Раді Вас бачити!

…
— Схоже, таємниця розкрилась, — тихо сказав він.
— Схоже, так, — відповіла я, відчуваючи, як по щоках стікають ні то краплі зілля, ні то сльози.

Він стояв трохи скутий, явно не знаючи, з чого почати.
Я теж не знала. Надто багато всього накопичилось — запитань, страхів, слів, які я ніяк не наважувалась вимовити.

— Ти… — почала я, потім зітхнула. — Тобто ти міг просто прийти. Без цих… вистав.

Він усміхнувся — винувато, але тепло.

— Я пробував. Але ти весь час ховаєшся за іронією.
— А ти теж якось не надто відкритий.
— Туше, — кивнув він.

Ми обидва замовкли. За дверима чулося приглушене хихотіння Василини та задоволене буркотіння Боба.
Я мимоволі всміхнулася.

— Знаєш, — тихо сказала я, — я думала, коли побачу тебе без усіх моїх масок — злякаюся.
— І що?
— А не вийшло. — Я всміхнулась ширше. — Тепер страшно тільки одне: що мені це все сниться.

Він повільно підійшов ближче, зупинившись майже в півкроці, але не торкаючись — просто дивлячись.

— Тоді, може, доведу тобі, що це не сон?

Я вдихнула.
— Доведи, — прошепотіла я.

За дверима щось гучно грюкнуло — напевно, Боб.

— Вони нас підслуховують, — сказав принц з усмішкою.
— Авжеж. Боюся, завтра все місто знатиме, що принца й сваху довелося облити зіллям, аби вони нарешті поговорили, — відповіла я. — Ну, зате чесно.

Він засміявся — щиро, вільно.
І я зрозуміла, що саме цього сміху й чекала всі ці дні.

— Ти… — почала я, але він м’яко поклав руку на край столу, ніби обережно утримуючи простір між нами.

— Послухай, я знаю, яка ти, — тихо сказав він. — Я бачив, як ти смієшся, як хвилюєшся, як працюєш. І я хочу бути поруч, навіть якщо ти боїшся, що все це неправда. Просто… я й сам не знаю, як це сказати. Боги, у мене таке відчуття, що мені доведеться найняти тебе ж, щоб пояснити це тобі ж! Геліє, мені бракує моєї свахи.

Я завмерла. Тільки не смійся, Геліє. Ну що ти за людина — тобі майже освідчуються, а ти уявляєш, як носитимеш записки від Альдріка самій собі.

— Але… — видихнула я, відчуваючи, як тремтять губи, — якщо це правда, чому ти чекав стільки днів?

Він усміхнувся — трішки насмішкувато, трішки винувато:

— Бо я не хотів, щоб ти відчувала тиск. Не хотів, щоб це виглядало як наказ. Хотів, щоб ти обрала сама.

Я ковтнула повітря.

— А тепер? — запитала я тихо.

— А тепер ми говоримо як є. — Він зробив ще один крок до мене. — І більше жодних ілюзій.

Я заплющила очі, вдихнула — і відчула себе так, ніби за спиною хтось штовхає в прірву, з якої нема вороття.

— Ну… — пробурмотіла я, розплющуючи очі, — це страшно.

— Мені, мабуть, теж страшно, — усміхнувся він. — Але ти ж пам’ятаєш мій девіз? Або варто змінити його на: “Зроби вже щось по-справжньому”!

Він на мить завмер, ніби перевіряючи, чи не зникне все, варто тільки ступити ближче.
А тоді нахилився, взяв моє обличчя в долоні — й нарешті поцілував.

У кімнаті, де більше не було масок, ілюзій чи прихованих намірів.
Тільки ми.
І, здається, вперше за весь час між нами була лише правда.

Мить — і все навколо зникло. Звуки, світло, навіть повітря — розчинились.
Тільки його руки — теплі, сильні, трохи тремтячі — тримали моє обличчя, наче боялися, що я щезну.

Думки розсипалися, як бите скло. Усі фрази, усі колючі жарти — вилетіли з голови.
Я чула тільки серце — моє чи його, однаково. Відчувала тепло шкіри під пальцями, ніби пам’ять намагалася закарбувати кожну мить.

Я не знаю, скільки це тривало — секунду чи вічність.
Просто дихала ним.

Коли він нарешті повільно відсторонився, я не могла відкрити очі — боялась, що погляд розвіє все.

Він провів пальцем по щоці, де ще тремтіла крапля зілля, і тихо сказав:

— Тепер, здається, байдуже, хто що подумає. Бо я більше не хочу ні шукати, ні вибирати.
Він на мить змовк, дивлячись просто в очі.
— Мені не потрібні інші наречені, Геліє. Мені потрібна одна. Оця. — Він торкнувся моїх губ, ніби стверджуючи власні слова. — Навіть якщо вона знову сховається за сарказмом чи роботою.

— Що мені сказати? — вирвалося в мене, хоча серце вже давно відповіло.

— Просто скажи “так”, — тихо сказав він.

І тут мозок, звичайно, вирішив увімкнутися.
Так? Просто так? Після всіх цих ілюзій, подарунків, секретарів, зіль і міських пліток?

Але всі колись заготовлені дотепні фрази зникли. Лишилося тільки те, що билося в грудях.

Я відкрила рота — та не встигла.

У двері вже хтось тарабанив.

— Ей! Ви там уже все вирішили? Коли весілля?! — завзято вереснула Василина.

Альдрік ледь не розсміявся мені у волосся і крикнув:

— Вона ще не сказала “так”!
— Геля, ти там з глузду не з’їхала від радості, чи що?! — занепокоїлась Василина. — Швидко кажи “так”! А то нас посадять за взяття в полон спадкоємця!

Я видихнула, подивилась на Альдріка — а він, негідник, досі всміхається, дивлячись мені просто у вічі.
І тут уже вибору не залишилось.

— Добре, — прошепотіла я, аж щоки спалахнули. — Хай буде. Так.

Він тихо, з полегшенням засміявся — тим самим сміхом, від якого в мене колись зупинилося серце.
А я подумала, що, мабуть, справді настав час перестати ховатися — бо навіть Василина з Бобом тепер не дадуть це зробити.

***

Прокинутися було важко. Сонце вже пробивалося крізь штори, латками світла стелилося на подушку.
І тільки коли я нарешті розплющила очі, згадала — чому ж я учора заснула так пізно.

Після мого «так» Василина влетіла до кімнати, обійняла так, що в мене хруснули ребра, і верещала:

— Все! Все, ти це сказала! Я — за свідка!

А Альдрік — ну, Альдрік як завжди — з гідністю відкланявся, тільки тихенько додав, з тим самим поглядом:

— Тоді завтра… прогулянка в саду?

І все.

Після цього мене можна було нести до алхімічної лабораторії як джерело некерованої енергії.

До самого вечора Василина то трясла мені руку, то тягала сукні, то розкладала карти:

— Ось, дивись, зірка кохання! А ось — зсув долі!
— Це ж просто пляма від кави, — заперечувала я.
— Це знак, Геля!

А коли вона нарешті лягла спати, я залишилась одна.
І тоді почалося найстрашніше: думки.

Мене кидало в жар, у холод, хотілося то хихотіти в подушку, то тікати в інше місто.
Я уявляла прогулянку, сад, розмови…
І — боги — навіть весілля уявила.

Сукня, вінок, я непритомнію від страху, Василина підсовує нюхальні солі, а Боб свариться з королівським кухарем через рагу.

Потім, звісно, злякалася сама себе.

— Все, Геля, зберись, — сказала я собі. — Це просто прогулянка. Просто принц. Просто чоловік, який тебе цілував і сказав, що без тебе не може. Нічого особливого!

І з цією думкою я крутилася до світанку, поки не заснула, уткнувшись носом у подушку.

…А тепер — ранок.
Сьогодні!
День прогулянки.
І зустрічі з ним.
І — можливо — з королем.

Я сіла, зім'яла простирадло в руках і прошепотіла:

— Чудово. Тепер лишилося тільки не знепритомніти. Або хоча б зробити це елегантно.

Я тільки-но дотягнулася до чайника, коли у двері влетіла Василина — з криком, вихором і купою тканини в руках.

— Вставай, Геля! Терміново! У нас катастрофа!
— Що? Хто помер?
— Ніхто! Гірше! У тебе побачення!

За три секунди на моє ліжко полетіли сукні всіх можливих відтінків, фасонів і епох.

— Ось це — ніжне, романтичне, просто кричить: “кохання й скромність”.
— Воно кричить, що його треба прати, — зауважила я.
— Тоді ось це! З глибоким вирізом.
— Василино! — я аж захлинулась. — Я йду в сад гуляти, а не спокушати!
— У сад, значить? Тоді — зелене. Станеш непомітна, може, й не знайде, — єхидно відгукнувся Боб, з’явившись у дверях із чашкою кави.

Василина обурено фиркнула:

— Бобе, іди до своїх цвяхів і не заважай мистецтву!
— Моє мистецтво — не дати вам осоромитися перед королем, — серйозно сказав він. — Тож, Геля, вдягни те, в чому можна не перечепитися.

Я застогнала, затуливши лице руками.

— Може, мені просто вдягти мішок і не мучитися?
— Прекрасна ідея, — зрадів Боб. — Тільки стрічку яскраву додай, щоб поетичніше й помітніше.

— Геть звідси! — Василина пожбурила в нього подушку. — У нас священний ритуал вибору сукні!

Після двадцяти хвилин суперечок, трьох переодягань, одного зім’ятого рукава і двох невирішених екзистенційних криз я стояла перед дзеркалом.

Сукня — світло-кремова, з тонкою вишивкою. Волосся зібране, але не надто суворо. Ззаду хвилясто спускається пасмо.

— Ідеально, — видихнула Василина, поправивши складку. — Наче сама богиня кохання вирішила показати, що в неї є смак.
— Ага, — буркнула я. — Тільки ця богиня зараз боїться навіть глянути в бік палацу.

Боб сперся на одвірок:

— Не хвилюйся, якщо що — у мене є план евакуації. Якщо побачення піде кепсько, просто крикни “КАРТОПЛЯ”, я відверну увагу.
— Картопля?
— Ніхто не очікує картоплю в королівському саду. Це геніально.

Я засміялася.

— Дякую, Бобе. Тепер я значно спокійніша.
— Завжди радий допомогти, — урочисто сказав він і зник у коридорі.

Василина, звісно, все зіпсувала своєю фінальною фразою:

— Ну що, моя свахо, йди здобувай свого принца. Тільки пам’ятай — якщо він раптом щось не те скаже, у нас є карти, зілля і лопата.
Я закотила очі.

— Ця лопата магічна?
— Ні, але дуже переконлива.

І, поки вона вовтузилася біля дзеркала, я впіймала своє відображення — схвильоване, нервове, але дивом щасливе.

У грудях зжималося від очікування, й лише одна думка билася в голові:

Головне — не ляпнути дурницю. І не спіткнутися. Хоча б не одночасно.