Спочатку:
На сторінку книги
День весни.
Даринка.
Сьогодні вже концерт у школі до дня весни. Готувались ми до концерту та пропустили багато уроків. Що вчителів це дратувала. Мені й самій це не подобалось та що поробиш. Ми навіть після уроків залишались, щоб написати ту чи іншу контрольну, чи то самостійну роботу, адже ми їх теж пропускали. Але це нічого, бо дуже цікаво було організовувати свято. Та й з контрольними та самостійними роботами проблем не було. Все здавала на високий бал. Андрій теж намагався отримувати хороші оцінки. Ми кожен вечір без виключень робили домашнє завдання. Декілька разів по відеодзвінку, а весь інший час у мене дома. Тепер Андрій так само як Сашко, дома рідко ночує. Їх племінниця зовсім нікому не дає засумувати. Андрій разів десять, мабуть, залишався після школи на декілька годин з племінницею, щоб сестра відпочила. Я до речі, познайомилась з його сім’єю... довелося. Як це було? Ми з Андрієм прийшли до нього аби він взяв все що треба, щоб піти до мене. А дома якраз були всі, тому ми випили чаю та поїли тістечка і таким чином познайомилась з батьками та сестрою Андрія. Ще вдалось декілька хвилин потримати Кіру на руках. Вона така мила дівчинка. І звичайно ж капризуля ще та. Сім’я однокласника дуже цікава, адже вони всі такі різні. Мама завжди посміхається, її до речі звати Лілія. Тато видався мені суворим, за нашу розмову він лише раз посміхнувся. І його звати Максим. До речі, мою маму, ніколи не називала її ім’я. Її звати Поліна, а бабусю Юлія. Ну, а тата звати Влад. Ось такі у нас батьки з Андрієм.
Сьогодні ми прийшли у школу раненько. О восьмій вже були у школі, бо об одинадцятій вже саме свято почнеться. Актова зала вже прикрашена, різними гелевими кульками. На стіні висить стрічка з написом “День весни”. А також багато різних прикрас на стінах і звичайно живі квіти стоять у вазах на сцені.
Дев’ятикласники заносять додаткові стільці у залу, Андрій в цей час дивиться на це та командує, куди та який стілець ставити.
— Несіть останній стілець на перший ряд — сказав він, а після подивився на мене. Ну, я відчула його погляд на собі, бо повернута була до сцени та читала свої репліки. Їх так багато, що запам’ятати важко, добре, що є можливість читати. У сценарії є виступи першокласників. Такі милі дітки. Деякі з них забували слова на репетиціях та починали плакати. Я з Інною їх заспокоювали. З кожною репетицією вони все менше й менше забувають слова. А на “генеральній” репетиції, то взагалі всі все добре розповідали та ніхто не забув свої слова. Сподіваюсь, що і на самому святі також буде як на останній репетиції.
Якщо бути чесною, то це мій перший такий виступ на сцені у школі. Я ніколи не брала участі ні в організації свят, ні у виступах. Моє місце завжди було у залі. А зараз я просто захотіла спробувати себе у цьому. А, що така можливість є останньою у школі. Я так розумію, що окрім цього свята буде тільки випуск. До речі, я з Андрієм будемо танцювати вальс разом. Нам навіть не треба було обирати партнера по танцю, адже й так все було зрозуміло. І для однокласників та для вчителів також. Та, що там, вся школа знає, що ми зустрічаємось... просто так вийшло, що дізнались всі. Тільки одна особа не може в це повірити. Ну, як завжди буде хтось один кому це подобатись аж ніяк не буде. Думаю, її ім’я називати не треба, бо і так зрозуміло, що то за дівчина.
Андрій підійшов до мене та обійняв мене.
— Читаєш сценарій?
— Мг, тут так багато всього, що очі розбігаються
— Тому я ніколи не був ведучим. Мені краще організовувати, ніж виступати
— Так от чому ти відмовився — я повернулась до нього та подивилась йому прямо в очі — ти боїшся сцени?
— Ні. Просто сцена це не моє. З дитячого садочка це стало зрозуміло. Коли були якісь свята, то або вірш забуду, або ж слова пісні. А якщо особистий номер був, то це взагалі був жах — Андрій почав сміятися.
— Зрозуміло — я закрила теку в якій лежать ці папери та поклала її на сцену. В Андрія видалась можливість мене поцілувати. І як тільки но він мене поцілував до нас підійшли Інна та Матвій. Інна буде сидіти з Андрієм та все контролювати. А я з Матвієм на сцені будемо ведучими, а хотілося б, щоб біля мене на сцені був Андрій. За декілька хвилин до нас також підійшла художня керівниця цього свята.
— У нас все готове?
— Так. Стільці стоять як треба, зала прикрашена. Всі, хто буде виступати вже за кулісами
— Добре, тоді зараз невеличка репетиція декількох номерів. А вже через півтори години будуть приходити глядачі. До речі, ваші батьки прийдуть?
— Мої так. Вони спеціально відпросились з роботи — сказав Матвій.
— Мої не в змозі прийти. Та по суті я не виступаю
— А у мене прийде лише мама — на свято і справді прийде лише мама, бо бабуся сказала, що не хоче йти. Купу відмазок знайшла. А це саме: я не дуже добре себе почуваю, на вулиці холодно, не хочу виходити з квартири і це ще не все.
Почався концерт. Я з Матвієм вийшли на сцену. До речі, наші костюми для цього свята вигадувати не треба було. Ми з ним просто були в офіційних костюмах, а по простому у шкільній формі.
— Доброго ранку, шановні глядачі, батьки та учні. Ми раді бачити вас на нашому святі весни. Сьогодні ви побачите багато цікавинок, які підготували вам учні цієї школи — сказав Матвій.
— Це так, але чому ти так офіційно почав таке свято? — я звернулася до нього із запитанням.
— Офіційно? Вчителі завжди починають свої уроки саме такими офіційними словами
— Але ж ми не на уроці. У нас взагалі свято, ти що забув?
— Точно, а я дійсно про це забув, що сьогодні свято весни. Тож як починати будемо?
— Пропоную почати концерт з віршиків двох прекрасних дівчат першого класу Тетянки та Оксанки
— Хороша ідея. Тож ми дівчатка вас чекаємо — на сцену вийшли дві дівчинки, а ми в цей час спустились зі сцени. Ось так туди сюди нам треба буде ходити багато разів. Та, що там я за час репетиції туди сюди походила, ноги собі накачати встигла, що спортзали не треба.
Концерт продовжується як пів години. Ми в черговий раз з Матвієм підіймаємось на сцену цими сходами. І я не розумію як так вийшло, що я ногу поставила не правильно і мені стало на стільки боляче, що захотілось кричати від цього болю. Та я не подаючи вигляду вийшла усміхнена на сцену та почала говорити свою репліку. А стояти було боляче, що хотілось сісти. На щастя ми через хвилину спустились зі сцени. Андрій бачив, що я підвернула ногу, тому коли я спустилась, то він підбіг до мене та поставив стілець аби я сіла. За це йому величезне дякую, бо дуже нога болить.
До нас підійшла Зоя Павлівна.
— Що сталося?
— Я ногу підвернула. Болить дуже
— Мг — жінка на мить задумалась, тому що довго думати не було можливості, бо ж цей виступ скоро закінчиться — ти сиди тут біля Андрія. А на сцену піде Інна — Інна з непорозумінням подивилась на жінку.
— А я ж допомагаю Андрію
— Вже ні — вона взяла теку з моїх рук та дала Інні, а після вказала на папірець вже її фраз. Я ж залишилась сидіти з Андрієм. Ну як так, перший виступ в школі на сцені видався підвернутою ногою? Сцена це напевно не моє. Сцена для повітряної гімнастики, то моє, але сцена школи — ні. Це ж треба, згадала про гімнастику й плакати захотілось. Як же мені тепер ходити на тренування? Про них, можливо треба на деякий час забути...
— Сильно нога болить? — запитав однокласник
— Угу... доторкнутись боляче... можливо перелом якийсь... але сподіваюсь, що просто ушиб. Щось не хочеться з гіпсом ходити — я почала істерично сміятись, а з очей потекли сльози. Вони текли мимовільно, бо я навіть не думала плакати.
— Мені теж цього не хочеться. Сподіваюсь там нічого серйозного немає — сказав Андрій та обійняв мене.
Андрій.
Ці місяці перед концертом пройшли цікаво. Запам’ятався день закоханих. У школі наш клас зробив невелике свято. У класі після останнього уроку накрили стіл з різними смаколиками та газованою солодкою водою. Була з нами класна керівничка, тому слідкувала аби ніякий алкоголь на стіл не потрапив. Ми весело проводили час, а після я з Даринкою пішли ще у кав’ярню. Ось так у шкільних формах й пішли. Я не хотів йти до себе, бо мене б потім не випустили зі словами “Допоможи сестрі з Кірою”. А я в цей день хотів погуляти з Дариною. А після прогулянки ми пішли до неї. Весь інший час, тобто вечір сиділи з підручниками та вчили уроки. Даринка після таких веселощів не могла зібратися з думками, тому як виявилось зробила декілька помилок. Якби я сам робив ці завдання, то у мене б помилок було все одно більше, ніж зробила вона. І на наступний день коли перевіряли домашню роботу Даринці поставили першу дев’ятку за цей рік. Вона її вже виправила, але той день її зовсім не радував. А я якось звик до таких днів, тому був не здивований.
А сьогодні вже концерт, ми до нього готувались довго. Даринці аж ніяк не подобалось пропускати уроки, тому вона кожен вечір сиділа з підручниками та вчила все сама. І мене примушувала ось так вчити. Казала “Треба буде екзамени складати, тому вивчити все потрібно”. І таки вона права, адже якби ми не вчили ми б контрольні та самостійні роботи не написали б взагалі, навіть на двійку.
Концерт почався добре, все йшло по плану, до того моменту як однокласниця не підвернула собі ногу. З одного боку це дуже-дуже погано, а з іншого, вона тепер сидить біля мене та контролює все, що відбувається на сцені. І плюс ми пошепки розмовляємо. Ми розмовляємо, а в думках у мене одне, хоч би цей концерт швидше закінчився, щоб повести Дарину в травматологію. Та він ще довго буде йти, бо номерів у цьому році більше, ніж було у тому. Зоя Павлівна вирішила, що той концерт був коротким, хоча мені це зовсім не здалось.
За дві години все нарешті закінчився. Все пройшло добре за виключенням одного. А саме з підвернутою ногою Даринки. Ми зразу після концерту з її мамою поїхали у травматологію.
Приїхавши у лікарню, Даринку завели до лікаря. Їй зразу зробили рентген. І залишили одну у кабінеті, бо лікар сказав, що він зараз скаже, що треба робити, ну звісно коли побачить той рентген.
За десять хвилин Даринка вийшла з кабінету. Ми з Поліною Дмитрівною встали з лавки.
— Що сказав лікар? Що з ногою?
— Перелому немає, просто ушиб. Сказав походити декілька днів з тугою пов’язкою, робити компреси. І якщо буде боліти, то пити знеболювальні — сказала Даринка. Мені аж від серця відлягло. Перелому немає й це дуже добре.
Ми приїхали додому до Даринки. Я їй допоміг зайти у квартиру. Звичайно це могла зробити Поліна Дмитрівна та я наполіг, щоб допомогти. Дарина звісно була не проти такої допомоги, тому з радістю погодилась. А після, сказала, щоб я йшов додому та допоміг сестрі з Кірою, бо це важливіше, ніж Даринка. Вона сказала так: “Йди допоможи своїй сестрі. Їй допомога не завадить, а зі мною нічого не буде поганого... чому будеш біля мене сидіти. Я ж не помираю”. Я звісно з нею згоден та все ж хотілось побути саме біля своєї дівчини. Але сестрі дійсно допомога потрібна.
