Спочатку:
На сторінку книги
Маєток леді Салієль стояв за межами баронства — саме там, де дерева починали рости рівно, правильно і, здавалося, з відчуттям власної гідності.
Кожен кущ був підстрижений настільки досконало, що навіть муха, сідаючи на нього, спершу вибачалася.
Ми під’їхали до воріт, і Боб — як справжній джентльмен-дипломат — відчинив їх одним рухом, від якого вони мало не розсипались.
— Обережно, — прошепотіла я. — Це кришталева огорожа.
— Кришталева? — насупився він. — На дотик як звичайне дерево.
— Бо це ілюзія, — пояснила я. — Ельфи не здатні жити без надмірного блиску.
Принц, усміхаючись, відкинув каптур:
— Блиск — це частина культури.
Я вже хотіла відповісти, але двері — без жодного звуку, звісно — розчинилися, і вона з’явилася.
Салієль була настільки ельфійською, що навіть повітря поруч із нею виглядало на всі сто золотих.
Висока, струнка, волосся — чисте срібло на сонці, очі — два уламки льоду, а сукня, тверда, як броня, без жодної складки, уособлювала бездоганне виховання.
— Ваша Високосте, — промовила вона м’яко, — честь зустрічати вас у моєму… скромному садку.
(Сад тягнувся милі на три).
— Леді Салієль, — уклонився принц. — Кажуть, ви прекрасна й мудра.
— Кажуть багато, — відказала вона. — Я віддаю перевагу оцінці по суті.
— О, чудово, — втрутилася я з найпрофесійнішою усмішкою. — В агентстві «Ключ до будь-якого серця» саме це й практикується — оцінка по суті!
— Агентство? — ельфійка вигнула брову. — Тобто ви… сваха?
— Консультант з особистої сумісності, — уточнила я. — З магічним ухилом. Повний спектр послуг — від складання натальної карти до довгострокових прогнозів спільного майбутнього.
Вона повільно перевела погляд на мене.
— Люди, — вимовила вона з тією інтонацією, якою зазвичай кажуть: «тарган у супі».
— Саме так, — бадьоро відповіла я. — Практичні, витривалі, з почуттям гумору. Рідко псуються на сонці.
Принц ледь стримав сміх.
Салієль, наче нічого не помітивши, провела нас до альтанки.
Там усе виблискувало, пахло квітами й легким зверхнім ароматом.
— Розкажіть, — почала вона, — чим ви живете, Ваша Високосте?
— Державними справами, — відповів принц чемно. — Реформи, податки, дороги…
— Ах, дороги, — мрійливо зітхнула ельфійка. — Як же я люблю, коли вони — далеко.
Я зробила нотатку у своєму блокноті:
«Переваги: краса, розум, довговічність.
Недоліки: ненавидить людство, включно з клієнтом.»
— А ви, — звернулася вона до мене, — як обрали свою… професію?
— За фактом народження, — відповіла я. — Важко стати кимось іншим, коли твоя тітка — найкраща столична сваха.
— Чарівно, — кивнула Салієль. — Люди, мабуть, часто народжуються і помирають заради кар’єри.
— Ну, — сказала я, не відводячи погляду, — принаймні вони щось роблять, щоб лишити по собі слід у віках.
Принц, відчувши, що магічна напруга росте, поспішив змінити тему:
— Леді Салієль, чув, ви володієте мистецтвом пісні вітру?
— Володію, — кивнула вона. — Але співаю лише на самоті.
— Прекрасно, — сказала я. — Отже, з вас і принца вийде ідеальний дует: він не любить слухати спів, а ви — співати при ньому. Гармонія.
Повисло мовчання — густе, як пара над чаєм.
І тоді Салієль, на мій подив, ледь усміхнулася:
— Гострий язик, пане свахо. Надзвичайно… живий.
Мене пройняло холодком.
«Пане»?
Чудово. Або вона не розрізняє людей за статтю, або — навпаки, розрізняє занадто добре.
Я раптом згадала, що ельфійки бачать крізь ілюзії значно краще, ніж хотілося б.
Принц знову втрутився:
— Кажуть, ви співаєте пісню вітру?
— Як я вже казав, — сказала я. — Ви з принцом ідеально підходите одне одному. Гармонія по співу на самоті.
Вона знову глянула на мене.
— Може, й справді... але часом хочеться дуету. Або навіть тріо. З кимось… менш офіційним.
Слова прозвучали м’яко, майже ліниво, але повітря між нами стало густішим.
Я раптом зрозуміла, що запах магнолій в цьому саду — не від квітів.
Її погляд — гострий, як лезо, холодний і ввічливий, але з натяком, що поріже, якщо підійдеш надто близько.
Я, аби не виказати збентеження, занурилась у блокнот:
«Прекрасно. Додати до анкети: “Відкрита до експериментів.”»
Принц кашлянув і тихо спитав мене:
— Це флірт… чи мені здається?
— Здається вам. А може, мені. Неважливо. Йдемо, поки нас не запросили до квартету.
Коли ми залишали маєток, Салієль стояла біля воріт — ідеальна, як статуя, і дивилася нам услід.
Але не на принца. На мене.
І коли я, не витримавши, озирнулась, вона ледь помітно усміхнулася — тим самим ельфійським «ще побачимось», від якого хочеться або втекти на інший континент… або залишитися.
Принц озирнувся.
— Вона… красива.
— Як гроза над болотом, — сказала я. — Здалеку — чарівно, зблизька — не раджу.
Куля зв’язку тихо булькнула й пролунав бабусин голос:
«Головне — не плутай холодність із темпераментом. У деяких — лід лише зверху. Тоненькою кірочкою.»
Я кивнула.
— Запишу в анкету як “варіант із твердою кірочкою.”
Принц засміявся.
— Гелію, ви страшна людина.
— Ні, — сказала я. — Просто працюю в романтичній індустрії. Там інакше не виживеш.
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Ну що, любі мої, скажіть чесно — це вже був флірт, шантаж чи магічна діагностика?
Особисто я все ще не вирішила.
Залишайтесь поруч, далі нас чекає нова наречена, нові сюрпризи й, можливо, трохи менше ілюзій… або й більше!
