Раді Вас бачити!

П’ятниця

Андрій.

З середи по п’ятницю я спілкуюсь вже з Дариною кожен день. Ми разом ходимо в школу та зі школи, а також робимо домашнє завдання. Не думав, що Дарина така розумна. Алгебру пояснює так докладно, що просто не можливо не зрозуміти. Сподіваюсь, що на наступній контрольній я вирішу всі завдання сам. А зараз ми вже з Дариною зустрілись та йдемо у школу. Вона розповідає, що хоче знайти секцію з повітряної гімнастики. Каже, що не хоче втратити ті навички, які у неї є. І якщо буде нагода взяти участь у якихось змаганнях, то обов’язково візьме. Ми прийшли у школу, першим уроком у нас фізкультура. Фізрук сказав, щоб ми не пропускали його урок та він очі на це закривати не буде. Ми всі переодяглись у спортивну форму та вийшли у зал. Я роздивився Даринку. Вона дуже гарно виглядає, фігура просто клас. Худенька, спортивна. На ній сірі спортивні штани підкреслюють її талію, а футболка теж не відстає у цьому, бо теж підкреслює її фігуру. Дивлячись на неї, я все більше й більше розумію, що вона мені подобається. Ми стали в лінію, вчитель подивився на нас.

— Серед вас є нова учениця. Ви є у спортзалі?

— Це я — Дарина підняла руку. Емоцій на обличчі у неї зовсім не було. По ній не було видно, що вона хвилюється чи щось типу такого.

— Вийдіть, будь ласка, я хочу на вас подивитись — однокласниця вийшла, а вчитель її роздивився з ніг до голови, ніби оцінює її зовнішній вигляд.

— Щось не так? — запитала однокласниця.

— Ні, все добре. Станьте назад — Дарина зробила крок назад — зараз як завжди пробігаєте три кола спортзалом, а після у вас буде тренування лазіння по канату.

Ми побігли, я побачив, що Дарина обігнала майже всіх однокласників. Коли ж ми пробігли три кола, зупинились навпроти вчителя.

Він роздивився нас, а після подивився у журнал. Спочатку він сказав, що будуть тренування проходити хлопці, а дівчата постоять у стороні та подивляться, а після навпаки. Хлопці включно зі мною повзали по канату хвилин двадцять, а після настав час дівчат. Першою він назвав нашу новеньку. Дарина вийшла до каната. Фізрук сказав декілька слів. І Дарина почала залазити на канат. Вона так легко це робила, що дівчата всі були у шоку та й хлопці теж. Один я напевно не був здивований, адже знаю про повітряну гімнастику, а там потрібні такі здібності. Фізрук здивовано подивився на Дарину, коли вона злізла з каната.

— Дарино, я здивований. Ви так легко залізли на канат. Ви займаєтесь якимось спортом?

— Я займаюсь повітряною гімнастикою.

— Тепер зрозуміло звідки у вас такі навички — сказав вчитель та посміхнувся. Після Дарини всі інші дівчата лазили по канату. Та у них це погано виходило, не те що у Дарини. Ну, як можна бути в усьому кращою? У неї немає недоліків. Ну, принаймні я їх ще не побачив у ній.

Урок закінчився, ми всі переодяглись. Я знову побачив однокласницю у шкільній формі. Чесно, спортивний костюм їй більше пасує. Наступний урок у нас алгебра, зараз почнуться “веселощі”. Вчителька перевірила контрольні роботи, тепер буде казати оцінки. Почався урок у нас як завжди зі слів вчительки. Вона завжди щось каже перед тим як почати урок. І ось настав момент коли вона взяла у руки ці папірці з контрольними роботами та пішла до нас.

— Результати контрольної сумні не дивлячись на те, що є й хороші оцінки. Почну з хороших оцінок. Сашко, Антоніна, Дарина, Андрій, Матвій та Кирило, ви написали контрольну роботу чудово. У кожного з вас по десять балів. Тільки у мене є питання до Андрія. На скільки я знаю, у тебе оцінки з алгебри та геометрії не дуже хороші. Тобі хтось допомагав робити контрольну? На скільки я пам’ятаю, ти сидів за партою з Дариною. Дарино, ти допомагала Андрію зробити контрольну?

— Ні. Мені мого завдання вистачило.

— Ну, добре. Тоді йдемо далі. Всіх кого я не назвала, у тих оцінки нижче, ніж десять балів — вона роздала всім папірці з контрольною роботою — будемо розбирати помилки.

Майже весь урок ми розбирали помилки наших однокласників. Якби я робив всі завдання сам, то у мене б було багато помилок. Напевно, що навіть натяку на правильну відповідь не було. Урок закінчився, ми вийшли з класу.

— Дякую, що не сказала правду.

— Ну, якби сказала, то підставила б себе, а не тебе... хоча тобі теж дісталося.

— Згоден. Ти до речі подумала про завтрашній день? Підемо гуляти?

— Подумала. Я згодна піти погуляти, дома все одно робити нічого.

— Добре — я почав посміхатись на всі свої тридцять два зуби ніби м’язи звело. Я дуже радий, що вона згодна піти зі мною погуляти. Хоча можна подумати, що ми кожен день гуляємо, якщо йти у школу та йти додому зі школи прогулянкою.

Всі інші уроки у нас пролетіли. На українській літературі ми розповідали вірші. Дарина пів уроку відпочивала, адже вона вже цей вірш розповідала. Я ж розповів цей вірш добре, вчителька мені поставила оцінку таку ж як і Даринці. Вчити тексти, вірші це моє. Запам’ятати біографію якогось письменника теж легко.

Я провів Дарину до її під’їзду.

— О котрій завтра зустрінемось?

— Об одинадцятій я буду біля твого під’їзду.

— Добре, тоді до завтра — вона посміхнулась та швидко зайшла у під’їзд.

Ранок наступного дня.

Я прокинувся з розумінням того, що через дві години піду на прогулянку з дівчиною, яка мені подобається. Я думаю, що ми погуляємо на горі “Високий замок”, а після підемо у якусь кав’ярню.

Сівши на ліжко, я побачив Сашка, який спить на сусідньому ліжку третім сном. На скільки я знаю, він сьогодні не зустрічається з Тонею. Вона їде з батьками до дідуся у село. А брат буде весь день дома. Сказав, що постарається зробити все домашнє завдання звісно після того, як прокинеться. Я ж домашнє завдання вже зробив з Дариною. Вставши з ліжка, я пішов приводити себе до ладу. А ще треба вибрати, що одягти. Ніколи не задумуюсь що одягти, але не сьогодні. Думав про це ще вчора, але нічого не вибрав. Сьогодні ж відчинив шафу та зразу зрозумів, що саме я хочу одягти. Я вирішив одягти сині джинси та чорний светр.

Вже одинадцята, тому я стою біля під’їзду Дарини. Чекати на себе вона не змусила, бо вийшла точно об одинадцятій. Завжди виходить хвилина у хвилину. Загалом, вона пунктуальна дівчина. Я роздивився її, коли вона підійшла до мене. Сьогодні прохолодно, тому й одяг відповідний. Дарина одягнена у чорні штани та білий светр, який прикриває шию. А також на ній були чорні кросівки. Зачіска простенька, просто хвостик. Сподіваюсь її вуха не змерзнуть.

— Привіт, куди підемо?

— Думаю, піти на гору “Високий замок”. Була там?

— Ні — ми пішли у сторону зупинки автобуса — до переїзду сюди ніколи не була у цьому місті, тому ніде не була. Але у мене була мрія хоч раз тут побувати, але думки про те, що я буду жити у цьому місті взагалі не було

— А я б не проти поїхати у Київ. Ти там жила?

— Так, на лівому березі у спальних районах. А взагалі, Київ красиве місто. Чого тільки коштує центр Києва. У тому місті у мене є подруга, Марина — я ще не чув, про її подругу. А хочеться про Дарину знати більше... ні навіть не більше, а все.

— Ви з нею дружили до переїзду?

— І зараз дружимо. Коли я приходжу додому, то у нас обов’язковий зідзвон. Нас у школі називали подруги не розлий вода. А зараз я тут, а вона там. Якось не весело

— Це точно. У тебе лише одна подруга і більше нікого немає?

— З частими переїздами з міста у місто не встигала їх завести, так би мовити, але й не хотілося також. Бо прощання, то важка річ. Марина дуже засмутилась, коли я їй сказала, що мені треба переїхати та зараз спілкуємось по відеозв’язку

— Вже розповідала про мене та однокласників? — я подивився на Дарину. У неї почервоніли щічки. І я зрозумів, що розповідала вже.

— Так. У перший день Марина мене випитувала все, тому вона знає про твоє існування — я почав сміятись.

— І багато про мене розповіла подрузі?

— Думаю, достатньо, щоб у неї склалося про тебе хороше враження. А у тебе є друзі?

— Є, але не так багато, як у брата...

— А я чомусь думала, що у вас всі друзі спільні

— Ні. Я з однією компанією не дружу. Вони там якісь відбиті всі. А взагалі у нас є спільні друзі. Їх у нас троє, два хлопці та дівчина. Ми з ними дружимо ще з самого дитинства.

— І як же звати цих друзів?

— Іра, Марк та Стас. Ми з ними майже всі свята святкуємо разом.

Ось так у розмовах ми доїхали до гори. А після ще гуляли на горі, підійшли до найвищої точки, нас там сфотографували. У нас тепер є одна спільна фотографія, що дуже радує. Погулявши у парку, ми зрозуміли, що змерзли. Я взяв руку Дарини, щоб зрозуміти на скільки її рука холодна. Її рука була дуже холодною неначе лід. Ми спустились, я викликав таксі, яке на щастя приїхало швидко. В цей час поки ми чекали таксі, я весь час тримав руки однокласниці у своїх руках та грів їх. А вона весь час дивилась на мене та посміхалась. Я на мить зловив себе на думці, що Дарина мені дуже подобається, особливо її посмішка. Посмішка наче як промінчик сонця, а її очі, виглядають як небо у ясну погоду такі ж блакитні.

Ми під’їхали у центр міста та зайшли у кав’ярню, де продаються лише солодощі. Дуже подобається це місце, тому вирішив привезти Дарину саме сюди, сподіваюсь їй теж сподобається цей заклад.

Ми зайшли у приміщення, на щастя тут тепло, а людей багато. По вихідних це місце має великий попит у місцевих та туристів... особливо туристів. Я з Дариною підійшли до прилавку, купили собі тістечка та каву. На щастя знайшли вільний столик біля вікна. Він до речі був єдиний вільний. Ми почали їсти тістечка та пити каву. Дарина обхопила руками чашку.

— Обережно не обпечись — сказав я та посміхнувся.

— Хвилюєшся?

— Звісно — Дарина на мене подивилась та посміхнулась своєю чарівною посмішкою. У школі вона мало посміхається, але зараз ця посмішка не сходить з її обличчя і ні на мить.

— Ти вже знайшла секцію з повітряної гімнастики?

— Ще ні, на жаль. Все ніяк часу немає. А, що?

— Просто цікаво. Слухай, а давай разом пошукаємо.

— Тобі дійсно хочеться пошукати зі мною цю секцію?

— Так. Допоможу тобі — я сів на інший стільчик та подивився на телефон однокласниці. Вона написала у пошук “Повітряна гімнастика Львів”. Вибило багато цікавих посилань. Ми почали переглядати кожне.