Раді Вас бачити!

Даринка.

Сьогодні день коли ми нарешті закінчимо навчання у школі; сьогодні у нас випуск. Ввечері ми всі будемо святкувати випуск у ресторані, а зараз офіційна частина. І це востаннє коли ми одягаємо шкільну форму.

На випуск піде вся моя сім’я, бабуся хоч і не була на всіх шкільних заходах, але випуск ніяк пропустити не може. Бо це ж така велика подія. Як вона сказала “Хочу втретє побувати на випускному”. Чому втретє? Тому що спершу її випуск зі школи, після моєї мами, а зараз мій.

Ми всі встали раненько, щоб привести себе до ладу та красивими піти на останній дзвоник. Мама мені з самого ранку зробила красиву зачіску. Сказала, що це ще не вечір, коли ти будеш святкувати випуск, а ранок. Але з красивою зачіскою та макіяжем маєш бути зараз. А я ж просто хотіла собі вирівняти волосся. Після того як одяглась, мама почала мені робити зачіску та розповідати про свій випуск.

— Пам’ятаю свій випуск неначе це було вчора. Я стояла біля своїх однокласниць та цілу офіційну частину ми розмовляли пошепки та сміялись. Нас тоді заспокоювала класна керівничка. Казала, що це не час аби ось так себе вести та все тому подібне.

— А ти щось знаєш про своїх однокласниць, де вони зараз?

— Знаю. Одна одружилась з якимось бізнесменом та поїхала до Італії. Друга, живе у Херсоні простим життям, так би мовити, працює медсестрою у районній лікарні. А, третя — мама тяжко зітхнула — третьої вже немає. Два роки тому загинула в автокатастрофі.

— А де вона жила? В Херсоні?

— Так. Вона була акторкою театру, але, на жаль її вже немає.

— Сумно... цікаво як там Марина зараз? — перевела я тему.

— Спілкувались з нею?

— Так. Вона вчора дзвонила з магазину. Разом обирали їй сукню та туфлі, а після ще й прикраси.

— І як вибрали?

— Угу. Білу сукню... як наречена виглядатиме, от чесно — я почала сміятися. Я ж собі сукню ще купила давно. Перед балом я купила дві сукні, тому одягну ту другу. Вона якраз підійде для випуску.

— Її батьки будуть на випуску?

— Казала, що вони приїдуть сьогодні — я подивилась на годинник — по ідеї вони вже повинні бути дома.

— А Макс як?

— Йому взагалі не пощастило. Він захворів. Лежить третій день та не може встати. Біля нього його мама. А Марина сказала, що прийде до нього зранку... зрадниця.

— А ти б не пішла на випускний, якби Андрій захворів? — чомусь для мене це очікуване питання було. Я до нього вже була готова.

— Не пішла б. Залишилась би з ним. Навіть не думаючи, що це раз у житті буває.

— Хм... я чомусь очікувала таку відповідь. Не здивувала зовсім. У вас такі теплі стосунки. Навіть з Метью таких не було.

— Ти його пам’ятаєш?

— А як же. Я пам’ятаю, як ти йшла на своє перше побачення — сказала мама, а я почервоніла. Мама доробила мені зачіску.

Ми вийшли всі на вулицю, де нас чекав Андрій. Ну, як нас... мене. Батьки подивились на Андрія.

— Андрію, який ти красивий — сказала мама.

— Не такий красивий як Даринка

— Дякую — сказала я. Андрій взяв мене за руку. І ми останній раз пішли у школу. За нами йшли мої батьки, а ще далі йшли Сашко з Тонею та батьки хлопців. А саме мама та тато. Я так зрозуміла, що Настя залишились з Кірою дома.

Ми підійшли до нашого класу, а батьки стали до батьків інших однокласників. Класна керівничка почала говорити хто за ким стоїть, адже ми повинні вийти та пройтись по подвір’ю. Ми з Андрієм йдемо другими, а саме після нашої старости Тані та Матвія. Інна на щастя була десь далеко від нас. Можливо навіть остання. А за нами йде ще один клас. Їх класна керівничка це вчителька з хімії. На її уроках було досить цікаво. У мене є з чим порівнювати, тому скажу одне, що в цій школі найкраще викладали урок хімії. Ми почали виходити та вставати на свої місця. Після директорка сказала декілька слів, про першокласників та й про нас сказати не забула. Всі потім танцювали вальс, окрім нас. Я зі своєю ногою все зіпсувала. Тому ми й не танцювали. Офіційна частина закінчилась швидко. Всі розійшлись по домівках, а нас очікує ще видача атестатів. Ми всі прийшли до мене додому. А тобто мої батьки та Андрій. Його батьки пішли на роботу та й мій тато також. А ввечері вони обіцяли прийти на випуск на видачу атестатів. Мій тато сказав, що постарається бути, але якщо не встигне, то, щоб я не ображалась. Звісно ж я не ображусь, якщо він не прийде. Я все прекрасно розумію, що з роботи не підеш коли захочеш... звісно якщо ти не начальник або директор.

Ми прийшли до нас додому. Мама зразу накрила стіл, бо зранку на стільки швидко збирались, що навіть не поснідали. Сьогодні як і завжди мама замовила сирники. Вони звичайно до нашого приходу стали холодними, але ж їх можна розігріти. Тож мама їх розігріла, поставила на стіл сметану та мед, а також зробила усім чай. А саме чорний чай, ось тільки бабусі зробила чай зі збором трав, таких як ромашка, м’ята та меліса. Ми всі почали їсти та обговорювати наш майбутній випуск. Як хто навчався та у кого будуть срібні чи то золоті медалі. Я знаю, що у мене буде золота медаль, а про всіх інших не знаю. В Андрія й близько цієї медалі не буде.

Поївши, мама переробила мені зачіску, яка буде більш підходити до мого образу. Андрій весь час спостерігав над цим та ми ще плюс й розмовляли. Виявляється, що Тоня ніяк не зможе бути на випуску, на святковій частині, бо батьки її заберуть відразу у село. Їй це не сподобалось, але що зробиш. А Сашко поїде з нею. Він сказав, що Тоня хоче його познайомити з дідусем. Я зрозуміла, що стосунки Сашка та Тоні дуже міцні, якщо вони зустрічаються ще з восьмого класу. А після ще й в один інститут вступати будуть. Ми ж з Андрієм теж вирішили вступати один інститут, хочемо взагалі поїхати до Києва, щоб навчатись там. Спеціальність вибрали яка підходить для нас обох та й так само подобається. Андрій за цей час добре вивчив хімію та біологію. І взагалі всі предмети які треба буде для того, щоб вчитися на лікаря. Тому ми хочемо вступити в інститут Богомольця. Сподіваюсь у нас це вийде. Батьки нас повністю підтримують у нашому виборі професії та не проти аби ми поїхали у Київ. Тим більше у мене там є друзі та й саме місто я знаю добре. Марина нас вже з нетерпінням чекає у себе.

Настав час аби виходити з будинку та йти у школу отримувати свої заслужені атестати. Ми всі разом вийшли з будинку та пішли у сторону школи. Мама як професійний фотограф фотографувала наш кожний крок. Сказала, що хоче аби нам запам’ятався цей випуск назавжди. І я в цьому не сумніваюсь аж ні на мить.

Андрій.

Нарешті останній дзвоник вже продзвенів, але на жаль ми не танцювали вальс. Але то й нічого головне, що з ногою Даринки все добре. Мої батьки поїхали на роботу, але сказали що обов’язково будуть на самому випуску. Я пішов до Даринки додому. У себе мені немає чого робити. У Насті допомога є, бо до нас приїхала її ліпша подруга. Вона ж є хрещеною Кіри. Я там буду зайвим. А Сашко як завжди у Тоні. Він давно поселився у неї. Батьки її зовсім не проти його присутності, бо прийняли як рідного. Але шкода, що його та Тоні не буде на святковій частині. Найцікавіше він пропустить, а я цього пропускати зовсім не хочу. Тим більше хочу більше часу проводити зі своєю коханою. Її образ на випускному буде просто неймовірним. Ця червона сукня їй дуже пасує, а зачіска та макіяж теж не відстають у цьому. Не знав, що у тітки Поліни є такі навички візажиста. Я думав, що вона просто фотограф, але як виявилось — ні. По дорозі до школи Дарина мені розповіла про Марину та Макса. Якби Даринка захворіла, я б залишився з нею та на святкування б не пішов яким би воно цікавим не було. Марина ж дійсно як та зрадниця, хоча у чомусь зрозуміти її можна.

Ми сіли у залі, почалась офіційна частина. Директорка сказала свою промову, про наші класи, як ми навчались та про всіх нових учнів, які приходили до нас усі ці одинадцять років. Та першу вона згадала Дарину. Вона акцентувала на тому, що Даринка прийшла до нас в одинадцятому класі, що вона відмінниця та отримає свою заслужену золоту медаль. Наш клас вийшов отримувати атестати. Директорка казала декілька слів про навчання кожного з нас. А після давала атестат. Ось так у нас пройшла офіційна частина, на яку мої батьки прийшли під кінець... на жаль. Тата Дарини взагалі не було. Він дзвонив та сказав, що приїде до ресторану у якому буде святкування.

Тож ми всім класом та нашими батьками вже знаходимось у ресторані. Всі сіли на місця. У батьків на щастя окремий стіл. Не будуть контролювати скільки та чого ми випили. Але спершу, ніж почати все святкування декілька слів сказала наша класна керівничка.

— Мені не віриться, що ви вже випустились зі школи. Для мене ви залишаєтесь тими маленькими діточками, яких я побачила у своєму класі шість років тому. Когось я звісно вперше побачила вже дорослого, але це нічого не змінює, бо ви всі мені стали як рідні. Вітаю вас з випуском. Бажаю всім знайти себе у дорослому, самостійному та вільному житті — на її очах навіть з’явились сльози. Ми не єдиний клас в якому вона була класним керівником, але дійсно для неї ми всі стали рідними — я сподіваюсь, що все так й буде.

Ми випили по ковтку вина та почали святкувати. Дівчата спілкувались між собою, окрім Даринки. Вона весь час знаходилась біля мене. Ми з нею багато розмовляли та пили, а після ще танцювали. Мама однокласниці всіх весь час фотографувала. В якийсь момент Даринка підійшла до чоловіка який включав музику та попросила аби він включив мелодію для вальсу. Що він до речі й зробив. Дарина захотіла все ж станцювати той вальс, який ми не танцювали у дворі школи. Ми почали танцювати, а всі інші дивилися на це. Вони всі дивились на нас уважно. Мої батьки та батьки Даринки в цей час посміхались. Я зрозумів, що їм подобається, як ми танцюємо. Хоча як може бути інакше? Ніяк. Коли ми закінчили танцювати, то наші однокласники сказали, що ми дуже гарно танцювали цей танець. І навіть краще за всіх тих, хто його взагалі танцював. Можливо, але ми цього вже не дізнаємось, але нас Зоя Павлівна хвалила.

Після нашого святкування на ранок ми всі вийшли на вулицю так, щоб було видно сонце, яке сходить. Обіймаючи Даринку, я розумію, що це вже кінець... кінець школи, а попереду ЗНО, іспити та вступ у якийсь інститут. Сподіваюсь в той, який ми з Даринкою вибрали.