Раді Вас бачити!

Два тижні потому.

Даринка.

Минуло два тижні після випуску. Ми з Андрієм та ще з декількома нашими однокласниками вже склали один предмет з ЗНО, а саме хімію. Як ми його склали? Добре. Я на вісімдесят п’ять балів, а Андрій на шістдесят, але цього вистачає аби вступити у ВНЗ. Через тиждень у нас буде наступний іспит. У нас буде українська мова та література.

Андрій провів мене додому. Ми пів дня гуляли на вулиці, відпочивали від вивчення тем по українській мові та літературі. Я зайшла у квартиру у хорошому настрої. На порозі мене вже чекали батьки.

— Нарешті прийшла — сказав тато. Батьки на мене так дивились, ніби зараз буде серйозна розмова. Я знаю цей погляд. Він був такий, коли ми в черговий раз повинні були переїхати. І після цієї розмови я плакала.

— А, що вже трапилось?

— Нам треба поговорити. Пройдімо на кухню — ми пройшли на кухню та сіли за стіл. Мама всім налила лимонад, який приготувала власноруч.

— Про що говорити будемо?

— Доню, річ у тім — почав тато — ми не можемо більше жити у цій квартирі.

— Ми переїжджаємо в якусь іншу? — запитала я в надії, що їх відповідь буде “Так, ми переїжджаємо в іншу квартиру”, але не тут то було.

— Ні. Нам треба переїхати в інше місце... в іншу країну — сказала мама та уважно на мене подивилась.

— В яку це іншу країну?

— В Америку... в США.

— Ви що з глузду з’їхали? Я не хочу нікуди переїжджати! Мені й тут добре — до горла підійшов ком, а на очах у мене виступили сльози — у мене тут все. Я хочу залишитись в Україні. Ви знаєте, що я хочу бути біля Андрія, вступити в інститут у Києві та вивчитись на лікаря. Я нічого не хочу змінювати. Мені подобаються мої плани. Подобається життя, яке у мене є зараз. А ви хочете його ось так перекреслити жирною лінією?

— Нам необхідно переїхати. Мені там запропонували роботу... постійну, а не брати замовлення. Бути впевненою, що завтра я отримаю зарплатню, а не сподіватись на те, що у мене з’явиться замовлення на фотосесію. На тата теж там чекає робота.

— А бабуся? — я подивилась на неї — ти нічого сказати не хочеш?

— А, що я можу сказати. Це рішення приймали також без мене.

— То може ми з бабусею залишимось тут, а ви поїдете?

— Я не хочу залишати її тут одну. Уяви ти підеш на навчання, а бабусі стане погано. Хто з нею буде? Хто подзвонить у швидку, якщо це буде потрібно. А там вона буде під наглядом.

Я зрозуміла, що батьків мені не переконати. У них аргументів більше, ніж у мене і вони вагоміше.

— Я краще піду до себе — сказала я та швидко пішла до себе в кімнату. Плачучи, я впала на ліжко та почала плакати у подушку. Ну, як це? Вони все знову вирішили за мене. І бабусю ще й не запитали, хоча вони раніше всі рішення приймали разом. Стабільна робота мами це добре, але і я теж хочу цієї стабільності. Знати, що завтра я буду вчитися, буду мати для себе все, що мені потрібно.

Я не знаю скільки часу, ось так пролежала. У мою кімнату зайшла мама.

— Можна до тебе?

— А якщо я скажу “ні”, це щось змінить? Заходь — мама зайшла та сіла на краєчок ліжка, а після погладила мене по волоссю.

— Доню, нам потрібно туди поїхати — сказала спокійно вона.

— Я це вже зрозуміла. Але мені як бути? Що я там буду робити? — я сіла на ліжко, витерла сльози та уважно подивилась на маму.

— Ти підеш там навчатись.

— Там я не вивчусь на лікаря.

— Підшукаємо тобі якусь іншу спеціальність.

— Наприклад?

— Наприклад програміста. Син моїх друзів, до яких ми переїжджаємо буде вчитись на цій спеціальності... він такого ж віку як ти.

— Мг... то ви вже й професію мені вибрали.

— Я впевнена тобі там повинно сподобатись. Ти ж хотіла поїхати в Штати.

— Хотіла поїхати, подивитись країну Чикаго, Нью-Йорк. Але не хотіла там жити. Мені й в Україні добре. Тут у мене є все.

— Я розумію. Та все ж там для мене, для тата є можливість заробляти гроші. І тобі теж буде там корисно повчитись. Тим більше ми житимемо в Чикаго. Можливо у сусідньому місті.

— Я так розумію, що вибору у мене зовсім немає. Хоча б трохи розкажи де ми будемо жити та з ким — я вже трохи заспокоїлась. Треба прийняти всю цю ситуацію, адже я нічого змінити не можу.

— Перший місяць, поки не підшукаємо собі своє житло поживемо у моїх друзів. Вони там вже живуть рік... трохи більше, ніж рік. У них є син на рік старший за тебе. Він у цьому році вступатиме у коледж...

— А як його звати? — перебила я маму.

— Данієль.

— Його теж ніхто не питав з приводу переїзду?

— Не знаю. Та я впевнена, що ви з ним подружитесь. Я його бачила декілька разів. Він приємний хлопець, розумний як й ти. Закінчив школу тут, теж з золотою медаллю.

— У Львові?

— Ні. Мої друзі з Луцька... але, спершу жили у Херсоні.

— Коли ми їдемо?

— Через два дні. У тебе є час аби скласти валізу та попрощатись з Андрієм.

— Назавжди — тихо сказала я, адже розумію, що ми туди їдемо не на місяць або два, а мабуть, що назавжди. Ненавиджу переїзди. У моєму житті їх було вже багато. Я від цього вже втомилась.

Мама вийшла з кімнати, а я вирішила подзвонити по відео Андрію. Ми хоч годину, може трохи більше тому попрощались, але ж у мене є новина... дуже сумна. І я повинна її розказати коханому.

Я подзвонила Андрію, він відповів мені миттєво, наче чекав на мій дзвінок.

— Привіт — сказала я та шморгнула носом, бо ще не зовсім прийшла у нормальний стан.

— Що сталося?

— У мене є дуже погана новина для нас обох.

— Яка?

— Мої батьки з глузду з’їхали... хоча я це знала вже давно, але...

— То що? Я не розумію, що вони тобі сказали?

— Ми знову повинні переїхати. От що вони сказали, але тепер не в якесь інше місто України, а в Штати. І це схоже назавжди — я знову почала плакати та через сльози я побачила, що Андрій теж став сумним. Йому це не сподобалось як й мені. Наші плани зламали мої батьки. Він розгублено дивиться на мене та сказати нічого не може — я говорила їм, що у мене вже є плани, знаю де хочу навчатись. Але у моїх батьків інша думка та й на скільки я зрозуміла, що робота для них постійна там буде. Принаймні у мами. Тому у мене то й вибору немає. Хоча я нікуди не хочу їхати — мої слова напевно не несли ніякого сенсу, бо я повторювала все одне й те саме. Але я не можу ні про що інше говорити та думати. Та думка про те, що ми повинні розлучитися з Андрієм мене не покидала.

— Коли виліт? — нарешті запитав коханий.

— Через два дні. І я вже з сьогоднішнього дня складатиму валізу.

Вечір перед вильотом.

Сьогодні вже підходить до кінця день, коли ми живимо у цій квартирі. Валізи вже складені, речі всі зібрані та тільки залишилось віддати ключі господарці цієї квартири. А мені ще треба докласти у наплічник декілька важливих речей, які мені потрібні зараз. Сьогодні у мене залишається дома Андрій. Він з хвилини на хвилину повинен прийти. До мене у кімнату зайшла мама. Вона подивилась на мене та посміхнулась.

— У мене для тебе є розмова.

— Ми нікуди не їдемо? — раптом запитала я.

— Ні, ми їдемо. Просто я хотіла сказати, що я з татом та бабусею їдемо у гості до моєї подруги. Приїдемо лише зранку, тому ви з Андрієм тут залишаєтесь удвох.

— Добре — ми почули як у домофон подзвонили, мама швидко вийшла з кімнати, але двері відчинила бабуся. Їй теж не дуже подобається вся ця ситуація, але сказала, якщо Поліна з Владом, а тобто мої батьки так вирішили, то нічого проти казати не буде.

Я почула голос Андрія та вибігла з кімнати, а після кинулась у його обійми. Він міцно мене обіймав. Ми так стояли декілька хвилин. Але ж сьогодні ми вже бачились. Він допомагав мені складати валізу, а після пішов додому, бо сказав, що хоче щось взяти.

— Дітки, ми вже поїдемо, а ви тут не сумуйте — сказав тато. А я подивилась на нього здивовано. Не сумуйте? Та нам не доведеться це робити, адже знайдеться, що будемо робити. Батьки одяглись та вийшли з квартири, я зачинила за ними двері.

— Куди це вони?

— До подруги, я тобі про неї розповідала. До речі, ти голодний?

— Ні.

— Давай хоч чай поп’ємо — запропонувала я.

— Ось від цього не відмовлюсь. Тим більше я приніс цукерки — коханий дістав з пакета коробочку цукерок. Ми такі не один раз їли. Я зробила нам чай, ми пішли у мою кімнату, вирішили там посидіти, щось подивитись.

Коли додивились фільм, то почали цілуватись та й під час фільму не обходилось без поцілунків. Після цих поцілунків ми перейшли до більш серйозних дій. У нас вони були декілька разі, навіть не рахувала скільки. Може мої батьки спеціально пішли до подруги, щоб залишити нас удвох? У мене ця думка промайнула тільки тоді, коли ми вже лежали на ліжку. Після ми одяглись та все ж лягли на ліжко, обіймаючи один одного.

— Даринко, у мене є для тебе дещо... важливе — Андрій встав з ліжка та взяв свій наплічник. З нього витягнув якусь маленьку коробочку. Після сів на ліжко до мене — Даринко, це тобі — він відкрив коробочку, я побачила там красиву каблучку. Я подивилась на Андрія.

— Що це? — Андрій взяв цю каблучку та одягнув мені на палець.

— Ця каблучка буде нам нагадувати, що ми любимо один одного. І ніколи не забудемо один про одного... у мене є така ж сама — він показав свою руку. А я сиджу дивлюсь на нього, а на очах потрохи з’являються сльози — я клянусь, що ніколи тебе не забуду.

— Я теж про тебе не забуду — сказала я та дійсно заплакала. Андрій мене міцно обійняв. Ми так сиділи хвилини дві, а може й більше. Я все не могла заспокоїтись, а Андрій мене просто обіймав. Я навіть уявити не можу, що буде завтра в аеропорту, адже Андрій проводжатиме мене.

О дванадятій ночі ми лягли спати. Андрій міцно мене обійняв. І ось так в його обіймах я заснула... схоже, що востаннє.

День вильоту.

Андрій.

Той день коли Даринка мені сказала новину, яка нас обох дуже засмутила, я не забуду ніколи. Я тоді прийшов додому у хорошому настрої, грався з племінницею, яка теж була у хорошому настрої. А після мені подзвонила заплакана Даринка. І у мене теж настрій став поганим. Весь вечір після її дзвінка я просидів у кімнаті, а точніше пролежав на ліжку, нічого не роблячи. Ні з ким не хотів спілкуватись, навіть на вечерю відмовився виходити. Після слів коханої у мене всередині щось обірвалось, я відчув якусь порожнечу. Та наступні дні; я цілими днями проводив тільки з коханою. Ночував у неї, допомагав їй складати валізу. Та ввечері перед вильотом я купив нам каблучки, подумав, що це треба зробити. Вона ж можливо колись повернеться та ми знову будемо разом. Саме це я пообіцяв їй. Вона мені відповіла тим же.

Зранку додому приїхали її батьки, вони вже зібрані їхати. До них у квартиру прийшла господарка квартири, ми ж з Дариною в цей час вирішили посидіти у кав’ярні та попити холодне лате. О третій годині дня Даринці подзвонила мама та сказала, що треба повертатись додому. А це означало, те, що вони скоро їдуть..., а я залишаюсь.

Ми з коханою підійшли до будинку. Тато коханої вже у таксі складав валізи, бабуся сиділа на лавці чекаючи, щоб сісти в автівку. А мама Даринки побачила нас та підійшла до нас.

— Ну, що скоро їдемо. Я розумію, що ти не хочеш їхати, але треба.

— Я це розумію, але...

— Можна я вас проводжу — запитав я, перебивши Даринку.

— Так. Місця достатньо — почулись слова дядька Владислава — сідаймо в автівку та гайда в аеропорт — він усміхнувся, а ось нам зараз зовсім не до усмішок. Ми всі сіли в автомобіль та поїхали в аеропорт. Їхати туди далеченько, що добре. Але на диво доїхали ми туди швидко.

Я допоміг татові коханої дістати валізи, а після ми пішли у зал очікування. Батьки сіли на сидіння, а я з Даринкою відійшли якомога далі від них та так, щоб нас не було видно.

— Ось і кінець — сумно сказала однокласниця.

— Сподіваюсь, що ми ще побачимось скоро.

— Я теж, але невідомо коли воно буде — сказала вона, а я її міцно обійняв. А після ми ще цілувались. Наше прощання перебила мама однокласниці. Вона подивилась на нас, а після без ніяких емоцій сказала фразу, яку я боявся почути.

— Нам вже час їхати.

Вона відійшла від нас.

— Даринко, пам’ятай ми завжди будемо разом — я поцілував її востаннє, а після ми пішли до батьків однокласниці. Всі попрощались зі мною. Вони взяли валізи та пішли до пункту перевірки документів. А я стою, дивлюсь як вони стають все далі й далі від мене. А я пошепки сказав, те, що не сказав Даринці.

— Будь щаслива, Даринко.