Раді Вас бачити!

Сад виявився значно більшим, ніж я уявляла. Тихий, залитий золотавим світлом, він здавався окремим світом, де навіть вітер шепотів м’якше. Гілки жасмину схилялися над алеєю, а повітря було таким насиченим пахощами, що паморочилося в голові.

— Раніше тут усе виглядало інакше, — мовив Алдрік, ідучи трохи попереду. — Коли я був хлопчиком, кущів було менше, зате більше тіні. Я любив ховатися під тим в’язом.
Він кивнув на старе дерево з низькими гілками.
— Ховався від кого?
— Від усіх, — усміхнувся він. — Від нянь, учителів, від власних обов’язків. Якось навіть утік із уроку етикету й пролежав тут до вечора. Потім мене шукав увесь двір.
Я всміхнулася.
— І знайшли?
— Авжеж. Сам король. Він був дуже розгніваний.
Він замовк, і з виразу його обличчя я відчула: «дуже розгніваний» означало значно більше, ніж просто догану.
— Але відтоді, — додав тихо, — я зрозумів, що навіть у власному домі можна почуватися чужим.

Я хотіла щось сказати, та слова застрягли. Він обернувся до мене, і в його погляді промайнуло те саме — вразливість, яку він завжди ховав за усмішкою й упевненістю.

— Знаєш, — продовжив він, — я стільки років учився бути тим, ким від мене чекали. Правильним. Холодним. Стриманим. А тепер, коли нарешті можна просто… говорити, не знаю, з чого почати.
— Почни з чесності, — тихо відповіла я. — Вона зазвичай пасує до будь-чого.
Він усміхнувся — просто як людина: стомлена, розгублена, жива.

— Тоді чесно. Коли я вперше тебе побачив… подумав, що це помилка. Що тебе взагалі не мало бути поруч.
— Дуже надихаючий початок, — не втрималася я.
— А потім зрозумів, що ти — єдина, з ким я можу бути собою. Без масок, без титулів, без усіх цих «повинен».

Серце провалилося всередині, і мені здалося, що повітря ніби порідшало.
— Звучить так, ніби ти й досі ховаєшся під тим в’язом, — сказала я, щоб хоч трохи зняти напругу.
Він усміхнувся:
— Можливо. Тільки тепер — не сам.

Ми зупинилися. Він дивився на мене — не поспішаючи й без жадібності, а так, ніби намагався запам’ятати кожну рису. Його погляд ковзнув по моїх очах… і завмер на губах.

— Можна?.. — запитав він майже нечутно.

— Ти що там розглядаєш? — я майже пискнула. — Невже намагаєшся знайти ті вуса?
Слова сипалися самі собою — нерви видавали мене з головою. — Не бачиш, я в сукні, а вони залишилися вдома разом із камзолом.

Він тихо засміявся. Низько, тепло.

— Геллю… перестань говорити нісенітниці. Бо я нагадаю тобі, що ззаду в тебе вусів не було, і з тилу в камзолі ти виглядала… чарівно.

— Я… — я не встигла придумати щось хоч трохи розумне.

Бо в наступну мить Алдрик підняв руки й м’яко обхопив моє обличчя долонями — обережно, наче я могла розсипатися. Його пальці були теплими. Майже тремтливими.

І перш ніж я встигла вдихнути, його губи торкнулися моїх — нерівно, несміливо, ніби він не цілував, а питав дозволу. А я відповідала кожним нервом. Кожним вдихом. Світ звузився до однієї точки, де ми торкалися одне одного.

Коли ми відсторонилися — минуло, мабуть, кілька хвилин. Або вічність.
Ми стояли надто близько, щоб рахувати час.

Алдрик усміхнувся — і ця усмішка була небезпечнішою за будь-яке закляття.

— Зате, — прошепотів він, знову поглядаючи на мої губи, — я напевно знаю спосіб змусити тебе мовчати.

— Нахаба, — видихнула я, і щоки спалахнули жаром.

Він простягнув мені руку, запрошуючи продовжити прогулянку садом.
Я поклала свою долоню на його лікоть — майже машинально. Наче вона завжди мала бути саме там.

Ми зупинилися біля фонтану. Вода спадала у кам’яну чашу, розсипаючись на тонкі нитки. Алдрік нахилився, провів пальцем по поверхні — й усміхнувся.
— Тут я в дитинстві присягався, що, коли виросту, зміню все. Зроблю палац місцем, де людям не доведеться ховатися.
— І як успіхи?
— До вчора — сумнівні.
Він глянув на мене.
— А тепер, здається, з’явилася причина спробувати.

Я відвернулася, бо якби зустріла його погляд, напевно сказала б щось занадто відверте. І, звісно ж, саме в цю мить оступилася. Не навмисне — просто каблук ковзнув по вологій плитці.

Алдрік зловив мене миттєво — майже не торкаючись, але так, що по шкірі пробігли іскри.
— Ви всіх наречених так ловите, Ваша Світлосте? — видихнула я, дивлячись убік.
— Лише тих, що тікають від здорового глузду.

Я не знайшла, що відповісти.
Мозок наче відмовився працювати — у ньому залишилася тільки одна думка: «не відпускай».

Він допоміг мені випрямитися, не забравши руку одразу — просто стояв поруч, дивлячись на фонтан. Вода там тихо грала світлом.
— Кажуть, тут можна загадати бажання, — озвався він після паузи. — Але тільки одне.
— І воно здійсниться?
— Якщо не злякаєшся наслідків.
Я усміхнулася:
— Мої бажання завжди з наслідками. Без цього ніяк.
Він поглянув на мене — тепло. Потім дістав із внутрішньої кишені маленьку гілочку — суху квітку, ретельно збережену.
— Я зірвав її того дня, коли вирушав у подорож. І тоді ж уперше побачив тебе, — промовив тихо. — Тоді ще не знав, хто ти така. Але вирішив: якщо доля схоче, вона приведе мене сюди разом із моєю нареченою.

У грудях стало тісно. Хотілося сказати щось дотепне — щоб розвіяти напругу, сховатися за жартом. Але слів не було. Тільки подих, і тепло, і легке відчуття, ніби світ на мить став правильним.

— Ти ж не питала про мою матір, — раптом мовив він тихіше.
Я обернулася.
— Боялася, що це… не моє питання.
— А, може, й варто було, — сумно всміхнувся він. — Вона була іншою. Не схожою на придворних дам. Могла сперечатися з батьком просто при всіх, сміятися, коли весь зал стояв у чеканні поклонів. І вміла слухати. Коли ми були в магів вогню, я просто згадав, як це — бути в родині.

Він на мить замовк, вдивляючись у глиб саду.
— Коли вона померла, мені було десять. Я тоді ще не розумів, що буває смерть, яка забирає не лише людину, а й усе світло з дому.

Я мовчала. У грудях щось болісно защеміло, і я просто йшла поруч.
— Після цього батько… змінився. Не став гіршим, просто перестав бути живим. Його цікавили заходи, звіти, рішення — але не я. Згадував про мене лише тоді, коли я робив щось «не за протоколом». А я, звісно, робив. Часто.

Він усміхнувся, та без веселості.
— Думаю, я просто хотів, щоб на мене знову глянули. Не як на спадкоємця, а як на хлопчика, якому потрібен батько.

Мені стало страшно знайомо це відчуття — коли намагаєшся бути потрібним хоч комусь.
— І все ж ви з ним говорите? — обережно спитала я.
— Говоримо, — кивнув він. — Він не чудовисько, просто людина, яка надто довго носила жалобу, поки від неї не лишився сам титул.

Він глянув на мене, трохи примружившись.
— Думаю, він тобі сподобається. Хоча, можливо, спершу трохи змусить понервувати.
— О, це я вмію, — видихнула я з натягнутою усмішкою. — Хвилюватися — мій талант.
Він тихо засміявся, і цей звук повернув усе на свої місця — легкість, сонце, жасмин.
— Тоді завтра він оцінить тебе як слід.

— Чому завтра? — вирвалося в мене.
Він підняв брову, усміхнувшись.
— Хочеш сьогодні?
— Я… — я завагалася, але холод у животі вже натякав, що чекати до завтра буде важко. — Краще відразу. Поки ще не втекла і не почала вдавати хвору.
— Як скажеш, — мовив він і подав руку. — Але попереджаю: батько може здатися надто серйозним. Посада зобов’язує.
— Чудово, — пробурмотіла я, ледве стримуючи нервовий сміх. — Сподіваюся, не дивитиметься занадто пильно, бо я можу розсипатися на частини від жаху.
Алдрік усміхнувся:
— Якщо розсиплешся — зберу назад.

Ми йшли коридором палацу, і з кожним кроком у грудях бринів дзвін, ніби замість серця я несла маленький дзвінок. Мармур сяяв так, що, здавалося, відбиває навіть думки, а гобелени шепотіли про великі справи. Мені ж хотілося звернути за перший же ріг і втекти назад до агентства.

— Ще можна передумати, — прошепотів Алдрік, коли ми зупинилися перед важкими дверима.
— І залишити вас із батьком наодинці? Нізащо, — відповіла я, ледве впізнавши свій голос.
Він усміхнувся — тепло, без іронії.
— Геля… просто будь собою. Це все, що потрібно.

Так, просто. Бути собою перед королем. Якби ж тут була бабуся…

Двері розчинилися, і я вперше побачила батька Алдріка.
Він сидів у кріслі біля вікна, у простому, майже домашньому камзолі, без корони — але його присутність важила більше за будь-яке золото. Погляд — уважний, трохи втомлений, наче він давно навчився бачити людей наскрізь.

— Ваша величносте, — я спробувала зробити реверанс, та нога заплуталася в подолі, і я ледь не гепнулася об підлогу.
— Спіймав, — тихо мовив Алдрік, встигнувши підхопити мене під лікоть.
— Чудовий початок, — прошепотіла я крізь зуби.
Король ледь усміхнувся.
— То це і є та сама сваха, яка полонила мого сина і перевернула мій палац?
— Вона сама, — відповів Алдрік.
— Тепер розумію, чому ти нарешті перестав уникати розмов, сину, — сказав король. У його голосі, на мій подив, не було ні холоду, ні насмішки. Лише легка, майже ніжна втома.

Я не знала, що сказати, тому просто вклонилася, вирішивши мовчати, поки не спитають.
Король якийсь час дивився то на сина, то на мене. Потім мовив несподівано м’яко:
— Знаєте, пані Геліє, я часто думав: хто взагалі зможе витримати поруч із моїм сином?
Я розгубилася.
— У якому сенсі — побутовому чи філософському?
Він ледь усміхнувся, але погляд лишався серйозним:
— У людському. Він надто чесний для політики й надто впертий, щоб удавати. Це від матері. А я, боюся, надто довго намагався зробити з нього спадкоємця, а не людину.

Я завмерла, не знаючи, що відповісти.
Це були надто особисті слова, щоб відреагувати інакше, ніж по-справжньому.
— Може, йому просто потрібен хтось, хто не боїться сперечатися, — тихо сказала я. — Іноді суперечка — теж форма турботи.
Король подивився на мене довго. Потім раптом усміхнувся — стомлено, але щиро.
— Здається, тепер я розумію, чому він обрав саме вас.
Я ледь не захлинулася повітрям.
— Ваша величносте… я… нічого ще…
— О, я й не вимагаю пояснень, — перебив він. — Просто констатую.
Він перевів погляд на Алдріка:
— Сину, будь мудрішим за свого батька. Не відкладай те, що справді важливе.

Алдрік мовчки кивнув.
А в мене тремтіли пальці — не від страху, а від дивного, тихого почуття, ніби стара родинна рана щойно почала гоїтися.

Коли ми вийшли, я нарешті вдихнула на повні груди.
— Ну? — спитала я, глянувши на нього.
— Ти вижила. Ба більше — сподобалася.
— Справді?
— Він не сказав «заберіть її з очей моїх», — усміхнувся Алдрік. — Для першої зустрічі — блискуче.
Я розсміялася, все ще тремтячи.
— Здається, ти на нього наговорюєш.
— О, ні. А мені здавалося, хтось із нас хотів боротися проти королівської влади, а не приєднатися до неї!
Я пирснула, але всередині стало дивно спокійно.
Може, тому, що вперше за довгий час ми обоє не грали ролей.
Просто стояли поруч. І цього було досить.