро, ідея!

Через двадцять хвилин вона принесла коробку з лаками для нігтів і запропонувала Ані працювати в її салоні. Та щойно відкрила коробку, різкий запах ударив у ніс Ані. Їй стало погано, вона притиснула живіт.

— Ой, ти ж у положенні! — схаменулася Аліна.

Аня стримано відповіла, приховуючи своє самопочуття:

— Мені не можна працювати в такому середовищі…

Аліна замислилася, потім відкрила шкатулку, де лежали гроші — тисяча доларів. Вона простягнула їх сестрі:

— Візьми. Це тобі потрібно.

Аня відчула незручність, її голос був тихим, але рішучим:

— Аліна… не варто. Я не візьму. Вибач, і дякую, що допомагаєш.

Вона піднялася, взяла сумку й тихо додала:

— Я піду.

Аліна залишилася стояти з грошима в руках, дивлячись на сестру, яка йшла, і відчуваючи, що між ними знову виросла стіна нерозуміння.

 

Аня повернулася додому й побачила Остапа. Він сидів із похмурим обличчям, рахував гроші й складав їх у стару коробку. Його рухи були холодні, механічні, наче він відкладав не для сім’ї, а для самого себе.

Він майже нічого не витрачав на Аню: лише на їжу й найнеобхідніше. Навіть для майбутньої дитини він не купив нічого нового — лише витягнув стару дитячу колиску зі свого горища.

Ось так він уявляє себе ідеальним чоловіком? Це любов до жінки, яка заслуговує на щастя?

Але в голові Остапа жила зовсім інша реальність. Його хворе уявлення малювало картину, де він — турботливий чоловік, який забезпечує сім’ю. Він вважав, що цього достатньо, щоб Аня була вдячна й покірна.

Аня дивилася на нього й відчувала, як її серце стискається від розчарування. Вона знала: це не любов, а лише ілюзія, створена його хворою свідомістю.

 

Остап сидів із похмурим обличчям, перераховуючи гроші й складаючи їх у коробку. Його голос був грубий, холодний:

— Де ти була, Аня? Роботу знайшла?

Аня стояла з порожнім серцем, стискаючи руки:

— Я ж у положенні, Остап… я не можу працювати.

Він різко відповів:

— Мені все одно.

Аня зібралася з силами й сказала:

— Аліна пропонувала мені роботу, але я відмовилася. Вона навіть хотіла дати гроші…

Остап скривився:

— Ну й взяла б. Вона собі живіт набирає, сама корова.

Ці слова стали останньою краплею. Аня відчула, як він переступає всі межі, ще й починає ображати її сестру. Вона закричала крізь сльози:

— Не смій так говорити про мою сестру! Ти переходиш усі межі, Остап! Зупинись!

Остап різко піднявся й, не стримавши злості, вдарив її по щоці. Аня похитнулася й майже впала на підлогу. Вона сіла, беззахисна, притискаючи руки до живота, боячись за дитину, яку носила під серцем.

Остап стояв перед Анею, його голос був холодний і жорсткий:

— Не переч мені, Аня. Ти не в найкращому становищі… сам тебе утримую. Якщо продовжиш так — буде інакше. Ти дурна, що не взяла гроші. Шукай роботу, мені все одно. А зараз — іди краще приготуй вечерю. Вставай негайно, невинна овечка…

Він розвернувся й пішов, удаючи невинного, наче нічого не сталося.

Аня залишилася сама, сльози текли по її обличчю. Вона терпіла все це не заради себе — а щоб врятувати подруг, щоб Остап не розповів Аліні страшну правду: що дитина, яку вона носить, від її колишнього нареченого Степана.

«Я сама винна… сама заплутала цю кашу, тепер мушу розхльобувати…» — думала вона, піднімаючись із підлоги.

Вона пішла на кухню, щоб приготувати вечерю, хоча всередині відчувала біль. Її тіло слабшало, живіт болів, а душа залишалася без підтримки. Подруги були далеко, сестра не знала всієї правди, і тепер Аня залишалася сам-на-сам зі своїм страхом.

 

 

Минуло кілька днів. Аня, з великим животом, почала працювати прибиральницею в банку. Їй було важко — кожен рух давався з болем, але вона терпіла. Її життя стало тяжким випробуванням, і вона звинувачувала себе: «Я сама винна, сама заплутала все… тепер мушу триматися хоча б заради дитини».

Коли Аня отримувала гроші, Остап одразу забирав їх і змушував відкладати у свій ящик. Так вона виживала, не маючи нічого власного.

Тим часом Віка змушена була поїхати до Катару — її мати була незадоволена тим, що донька затрималася в Україні. Віка відчувала розчарування в любові, але серце її боліло за Аню: вона прагнула врятувати подругу, навіть здалеку.

Назір був пригнічений: він не міг змиритися з тим, що Аня його не любить. Його гордість і серце залишалися розбитими.

А Степан намагався зв’язатися з Анею, але вона уникала його дзвінків. Вона не могла зізнатися йому, що носить його дитину. Її страх і сором змушували віддалятися від єдиного чоловіка, якого вона справді кохала.

Фудзіна ж, навпаки, знайшла промінь світла у своєму житті: вона почала стосунки з Кенджі, і вперше за довгий час відчула, що її серце знову може бути щасливим.

Минуло п’ять місяців, і кожен із них стоїть на новому роздоріжжі: одні шукають любов, інші — помсту, а треті — спасіння.»