Раді Вас бачити!

Цуценя я засунула назад у мішок, а Кхибра допомогла приховати його під плащем. Не вистачало, щоб він мені руки погриз. До нас підійшли хлопці на чолі з професором. Ми з Кхиброю – змовницьки переглянулися. Зі старого сінника продовжували лунати крики, свист і улюлюкання. Пан Вікк схрестив на грудях руки і трохи схилив голову на бік. Імовірно, так він вимагав пояснень.

– Де ви були? – Богріс нервувався.

– Мені стало погано, вийшла повітрям подихати, – це була чиста правда.

– Чому нас не покликала? – долучився до розпиту Альг.

– Ми впоралися вдвох, – стала на мій захист Кхибра.

– Треба повертатися до таверни, бої незабаром скінчаться, – щеня вовтузилося, приховувати його під плащем ставало дедалі проблематично.

– О, так! Нам ще гору посуду потрібно перемити, – підтримала мене подруга.

– Ми вас проведемо, – сказав пан Грондер. – Хлопці, тримайте про всяк випадок напоготів по бойовому заклинанню. Щось мені підказує, що цей день просто так не закінчиться.

Не встиг він договорити, як перед наші очі з темряви вийшли дві фігури. Професор клацнув пальцями й спалахнув слабкий магічний імпульс, блякло освітлюючи обличчя.

– Віддайте те, що поцупили, – голос Красунчика – а це був саме він – я впізнала миттєво.

– Ми, на відміну від тебе, не крадемо, – пирхнула я й одразу ж наштовхнулася на неупереджений погляд некроманта. Його протез блиснув у темряві криваво-чорним, я прикусила язика. Але, схоже, запізно.

У руках у поплічника Красунчика блиснуло лезо ножа, магістр ледь помітно кивнув Гері, той пустив коротку вогняну спіраль у руку бандита. Той скрикнув, ніж впав на землю. Пан Грондер одразу ж віджбурнув його ногою. Злодій наїжачився. Я намагалася розгледіти його обличчя. Кремезний, трохи вищий за пана Вікка, жилавий і трохи сутулий. Коротке світле волосся, глибоко посаджені очі, колір яких у темряві було погано видно. Широкий ніс, як копиця сіна і трохи вивернуті губи. Світла густа щетина на щоках. Права брова двічі розсічена. Побачиш такого вдень, захочеться обминути його десятою дорогою.

– Прокляті маги! – лайнувся він. – Віддайте, що належить нам!

– Я не знаю, про що ви. Мої адепти були весь час зі мною, – відрізав пан Вікк. – Дайте нам пройти. Ви ж не хочете неприємностей?

Красунчик ковзнув поглядом по мені, а потім зупинився на Кхибрі.

– Крихітко, скажи мені, як перед статуєю Аргіни, ви точно з подругою нічого не брали?

– Нічого, – тролиця вдавала дурнюню і кліпала очима: що він від неї хоче?

– Ви ж не збираєтесь влаштовувати обшук? – професор Вікк не зводив ока зі злодіїв. – До того ж це незаконно. Ви ж не з поліції, чи я помиляюся і ви тепер таємні агенти?

Бандити як по команді здригнулися, почувши про поліцію.

– Ми не з поліції, – цвіркнув поплічник Красунчика. І додав: – Мабуть, на жаль.

– Тоді не затримуйте нас, – професор Вікк зробив крок уперед.

Пресвітлі боги, тільки б цуценя не почало верещати або скиглити. Але естриггір пригрівся і, схоже, спав.

– Побачимося, – усміхнувся він їй і повернувся до поплічника: – Ходім, ще раз обшукаємо кущі, – він потягнув поплічника за собою, і вони пішли у бік сінника.

Ні, він не питав Кхибру про зустріч, він стверджував. Я глянула на подругу, та відвернулася і промовчала. Гаразд, розберемося. Професор пустив магічний вогник попереду нас, щоб було видно дорогу. Йшли мовчки. А коли дісталися до рогу таверни, пан Грондер загасив імпульс і запитав:

– Морошкіна, що у вас під плащем?

Моя щелепа так і клацнула, а я втупилася на нього, наче на ожилого бога: усе бачить, усе чує, усе знає.

– З чого ви вирішили, що в мене щось є?

– Може, я буду ставити запитання? – холодно відрізав він. – Витягайте і показуйте те, що ви приховуєте під плащем.

Я зітхнула, витягла і розв'язала мішок. Дуже акуратно засунула руку і витягла сонне цуценя.

– Ух ти, який красень! – Герман взяв песика на руки. – Подаруй мені його, га? У мене ще немає фамільяра, а цей може виявитися як раз.

– Адепте Дакс, естриггір не може бути фамільяром. Він не магічна тварина, – докорив некромант.

– Нехай так. Але він такий класний! – Герман гладив песика, а той вихляв коротеньким обрубком хвостика.

Грондер Вік узяв цуценя і перевернув його. Пес невдоволено пискнув і спробував дотягнутися ще недорозвиненими передніми лапами до великого пальця пана Вікка. Але професор не дав йому це зробити, заводячи палець під лапу звіра.

– Сука, – сказав він. – У принципі, адепт Дакс, вона може принести вам колосальний прибуток. Та нагадаю – фамільярами, на жаль, естриггіри не можуть бути. У них геть немає магії.

– Вибач, Германе, – втрутилася я, – але цей песик гнома, якого обдурили ці двоє.

Пан Вікк ледь помітно усміхнувся.

– Я й не очікував від вас іншого, Руто. Знаєте, Морошкіна, у вас один величезний недолік, з яким буде дуже складно жити, – він на мить задумався. – Хоча, ні, два.

– Які це?

– Ви правдолюбка із загостреним почуттям справедливості.

– Це погано?

Він тихо реготнув.

– Вам потрібно навчитися мистецтва дипломатії.

– Тобто, безбожно брехати й забивати баки?

Тепер сміялися всі, а голосніше за всіх Альг. Я не розуміла причини.

– Ви кумедна дівчина, Руто. Не обов'язково брехати. Іноді достатньо промовчати, не відкриваючи всієї правди. Особливо ворогові. А що до забивання баків, то це іноді може врятувати життя. У вас занадто гострий язик і надто гаряче серце. Подумайте над моїми словами. Сподіваюся, що ви все зрозумієте правильно.

Я пирхнула і забрала цуценя у Гери.

– Спасибі, що допомогли нам і захистили, – подякувала я професору та хлопцям. – Усім спокійної ночі.

Крутнулася і, гордо задравши підборіддя, пішла до таверни. Йшла, а по щоках текли сльози: мене батя вчив ніколи не брехати. А цей лізе зі свома порадами та дипломатією! А як же! Я твердо запам'ятала батьківські настанови, що не можна потурати ганьбі. А брехня – це порок. Але потім згадала, як тато просив мене бути стриманішою. «Притримай язика. Не потрібно ощирятися на всіх навкруги. Ти майже нікого не знаєш, а лізеш у пляшку. Твоя качалка проти ножа або стріли – ніщо. Один удар клинка і вона розлетиться на друзки. А ніж прилетить ще швидше. Я вже мовчу про стріли», – спливли в пам'яті його слова. Гаразд, будемо освоювати дипломатію.

Я штовхнула двері таверни і побачила пана Флюна. Він сидів за столом біля вікна. Сумний, волосся розкуйовджене, рукою підпирає голову. Поряд з ним глек пива. А ще він когось гладив. Вигляд у нього був такий нещасний, що серце стислося від жалю. Я почула за спиною кроки, озирнулася – Кхибра. Вона йшла за мною та усміхалася. Ми підійшли до гнома.

– Високоповажний пане Флюне, ви такий засмучений? Щось сталося?

Гном так важко зітхнув, що мені здалося, здригнулися шторки.

– Дурень я старий, – знову зітхнув він і погладив пальцем чорно-білий пагорбок, що муркотів. – Як хлопчиська обдурили, – він знову погладив муркотуна.

Я усміхнулася з-під плаща витягла та посадила на стіл цуценя. Пагорбок враз став горою, вигнувся дугою та зашипів. А цуценя втягнуло повітря і дзявкнуло.

– Здається, це ваше, – підштовхуючи до гнома цуценя, сказала я.

Гном сидів мов укопаний, не зводячи очей з песика.

– Як це? Звідки? Та я... та я... та я... – він схопив цуценя, яке все ще гарчало, і притиснув до бороди. Той майже одразу спробував його вкусити, але в пащі з короткими гострими зубками залишилися тільки волосинки бороди. – Моя ти дівчинка! Моя ти розумниця! – якби не стіл, він би пританцьовував від щастя. – Але як?!!.. Звідки вона у вас?! Як вам вдалося знайти її?

– Нехай це залишиться таємницею, – усміхнулася я. А в душі співали пташечки – бо так приємно дарувати радість.

– А котик вам потрібен? – Кхибра тицьнула пальцем у бік кошеняти.

– Та куди я його подіну? У мене їх і так вісім штук. Дев'ятий явно зайвий. Та й дружина мене з ним надвір виставить, як тільки побачить.

Ну, про це можна було б і не казати, бо пані Хурлапа мала важку вдачу. Про це все Курчаве знало.

– Я знаю куди його подіти! – Кхибра радісно підхопила кошеня, яке продовжувало шипіти й гарчати, і стрілою вилетіла надвір.

Я усміхнулася. Здається, я знаю, у кого сьогодні з'явиться домашній улюбленець. Хтозна, може в цього муркотуна є магічні здібності?

– Панно Руто, я ваш боржник, – гном вийшов з-за столу і низько вклонився. – Мої майстерні та крамниці – найкращі не тільки в Курчавому, а й у різних країнах. І якщо щось знадобиться, то сміливо звертайтеся до мене. Зі стовідсотковою знижкою зробимо будь-який артефакт, будь-який клинок, будь-яку прикрасу. У мене великий і славний рід – він може зробити все. З цієї хвилини, всі майстерні Хурлапих будуть відчинені для вас у будь-яку годину дня чи ночі.

– Дякую, вельмишановний пане Флюне, ви дуже люб'язні.

Гном поцілував мені руку.

– Бережіть її, – кивнула я на естриггіра, – і краще їдьте додому вранці. Так буде безпечніше.

– Авжеж, я так і зроблю, – гном поквапом засунув цуценя за пазуху. – Ще раз, з усього серця дякую вам, панно Руто.

Я схилила голову у вдячному поклоні. Флюн помчав до своєї кімнати, а я пішла на кухню. Посуд чекати не буде, і сам не помиється. Лім і Вася залишили для нас повний котел гарячої води. Я налила у великі ночви воду й принесла з колодязя холодної. Я вже закінчувала миття, коли з’явилася Кхибра. Вона ледь не сяяла, мов люстра і ховала щасливі очі. Я не стала її ні про що розпитувати. Захоче – сама розповість.

– Воду вилий, – тільки й попросила я, витираючи піт із чола. – Я обмиюся і спати. Втомилася.

– Авжеж! Я все зроблю. Відпочивай. Тарілки витру і поставлю у шафу.

Я кинула на неї допитливий погляд, але вона тільки загадково усміхнулася. Я вийшла у ніч. Пій сяйвом місяця те що вдень здавалося звичайним, тепер бачилося містичним, магічним і загадковим. Навіть бричка з сіном нагадувала велетня, який дрімав на причілку.

Шкода, що ми не спитали у тітки про душ, коли драїли свинячий казан! Неподалік від сараю стояв літній душ. За день бочка нагрівалася від сонця і майже до ранку вода в ній була теплою. А вранці Вася і Лім наповнювали її знову. Для постояльців у кімнатах були невеличкі душові, крім дешевих номерів. У дешевих – лише ківш з ряжкою. Я з насолодою стала під майже гарячу воду і з задоволенням заплющила очі. Втома змивалася, тілу стало легко.

Мені не хотілося фантазувати щодо Кхибри. Доросла дівчина, сама собі хазяйка. Я її попередила щодо Красунчика. А далі – нехай вирішує. Я влаштувалася зручніше на перині, поклала руки під голову і майже миттєво заснула. Прокинулася від того, що у вусі повзала настирлива мошка. Неохоче розліпивши очі, я побачила усміхнену Кхибру, яка травинкою лоскотала мені вухо.

– Доброго ранку, сонько!

– Ти чого так рано підскочила, – пробубніла я, підповзаючи до віконця і визираючи надвір. Низькі важкі хмари висіли майже над дахом таверни. Простягни руку – доторкнешся. Чекаємо дощ. Я позіхнула і потягнулася.

– Рутко, я, здається, закохалася, – щаслива дурнувата усмішка не сходила з обличчя Кхибри. Подруга впала на перину поруч.

– Пізніше можна було сказати про це? – заплющуючи очі, щоб ще годинку подрімати, спитала я.

– Ти не рада?

– Тільки не кажи, що в Красунчика.

Тролиця мовчала.

– Зрозуміло. – Ну, моя справа була попередити. Все інше – її особиста справа.

– Він пропонує жити разом.

Сон наче вітром здмухнуло, я всілася.

– І ти погодилася?

– Сказала, що подумаю, – опустила очі додолу Кхибра. – Руто, прошу, зрозумій мене – він такий гарний!..

– Бачу, що ніч не минула дарма.

Тролиця продовжувала дурнувато усміхатися. Мої брови самі собою поповзли на лоба – кажи.

– Я не спала. І-і-і… щойно повернулася, ми всю ніч цілувалися з Красунчиком на задньому подвір’ї.

Пресвітлі боги! Дякую, що ми не зустрілися! Я зітхнула, мовчки штовхнула раму, на горище ввірвалося свіже повітря ранку. Щебету птахів не чути. На підтвердження моїх здогадок щодо дощу, перші важкі краплі впали на землю, прибиваючи спеку і пил. Я висунула руку, намагаючись зловити дощинки. Але тут, немов хтось вивернув із неба цілісіньку бочку води. Хлинув такий потік, що я вмить прибрала намоклу руку й зачинила вікно.

– Руточко, я нічого не можу з собою вдіяти, це сильніше за мене, – опустила очі Кхибра. – Я не думала, що мене настільки захоплять у полон почуття. Ні, я звичайно ж розумію, що він злодій, розумію, що, можливо, це угода. Але якби ти знала, як він цілується!

Вона обійняла мене, і мовчки заплакала разом з ранковою зливою. Я теж не стрималася і плакала через те, що тепер мені доведеться розраховувати тільки на себе, моя союзниця закохалася у ворога. Проти нього вона не піде. Отже, тітчина таверна під загрозою зникнення. Якщо бандитам вдасться обдурити тітку, то де гарантія того, що вони не зачинять «Клич вепра» або взагалі не продадуть? Я не хотіла втрачати те, що їй вдалося з такими складнощами стільки років утримувати після втрати чоловіка і дітей.

Я ніколи не замислювалася про долю тітки, а тепер мені стало її чисто по-жіночому шкода. Стільки пережила і не зламалася, вся поринула в роботу. Коли я була маленькою, то мені здавалося, що вона скупа, ні. Жадібна. Зла і сувора до мене. А насправді її серце оплакувало померлу сім'ю. Це тут я одна, а в Курчавому – батьки та сестри з братом. Я вже чотири рази тітка. І скоро буду ще майже стільки ж. Ніколи не думала, як це – залишитися наодинці з собою, переживши нестерпний біль.

Бабуся завжди підтримувала тітку Палажку. Навіть пів року прожила у неї, коли не стало дядька Вітольда. Втішала її, жаліла та допомагала пережити горе. А до мене не доходило, думала лише про свої почуття. На мить стало соромно. Егоїстка.

Я будувала плани на нас двох з Кхиброю: як усе обставити, щоб кухар пішов на побачення з тіткою, а самим зламати скриньку й викрасти те, що там зберігається. До речі, так і не запитала у хлопців: чи є якесь заклинання, яким можна відкрити замок? Плакати вже не хотілося. Моя практична сторона взяла гору над романтичною. Я відсторонилася від подруги й витерла сльози.

– Даруй, – знову прошепотіла вона.

– Тобі нема за що вибачатись. Ну, закохалася, з ким не буває?

– Скажи, ми, як і раніше, подруги? – схлипнула Кхибра.

– Якщо ти нічого не бовкнула Красунчику, то так.

– Присягаюся, я мовчала, – образилася тролиця. – Він... він запропонував разом жити...

Я здивувалася, але помовчала. От зараз я їй скажу, що такі як Красунчик створюють сім’ю після літньої заметілі. Та вона ж мене не почує. Тому потрібно дати час, щоб вона набула власного досвіду. Щось всередині підказувало, що не довго барди будуть бренькати на лютнях й не довго феї танцюватимуть. Побачимо. Як-то кажуть, ще не вечір.

– Кхибро, я не можу підставити тітку, щоб бандити відібрали в неї таверну. Зрозумій, це не просто заїжджий двір з кухнею. Це – все її життя. Я не тисну на тебе і приймаю твій вибір. Вибач, але я не поважаю злодіїв.

– Спасибі, – Кхибра рвучко обійняла мене.

Дощ став таким рясним, що приховав дерева обабіч двору. Швидше за все, ми зваримо свиням їжу й працюватимемо в таверні. У двері постукали. Я швидко опустила руку в глечик і хлюпнула собі на обличчя жменю води, потім взяла рушник і удала, що витираюся. Кхибра зробила те ж саме. Я відчинила двері, одночасно перекинувши волосся на плечі.

– Дівчата, добрий ранок! Сьогодні вийшла Злата. Можете відпочити та коли закінчиться дощ, з'їздити у місто.

Ми привіталися і подякували тітці.

– Може, вип'єте шоколаду? Понтусоль якраз приготував.

– Дякую, тітонько, я не хочу солодкого зранку, – відмовилася я.

– Я теж не буду.

– Гаразд, поспіть ще.

Тітка пішла. Чому б не прислухатися до поради? Я солодко позіхнула і вляглася спати. Я чула, як сопіла та зітхала тролиця, але мені не хотілося розмовляти. Зовсім. Прокинулася від яскравого променя сонця, яке вийшло з-за хмар. Кхибри не було. Я відчинила віконечко і визирнула на подвір'я. Тролиця біля казана помішувала свиняче вариво. Я швидко причепурилася і спустилася вниз.

У залі за тим самим столом, що і вчора, сидів Красунчик. Побачивши мене, він широко посміхнувся і помахав мені рукою, мовляв, підійди. Я озирнулася – чи нічого не переплутав? – за спиною нікого не було. Я скривилася і попрямувала до шинквасу. Не встигла підійти, як Лім кивнув у бік бандита:

– Підійди до нього, а то руками махає, що той вітряк, а я не можу залишити шинквас.

Я знехотя підійшла до нього.

– Що бажаєш? – шкода, що при житті не можна стати святою, бо наді мною хіба що тільки не пурхали метелики з Айгронісу.

– Мені б чогось гаряченького, – продовжуючи шкіритися.

На язику так і крутилося: «Праскою б по спині тобі пройтися, щоб більше нічого гаряченького не хотілося».

– Я з’ясую, що в нас є. Пити що будеш, вино, пиво, горілку чи настоянку?

– Морс.

Красунчик, мабуть чекав від мене мішок шпильок, але я вирішила змінити тактику. Можливо, варто послухати професора Вікка і стати дипломатом?

– Лім, що в нас сьогодні з гарячого?

– Грибна юшка, печеня із зайчатини і за пів години буде готовий борщ.

Я переказала злодієві.

– Тягни все, – усміхнувся він. – Я зголоднів за ніч, – і підморгнув.

– Як скажеш, – знизала я плечима. Яке мені діло до його ночей з Кхиброю?

Я розвернулася і зробила кілька кроків у напрямку кухні, як почула:

– Гей, рудявко, а де торба шпильок і мерзоти?

Я навіть не озирнулася:

– Придумай сам що-небудь, ти ж розумний.

Я поставила перед ним замовлення, я тут же озвучила рахунок:

– За юшку, печеню і морс – срібняк і двадцять п'ять мідяків. Борщ ще не зварився.

Він порився в кишенях і висипав гору дріб'язку. Мій внутрішній голос заходився від реготу: так уже й густо у Красунчика сьогодні. Мабуть, учорашня крадіжка вдарила по злодійському бюджету. За цуценя довелося викласти гномські гроші. Я перерахувала – достеменнісінько.

– А де мої десять відсотків? Чи ти їх даєш тільки за гидоти й шпильки?

– Ти вчора отримала з відсотками та тиждень уперед.

– Гаразд, як ти такий скупий... Смачного!

Красунчик миттєво вдавився юшкою і закашлявся. Я повернулася, рука звично обхопила качалку:

– Допомогти?

Але він тільки замотав головою і зробив великий ковток морсу прямо з глечика. Він перевів дух і, витершись тильним боком долоні, пробурмотів:

– Відьма руда.

Я тільки гмикнула.

– Стривай!

Не йметься йому!

– Щось ще?

– Сядь, – кивнув він на протилежну лавку.

Я спокійно всілася, він здивовано витріщився.

– Ти що, ревнуєш мене до подруги?

Так он воно що! А я ж думала, що тебе так зачепило? Ти вирішив, що я ревную. Сам наразився, красненько дякую за підказку! Я надула губи й мовчала.

– А хто мені вчора хамив і грубіянив?

Я знизала плечима – хто його зна’?

– Ми, жінки, такі мінливі, – я кліпнула очима та усміхнулася куточками губ. – Ми завжди відшиваємо тих, хто нам подобається.

Красунчик навіть відсунув юшку. Він підпер голову рукою й витріщився так, наче вперше у житті бачив. Увімкнута «дурнюня Рута» хотіла встати.

– Сиди, – тон його став крижаним. – Якби це була твоя тупа тролиха, то я б повірив. А так, ні. Ти щось замислюєш.

– Боронь Аргіно, – підняла я руки вгору, – куди мені з тобою тягатися? А якщо вона така тупа, навіщо ти пропонував жити разом?

– Баби! – пирхнув він. – От нічого не можна сказати, одразу все розбазікають!

Я пропустила мимо вух цей вигук відчаю і чекала відповіді. Він зачерпнув ложку юшки, злегка подув, із шумом втягнув у себе, прожував, ковтнув і тільки після цього сказав:

– Ти ж відмовилася.

– А ти пропонував?

Він скосив очі у мій бік, мов тітчина конячка.

– Ти мене вчора обзивала злодієм, бандитом і флюгером.

Треба ж яка в нього пам'ять! Усе згадав, гад.

– Погарячкувала, з ким не буває?

Злодій доїв юшку і взявся за печеню.

– У вас смачно готують.

– Дякую, я передам шеф-кухарю.

У його очах спалахнули пустотливі вогники.

– Хочеш сказати, що ваш кухар знатний кулінар?

– Ну, тобі ж подобається їжа?

Красунчик дивився так, немов намагався поглядом прочитати мої думки.

– Брехати погано, – він швидко підбирав ложкою шматочки зайчатини та відправляв у рота.

– Красунчику, чи як там тебе?

– Крамкі́р. Можна просто Кір.

– Так от, просто Кір, не хочу тебе засмучувати, але у нас з Кхиброю стільки роботи, що нема коли гаяти час і дивитися: хто і що готує. Якщо тітка каже, що Понтусоль прекрасний шеф-кухар, то я не сумніваюся в її словах.

До зали увійшла Кхибра, мабуть, злодій це помітив, тому що взяв мою руку, підніс до губ, і легенько торкнувся кінчиків пальців, при цьому, не зводячи з мене цупкого, мов реп’ях, погляду. Я спалахнула від обурення, але Красунчик зрозумів це по-своєму.

– Значить усе-таки, ревнуєш, – задумливо сказав він і повернувся до тролиці, яка йшла до нас зі стиснутими кулаками.

Вона не дала промовити навіть слова – просто засвітила мені в око. Рука в неї не те що була важкою – пудовою. Чи мені здалося? Але зірки з очей посипалися. Красунчик же ж розреготався, встав і обійняв Кхибру так, що вона не змогла поворухнутися.

– Уб'ю!.. – прошипіла вона. – Підійди-но до нього ще хоч на крок – присягаюся, випущу з тебе дух!

– Вщухни, буря! – підхопився злодій. – Це не те, що ти подумала. Це звичайна подяка. Цить, кажу тобі!..

Але вона тільки сопіла й зі злості показала ікла. Мамо! Викапана Ютара! Страшнувата тролиця в гніві. Я схопилася рукою за око, сяк-так піднялася на ноги й пошкандибала в кімнатку. Мужики, що сиділи ближче до виходу, крутили головами, сподіваючись розгледіти, що в нас відбувається.

– Ти речі зібрала? – почула я голос Красунчика за своєю спиною.

– Майже!

Це «майже», звісно ж, адресувалося мені. Перед тим як піднятися на горище, я вирішила сходити до підвалу по лід. На кухні він навряд чи є. Я поцупила пряник з кошика і сховала у кишені. Треба ж хоч трохи підсолодити життя. Я йшла через кам'яні арки старезного підвалу, наче з-під землі звискнула та пробігла миша. Треба тітці сказати, щоб мага запросила їх вивести, а то розплодяться тварюки, зжеруть усі запаси.

Я пройшла повз три двері – таємні кімнати. Тут іноді проходять секретні переговори. Мені батько про них розповідав. Щоправда, я не знаю, кого тітка Палажка сюди пускає. Та й не моя це справа. Я дійшла до комори, де був люк у льох, відчинила кришку та спустилася вниз. Там було темно і холодно. Понишпоривши рукою, намацала магічний світильник і потягнула за шовкову нитку, одразу ж увімкнулося тьмяне світло, таке саме слабке, як учорашній нічний імпульс професора. Але мені й цього було достатньо. Я побачила діжку з льодом, накриту магічною кришкою, під якою лід не танув. І, знявши фартух, взяла ним шматок і всілася на ящик з буряками.

Око запливало. Мені стало так шкода себе, прямо до сліз! Обмотавши фартухом лід, приклала його до вилиці, й навіть трохи поплакала. Ну, Кхибро! Гаразд, я тобі це пригадаю! Але пам'ять дряпнули слова Красунчика: «Якби це була твоя тупа тролиха, то я б повірив». Дуже слизький і мерзотний. Справді, як флюгер – куди вітер повіє, туди він і повертається. У його випадку – до того. Хоча, він не за позовом серця, а за вказівкою ватажка пере туман в очі Кхибрі, а вона, дурненька, вірить цьому негіднику.

Довго тут сидіти зась – холод пробирає до кісток. Мої зуби клацали як підбори танцівників на ярмарку, коли виповзла з льоху. Й ледве встигла відскочити від дверей однієї з таємних кімнат: у напівтемряву увійшли троє. Двох я одразу впізнала: блондин, який вночі нам погрожував, і хлопчисько, що поцупив, по приїзді до Ситова, бабусин зошит.

– Розходимося тихо, врізнобіч і по одному, – дуже хрипким, застудженим голосом сказав незнайомець і закашлявся.

– Тобі б до цілителів, Врадамаре, – подав ідею хлопчисько.

– Тебе, клопа, ніхто не питав. Твоя справа – тертися на базарі та крутити вухами – про що купці говорять. До цілителів! – гмикнув він і знову зайшовся нападом кашлю. – Хочеш, щоб мене поліцаї схопили?

– Що ти?! - обурився пацан. – Я не про це, а про здоров’я!

– Тоді, заткнися і вали звідси. «Про здоров’я», – перекривив він хлопа. – Все зрозумів?

– Так, – ображено відповів хлопчисько.

Босі ноги зашльопали бруківкою підлоги.

– А ти – поквап жиропчика. Літо мине, не встигнемо й оком кліпнути. Осінь туди-сюди… До зими таверна має бути моєю. До зими! Тобто, до вистужанця*.

Я завмерла. Так ось, хто поклав око на тітчину справу всього її життя! Я боялася виглянути з-за дверей і намагалася взагалі не дихати.

– Я жирному вчора все на пальцях пояснив...

– І сьогодні теж поясниш! І завтра! Або сам одружишся з цією бабою! Ну ж бо, нагадай: з якого болота ми витягли його товстий зад.

– Буде зроблено, Дамаре, не нервуйся.

– Та з вами тут з глузду з'їдеш: учора шпака вбили – упиря загубили. Йолопи! Навіть квасолю перебрати вам довірити не можна, усе через сраку робите! Йди, вирячився! Я за тобою. І баболюбу цьому дай прочуханки, досить реготати. Нехай справою займеться! Годі цим двом козам у дівках ходити! Хай зіпсує обох, тоді будемо з бабою торгуватися!

Злість не те що закипіла в мені, а ледь із вух парою не пішла! Так ось, що ви хочете, панове чесні злодії і благородні бандити! Але дзуськи, зіпсувати мене Красунчику явно не вдасться. І я вперше за весь цей час з вдячністю подумала про Лаврика. Потрібно негайно знайти Кхибру і все їй розповісти. Але поки мене та злодіїв розділяли лише двері, я не могла бодай поворухнутися. Навіть магоптаха не послати! А що якщо тролиця вже перебралася до Красунчика?

І тут мене шпигонула одна жахлива думка: цей злодюжка запросто міг підлити їй сурмик! До Маруни цього трутня! До Маруни все! Потрібно рятувати Кхибру, а потім тітку! Потрібно терміново їхати до хлопців. Заради цього я була ладна ще сто разів відбити свій зад на коні, аби швидше дістатися гуртожитку.

Нарешті бандити розійшлися. Я кралася за ними як миша – тільки б не помітили, тільки б не повернулися! Але хвала Акрідені, ніхто з них не озирнувся! Я стрілою порснула на горище – запізнилася! Тролиця зібрала всі свої речі, навіть з тими, що давала мені вчора. І залишила на перині магоптаха, примотавши за лапки, щойно я його торкнулася, він її голосом сказав: «Побачу поруч із Красунчиком – начувайся. Виб'ю обидва ока і вирву коси. Не смій наближатися до нього. У тітки я більше не працюю. Розрахункові отримала. Прощавай!» Магоптах розчинився у повітрі. Я дістала люстерко – красуня! Замість ока – щілинка, а багряний синець прикрашав пів обличчя. Лід не допоміг.

Залишалося знайти тітку і попросити коня, щоб змотатися в гуртожиток до хлопців. Синець перев'яжу хусткою. В сумці знайшла синю в горошок хустинку, якою зазвичай підв'язувала волосся вдома, коли прибирала. Спорудивши щось на зразок пов'язки, я з виглядом лихої піратки вирушила до тітки.

– Що з тобою? – насупившись, запитала вона.

– Упала, – збрехала я.

Тітка зрозуміла, але з розпитуваннями не полізла.

– Тітонько Палажко, можна я конячку візьму?

– Навіщо? – насторожилася тітка.

– У гуртожиток змотаюся, деякі речі заберу.

– З одним оком?

– У коня два, разом – три.

Тітка махнула рукою – бери.

– А з Кхиброю що?

– Усе добре, – знову збрехала я. – Тьоть, повернуся – розповім.

Тітка хитнула головою і знову промовчала. Я побігла до конов'язі. Моя брунаста конячка смиренно жувала пучок трави, коли я потріпала її по гриві й накинула сідло. Конячка пирхнула. Я відв'язала її та вивела надвір, де осідлала і злегка пришпорила. Конячка пирхала й тупцювала на місці.

– Зараз качалкою по ребрах дзизну! – зловісно пообіцяла я.

Вона ще раз пирхнула і зацокала копитами по бруківці. Я без пригод дісталася академії; біля брами спішилася і взяла конячку під вуздечку, і на щастя, мій зад цього разу не постраждав. Кілька адептів обдивились мене. Ясна річ, розпатлана захекана дівка, з перемотаним оком – видовище те ще. Цілком могли прийняти мене за звичайну містянку. Я дістала магоптаха і, підкидаючи, прошепотіла:

– Альг, потрібна допомога! Я біля гуртожитка. Магічна академія Безкінечної Спіралі Часу, Альгіну Бріссу.

Не встигла прив'язати коня до дерева, як на ґанку з'явився Альгін з Германом. У хлопців очі на лоба повилазили від мого вигляду. Вони не стали слухати моїх запевнянь, що все добре, і повели до цілителів. Магістр Верес тільки похитала головою і зітхнула. Вона веліла лягти на кушетку та заплющити очі. Мене миттєво огорнуло теплом. Я не зрозуміла, в який момент наче вимкнулася, а коли прокинулася, то насамперед помацала око – щока була такою самою, як і до удару Кхибри. Та й око не боліло і все бачило.

– Дякую, – щиро подякувала я Дорі.

– Будьте здорові, – м'яко усміхнулася цілителька. – І бережіть очі.

– Постараюся, – усміхнулася я.

На вулиці розмовляли Альг і Герман.

– Ти просто зірка! – реготнув Гера. – Як тебе угородило? Ти що з бандитами побилася?

– Гірше, – видихнула я. – Це Кхибра.

У хлопців від подиву витягнулися обличчя.

– Кхибра? – перепитав Альгін.

– Угу.

– І за що це вона так тебе?

– Через кохання.

– Але вчора ж нічого не було! Ніякого кохання! – очманілий від подій Герман закляк на місці, мов пам’ятник. – Як ви примудряєтеся за кілька хвилин закохатися, побитися і посваритися?!

Я насупилася. Розповідати їм все в мене не було ані мети, ані бажання. Тому я барилася з відповіддю.

– Чого мовчиш? – поквапив мене Альг.

– Кхибра закохалася і приревнувала мене до свого обранця. Скажімо так, дуже специфічним чином.

Хлопці заіржали.

– Специфічно приревнувала чи вдарила чимось специфічним? – витираючи сльози, запитав Герман.

– Здається мені, що ситуація була дуже специфічною, – переводячи подих, сказав Альгін.

– Тю на вас! Дарма тільки їхала! – розсердилася я. – Дякую за зцілення, далі сама впораюся!

І тільки-но я хотіла попрямувати до конячки, як мене схопив за плече Гера.

– Охолонь. Краще розкажи що сталося.

Опускаючи деякі деталі, підслухані у підвалі, я розповіла, що сталося. Частково розповіла про бандитів.

– Ось такі пироги, а вам лише б зуби надворі тримати. Я хвилююся за Кхибру: раптом їй цей гад сурмик підлив?

– Потрібно з магістром Суррою проконсультуватися. Може, вона дасть протиотруту, – запропонував Альг.

– Хлопці, а може, підкажете якесь заклинання, яким можна відчинити скриньку кухаря? Мені здається, що там зберігається щось дуже цікаве й небезпечне.

Альг зітхнув і доторкнувся рукою до мого чола.

– Здається, жару немає.

– Я здорова.

– А городиш маячню.

– Чому?

Герман дуже серйозно на мене подивився і спитав:

– Ти взагалі усвідомлюєш, що таке магія і як народжується заклинання? Ти що, думаєш, що магія це як у книжках: змахнув чарівною паличкою, зробив пас рукою і все, диво сталося?! Ти думаєш, що якщо ми тобі зараз скажемо якесь заклинання, то ти, вимовивши його, отримаєш те, чого бажаєш?! Ми тут вчимося не один рік і практикуємося щодня, а ти за один раз взяла і зробила! Подумаєш, якийсь замок!

Я мовчала. А що говорити, якщо я собі це приблизно так і уявляла. Альгін примружився:

– Руто, на жаль, ти бачиш тільки один бік медалі, це – лише здається, що клацни пальцями й щит чи полог німоти впаде з неба. Якби вчора на собачих боях сталося щось серйозне, наприклад – там був би сильний маг, то ми б не змогли відбити атаку. Будь вдячна за те, що все так закінчилося. Дурню спорола – вирішила воювати проти зграї досвідчених бандитів! Та вони на одну руку покладуть тебе, а другою луснуть і скажуть, що так і було! Ідіотка!..

Я мало не плакала. Альгін почервонів від обурення. Ми й знайомі з ним геть нічого, але таким я його не бачила. Він так смиренно носив сумку з речами, що я вважала, що нічого не може його вивести з себе. Дарма. Герман торкнувся плеча друга, але той різко скинув його руку.

– Альг, вона новачок, що ти від неї хочеш? Вона нічого ще не знає та не вміє, – спробував достукатися до товариша Герман. І звернувся до мене: – Даруй мені, Руто, я зірвався. Я не хотів тебе образити.

Але Альгін удав, що не чує його і продовжив:

– Ти думаєш, що ось так, за бажанням, ти можеш надіслати магоптаха, а ми миттєво примчимо на допомогу?! Ти егоїстка, Руто. І думаєш тільки про себе.

На мене вилився крижаний дощ справедливості. Альгін має рацію. Я нескінченно вплутувалася в неприємності та пхала свого носа в чужі справи, думаючи тільки... але ж не про себе! А про тітку Палажку! Хоча... Ні, правда на його боці. Я – егоїстка. Мої проблеми були понад усе. Я навіть не спромоглася запитати у хлопців, як вони почуваються після колотнечі з упирем, і одразу ж загорлала про допомогу.

Мені було соромно. Щоки палали. Я опустила голову і пішла до коня, не бачачи дороги – сльози застилали очі. Даремно я приїхала. Мені хотілося вити від безпорадності. Альг має рацію: хто я і що проти зграї бандитів? Чим я можу допомогти тітці? – Та нічим! І потрібно з цим змиритися і просто піти в поліцію. Розповісти їм усе і далі нехай вони вирішують, як їм чинити зі злодіями. Що я про себе уявила? Правильно Альг мене відчихвостив. Шкода тільки, що з Кхиброю все так вийшло. Я б проїхалася доріжкою, якби мене не підхопив під руку Герман.

– Не переймайся, Руто. У тебе, крім нас тут більше нікого немає. Кому ти можеш довіритися? Нікому. Тому, гадаю, що разом ми придумаємо, як тобі допомогти, так Альг?

Альгін мовчав і важко дихав.

– Альг, ми ж допоможемо дівчині?

Запанувала тиша, в якій було чути шерех листя, спів птахів і далекі юнацькі голоси. Хлопці мовчали, я теж не наважувалася порушити тишу.

– Альгін? – знову зажадав відповіді Герман.

– Надсилай магоптаха Богрису, – похмуро відповів він.

 Від надміру почуттів я кинулася йому на шию і поцілувала в щоку.

– Тихіше, фурія, з ніг зіб’єш, – уже, трохи усміхом, відповів Альг.

Я відсахнулася.

– Ой, вибач, – тільки й змогла видавити я.

До нас підійшов заспаний Богріс.

– Ти, що, дрихнув? – безцеремонно запитав Гера.

– Книжку читав і заснув, – потер очі Гріс. – А що сталося?

Він коротко розповів про те, що трапилося, Богріс присвиснув.

– Олишаїти, дівчатка! Як ви примудряєтеся знаходити пригоди на свої п’яті точки?

Я усміхнулася, але миттєво напоролася на холодний погляд Альгіна.

– Не знаю, – чесно зізналася я. – У мене передчуття, що дармоїд запросить сьогодні мою тітку на побачення. Тому нам потрібно проникнути в його кімнату і зробити ось що...

І я розповіла хлопцям про те, що придумала. Кілька секунд вони мовчали, а потім розреготалися.

– Ну, Руто, ти даєш! – тільки й сказав Герман.

– До речі, ти як котика назвав?

– Бунт.

– Чому?

– Бо одразу бунт влаштував, як я його приніс у кімнату.

– Альг...

Я хотіла вибачитися, але він жестом перервав мене:

• Усе потім. Зараз розділимося.

Мене хлопці відправили в гуртожиток. Я вигребла п'ять срібняків, сподіваючись купити собі штани. Найпростіші, без викрутасів. Якщо виторгую, то, може, і за три візьму. Поки я чепурилася, у кімнаті з'явився Муфт.

– Де ви пропали з Кхиброю?

– Ми поки що в тітки поживемо. Дуже накладно їздити туди-сюди.

– Зрозумі-і-і-іло. А смачненького в тебе нічого немає? Я згадала про пряник. Я пошарила в кишені.

– Смачно, от спасибі! – відкушуючи шматок пряника, подякував домовик. – А я вчора хотів застати твою подружку, але не встиг. Справ багато.

– Не сумуй, друже, – я погладила по голові Муфта. – Літо швидко мине, – згадала я слова бандита. – Не встигнеш озирнутися, як ми повернемося.

– Якщо потрібно щось випрати, то давай мені. Адепти-стихійники якраз експериментують із водокрутами. От я й попросив зробити мені самокерований вир у бочці.

– І як?

– О! – домовик випнув великий палець. – Тепер преться набагато швидше.

– У такому разі, ось, – я простягнула йому дві спідниці та кофтинку.

– А Кхибрі?

– Вона в тітки залишилася. Але я їй обов'язково розповім про твій новий пристрій.

Муфт підморгнув і разом із речами зник. Я вийшла надвір, де вже чекали хлопці.

– Довго ти збираєшся, – пожурив мене Альг.

– Вибач.

– Гаразд, проїхали. Зараз беремо підводу та їдемо в таверну. Знімемо кімнату на день. Скажемо, що треба в ліс, наприклад, зібрати рідкісні трави. Тітка кімнату здасть?

– Якщо є вільні, то, звісно, здасть. А якщо ні, то в неї сінник є. Там безкошт