Раді Вас бачити!

П’ятниця.

Даринка.

Тиждень почався жахливо, Андрій захворів, довелось до школи йти самій. Якщо чесно, то було дуже сумно. Й до школи та зі школи йти самій. А на перервах як було сумно, словами не описати. Спілкуюсь виключно з Андрієм та Сашком з Тонею. Але ця закохана парочка кудись на кожній перерві бігали. З’являлись лише тоді, коли дзвоник продзвонить, а так їх й не бачила. А в понеділок дійсно в Інну хтось кинув м’ячем, а Таня звинуватила у цьому мене. Тільки де я, а де м’яч? Ми якось не дружимо. Це Андрій добре грає, та що там говорити про нього, якщо він займається баскетболом.

І так як равлики минуло чотири дні. І нарешті в п’ятницю, а тобто сьогодні в школу ми йдемо разом. Андрій мене тримає за руку, а я в цей час посміхаюсь як дурна, бо ж нарешті одужав та йде в школу зі мною. Звичайно добре було бачити його у себе кожного дня дома, але... краще б він був ще зі мною в школі.

Ми зайшли у клас. Всі з радістю зустріли Андрія, оточили його увагою. Цікаво, це з кожним так роблять, коли той хто захворів, вилікувався та прийшов до школи? Чи це поодинокий випадок? Не знаю, та й перевіряти не хочеться, бо не хочу хворіти. Мама дійсно дуже суворо ставиться до лікування. Андрій хоч не за два та не за три дні вилікувався та все ж хворів менше ніж тиждень.

Уроки сьогодні на диво повинні бути легкі, їх повинно бути як у вівторок всього три. А саме, географія, фізкультура та біологія. І ось після біології ми тренуємось танцювати вальс. Нарешті я буду танцювати з Андрієм. Я взяла з собою туфлі на високій платформі, щоб бути на рівні з Андрієм. Хоча спершу спробую танцювати без них, може вийде.

Географія пролетіла швидко, та й фізкультура теж. Я весь час сиділа на лавці, не хотіла грати у волейбол. Андрій пів уроку грав, а пів уроку також сидів на лавці. Ми в цей час розмовляли. А по біології ми дивились якесь відео. Воно йшло практично весь урок. І можна було заснути під час перегляду цього відео... воно просто було не цікавим. І ось настав цей момент танцю. Ми всі знову прийшли у спортзалу. Тренуємось там, бо більше місця, ніж в актовому залі. Стали всі як треба, художня керівниця включила музику. Ми почали танцювати. Танцювати виявилось легко навіть без туфлей на платформі, що добре, адже якби танцювала в них, я не знаю. Можливо ноги б переламала. Адже рухи були швидкими.

Танцювали ми не довго, бо художня керівничка зрозуміла, що ми втомились, тому й відпустила нас.

Ми вийшли зі школи та пішли в сторону наших домівок. Андрій знову тримає мене за руку.

— Я сьогодні хочу піти до себе додому. Давно там не був

— Так, звісно, я все розумію. Твої, мабуть, теж хочуть тебе бачити

Андрій.

Весь тиждень мене лікувала мама Даринки. Вона заходила у кімнату практично кожну годину, питала як я себе почуваю та давала ліки. І мені з кожним днем здавалось, що вона аж ніякий не фотограф, а лікарка, яка знає свою справу.

І ось нарешті я вже пішов у школу. Я здивований, але я дійсно скучив за навчанням та за однокласниками. Коли ми з Даринкою зайшли у клас, мене оточили увагою. Інна почала скаржитись на те, що в її голову прилетів м’яч від Даринки. Повірив я в це? Ні, бо знаю, що Даринка не вміє грати з м’ячем.

Я провів Даринку додому. А після пішов додому. Зайшовши у квартиру, почув розмови батьків та Насті. Вони говорили щось про мене. Як почули що хтось зайшов у квартиру зразу замовкли та вийшли у коридор. Я побачив маму, тата та Настю, яка тримала на руках Кіру, яка посміхається. Хотіло було сказати на всі тридцять два зуби. Та де ж їх взяти, якщо у неї їх ще немає. Тому посмішка смішна.

— Андрійко — сказала мама — нарешті прийшов — вона мене обійняла. Такої ніжності від неї я давно не отримував. Може це все через те, що мене не було дома вже тиждень?

— Дайте мені роздягнутись, а після будемо обійматись — сказав я та посміхнувся.

— Тоді я піду чайник поставлю поп’ємо чай з імбиром.

— Ой, тільки не з імбиром, вже напився цього чаю — я почав сміятись.

За десять хвилин ми сіли за стіл. Мама для всіх зробила чай з імбиром, а мені з бергамотом. Всі на мене дивились ніби ніколи не бачили. Ми почали розмовляти про все, що зі мною було ці всі дні які я був відсутнім дома. Я розповів як мене лікувала мама Даринки. Настя сказала, що у цій родині краще не хворіти і я маю визнати, що це так. Наша мама зовсім не схожа на маму Даринки, адже методика зовсім не така. Коли ми були маленькими вона весь час була поряд та лікувала майже як тітка Поліна. А коли ж підросли, як от, наприклад зараз. Вона б дала якісь ліки, приготувала бульйон та швидше за все пішла на роботу.

І залишився я б з хворобою сам на сам. А у Даринки все не так. Навіть якби тітка Поліна пішла на роботу, то дома б залишилась бабуся, яка до речі схожа на тітку Поліну. Чи то тітка Поліна на бабусю, хтозна.

Наступний день.

Ввечері я подзвонив Даринці та запропонував піти завтра погуляти, тобто вже сьогодні. Вона ж звісно погодилась. Весь тиждень ми про те й тільки розмовляли, що ми будемо робити після того, як я одужую.

Вранці о дев’ятій я прокинувся нарешті у себе дома. Скучив за рідними стінами, так би мовити. Привів себе до ладу та пішов до будинку Даринки. Погода сьогодні чудова, тому я подумав, а чому б нам не погуляти десь у центрі та не зайти у мою улюблену кав’ярню.

Даринка вийшла рівно о пів на одинадцяту, як й домовлялись. Ми зустрілись та зразу поїхали на міському транспорті у центр. По дорозі розмовляли. Вона розповідала мені про те, як минув її вечір. Даринка сказала, що якось було не звично без мене. І це, як на мене, не дивно, адже весь тиждень я був у неї дома, а тут мене немає. Зате як мої рідні раділи моєму поверненню. Від мами такої уваги давно не було. Вона весь час зайнята, або ж з татом проводить час. Але вчора це було якось так.

Ми доїхали до центру та пішли у кав’ярню. І оскільки, сьогодні вихідний там було багато людей. Мені на мить здалось, що ось перед нами куплять останні тістечка які мені подобаються, та все інше теж вже закінчилось. Але не тут то й було, на щастя, бо все що мені подобається є. Та й у залі є останнє місце, яке ми зайняли.

— Мені вчора дзвонила тренерка з повітряної гімнастики та сказала, що скоро буде конкурс. І я братиму у ньому участь. Правда я ще своїм батькам про це не розказала. Та я впевнена, що їм ця новина сподобається

— Вау, так це класно. Я дуже радий за тебе

— Дякую. І ось завтра не дивлячись, що вихідний мені треба буде піти на тренування

— Я як завжди тебе проведу... — сказав я, а після додав — та подивлюсь як ти тренуєшся, бо щось давненько не був на твоїх тренуваннях — і це, між іншим, правда, бо декілька тижнів підряд не міг залишитись на її тренуванні, а про цей тиждень я вже мовчу. Я ж її навіть не проводив, яке там бути на цьому тренуванні.

— Я тільки буду рада тебе бачити у залі — Даринка усміхнулась — і на конкурсі теж

— Про конкурс і мови йти не може, бо я сто відсотково буду

Посидівши у кав’ярні, ми пішли гуляти далі. А саме по вуличках Львова. У мене таке відчуття, що я наче й не бачив Даринки давно, бо якось навіть думалось про те, що нарешті ось вона поруч біля мене й ми гуляємо.

Весь день у нас пройшов в розмовах та прогулянці у місті. Встигли побувати всюди, навіть зустріли Марка, який повертався додому з тренування. Він займається боксом, а тренування у нього завжди у суботу є.

Я провів Даринку додому. Тепер у нас почались всі ті дні до того як я захворів. А саме, побачення, прощання біля під’їзду Даринки та на останок поцілунок та обійми. Після того як провів її додому, то пішов до себе.

Виявилось так, що коли я прийшов, то дома нікого не було. Я пройшовся по кімнатах і на своєму столі побачив записку “Привіт синку, я, тато та Настя з Кірою поїхали у Київ. У Насті там є деякі справи, які терміново треба вирішити. Цілую, до зустрічі. Мама.” Ось це звичайно класно, тільки-но прийшов додому після тижня відсутності, а дома нікого немає. Про Сашка, то взагалі мова не йде. Я й так знаю, де він та що. Тому я вирішив, що я хочу, щоб Даринка прийшла до мене. Ми разом з нею побудемо у мене дома наодинці.

Звісно, що я зайшов забрати Даринку. Її батьки не були проти аби вона пішла зі мною, бо вже мене добре знають, та й здається й до того не були проти. Ми зайшли до мене додому, коли зняли з себе верхній одяг, то зразу пішли на кухню, щоб випити теплого чаю. На вулиці хоч і весна та все ж вона холодна. Вже не дочекаюсь травня місяця; на це є декілька причин. Перша, це у Даринки день народження, друга, в травні завжди тепло, а третє — це випуск. Вже не дочекаюсь кінця школи. Але думка про те, що треба буде складати іспити, щоб вступити в якийсь інститут мене лякає. Бо ненавиджу ці всі іспити.

— До речі, ти вже знаєш на кого ти будеш вчитися далі?

— Думаю, що так. Хочу вивчитись на лікаря, а саме кардіолога. А, ти?

— Я ще ні. Навіть не уявляю себе в якомусь інституті — я стенув плечима.

— То треба вже подумати. Тобі легко даються мови. Може на лінгвістику якусь?

— Не погана ідея...

— Не впевненість у собі це погано — перебила мене Дарина. І вона таки права. Хлопець який невпевнений у собі... це якраз про мене. Не тільки в плані зізнатися у почуттях, але й в інших сенсах теж.

— Твоя правда, це погано, але як цього позбутися я взагалі не знаю. А щодо того, щоб вчити мови, то дякую що підказала

Ми попили чай, а після почали грати у приставку. . Дарина не погано в неї грає... ну, як не погано з п’яти ігор які ми грали у двох перемогла, практично в трьох, але все ж відстала від мене на декілька секунд, бо гра в яку ми грали це перегони.

Наступного дня ми пішли з Дариною на її тренування. Йшли розмовляючи як пройде конкурс, що це така честь представляти секцію. І ось момент, тренування, воно почалось доволі добре. Даринка вийшла у зал та почала кружлятись на цій тканині, робити різні рухи. І раптом вона якось не правильно розкрутила ногу та впала на підлогу. Всі до неї зразу підбігли включно зі мною.

— Що болить?

— Нога — тренерка швидко побігла по аптечку, бо сказала, що треба її зафіксувати. А я тим часом викликав швидку. За п’ятнадцять хвилин швидка була біля нас, лікарка швидкої забрала Даринку з собою. Я ж поїхав звичайно з нею. Це ж треба вже двічі за весну у Дарини проблеми з ногою.

І як виявилось ця травма набагато серйозніша, ніж та, що була.