Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Історія починається
Київ, жовтень 2018 року.
Осінь накрила місто м’яким серпанком дощу. Листя лип і каштанів кружляло в повітрі, а небо, затягнуте хмарами, здавалося безмежно сірим. У Борисполі приземлився літак із Дохи, і серед пасажирів, що виходили на мокрий асфальт, була вона — Віка.
Їй двадцять. Донька впливового бізнесмена з Катару, спадкоємиця великої родини, що володіє мережею готелів, ювелірних брендів і культурних центрів. Але сьогодні вона не була принцесою Сходу. У ніжно-рожевому спортивному костюмі, з в’юнким волоссям, яке вітер розкидав по плечах, вона тримала в руках валізу й усміхалася дощеві.
Цього разу вона приїхала сама. Без охорони, без слуг, без протоколу. Віка вмовила родину дозволити їй побути простою дівчиною. Її мета — побачити рідну землю матері, Україну, не як туристка, а як донька, як подруга, як людина.
Таксі мчало крізь осінній Київ. Вулиці блищали від дощу, перехожі ховалися під парасолями, а Віка дивилася у вікно, згадуючи дитинство — як вони з мамою гуляли Подолом, як їли вареники в маленькому кафе, як сміялися, коли вітер зривав мамину хустку.
Маєток, куди вона прибула, був розкішним. Побудований у східному стилі, він мав арки з мозаїкою, фонтан із лотосами у внутрішньому дворі, пахучі дерева гранату й жасмину. Усередині — шовкові драпірування, дерев’яні панелі з різьбленням, світильники з кольорового скла, килими ручної роботи.
Віка піднялася до своєї кімнати — просторої, з видом на сад. Душ із ароматом сандалу й жасмину освіжив її після перельоту. Вона поспішала: сьогодні мала зустрітися з подругами, яких не бачила роками.
Вона обрала облягаюче зелене плаття, туфлі на високих підборах, клатч у тон. Її очі сяяли — передчуття зустрічі, новин, обіймів.
У ресторані її вже чекала Альбіна — вагітна, сяюча, з очима, повними радості.
— Дякую, що прилетіла, — сказала вона, обіймаючи Віку.
— Звісно, я так хотіла побачити вас усіх, — усміхнулася Віка.
За розкішним столом сиділа Аня — її найкраща подруга ще з часів навчання на Сході. Аня була українкою, її родина працювала в Досі, і вони з Вікою виросли разом, мов сестри.
— Аня! — вигукнула Віка, кидаючись до неї.
— Віко! — відповіла Аня, обіймаючи її міцно.
Їхні очі блищали від сліз радості.
— Ти не змінилася, — сказала Віка.
— А ти — як завжди, мов принцеса, — усміхнулася Аня.
Альбіна озирнулася:
— Здається, когось не вистачає…
— Фудзіна! — вигукнули Віка й Аня одночасно.
І в ту ж мить у дверях з’явилася Фудзіна — японка в червоному кімоно, з усмішкою, що освітлювала весь зал. Вона махала руками, обіймала подруг, і Віка сказала:
— Я так рада вас бачити, дівчатка. Стільки всього треба розповісти… Давайте вже сядемо.
Вони сіли за стіл. Келихи наповнилися червоним напівсолодким вином, лише Альбіна пила гранатовий сік. Вечір почався — з історій, спогадів, обіймів.
Альбіна заговорила першою:
— Дівчата, ми з Володею вирішили влаштувати гендер-паті. Дуже хочу, щоб ви прийшли.
Аня усміхнулася:
— Так, це буде як колись, коли ми всі разом жили за кордоном. Я ніколи не забувала про вас.
Віка підняла келих:
— За дружбу!
Всі цокнулися.
Фудзіна розповіла про себе:
— Я працюю терапевтом. Робота подобається, і добре, що в Україні потрібні лікарі.
— Я рада за тебе, — сказала Віка. — Не шкодуєш, що переїхала?
— Ні, мені тут подобається. І клімат чудовий, — відповіла Фудзіна.
Віка звернулася до Ані, яка тримала келих вина. Її світлі очі й каштанове волосся робили її особливою серед подруг. Вона була скромною, але сильною, працювала самостійно, і завжди вважала Віку найкращою подругою.
— Як твої справи, Аню? Є хтось у твоєму житті? Як мама й сестра Аліна?
— Ні, поки нікого немає, — відповіла Аня.
Фудзіна усміхнулася:
— І добре. Живи для себе.
Альбіна засміялася:
— Не так, як я, із сімейними клопотами.
Фудзіна запитала Віку: — А в тебе є хтось?
— Нууу… поки ні, — усміхнулася Віка. — Давайте краще Аня розповість про Аліну.
Аня вже хотіла відповісти, коли раптом у зал увійшла її сестра.
Аліна — вісімнадцятирічна блондинка з наївною усмішкою й рожевими сережками. Вона була схожа на ляльку Барбі, і навіть подруги жартома називали її так. У рожевій сукні вона виглядала безтурботно й дитинно.
— Привіт, дівчата! Я так рада вас бачити! — вигукнула вона.
Ніхто не очікував її появи, особливо Фудзіна. Альбіні Аліна не подобалася, а Віка з натягнутою усмішкою відповіла:
— Привіт, Аліночко. Ми якраз про тебе говорили.
Аліна сяяла:
— А вам Аня не сказала? Я виходжу заміж!
Фудзіна й Альбіна мало не подавилися салатом від несподіванки.
— За кого? За Кена? — пожартувала Фудзіна.
Аня зніяковіло сказала:
— Сестро, розкажи нам, хто він?
Аліна покликала:
— Степане, заходь!
І в зал увійшов він — високий, мускулистий чоловік із бородою. Степан. Наречений Аліни.
У зал увійшов високий, статний чоловік із міцною статурою та акуратно підстриженою бородою. Його звали Степан — наречений Аліни.
У ту мить для Ані ніби перевернувся світ: вона побачила перед собою красивого чоловіка, який мав стати чоловіком її сестри. Серце закалатало, а погляд мимоволі зупинився на ньому.
Подруги, що сиділи поруч, одразу помітили реакцію Ані. Їхні очі перезирнулися між собою — у повітрі зависла тиша, наповнена здивуванням і передчуттям подій, які ще тільки мали розгорнутися.
Усі погляди звернулися на Аліну, яка з наївною усмішкою представила свого нареченого:
— Знайомтесь, це мій Степан.
Степан, попри свою мужню зовнішність, привітався скромно:
— Привіт, дівчата.
Та коли його очі зустрілися з Аниними, він раптом застиг. Подруги Ані одразу помітили цей погляд — і зрозуміли все без слів: Аня закохалася.
Віка, відчувши напруження, поспішила врятувати ситуацію, кашлянувши й промовивши:
— Ага… приємно познайомитися, Степане. Ми дуже раді за вас із Аліною, їй справді пощастило з тобою.
Фудзіна, не втримавшись, додала з іронією:
— Та ще й як! З такою «лялькою» точно не пропаде.
Аліна, не звертаючи уваги на сарказм, продовжила з ентузіазмом:
— Дівчата, я хочу запросити вас у суботу на мій дівич-вечір. Буде весело! Анечко, ми підемо в клуб, Степан не проти.
— Як же тобі пощастило, Аліно, — сказала Віка, — у тебе чудовий наречений.
Аня опустила голову й почервоніла. Її серце стислося, коли вона побачила, як сестра ніжно поцілувала Степана.
— Слухайте, я б із радістю, але скоро народжуватиму, — сказала Альбіна, погладжуючи живіт. — Тож без мене… але обов’язково покажете фото, як ви повеселилися.
— Звісно, Альбіно, — відповіла Віка. — Ми з Фудзіною й Анею прийдемо. Чекай нас, Аліно.
— Ура! — зраділа Аня. — Значить, зустрічаємось у клубі о сьомій вечора.
Аня й Степан ще раз перехопили погляди одне одного, перш ніж Аліна, сміючись і сяючи від щастя, повела свого нареченого геть.
Аня глянула на подруг — їхні очі були уважні, майже докірливі.
— Що, дівчата? — запитала вона з розгубленістю. — Але ж він справді красивий…
Фудзіна пожартувала:
— Та гріх не подивитися на гарних чоловіків.
Віка додала серйозніше:
— Аню, тільки не захоплюйся ним. Вони ж скоро одружаться.
Аня поспішила змінити тему:
— Та годі вам, дівчата. Давайте краще подумаємо, що подаруємо моїй сестрі.
— Чудова ідея, — підтримала Альбіна, ніжно тримаючи свій живіт.
