Раді Вас бачити!

О пів на шосту ранку ми з Кхиброю сонні, спотикаючись, ішли з кошиком до стайні. На вулиці ще тягнуло вогкістю і прохолодою після нічного дощу. Утім, і сьогодні небо не обіцяло гарної погоди. Навряд чи в почай погодники розганятимуть хмари. Навіть прислів’я є: у почай – справ не розпочинай, подобець буде – справи закруте. Раптом ззаду хтось легенько потягнув кошик на себе. Я відкинула каптур, приготувавшись дати відсіч, але розпливлася в усмішці. За нами стояв злегка захеканий, мокрий від поту Герман й усміхався. Його форму можна було викручувати, мабуть, професор Кнопочка ганяв його, як хорта за зайцем за те, що Гери два дні не було. Підморгнувши Кхибрі, він підійшов до мене і поцілував, ривком закидаючи кошик собі на плече. Його навіть не хитнуло. Оце так сила!

– Адепте Дакс, особисті справи будете вирішувати після занять, – почувся суворий голос професора.

– Я допоможу дівчатам і повернуся.

– П’ять хвилин. Запізнитеся – буде вам на переливки.

У стайні Гера глянув на нас, потім на кошик і поставив резонне запитання:

– Ви не боїтеся зламати хребет конячці?

– Кхибра залишається тут, я поїду до тітки сама.

– Руто, припини. Кошик занадто важкий.

– Я пам’ятаю, вчора тягла.

– Сама?!..

– Ви забули, які ви вчора були? Магоптахи – в кімнаті, Богріса не було. Тільки Лік знайшовся. Та що я тут розказую, ти й сам усе знаєш! – розлютилася я.

– Не заводься! – Він вийшов надвір і швидко повернувся. – З бричкою впораєшся?

– Не знаю, – чесно зізналася я. – Батько наймав працівників для цього. Я тільки верхи можу.

– А ти, Кхибро?

– На моїй батьківщині сіно купували й їздять верхи.

– Ясно. Виводьте коня у двір.

Ми вивели коняшку зі стійла. Герман викотив двоколісну бричку і запряг у неї конячку.

– Хто дасть плащ у тимчасове користування? Обіцяю випрати.

Я зняла свій і віддала йому. Він, м’яко кажучи, Герману був закороткий, але хоч трохи зігрівав. Кхибра віддала мені свій. Гера поставив кошик, прив’язав до заднього борту і подав мені руку:

– Гоп-ля!

Я влізла на підводу.

– Тримайся міцно!

Я вчепилася в перекладину.

– Н-но! – скомандував Герман і конячка рушила.

Кхибра усміхалася. А вслід нам неслося:

– Адепт Дакс, три години бігу після занять! Що за самовілля?!

Але Герман тільки розсміявся.

Тітка зустріла нас на вулиці з червоними очима – уже знає про Єрошку.

– Руто, дівчинко моя, – обійняла мене вона і пригорнула до себе.

– Головне, що живий, тітонька Палажко.

– Скільки ж він так пролежить?

– Не знаю. Тато... – я запнулася. Чи знає тітка про те, що я в курсі, що я не рідна?

– Мені Прошка все розповів, – похмуро промовила вона. – Точніше, прислав магоптаха.

– Сьогодні Горпина має прийти до Єрошки. Після обіду чекаю звістку з дому.

Вона кинула зацікавлений погляд на Геру в короткому плащі поруч з кошиком.

– Ходімо, я все покажу, – тітка увійшла до таверни.

За столом сидів один єдиний відвідувач – дворф, і їв пшоняну кашу на молоці.

Тітка виділила мені по цілій полиці в коморі та підвалі. Ми з Германом усе розставили по місцях. Я відкинула каптур – тітка ахнула.

– Де твоє розкішне волосся?

– Краще не питай...

– І все ж таки?

– Лавр...

– От збоченець!..

Тітка придивилася до Германа.

– Стоп! А його, що, теж Лавр?

Гера усміхнувся.

– Ні, я підтримав Руту.

Тітка якось дивно усміхнулася, навіть, ні, приховала усмішку.

– Мити руки і за стіл.

– Дякую, ми в академію. У нас скоро пари. А мені ще потрібно встигнути в душ, бо смердіти буду до кінця занять, – відповів Герка.

Тітка примружилася, немов щось прикидала.

– Зачекайте.

Вона кинулася на кухню, а Герман притягнув мене до себе і обійняв. Я рипнулася, намагаючись вирватися, але він тільки сильніше пригорнув до себе.

– Герко, тут чужі... – спробувала я протестувати, але він тихенько розсміявся і дмухнув у маківку.

Метелики одразу ж злетіли вгору і закружляли високо над головою.

– Треба сходити в цирульню і нормально підстригтися, – зітхнув Герман. – Бо відросте, як їм заманеться.

– Треба, значить сходимо. Тільки коли?

– Давай завтра.

– Давай.

Тітка винесла нам бутерброди з холодною індичкою та огірками. Я спробувала відскочити від Гери, але це було схоже на боркання метелика у павутині. Хватка в нього залізна. Тітка удала, що нічого не помітила.

– Тримайте, дорогою перекусіть. Мабуть, на сніданок не встигнете?

– Дякую, – червоніючи до коренів волосся, сказала я.

Тітка Палажка усміхнулася, але промовчала.

Назад ми їхали вдвічі швидше. Нікому не хотілося спізнюватися на пари. Я годувала Германа бутербродами, щоб він не відволікався від дороги. Хоч у тітки й сумирна конячка, але хтозна, раптом якийсь маг ще раз пошле імпульс, і вона понесе? І до того ж у Гери в руках віжки, не буде ж він їх однією рукою тримати! Усю дорогу ми базікали про всяку нісенітницю. Уже під’їжджаючи до академії, він спитав:

– Можна дізнатися, про що ви розмовляли з Альгом?

– Увечері розповім.

– Увечері буде пізно. У нас до чотирьох заняття. А до сьомої я відпрацьовуватиму самоволку. Потім ще треба підготуватися до завтрашніх занять, у нас психологія рас, а там викладач такий, що... Хоча, – він задумався, – можна це зробити й пізніше. Зайду до вас о восьмій, тоді й поговоримо.

– Домовилися.

Він висадив мене біля гуртожитка і міцно поцілував у всіх на очах. Герман анітрохи не бентежився, а я знову почервоніла.

Щойно він поїхав, як переді мною виникла всюдисуща Ютара.

– Тобі одного мало, Морошкіна? Тепер ще й Дакса спокусила? Чим ти їх напоїла, сурмиком? Чи чародійкою розжилася?

– До всього тобі є справа! Та не потрібно всіх по собі міряти.

Ю пирхнула, на обличчі проявилася і зникла бойова іпостась.

– Я не пробачу тобі Альгіна, селючка. І твоя тролиха за витівку поплатиться. Живіть і бійтеся! – вона звузила очі й по її обличчю, немов хвиля пробігла, знову відкриваючи завісу її другої сутності.

Бррр! Яка ж у неї мерзенна личина!

– Дуже боїмося. Уже тремтимо! – пхикнула я і пішла до гуртожитка.

– До речі, з чого це ви з Даксом вирішили коси зістригти?

Я, не озираючись, знизала плечима.

– Ти розумна, сама придумай. Або здогадайся.

У кімнаті Кхибра не знаходила собі місця.

– Ти зі мною до ректора підеш?

– Ох! Звичайно! Вибач, зовсім з голови вилетіло.

– У мене теж. Він сам нагадав. Прислав птаха.

Я кинулася до шафи. Добре мати в друзях домовика – форма випрана й випрасувана. Треба його пригостити смачненьким. Поки переодягалася, згадала, що сьогодні побачення з Герою не вийде – треба встигнути хоч трохи поспати: вночі йдемо копати собачу кропиву, хай їй грець! Нічні кладовища ненавиджу ще більше за другу іпостась Ютари!

Дорогою до академії згадала, що ми обіцяли пану Кюнту зазирнути на вихідних! Нічого, сьогодні зайдемо. На моє плече сів магоптах і голосом пана Куца сказав:

– Панно Морошкіна, чекаю вас із паною Юрз сьогодні о п’ятнадцятій нуль-нуль у себе в кабінеті. Будемо оформляти патент. Рецепт підтверджено! Не забудьте взяти паспорти.

Ми з тролицею завищали та застрибали від радості.

– Кхибро, це найкраща новина за останні дні! – раділа я.

– Це потрібно відзначити! – запропонувала подруга.

– Давай завтра в «Місячній росі». Запрошуй Ойхільда.

– А ти – Германа. Відзначимо!

– Обов’язково!

Ми щасливі помчали до ректора. Щоправда, у кабінеті сидів професор Кнопочка. Посмішка з мого обличчя зникла. Ми привіталися.

– А ось і винуватиця сьогоднішнього інциденту, – усміхнувся пан Юрва Кнопочка, вказуючи на мене.

Так я й думала – накапав.

– Адептка Морошкіна, минув тільки тиждень занять! Тиждень! Чого мені далі чекати від вас?

– Нічого, – потупила погляд я.

– Тобто нічого хорошого? Чи може згадаєте що обіцяли батьку наприкінці весни? Може розпочнете вчитися?

– Авжеж, я буду вчитися, – гаряче пообіцяла я.

Кнопочка кривив губи в усмішці. Й не зрозумієш: знущається чи ні.

– Що ж до вас, адептка Юрз... – голос пана Річарда став співчутливим. – Мені, справді, дуже шкода, Кхибро, що король відхилив моє прохання.

– Скільки коштує рік навчання в академії? – мляво запитала тролиця.

– Дві тисячі золотих на рік. Я розумію, це дуже велика сума для вас...

– Я згодна, – дивлячись йому в очі, твердо сказала Кхибра. – Готуйте контракт.

Пан Юрва Кнопочка з цікавістю подивився на тролицю, потім перевів погляд на мене і його ліва брова здивовано поповзла вгору.

– Ви пограбували банк, адептки?

– Ні, я продала свою косу, – вирішила злукавити я.

Не хочу розпатякати про наш перший рецепт. Якщо пані Сурра нічого не повідомляла ректору, то нехай це буде нашою маленькою таємницею. Знаю, що рано чи пізно до нього докотяться чутки. Але краще після того, як ми підпишемо договір про продаж патенту.

– Це ви з Даксом удвох вирішили? Що ж, схвально, – пан Юрва не зводив з нас погляду. – Тільки хочу попередити: справи сердечні залишайте за порогом академії. Поза заняттями – ви вільні у своєму виборі. Але якщо це позначиться на навчанні – питатиму з вас подвійно! Усе зрозуміло?

– Угу, – видавила я.

– А то бачиш, Ютара чекає спаринг-партнера, а він зі своєю любою у романтичну подорож на бричці поїхав.

Тепер зрозуміло чому вірана так злилася! Значить, Герман мав тренуватися з нею. Я ледве-ледве стримала самовдоволену усмішку.

– І без усмішок, адептка! – цілком серйозно заявив ректор. – Що за молодь пішла? Ти їм про знання, а вони про кохання. Ти їм про майбутню професію, а вони – цілуватися! Червоніти треба було вранці, коли ви у романтичну подорож їхали, адептка Морошкіна! Обидві, бігом марш на пари! Адептка Юрз, пообідні приходьте підписувати контракт. Я скажу в канцелярії, щоб підготували договори.

Ми практично вибігли з кабінету і встрибнули у хмарні ліфти. Пара ось-ось почнеться. Недобре спізнюватися. Але піднесений настрій вирував у крові.

Сьогодні в нас було практичне заняття. Ми вирушили до теплиці готувати ґрунт, щоб посіяти зелень, яку потім будемо використовувати в наших стравах. Всі звернули увагу, що я з короткою стрижкою. Близнюки здивовано кліпали очима, а Білочка журилася. Групі я сказала майже правду: мовляв, їздила до батьків, брат зірвався з яблуні, терміново потрібні були гроші. Мені всі поспівчували. Міларунн підтвердила слова Кхибри – в ельфійській крамниці продають шампунь для швидкого росту волосся. Будемо завтра з Германом йти з цирульні – заглянемо. Кхибра, як і просив ректор, пообідні пішла підписувати контракт. А я вирішила пошукати Геру. Довго шукати не довелося – він сам мене знайшов.

– Геро, сьогодні нічого не вийде, – винувато розвела я руками. – Вночі йдемо на цвинтар.

– Що ви там забули? Чи Шрам вигадав, що за наше зцілення ви маєте опівночі пройтися Старим цвинтарем?

– Чого б це?!

– А не пройшлася б? – хитро примружився Гера.

– Я боюся кладовищ. Нічних і поготів, – чесно зізналася я.

Він тепло посміхнувся, обійняв за плечі й шепнув на вухо:

– Ти так кумедно червонієш.

А я вдихнула знайомий запах щастя. Ялівець і вербена.

– Як романтично!

Голос Ютари висмикнув мене зі світу мрій.

– Топай-топай, Ю, – дивлячись поверх моєї голови, сказав Герман.

– Якби не ця селючка, то вночі б спокійно спав. А так... Доведеться патрулювати. А вранці знову на тренування і пари.

Пресвітла Аргіно, де в неї береться стільки отрути? Змії б позаздрили!

– По-перше, притримай свій язик. По-друге, яке тобі діло до мого сну?

– Аж ніякого! Просто сьогодні ти сачконув, а завтра будеш як варена муха! Мені приносить надзвичайне задоволення спарингуватися з тобою напівсонним. Реакція – нульова!

– Ну, припустімо, твою реакцію нещодавно бачили всі, – втрутилася в розмову я, повертаючись обличчям до вірани. – Чи це новий бойовий стиль «у-клумбі-догори-дриґом»?

Гера від душі розсміявся.

Пролунав грізний рик. На кілька секунд замість руки Ю з червоним лаком на нігтях з’явилася довга сильна лапа, мов у естриггіра, але вкрита попелясто-чорною шерстю з кривими гострими, як бритви, пазурами. Обличчя витягнулося в хижу морду звіра, який поривався, щоб розтерзати мене. Клацнули зуби. Було видно, що вірані важко стримувати другу іпостась. Чесно, я злякалася. Її очі забарвилися в яскраво-жовтий з помаранчевою райдужкою і паличками-зіницями, які звузилися від сонячного світла. Лунали крики студентів, які стали мимовільними свідками того, що відбувається.

– Тримайте себе в руках, адептка Па! – пролунав крижаний голос Грондера Вікка. – Доповідну на стіл ректору, що вас спонукало прийняти бойову іпостась. Ви чудово знаєте, що це заборонено Статутом академії. Ви мене зрозуміли?!

Ю заклякла, миттєво бойова трансформація злетіла з обличчя як маска. Вірана опустила голову.

– Так, професоре...

– Чудово! І куратору курсу доповісте про те, що трапилося. Повторіть!

– Доповісти професору Кнопочці про те, що трапилося, – голосом, що зривався, повторила вона.

Коли Ю та Грондер Вікк пішли, до нас підійшов Альгін.

– Я все чув, Руто. Навіщо ти її спровокувала? У Ютари складний характер...

– Альг, а нічого, що вона першою почала? – замість мене відповів Герман. – Таких як вона потрібно ставити на місце.

– Гера, вона...

– Вона перестає контролювати звіра, Альгін. А це серйозно. І якщо з Рутою щось трапиться і в цьому буде винна Ю, то... – він різко замовк.

– Чого ж ти замовк? Продовжуй, – спокою Альга можна тільки позаздрити. – Що ти зробиш? Заживо спалиш? Або покалічиш? Так її цілителі вилікують. Якщо не наші, то з її будинку. Не потрібно цього робити, Германе, – він трохи помовчав і кинув на мене тривожний погляд: – Руто, прошу тебе, більше не провокуй Ютару.

– Її ніхто не провокував. Вона перша почала, – повторила я слова Германа.

– Так, вона неврівноважена, але... Не просіть, я не можу сказати. Це чужа таємниця.

Альгін пішов. Герман спробував мене обійняти, але я ухилилася.

– Геро, давай на людях нічого не показувати.

– Боїшся?

– Ні. Мене ректор і ваш пан Кнопочка попередили... залишити особисте життя за межами академії.

Герман розкуйовдив мені волосся, ніжно підняв підборіддя і зазирнув в очі:

– А що ти очікувала від них почути? Вони все правильно сказали. З викладацького погляду. Вони ж зацікавлені в нашому навчанні, а не в почуттях.

– Угу. Все одно. Мені дуже ніяково... усі ці погляди скоса... Не те, щоб я боялася заздрісників, але... Краще ми все залишимо за межами академії.

– Як скажеш.

Він прибрав руку, і я полегшено зітхнула. Мені дуже хотілося, щоб він мене обійняв і пригорнув до себе, але я не звикла до такого. Тому що це таємниця двох. І необов’язково посвячувати майже всіх в особисті стосунки.

Після великої перерви в нас була перша пара в магістра Корри Лайс. Вона вчила нас першого в нашому житті захисного закляття – блок-шепіт. Вийшло практично у всіх, крім Вальдека. Він запнувся на вимові. Хвала Акрідені, що магістр Корра встигла закрити йому рукою рот! Кхибра викликала тарганів, а цей міг би накласти прокляття на всіх нас.

– Адепт Дикий, уявіть, що, промовивши це закляття, ви сьогодні вночі на цвинтарі викопаєте не тільки коріння собачої кропиви, а й іще дещо цікаве.

– Наприклад, – зблід близнюк.

– Наприклад, голову якогось напіврозкладеного небіжчика.

– Ой, мамо! – пискнула адептка з групи Лікраніеля.

– А що вас дивує? – розвеселилася пані Лайс. – Цілком можливо, що якийсь адепт-некромант практикуватиметься і когось підніматиме. Старий цвинтар біля Північної брами за королівським указом з калитника віддано у повне розпорядження академії.

Я знайшла очима Ліка, він ледь помітно кивнув.

Дивно. Після того, як ми наприкінці юноцвіту знешкодили там Зурмса, цвинтар люб’язно передають академії.

– Можна запитання, пані Лайс? – підійняла я руку.

– Слухаю, адептка Морошкіна.

– Скажіть, а до цього яким цвинтарем користувалися наші студенти?

– Занедбаною частиною столичного кладовища. А що вас там цікавить?

Треба ж, ви не уявляєте, яке правильне запитання щойно поставили, пані Корро! Але ми з хлопцями з’ясуємо це при світлі дня.

– Нічого. Просто не люблю кладовища.

– Це ваша особиста справа. Що ж, адепти, на сьогодні в мене все. Чекаю вас наприкінці тижня. Завдання додому: поставити на кімнату блок-шепіт і посилити його за допомогою артефакту.

Студенти обурено загуділи: «Ви не розповіли як!..»

– Відповіді є у підручниках. Дякую за увагу, всі вільні!

Ми з Кхиброю бігли підтюпцем до Кулінарної гільдії. Нас зустрів усміхнений секретар.

– Прошу, леді, проходьте. Пан Уззірус чекає на вас.

Дворф був у чудовому настрої.

– А, мої юні богині кулінарії! – привітав він нас. – Прошу, сідайте! Гаррі, будь такий ласкавий, три кави і «Щастя Акрідени».

Дивна назва. Ніколи про таку не чула.

– Здивував, так? – задоволено посміхався в бороду пан Куц. – Це мій рецепт. Ексклюзив. І як усі справжні рецепти з’явився випадково. Секрет, звісно, я вам не видам. Але дуже хочу, щоб ви спробували це.

Гаррі вніс тацю з трьома чашками, витягнутим мідним кавником і трьома десертами в кришталевих вазочках. Ого, п’ятишаровий! На перший погляд просвічували шматочки бісквіта і фрукти. Але смак перевершив себе. Бісквіт тонесенький та м’який, хрумкий прошарок чи то горішків, чи то крихтів. А все інше... Ми їли та ледь не звискували від захвату. Це було чудово! Легке поєднання солодкості, свіжості та нотки прянощів. Ніжне, повітряне та феєричне!

Пан Куц із неприхованим задоволенням спостерігав за тим, як тане десерт у наших вазочках.

– Що скажете?

– Казково! – захоплено відповіла Кхибра.

– Неймовірно! – підтакнула я. – Пане Уззірусе, ви – Майстер!

Дворф сяяв. Це була хвилина його тріумфу.

– Дуже радий, що вам сподобалося.

– А чому щастя, а не усмішка? – запитала Кхибра.

– Бо якби богиня це скуштувала, то стала б щасливішою вп’ятеро! – похвалився дворф.

Ми посміхнулися.

– Але повернемося до вашого рецепта. Я готовий видати патент. Чесно кажучи, не очікував, що, змінивши лише порядок інгредієнтів, ви домоглися такого результату.

Ми скромно потупили погляди.

– Пан Інтрі–Ші, провідний кулінар Аліандевії готовий купити патент за три тисячі золотих. Я беру один відсоток за угоду. Це є гарантом того, що договір буде підписано обома сторонами. Як бачите, підпис пана Інтрі–Ші вже стоїть. На жаль, єдиний дракон, який пов’язує наші країни – зламав крило. Загоюватиметься довго. Портали, як ви знаєте, тимчасово не працюють. Тож довелося замовити персональний кашалот–азарт, щоб уже цього тижня пан Інтрі–Ші міг потішити мешканців Аліандевії новим напоєм.

Ми радісно закивали! Треба ж, ми розраховували на меншу суму, а отримали майже наполовину більше! Прочитавши кілька разів договір, ми поставили свої підписи.

Пан Куц відрахував свій відсоток із великого туго набитого золотими монетами мішка.

– Перерахуйте.

Ми з Кхиброю двічі перерахували монети. Рівно дві тисячі дев’ятсот сімдесят.

– Задля вашої безпеки, як я вам і казав минулого разу, пропоную перевести гроші на ваші рахунки у банку.

– Пане Уззірусе, ми не очікували на такий швидкий результат і не встигли відкрити рахунки, – що й казати, але чомусь ми не спромоглися цього зробити.

– Тоді для вашої ж безпеки, візьміть кучера. Гаманець чималий, відтягне сумку. Не потрібно привертати увагу злодіїв.

Ми подякували пану Куцу.

– Буде щось нове – приходьте. Буду дуже радий вас бачити!

Ми вийшли на вулицю. Я схопила сумку під пахву, а тролиця одразу ж зупинила підводу. Ми приїхали до банку, де розділили монети: дві тисячі переказали на королівський рахунок – оплата за навчання Кхибри, а решту розділили навпіл, і поклали на свої рахунки. Звісно, взяли по п’ять золотих на гульби, купівлю кухонного начиння, оновлення гардероба та ексклюзивні штучки у пана Кюнта. Якраз до нього ми й попрямували, а потім вирішили зазирнути в «Пір’їнки курчат».

Пан Волегард Кюнт зустрів нас іронічною усмішкою.

– Леді, ви не тримаєте свого слова. Я на вас чекав у вихідні... – він зупинився, дивлячись на мене. – Де ваше дивовижне волосся?

– Так сталося, – не бажаючи продовжувати розмову, відповіла я.

Він промовчав.

– Ваше право. Але відчуваю, що у вас сталося щось справді серйозне.

– Так, пане Кюнт.

– Скажіть, у вас з’явилося що-небудь рідкісне? – Кхибра перевела розмову на цікаву для нас тему.

– Прямуйте за мною, леді.

Ми почимчикували за крамарем. Пан Волегард дійшов до дальніх полиць і взяв до рук невеликий флакон, запечатаний сургучем.

– Це концентрований відвар милорики.

Я згадала що про неї розповідав колись Альг. Милорика. Відновлення магічної сили.

– Достатньо розвести невелику кількості відвару, щоб повністю відновити магічну силу.

Я замислилася. Звучить спокусливо. Але Альгін попереджав, що коштує відвар, як і сушене листя, захмарно дорого.

– А хтось змішував цей відвар з іншими? Наприклад, з чимось, що додає бадьорості на декілька діб?

В очах пана Кюнта спалахнули вогники.

– Ви дуже непроста дівчина, панно Руто. І перша, хто про це запитав. Якби ви були алхіміком, я б прославляв вашого куратора. Але ви всього лише майбутній маг-кулінар...

– То що вас зупиняє прославляти пані Грехем? Чи маг-кулінар – це прокляття? Ще скажіть, що ви не любите добряче попоїсти. А якщо їжа ще подарує щось магічне, те, що вам так потрібне, пане Волегарде? Нам пощастило творити чаклунство на кухні, – згадала і повторила я слова батька. – То як щодо з’єднання з іншими відварами?

– Якось найвищий гурме – дегустатор їжі з королівського столу Еріка Другого – створив дещо. Що саме – не скажу, бо не вашого розуму ця справа. Два відвари змішалися. Підсумок – сумний.

Я перевела погляд на тролицю, та ледь помітно хитнула головою – ні.

– Дозвольте поставити ще одне запитання, вельмишановний.

– Я весь до ваших послуг, панно Руто.

– Ви хочете сказати, що королівський гурме створив щось, що мало якось вплинути на короля. Позитивно вплинути. А короля хтось намагався... усунути?

– Блискуче! Думаю, що на дозвіллі ви самі собі відповісте на всі запитання. Що стосується державних справ – я пас. Моя справа – продавати магічні штучки.

– Дякую, пане Кюнт. Скільки потрібно крапель для відновлення?

– Три на склянку води. Підігріти, але не кип’ятити. Випити протягом десяти хвилин.

Я знову замислилася. З одного боку – отримати таку пляшечку було б великим щастям. А з іншого – витрачу всі гроші.

– Скільки коштує?

– З глузду з’їхала? – шикнула Кхибра.

Але я вимогливо глянула на пана Кюнта.

– П’ятсот золотих.

– Ох! – вирвалося в мене.

– Воно не може коштувати менше.

– Руто! – тролиця гнівно зсунула брови. – Не смій!

– У мене є день на роздуми? – запитала я, не звертаючи уваги на слова подруги.

– Звісно, – усміхнувся Кюнт. – Але тільки один.

– Дякую. Я завтра надішлю магофлая зі своїм рішенням.

– Буду чекати.

Флакон зник у кишені торговця.

– Очманіла?! – гарячим шепотом затараторила тролиця. – Такі гроші відвалити невідомо за що? А якщо це підробка? Якщо там просто вода або навіть… отрута?

Я прислухалася до її припущень і перебирала речі на полицях. Мою увагу привернула стара, з плямами цвілі дерев’яна підставка під гаряче.

– Пане Волегарде, а що це? – я потягнула підставку на себе, зачепивши сувій.

Сувій виявився старою картою. Карта впала на підлогу, і злегка розкрилася, показавши шматочок хребта Зорекрилих гір. Я розгорнула карту і мало не скрикнула – у кутку стояла дата сходження на престол Еріка Другого. Кхибра помітила тільки азарт, що блиснув у моїх очах.

– Ми беремо карту і цю підставку, – поспішила я з вибором.

– І ще трьох магофлаїв, – долучилася до покупок Кхибра.

– Карта нічого не варта, – відмахнувся Волегард Кюнт. – Мотлох, який я ніяк не викину. Можете забирати її просто так.

– Дякую, – намагаючись не видати інтересу до карти, сказала я, готова не торгуючись віддати потрібну суму, тільки б скоріше дістатися до гуртожитку.

– А підставка, – він задумався, погладжуючи пальцями коротку бороду. – Вона скоріше за все частина якогось артефакту. Але якого – не згадаю. Багато за неї не візьму – два срібняки.

– Ого! – вирвалося в мене. – Це забагато.

– У нас знижка, – згадала про візитку тролиця і дістала її з сумки.

– Разом із магофлаями...

Ми сперечалися і торгувалися хвилин двадцять.

– Леді, я по світу піду з таким торгом! – обурювався Кюнт, а очі його сміялися. Було видно, що він отримує задоволення від процесу.

Зрештою ми зійшлися всього на семи срібняках за весь товар. Я твердо стояла на тому, що невідомо, чи збереться коли-небудь повний артефакт з цією підставкою. А якщо вона так і залишиться всього лише звичайною брудною деревиною? І що з того, що в нього крамниця називається «Магічна перлина» і тутечки тільки магічний крам? А що, якщо ця підставка вже втратила магію? Зрештою, він здався.

Додому ми йшли задоволені. Вирішили з магофлаями та картою не заходити до «Пір’їнок курчат». Віднесемо покупки, від гріха подалі, додому.

Але коли повернулися, то не втрималися і накупили яскравих кофтинок і суконь. А ще я собі взяла бірюзові штани та нові черевички на невисоких підборах. Якщо завтра підемо гуляти в «Місячну росу», то вдягну обновки. Сподіваюся, Герману вони сподобаються. І звісно ж гумові чоботи – сьогодні топати на цвинтар. Та й у дощову погоду вони врятують.

Весь цей час у мене крутилася в голові думка про відвар милорики.

– Руто, припини, – немов прочитала мої думки Кхибра. – Навіщо це тобі треба?

– Не знаю. Але треба. Ти ж розумієш, що в будь-якій ситуації це може врятувати. Наприклад… – я кусала губи й не могла придумати цей «наприклад». Але ж раптом… – Наприклад, якщо ми ще раз полетимо грифон-диліжансом і потрапимо у-у-у… чергову пригоду.

– Ти хочеш сказати, що на нас ще раз нападуть злодії? – уточнила тролиця.

– Може й так, але уяви, що хлопаків ми б на собі не тягли! Випили б по склянці води з краплями відвару…

– А де б ти його гріла? На колінках? – не здавалася Кхибра. – І взагалі, я не вірю цьому хитруну пану Кюнту. Згадай як він всунув в руки тобі карту. Наче хотів її здихатися!

– До речі, карта! Занесеш мої покупки, я в бібліотеку змотаюся. І це… карту сховай від сторонніх очей. Коли всі зберемося – поговоримо. Не злися, я ж хочу як краще.

Кхибра тільки обурено похитала головою, але покупки забрала.

Пані Фоліанта уважно вислухала мене.

– Дівчатка, – звернулася вона до фейрі, – принесіть-но мені рукопис Лео Громоверхова «Відвари Лартіони».

Малеча кивнула, і за кілька хвилин «підігнали» чарівними паличками величезну книгу. Шкіряна темно-коричнева обкладинка, місцями потерта з кованими скобами. Збоку – магічний замок. Пані Фоліанта зняла з шиї амулет і приклала до книги. Обкладинкою наче пройшлися невидимі хвилі й замок з клацанням відчинився.

– У вас є п’ятнадцять хвилин, адептка Морошкіна, – дуже тихо сказала бібліотекарка. І додала: – Цю книжку можуть брати лише адепти старших витків.

– Дуже вам вдячна, – так само тихо відповіла я і згребла важку працю Лео Громоверхова в оберемок.

У читальній залі я забилася в самісінький кут, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Отже, відвар милорики.

«Милорика – це багаторічна рослина. Примхлива, вибаглива до ґрунту та вологи. Відвар милорики готують з листя, гілочок, бруньок та коріння. Зрідка – з ягід. Ягоди – найцінніший скарб. Так як милорика росте тільки в одному регіоні Лартіони, то майже кожна ягода на вагу золота. Плоди милорики довгі, невеликі, гладкі. Стиглі ягоди мають приємний кисло-солодкий смак. Плодоносить милорика лише на сьомий рік життя. Плодоносіння мізерне. З одного куща за сезон збирають не більше аніж пів фунта ягід.

Відвар милорики відновлює магічну силу. Важливе зауваження – якщо магічний резерв не витрачено повністю, тобто, маг не перегорів. Якщо сталося так, що майже все вичерпано, відвар майже марний. Немає сенсу вживати навіть свіжі ягоди. До речі, варення з цих ягід відновлює магічну силу миттєво. Але коштує як маєток з землею чи гарний замок. Та все ж поважні маги Лартіони, Леовардії, Гаю Волхвів та острову Двох Зорь завжди мають маленьку баночку цього чудодійного варення.

Відвар продають у двох формах – звичайній та концентрованій. Концентрований відвар розводять так – три краплі відвару на склянку води. Нагріти, але не кип’ятити. Вжити протягом десяти хвилин».

Я закрила книгу. Отже, пан Кюнт не збрехав. Лео пише те ж саме. До мене підлетіли чотири крихітки.

– Ваш час минув, адептка Морошкіна. Ми прилетіли по книжку.

– Так, звісно, – я встала з-за столу.

Фейрі змахнули паличками, я почула, як клацнув замок. Феї підняли книгу вгору.

Я подякувала пані Фоліанті й пішла до гуртожитку.

У нашій кімнаті всі, крім Германа, були в зборі. Хлопці стояли навколо мого ліжка на колінах, низько схилившись над картою, і тихо перемовлялися. Бунт згорнувся і спав на моїй подушці, а Шафран сидів на новому яблукі. Кхибра спеціально для мене приготувала вечерю.

– Ми поїли в їдальні. Це, – вона зняла серветку, під якою була перловка з грибною підливою, – твоє.

– Спасибі, Кхиброчко, але перловку я не їм. Зовсім.

– Вибач, – настрій тролиці одразу ж зіпсувався.

Як я можу? Вона старалася, а я?

– Але тільки тому, що це готувала ти, я з’їм, – усміхнулася я. Щоправда усмішка вийшла вимученою.

– Із тобою все гаразд? – співчутливо запитала подруга.

Я кивнула і з’їла кілька ложок каші. Шлунок радісно забурчав.

– Руто, якщо ти не хочеш, то я доїм, – радісно запропонував Лікраніель, підіймаючи голову від карти.

– Ти й так пів казанка з’їв! – грізно сказала тролиця.

– Я не винен, що в мене гарний апетит, – виправдався він.

Але доїдати йому не довелося, постукавши, до кімнати увійшов Герман. Його коротке волосся було вологим, форма прилипла. На лобі блищали крапельки поту.

– Голодний? – запитала я.

– Як упир! – розсміявся він.

Я посунула йому тарілку з кашею, яку він з’їв за кілька митей, тільки ложка шкрябала тарілку.

– Ми зараз повернемося, – Гера схопив казанок, тарілку з ложками й потягнув мене за собою до виходу.

– Руто, пам’ятай, зло не спить! – подав голос клоп.

– Мурр! – сонно відгукнувся кіт.

– Твоє вже прокинулося, – реготнула я, зникаючи за дверима.

Ми мили посуд у чотири руки. Точніше, мила його я, а Герман стояв позаду, обіймав і намагався поцілувати.

Він клацнув пальцями й магічний світильник на кухні майже згас. Потріскували поліна під казаном. Відблиски світла відбивалися в очах Германа. Я відчувала його подих на щоці. Він легко доторкнувся вустами мого чола, потім щік. А потім ми вже цілувалися, не боячись, що нас хтось може побачити. Я погладжувала вологий від поту одяг і вдихала його запах. Метелики раділи та хороводили. Після поцілунку я ткнулася носом у його плече і просто дивилася на вогонь. Ми мовчали. Десь у коридорах лунав сміх, хтось далеко про щось гаряче сперечався, хтось заучував складне заклинання. А я стояла й танула в обіймах Германа.

– Від тебе пахне абрикосами, – тихо сказав він.

– Це шампунь, – не відриваючись від нього, відповіла я.

– Ні. Це твій запах.

Я сильніше пригорнулася до нього. Ніхто й ніколи не говорив мені таких слів. Для мене це було сильніше за освідчення. Думаєте, що потрібно обов’язково сказати: «Я кохаю тебе»? Почуття пахнуть. Абрикосами. А щастя – ялівцем і вербеною. Я потерлася щокою, щоб не розплакатися від ніжності, що нахлинула. Герман розкуйовдив моє волосся. Я б так простояла всю ніч...

Ніч! Зітхнувши, я відсунулася від нього.

– Що сталося?

– Забув? Ми сьогодні йдемо на цвинтар, – понуро пробубнила я. – А я боюся.

– Ми патрулюватимемо місто. Хочеш, я напрошуся в сектор Північної брами?

– Хочу.

– Вибачте, що порушую ідилію, – почувся від дверей ненависний голос Ютари.

Герман зітхнув і розтиснув обійми. За мить кухня освітлювалася, як і до нашого поцілунку.

– Я прийшла вибачитися, – холодно відрапортувала вона.

– Вибачайся, – схрестивши на грудях руки, сказав Гера.

– Отже... такого більше не повториться, і всяке таке...

Вона замовкла.

– А де ж «даруйте»? – спокійно продовжував Герман.

– Вибачте, – видавила вірана і втупилася на мене.

– Прийнято, – відповіла я.

Чи то в її очах-таки промайнули злі вогники, чи то це був відбиток вогнища, я так і не зрозуміла. Але Ю, не сказавши більше ні слова, пішла.

А ми повернулися в кімнату.

– Руто, якщо це можна, то я заберу до завтра цю карту, – схвильовано розглядаючи карту, сказав Лік.

– Ні, – відрізала я.

– Чому?

– Тому що це небезпечно, Лікраніель. Ти думав, що твої сусіди по кімнаті можуть побачити її?

– І що з того? – дивувався ельф.

– Нічого. Ти їх знаєш? Ти можеш поручитися за кожного?

– Ні, – похитав головою він.

– Рута має рацію, – подав голос Альгін. – Нехай карта буде тут.

– І не залишай без нагляду свої записи, – втрутилася Кхибра. – Ти не можеш бути впевнений у тому, що їх ніхто зі сторонніх не прочитає.

– А зараз, хлопці, дайте нам трохи відпочити. Тобі, до речі, Лік, варто теж трохи поспати. За кілька годин на нас чекає розважальна прогулянка цвинтарем, – похмуро сказала я і покосилася на Геру, який узяв сонного Бунта на руки й почухав за вухом. Кіт замуркотів.

Хлопці пішли, а ми, переодягнувшись у штани й старі кофти, вляглися на ліжках просто в одязі. Ех, добре, що здогадалися купити гумові чоботи у «Пір’їнках»! На болоті без них одразу вимочиш ноги.

– Цілувалися? – запитала Кхибра.

– Угу, – солодко потягуючись, відповіла я.

– І я хочу.

– Ойхільд птаха не надсилав?

– Ні, – сумно відгукнулася подруга і зітхнула. – Рут, а якщо не відправить?

– Відправить, – якомога переконливіше сказала я. – Такі як він, вселяють довіру.

– Ой, дівчатка, я б так сліпо не довіряв, – озвався фамільяр. – У них тільки одне на розумі...

– Зараз викину у вікно! – злобно пообіцяла я.

– Слова не дадуть сказати божому маленькому клопу. Звісно, правду ніхто не хоче чути.

– Чуєш ти, правдолюбе, я тобі лапи висмикну, якщо не замовкнеш, – перевертаючись, сказала Кхибра.

– Бе-бе-бе!

Ми не помітили, як заснули. Прокинулися від того, що у двері гатив ельф і кричав:

– Підйом! Скільки можна спати?! Упирі не сплять!

Він розреготався. Ми встали, накинули плащі. До речі, Гера свого слова дотримав – Муфт увечері приніс чистий і випрасуваний плащ, за що отримав від Кхибри яблука і горіхи. Я засунула в кишені двох птахів. Бо щось мені було якось моторошно.

На вулиці зібралися чотири групи: наша, детективи, цілителі й перший виток некромантів. Галасливим натовпом ми рушили у бік кладовища. На плече всівся ліловий птах і голосом Германа сказав: «Нічого не бійся». Я посміхнулася і глянула на Кхибру. Але подруга надто нервувала, що від напіворка не було звісток.

– Ось побачиш, завтра він дасть про себе знати.

– Мені б твій оптимізм, – зітхнула тролиця.

– Я ж казав, що в них тільки одне на умі...

– Шафране, додому!.. – одночасно гаркнули ми з Кхиброю.

– Замовкаю. Мені нудно. Я хочу з вами. І так весь день як старезний дідуган сиджу один. Мені спілкування хочеться, а цей твій женишок, знущається, приносить свого котяру. Він мені спокою не дає.

– Це я запропонував Бунта взяти, – наздогнав нас ельф. – Учора ви з ним так славно гралися. Я думав, що тобі сподобалося.

– Щоб Маруна так із тобою гралася! – лайнувся Шафран.

Ми увійшли на цвинтар.

– Йдемо центральною дорогою, потім, звертаємо ліворуч біля похиленої статуї воїна і виходимо прямо до болота. Орієнтир – пам’ятник старому воїну. Статуя в повний зріст без голови. – Сказала пані Сурра.

Щось Шрама не видно. Чи вирішив кинути своїх підопічних? Не встигла я про нього подумати, як невисока міцна фігура некроманта, загорнута в чорний плащ, замаячила попереду. Зрозуміло, він тут давненько. Професор Вікк підізвав свою групу, а ми з детективами пішли за пані Альмою.

Звернувши за похилені залишки статуї воїна, ми майже одразу побачили болото. Моторошно. Кхибра теж здригнулася.

– Отже, адепти, – як ні в чому не бувало сказала пані Альма, – ось це – собача кропива.

Вона підняла вище якусь рослину, яку було погано видно у темряві.

– Нічого не видно, – сказав хтось з детективів.

– На кладовищі не потрібне зайве світло. Нема чого турбувати спокій мертвих. Я передам рослину, і ви її розглянете.

Вона викликала невеликий тьмяний вогник маговогню, разом з яким передала кропиву. Мені не потрібно було роздивлятися, прекрасно знаю її. А ось Кхибра навіть понюхала листя, злегка його прим’явши.

– Бульби цієї кропиви цінна сировина. Копаємо, адепти. Шукаємо і копаємо. Розтягуйтеся ланцюжком уздовж болота. Воно неглибоке. Не бійтеся, ніхто в трясовину не провалиться.

Ми з тролицею пішли до купини, яка виднілася трохи осторонь. Біля неї якраз помітили знайомі стебла.

– Копай! – я, вхопила кропиву за стебла.

Кхибра кілька разів колупнула землю садовою лопаткою і застигла. Її очі розширилися від жаху.

– Кхибро, що там?

– З-з-зда-здається, чиясь рука схопила мене за ногу. Руто?.. – тролиця з надією подивилася на мене.

Я, внутрішньо тремтячи від страху, зазирнула їй за спину. Купина виявилася мертвою головою з палаючими жовтими очима, яка, розкривши рот, стискала ногу подруги, намагаючись вкусити.

Я заволала так, що ранковий дзвін, який будить нас і сповіщає про початок і закінчення занять, здався переливом дзвіночків у магазині пана Кюнта. Вихопивши в неї лопатку, я що є сили встромила її небіжчику в око. Воно чавкнуло слизом і вивалилося. Ротяка мерця широко розкрився. Тролиця швидко відповзла вбік. А з болота до мене потягнулася напівзгнивша рука. Клапті шкіри, твані та гнилих водоростей щільно обліпили сірі кістки. Ну чому ми не здогадалися взяти з собою качалки?!

Адепти від мого крику шарахнулися врізнобіч. Труп схопив мене за ногу і ривком потягнув до болота. Я витягла з кишені магоптаха і закричала йому: «Герко, рятуй! Мертвяк! Ситів, Старе кладовище! Герману Даксу!» і підкинула в повітря. Тролиця, недовго думаючи, побігла до першої-ліпшої могили й спробувала викопати шматок могильної плити. Я впиралася і брикалася, а мрець із лопаткою в оці продовжував тягнути мене у болото. Руки ковзали по вологій від вогкості траві. І звідки у трупа стільки сили? Кхибра плюнула, підійшла до першої статуї, розхитала і відбила їй руку. З цією рукою, як із мечем, вона мчала мені на допомогу.

Але подруга не встигла. Небо навколо мене осяялося зеленуватим світлом, до нас поспішали Шрам, за яким біг Гера. У його руках уже крутилася вогняна спіраль. Він послав її в голову мерцю. Та відлетіла і, зробивши дугу, вгніздилася на безголовому пам’ятнику. Тіло ж упало у болото. А ось мерзенна рука так і продовжувала стискати мою щиколотку. Грондер Вікк сплів заклинання і спрямував на смердючу руку. Та миттєво розтиснулася і розсипалася на порох.

Я ще кричала і нічого не чула, хто і що говорить. Мені підсунули пляшечку  сопільника. Шок як рукою зняло.

– Це знову ви, адептки? – здивовано запитав пан Вікк.

– Як бачите, – похмуро відповіла я, намагаючись хоч якось привести себе до ладу, обтрушуючи бруд, що прилипнув до плаща і штанів.

– Так, накопали бульб, – філософськи зауважив Шафран.

Шрам не звернув на його уїдливість уваги, він підіймав з болота труп, тобто, тіло мерця. Він повстав.

– Я заберу цього бідосю на допит, – вголос подумав некромант. – Цікавий екземпляр.

Він вимовив кілька незрозумілих слів і небіжчик, похитуючись, вийшов на доріжку. Слідом за ним пішов Грондер Вікк. Герман допомагав мені обтрушуватися.

– Адепте Дакс, вас начебто попередили, щоб ви свої симпатії залишали вдома? Якщо патрулюєте, то будьте люб’язні виконувати роботу, – не повертаючись у наш бік, відрізав некромант.

– Звичайно, професоре, – кивнув Герман і подивився на мене. – Ти зможеш дійти додому?

– Так.

– Я вранці загляну.

Він пішов слідом за Шрамом. Дорогою професор забрав з пам’ятника голову небіжчика, з лопаткою в одному оці, знову залишивши статую без голови. Професор висмикнув лопатку з трупа.

– Ваше, адептки?

– Ага, – підбігаючи й забираючи, відповіла Кхибра.

А нас оточили однокурсники. Мені не хотілося ні з ким розмовляти. Я була брудною, промоклою і наляканою. Так, сопільник зняв шок. Але не стер спогади. І тут вийшов Вальдек.

– Руто, вибач, я не повірив пані Лайс... Це я підняв труп... Ненавмисно… Даруй…