Раді Вас бачити!

Я зрозуміла, що діяти потрібно хитрістю. Якщо тітка має добру думку про кухаря, значить, він лисичить. Потрібно зблизитися з кухарчуком, якого цей лобуряка вдарив. Якщо вдасться, дізнаємося більше про цього жирного трутня.

– Тітонько Палажко, а обід коли? Нас погодують?

– А як же! Свиням поставите варити й обідайте. Я Васю попрошу, він вас обов’язково погодує.

– Дякую.

У сараї тітка показала нам, що і де лежить, поохала, глянувши на казан, і пішла до таверни. А ми з Кхиброю потягли великий брудний казан до Гіркого струмка, взявши з собою два скребки і великий пук соломи. Струмок називали Гірким, бо він брав витік у Зорекрилих горах, там, де згаслий вулкан. Старі казали, що за сивої давнини стався обвал, і якась гірська порода зробила воду гіркою. Пити її можна було тільки після кип’ятіння. А якщо випити забагато, може й живіт скрутити. А ось для миття посуду або прання – найкраще не знайти. Головне потім не забути – посуд сполоснути у звичайній воді.

Уздовж струмка немає піску, лише крупна галька. Край берегів уздовж всього струмка росла густа і соковита трава і часто зустрічалися низенькі деревця. Але, попри це, ніхто не пас худобу. Гнали до лісових озер. Дивно, але місцевим видніше. Ми вибрали два валуни, всілися і почали шкребти казан, раз у раз видихаючи і кашляючи. Ох і смерділи ж вони! Кхибра хотіла напитися зі струмка, але я її зупинила, розповівши його історію. І тут мені в голову закралася одна пустотлива думка.

– Йтимо назад, наберемо трохи води.

– Нащо?

– Хіба ти не зрозуміла, що цей товстун обманює тітку?

І я виклала все, що дізналася про нього. Кхибра здогадалася, до чого я хилю, і усміхнулася:

– Лобуряка і брехун. Я б йому в штани пекучого перцю насипала.

– Щойно трапиться нагода, треба кухарчука розпитати, Васю. Він точно знає, що цей шеф із себе представляє і як йому вдається пудрити тітці Палажці мізки, – погодилася я.

Ми вискоблили й вичистили казан. Від спеки піт котився градом. Усе-таки, доведеться купувати обнови – нам здавалося, що мерзенний запах зі свинячого казана в’ївся настільки, що засмердів увесь наш одяг. Якщо ми будемо щодня так гарувати, то до хлібника* весь мій убогий гардероб зноситься. Казан, певно, сам сторопів від власного вигляду: бо виявився майже білим і виблискував на сонці.

– Шкода, – сказала Кхибра, – зараз приготуємо вариво, і він закоптиться.

– Та годі, зате відмивати буде легше.

– Угу.

Ми, як і планували, казаном набрали води зі струмка. Коли з’явилися на подвір’ї, то там, ридало дівчисько, яке, вірогідно, працювало в тітки помічницею. Підійшовши ближче, побачили, що так і є – тітка про неї розказувала. Дівчина чистила цибулю. Вона схлипнула і витерла рукавом сльози.

– Де вас носить? Мені в залі треба бути, а цей пройдисвіт змусив чистити цибулю замість вас! Як я тепер у зал піду заплакана?

Вона ще раз схлипнула і відклала ніж.

– Як тебе звати? – запитала Кхибра.

– Злата, – дівчина витерла фартухом очі.

– Облиш, ми самі дочистимо, – я пристроїла казан поряд з кошиком. – Будемо знайомі – я Рута, вона – Кхибра.

Дівчина кивнула і попрямувала до кам’яного колодязя, що стояв недалеко від сараю. Через що одна зі стін будівлі поросла пухнастим мохом. Вона взяла ківш, зачерпнула з відра воду і хотіла однією рукою злити, але я забрала його.

– Чекай, допоможу.

– Допоможи, – знизала плечима Злата.

Я зливала воду, вона вмивалася. Коли Злата, розчервоніла від холодної води.

– Злато, а цей шеф-кухар давно працює?

– Цей виродок третій місяць п’є нашу кров, не гірше за упиря.

Згадавши Зурмса, я подумки здригнулася.

– Слухай, а як так сталося, що тітка ні про що не здогадується? Ви працюєте як навіжені, а він тільки пузо своє чухає!

Дівчина з острахом озирнулася на всі боки, немов боялася, що цей дармоїд може нас почути.

– Швидше за все, він звертався по допомогу до магів, – зашепотіла вона. – Щойно має з’явитися пані Пелагея, цей трутень вдає, що працює мов бджола: ходить поміж казанами й каструлями, сьорбає, смакує й нудотно-медвяним голосом роздає поради. Крім Васьки там ще працює Аглая. Якби не вона, Вася б давно загнувся один. А цей боров тільки й знає, що жере та спить.

Ми з Кхиброю переглянулися. Швидше за все, у пройдисвіта є якийсь артефакт, зачарований та прив’язаний до тітки. Знати б який?

– А чому ніхто з вас не поскаржиться на нього?

– Руто, ти наївна, як теля! Уяви: ти заходиш на кухню і бачиш, як шеф-кухар щось смакує та радить, що треба додати у страву. Потім роздає нікому не потрібні поради. Ти б повірила, що він паразит?

– Ні, – я визнала, що правда на боці Злати.

– Ось і пані Пелагея не вірить. Вона вважає, раз він приїхав із Тинозерова, то дока. Хоча на ділі, він тільки отримує грошенята.

– А де він живе? – Кхибра про щось розмірковувала.

– Здогадайтеся, – хмикнула Злата.

– Отже, тітка здає йому кут?

– І не просто кут, а одну з найкращих кімнат таверни! За півціни!

– Олишаїти! – ледь чутно вилаялася Кхибра.

– І опупиріти, – погодилася я.

– Я піду, не встигну оком кліпнути, а вже – збіговисько. Лім там, мабуть, зашивається, – від червоних плям геть нічого не залишилося, її личко стало доволі милим. – Це той, який вчорашнього відвідувача в кімнату ніс після того, як ти його приголубила качалкою.

Я лишень усміхнулася у відповідь. Злата побігла до таверни, а ми, переливши воду з Гіркого струмка у порожню миску, обполоснули казан колодязною водою, і повісили його на ланцюг. Під піддашшям літньої кухні стояла відкрита грубка. Там же було викладене кам’яне вогнище з двома залізними рогатинами з товстих прутів. Третій прут із гачком щільно лежав у рогульках. Кхибра спритно вдарила кресалом. Іскра, що зіскочила з камінчика, підпалила пучок соломи. Й ми вдвох роздмухали вогонь. Я підкинула ще кілька полін. Завантаживши лушпайки та крупу в казан, ми повернулися до кошика з цибулею.  Злата почистила четверту частину. На поріг вийшов товстий трутень. Він ледачо підійшов до нас. Ми мовчки чистили цибулю і змахували сльози.

– Довго чухатися будете?! – незадоволено звискнув він. – Коли ще потрібно було її почистити?

– Ми б давно все закінчили, якби хтось не забруднив свинячий казан, – я змахнула сльози і взяла наступну цибулину. – Ось ми й відмивали його від жиру і смороду.

– Вони на те й свині, щоб жерти помиї. Нащо свиням чистий казан?

– Для того, щоб м’ясо було потім смачним, – шмигнула носом Кхибра.

– Розумаха? – єхидно посміхнувся кухар.

– Куди нам із вами змагатися? – жодної емоції у моєму голосі.

Він хотів було щось відповісти, але передумав, і видав:

– Закінчите з цибулею, приберетесь на кухні. А потім переберете горох. Завтра потрібно зварити гороховий суп.

–  Тітка сказала… – почала Кхибра.

– Пані!.. – рявкнув товстун.

Тролиця примружилася і вишкірилася.

– Пані Пелагея сказала, що після того, як ми закінчимо з цибулею, нам належить обід, – я вирішила якомога спокійніше донести йому думку, що ми не збираємося голодувати.

– Ось із чистого казана і поїсте, – ще єхидніше посміхнувся кухар. – Підете скаржитися – пошкодуєте.

– Ми, на відміну від вас, не сексоти, – посміхнулася я навзаєм. – Хай буде вариво, з’їмо і його.

Товстун почервонів, став схожий на стиглий кавун.

– Мовчати!..

І тут Акрідена послала нам свою найчарівнішу усмішку в особі тітки Пелагеї.

– Уже познайомилися? – вона поспіхом наблизилася до нас. – Пане Понтусоле, це моя рідна небога Рута та її подруга Кхибра.

Кухар одразу змінився в обличчі: його щоки підстрибнули мов м’ячики, пухкі губи розпливлися в удаваній усмішці.

– Звичайно, пані Пелагеє. Чудові дівчатка! Так завзято допомогли мені сьогодні!

– Накажи Васі, щоб нагодував їх обідом, бо мені потрібно з’їздити у центр.

– Звичайно, пані Пелагеє, обов’язково.

Я розгнівилася від цих нудотних потоків брехні. Мабуть, обід нам сьогодні не світить. Гаразд, поп’ємо води. Благо, колодязь поруч. Шкода, що морква ще як ниточки. Геть молода, тільки-но проривали її. Але кріп та петрушка з базиліком є, й огіркова трава вже у соку. Не помремо, не дочекається!

– Дівчата, після шостої, ви вільні. Можете повертатися до гуртожитку.

– Дякую, тітонько Палажко, – замість мене подякувала Кхибра.

Тітка обговорювала з кухарем меню на завтра, м’яко сперечалася з товстуном, а ми дочищали цибулю. Понтусоль удавано поступався, підтакував, а нас від його голосу нудило. Аякже, він нас ще й обіду позбавить! Сам нехай жере лушпайки зі свинячого казана! Я схрестила руки перед собою – досить. І ми, забравши кошик з цибулею, прошмигнули на кухню мимо величезної сраки трутня. Там ми самостійно швидко насипали в миски картоплю з підливою, черпнули зі сковорідки шкварки з цибулею і, під веселими поглядами Васі та Аглаї, вибігли  до зали таверни. Обрали найнепримітніший стіл – у кутку під сходами – та сіли обідати. Коли останню ложку картоплі з’їли, а ми сито відкинулися на спинки лав, я розповіла Кхибрі про нову зустріч із Красунчиком і про те, що почула від бандитів про Зурмса.

– Треба обов’язково розповісти про все Альгіну, – закінчила я свою розповідь.

– Дивлюся, що в тебе нюх на пригоди, – гигикнула тролиця. – Але упир... А якщо він нападе на когось?

– А я про що? Тому й треба якомога швидше попередити Альга.

– Тільки чим він допоможе?

Я не встигла відповісти – до нас підійшла Злата і поставила глечик квасу і два кухлі й змовницьки підморгнула.

– Є думка купити завтра зранку магоптахів про запас – будемо слати їх хлопцям, якщо щось трапиться, – запропонувала Кхибра.

Я схвалила її пропозицію. Ми зібрали посуд і помили його. Благо, Понтусоля на кухні не виявилося. Як сказав Вася, він пішов відпочити.

– Напрацювався, бідося, – я ледь стримувала сміх. – Так заморився, що на ногах не тримається. Нехай йому насняться маленькі рожевенькі свинятка!

Вася з Аглаєю розсміялися. До шостої залишалася ще година. Ми забрали напівпорожній мішок гороху та удвох потягли у двір. Аглая винесла нам дві миски. Надворі щось було не так. Я озирнулася, начебто все на місцях, але потім зрозуміла у чому річ: під свинячим варивом не було вогню. Цей трутень залив багаття. Я лайнулася гномськими міцними слівцями. Кхибра насупилася і теж ввернула кілька міцних слівець тролиною мовою. Мить ми дивилися одна на одну, а потім зайшлися сміхом: треба ж, який багатий у нас словниковий запас! У корчмі можна наслухатися такого, що щоки палатимуть до ранку. Ми знову розвели вогонь. Вариво забулькало. Хвала Сивальді*, що вродив добренний горох і ми швидко його перебрали. У підсумку відбракували всього жменьку.

Ми ледве-ледве знайшли вільного кучера. Ніхто не хотів їхати до академії. Але все ж одну підводу на щастя знайшли. Візник сказав, що буде сьогодні мити її, тому підкине нас до Центральної пошти. Спочатку ми не зрозуміли що й до чого, але потім… Потім стало соромно самим – від нас тхнуло брудним казаном. До Центральної пошти, так до пошти. Звідти рукою подати до академії. Дорогою у мене з’явилася цікава думка.

– Кхибро, нам потрібно оселитися в тітки Пелагеї. Нехай здасть нам найдешевшу кімнату.

– Непогана думка! Простежимо за дармоїдом і намагатимемося вивести його на чисту воду. А якщо пощастить, то ми може дещо рознюхаємо.

– Дещо? А що саме?

– Не знаю, але відчуваю, що треба вчинити саме так! – настрій поповз вгору. Життя здалося суцільною пригодою.

Біля гуртожитку стояли Альгін і Гріс, а перед ними, наче молода кобила, гарцювала Ю. Вона вигиналася і так, і сяк, торкалася кінчиків волосся, стягнутого на маківці в кінський хвіст. Гучно сміялася, закидаючи голову. На тендітних зап’ястях дзвеніли тонкі дорогі браслети. Вона першою помітила нас, і її обличчя спотворила гримаса злості. Пересилив себе, Ю примусила себе широко усміхнутися, блиснули ікла, від яких я заклякла. А їй це, мабуть, принесло задоволення.

– Привіт, велелюбні красуні, – спробувала пустити шпильку вірана. – Подейкують, ви сьогодні вночі до ректора клинці підбивали?

– Шкодуєш, що тебе з нами не було? – не залишилася в боргу я.

– Здалися ви мені, задрипанки!

– Ютара, припини, – Гріс на диво залишався спокійним.

– І не подумаю! Що ви цих злидарок так захищаєте? – в її очах загорілися недобрі вогники. – Фу! Чим це від вас так тхне?!

– Парфумами «Пристрасть вурдалака», – огризнулася я.

– Фу! Гидота! Ідіть і не псуйте повітря! Геть звідси! – залепетала вірана.

– Не заводься, – з натиском сказав Альг.

– Отакої! Це їм можна! Вони так завели вночі ректора, що він спалив двері в їдальні! Таке загострення пристрастей, наче вони відро цих смердючих парфумів на нього вилили! – розлютилася Ю, оголюючи ікла.

– А ти заздриш, що ректор обрав не тебе? – розвеселилася Кхибра.

– До речі, «Пристрасть вурдалака» – свіжий запах цього літа. Ти ж модниця? – я вирішила підтримати подругу в дотепності.

– Тобто? Ви хочете сказати, що тхнути мов купа гною – це модно? Що за дурню ви несете?! Від вас помиями тхне!

– Ну, ти, звичайно ж, можеш не вірити, але ректор оцінив. Йому сподобалося, – Кхибра добивала задиркувату вірану. – Не віриш? Піди до нього і спитай.

– Дзуськи! Щоб я потім разом з вами каторгу на третьосортній кухні відбувала? І смерділа так як ви?! Красненько дякую, обійдуся!

Моя рука автоматично потягнулася до качалки. З великим задоволенням я б її огріла за те, що вона обізвала тітчину таверну третьосортною, але руку встиг перехопити Альг. Ю звискнула, відскочила убік і на її обличчі з’явилися риси страшного звіра.

– Руто! Ютаро! Негайно заспокойтеся!

Кхибра тихо лайнулася. Я похмуро дивилася на Альга.

– Відпусти руку.

Він натиснув на зап’ястя, я ойкнула і качалка покотилася б бруківкою, та Альгін підхопив її на льоту. Боги, після сьогоднішнього дня з Понтусолем ще й тут починається цирк. Альг спокійно причепив качалку мені до поясу. Я ледве стримувала себе.

– Гаразд, – я ледь стримувала гнів, – захочете дізнатися про упиря, ви знаєте, де нас шукати.

– У ректора! – розреготалася Кхибра.

І ми, зайшовшись від сміху, увійшли в гуртожиток. Тільки тепер я роздивилася його. Сходи дуже схожі на ті, які в академії: спіраль, що йде вгору. На кожному витку-поверсі розташовувалися кімнати. На відміну від академії тут не було портретів видатних педагогів і магів. Але стіни розмальовані. Та ніякої нарисної магії! Ніяких пентаграм і знаків! Тільки малюнки. Здавалося, що кожен адепт додавав до намальованого щось своє. Схоже, Кхибра теж нарешті роздивилася гуртожиток і стояла з широко розплющеними очима.

– Треба буде все передивитися, – прошепотіла я.

– Ага, – погодилася Кхибра. – Дивовижно!

З нею важко було не погодитися. Тут тобі – Зорекрилі гори, поміж якими синьою звивистою стрічкою струменіла Фелчі́за. І несла свої кришталево-чисті води в Тоснірське море. Її витік був у глибині гори Фелчуаз. Ще був Гай Волхвів, країна дріад і ельфів, що потопала в зелені лісів. Навіть Вересовий Цвіт був намальований у вигляді величезного розлогого Древа... Ми б могли до ранку розглядати картинки, але втома брала своє, так само як і сморід. Це ми Ютару могли скільки завгодно дурити. Мимо нас проходили адепти, затискаючи носи й осудливо поглядаючи на нас. Деякі лаялися. Деякі ображали. Та й ми розумахи – замість того, щоб митися в душі, стояли й ґав ловили. Щойно ми увійшли у кімнату, з’явився розсерджений Муфт.

– Зникли, мені анічичирк, а я, між іншим, хвилююся. Місця собі не знаходжу! Де мої дівчатка?

Ми посміхнулися домовику, а Кхибра витягла з кишені сушений фінік і простягнула йому.

– Ой, – тут же знітився він, – це мені?

– Тобі, – посміхнулася вона. А мені сказала: – Взяла у борг. Думаю, ніхто не образиться.

– Згодна, – кивнула я.

Домовик засунув за щоку фінік і заплющив очі від задоволення. Але тут він принюхався.

– А що це так смердить? Дівчатка?!

– Ми вже йдемо митися, – ховаючись за дверима ванної, сказала я.

Домовик поохав, пообіцяв випрати брудний одяг і зник. Після душу ми з Кхиброю повлягалися, закинувши руки за голову, і тихо згадували день, який промайнув мов мить. У двері постукали. Хто б сумнівався – на порозі стояли Альг і Богріс.

– Впустиш? – запитав Альг.

– Входьте, – я відсунулася, даючи пройти. – Тільки швидко й по суті. У нас завтра переїзд.

– Ми не надовго, – заспокоїв Гріс.

– Куди це ви надумали з’їхати? – домовик, наче нічого й не було, знову з’явився у кімнаті.

– До тітки Пелагеї в таверну. Занадто витратно щодня їздити з одного кінця міста в інший. Нас усе одно на все літо відправили відпрацьовувати вчорашню нічну пригоду, – я солодко позіхнула, прикриваючи рота долонею, даючи зрозуміти, що хлопцям слід поквапитися.

Муфт зібрав брудний одяг і зник так само, як і з’явився.

– А в нас є новина, – я плюхнулася на ліжко і розповіла про підслухану розмову бандитів. Хлопці мовчали.

– У нас є план, – продовжила мою розповідь Кхибра. – Ми з Рутою оселимося в таверні в її тітки. А зранку на Центральній пошті накупимо магоптахів, і в разі чого будемо вам відсилати. Раптом вдасться ще щось цікаве підслухати.

Всі замовкли. Кожен думав про щось своє.

– Категорично проти, – порушив паузу Альг. – Навіщо ризикувати своїм життям? Ви при розумі?

– Більш ніж тобі здається! – моїй впертості позаздрив би віслюк. – Лишень подумай, хто в нас запідозрить шпигунок? Ми звичайні працівниці таверни. Можемо вештатися будь-де, бо працюємо. Нікому немає аж ніякого діла до двох дівок працівниць таверни. До того ж ми не тільки за цим туди перебираємося.

– Судячи з сьогоднішнього, свиня завжди болото знайде? Вже вскочили у якусь халепу? – зітхнув Альг.

– З мене досить. Геть звідси!

Але я не встигла вигнати їх у три шиї – у двері знову постукали.

– Відчинено! – крикнула Кхибра.

До кімнати увійшов Гера.

– Ось ви де! А я вас надворі чекаю. Зустрів Ю, вона сказала, що ви, певно, тут.

Я відчинила двері:

– Я чекаю! Нам завтра вставати до сходу сонця! – я не збиралася відступатися. Ми на них не чекали!

Але Богріс зручно всівся на моєму ліжку та закинув ногу на ногу.

– Зачини двері, Руто. Ми нікуди не підемо. Поки що. Отже, Зурмса, як я й припускав, розбудили, – почав він. – Тож, сьогодні підемо на цвинтар. Потрібно встигнути до заходу сонця.

– Тільки потрібно бути дуже обережними. Якщо хтось зламав печатку пана Гро́ндера, то це – дуже сильний темний маг, – додав Гера.

– Або некромант, – погодився Альг. – Я відправляю магоптаха Вікку. Без нього нам не можна туди йти. Якщо той, хто підняв Зурмса буде десь поблизу, то ми з ним не впораємося. Він одним щиглем відправить нас у Марсулу.

– А я відправлю магоптаха пані Лайс, – Богріс дістав з кишені зеленого птаха і щось зашепотів.

Я позіхнула. Очі просто злипалися. Хлопці на цей раз все зрозуміли, вибачилися і вийшли. Ми ж щойно зачинилися за ними двері, вляглися і одразу заснули.

Але виспатися не дали. Через кілька годин мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Кхибра тільки почухала щоку й перевернулася на інший бік. Мені б такий сон! Я спросонку плуталась у подолі довгої нічної сорочки. Цього разу хлопці прийшли не самі. Разом з ними – чоловік і жінка, як я здогадалася – педагоги академії, про яких вони згадували.

Чоловік – невисокий худорлявий брюнет зі срібними пасмами сивини у волоссі. Його обличчя навскоси поцятковане шрамами, наче велетенська лапа звіра намагалася згорнути йому шию, а він ухилився. Чотири борозни пройшлися навіть по повіці, зачепивши ліве око.  Замість нього стояв чорний протез. Губи теж понівечені тонкими шрамами, видно, в момент бою він ухилявся і кігті мимохіть розпороли шкіру, тому що лише тонкі шрами нагадували про страшну сутичку. Я миттєво прокинулася і відсахнулася від побаченого.

Чоловік, мабуть, звик до подібної реакції і не звернув на неї уваги. Або удав, що не звернув. Я ковзнула поглядом по чорному одягу викладача. Дивна манера одягатися. Та й таке, у кожного свої примхи.

Жінка, навпаки, була високою, статною, з вольовим підборіддям, хижим носом із тонкими ніздрями і жовтими котячими очима. Її чорне, мов дьоготь волосся прибране в хитромудру зачіску. Одягнена теж у темне – чорні штани і темно-синю сорочку. Дивним чином, але одяг їй личив і не старив. Не знаю скільки їй насправді, але не даси більше ніж сорок. Жінка підійняла брову, оцінливо дивлячись на мене, я схопила з вішалки халат і швидко накинула на себе та перевела погляд на Альга, той винувато знизав плечима.

– Моя подруга спить, – тихо сказала я.

– Тоді розбудіть її, і спускайтеся надвір, часу обмаль, поспішайте, – наказав чоловік, і всі як по команді вийшли з кімнати.

Я розштовхувала Кхибру, намагалася кричати їй на вухо, навіть водою з чашки облила – тролиця спала. Тоді я затиснула їй ніс і рот, і... не зрозуміла, як опинилася на підлозі, а розгнівана Кхибра сиділа на мені.

– А я думаю, що це мені сниться то землетрус, то повінь, то похорон! – гарчала вона.

– Вибач, я не знала, як тебе розбудити, – пискнула я і спробувала виповзти з-під неї.

Але Кхибра встала і ривком підняла мене.

– Ніколи більше так не роби, – пробурчала вона. – Просто почухай за вухом – я відразу прокинуся.

– Домовилися.

– Що сталося?

– Нас чекають біля гуртожитку, – вдягаючи спідницю, відповіла я.

Кхибра без зайвих запитань одягнулася.

– Ходім.

– Професор Грондер Вікк, – відрекомендувався чоловік. – Викладач некромантії. А це – магістр Корра Лайс, фахівець із проклять і причини.

– Дуже, дуже приємно, – мій голос затремтів. – Рута Морошкіна. А це Кхибра Юрз, – кивнула я на подругу.

Тролиця стояла бліда й перелякана. Чоловік зробив якийсь знак рукою і щось пробурмотів: усі звуки ночі разом зникли. Я, тролиця і викладачі виявилися відрізаними від зовнішнього світу.

– Це – полог німоти, – відповів на наше з Кхиброю запитання, яке застрягло у нас на вустах, пан Грондер, – не хочу, щоб нас хтось почув.

Ми розгублено кивнули.

– Нам потрібно зловити Зурмса доти, доки він не набрався сил, – почав здалеку професор.

Ворухнулася далека здогадка, але я не звернула на неї уваги.

– Руто, я можу бути з вами відвертим?

Тільки не це! Пресвітлі боги! Тепер здогадка стала ясною, як сонячний день! Пересилюючи себе, я подивилася йому в обличчя, чорне око страшно блиснуло в темряві, здалося, що воно підсвічується червонуватим. Стало моторошно, до кольок у животі.

– Упир запам’ятав ваш запах. Потрібно його ловити на живця.

Оплески, панове! Ось тобі, білочко, і горішки в цукрі!

– Збагніть, Зурмс так чи інакше вас знайде і помститься, – тихо додала пані Лайс. – Упирі можуть дуже довго чекати. Ви втратите пильність. І тоді він обов’язково вас знайде...

– Замовкніть! – Кхибра стояла бліда, як упириця. – Рута не черв’як на гачку рибалки! Вона жива людина! Що у вас за академія така?! Ви завжди ловите нечисть на живця?! І цей, – вона ткнула пальцем у бік Альгіна, – обіцяв, що ми не ризикуватимемо своїм життям. А тепер що, га?!

Професор Грондер Вікк зітхнув і дуже м’яко взяв тролицю за плече.

– Кхибро, у нас немає іншого виходу. Я розкидав пошуковий бісер по всьому Ситову. Порталами пройшовся усіма кварталами, навіть про нетрі не забув. Намистини повернулися, але результат нульовий. У склепах Зурмса немає. На цвинтарі та в нетрях – теж. Залишилося одне місце, – професор барився. – Занедбаний цвинтар за Північною брамою столиці.

Я нервувалася. Отже, які мінуси для мене в цій ситуації? Ситуації… Срака-мотика, а не ситуація! Найгірша з халеп, в яку я тільки могла вскочити! По-перше, рано чи пізно упир мене знайде і помститься за те, що я його конячкою приклала. По-друге, не факт, що він з мене не зробить упирицю. Така перспектива зовсім не приваблювала з якого боку не подивися. І, по-третє, якщо ми не впіймаємо Зурмса, то чверть міста може стати упирями, якщо не вся столиця. Ця тварюка не погребує ніким. А це жахливо! Невинні люди не повинні постраждати.

Які плюси? Я задумалася, а потім просяяла! Якщо вигорить справа з упирем, то можна попросити викладачів впоратися з Понтусолем! Вони ж знаються на магії артефактів? Значить, допоможуть. Я усміхнулася:

– Так на так!

– Руто, ні!.. – скрикнула Кхибра.

Вона хотіла щось додати ще, але пан Грондер Вікк глянув на неї так, що бажання одразу ж щезло.

– Тобто? – Корра Лайс не зводила з мене своїх жовтих очей.

Я коротко виклала свою пропозицію.

– Ти божевільна, – прошепотіла тролиця і міцно-міцно обійняла мене, немов я була її рідною сестрою. – Я піду з тобою, – рішуче сказала вона, – і не заперечуй!

Я погладила її по спині. Дивно, у мене з сестрами ніколи не було такої теплоти. Вони постійно докоряли мені за щось. Щоправда, в цьому була частка маминої заслуги – вона їх ніколи за це не сварила. А мені іноді хотілося взяти дровиняку і стукнути кілька разів ту ж Лютку або Вітку!

Ми розчепили обійми.

– Тільки я без качалки нікуди не піду, – висунула я ультиматум, пальцем вказуючи на рідненьку качалку на поясі. – І-і-і, я так і не почула вашої згоди допомогти мені у справі з кухарем, панове викладачі.

Вікк і Лайс ледь помітно усміхнулися.

– Можете розраховувати на нас, – сказала пані Корра. – Завтра ввечері ми будемо в таверні й допоможемо вам. Якщо наша магія буде безсила, то ми обов’язково порекомендуємо того, хто допоможе. Слово! – вона накреслила у повітрі якийсь знак, який спалахнув синім і зник.

Я зрозуміла, що пані Корра присягнулася.

– Сподіваюся, що більше нікого не потрібно буде залучати до цієї справи.

На тому й зупинилися. Хлопці рушили разом з нами. Коли доїхали до Північної брами, стало трохи моторошно. Що? Я сказала «трохи»? Не вірте. Збрехала. Стало моторошно. Настільки моторошно, що захотілося тікати від цих воріт якнайдалі. Стало лячно, жахливо, страшно. Мене били дрижаки. Я придушила напад паніки. Ех, зараз би настоянки сопільника! І чому ніхто про це не подбав? І я – ходяча пригода, могла б і попросити. Прийдеться виїжджати власною хоробрістю. Тільки де її взяти?

Некромант дав нам два невеликих мішечки.

– Це пошуковий бісер. Щойно ви підете цвинтарною дорогою, кидайте бісер під ноги дрібками. Не турбуйтеся, він свою роботу знає. А ми з хлопцями і магістром Коррою будемо прикривати тил. Богріс, готуй сітку мороку, Альг, – поцілунок Сфайли**. А ти, Германе, тримай напоготові вогняні спіралі. Ми з пані Коррою тримаємо щит відсутності. Дівчата, – він звернувся до нас, – ви нас не побачите і не почуєте. Не бійтеся, ми будемо йти крок у крок за вами.

Ми кивнули. Бідна Кхиброчка вмить змарніла. Але я була їй так вдячна, що вона погодилася піти зі мною! Якби щось подібне сталося з нею – я б вчинила так само.

Я повернулася до неї.

– На рахунок три, відчиняємо двері у брамі та йдемо. Раз, два, три!..

Ми потягнули на себе двері, приготували по дрібці бісеру і зробили крок у цвинтарну темряву. Двері скриплячі зачинилися. З-за хмар виглянув місяць. Я схопила під руку тролицю і ми, на ватяних ногах, пішли кладовищем. Старі похилені пам’ятники розсипалися від часу. Ось фея з відбитим крилом і рукою. Ось сич сидить на якійсь статуї лицаря без голови, а ось... свята квасоля!.. Упир!.. Кхибра зупинилася, наче вона дерево і корінням вросла в землю. Наші мішечки з бісером упали, бісер покотився цвинтарем. Я намацала качалку. Упирюка рухався швидко й безшумно. Вмить він зрівнявся з нами.

– Прийш-ш-шла, – пролунав тихий шиплячий звук, немов заговорив змій. – Я пам’ятаю тебе, дурненька! Поклик крові сильніший, ніж ти думала!

Навколо нього клубочився чорний морок. Жовті очі наливалися криваво-червоним. Паща тварюки відкрилася, оголюючи довгі криві ікла. Упир посміхнувся. Де ж наша група підтримки? Чи ми з Кхиброю маємо віддуватися за всіх?

– Я закличу мертвих, і ми перетворимо ваші міста на цвинтарі! А цвинтарі стануть нашими містами! – пообіцяв Зурмс і хрипло зареготав.

Я зібрала всю волю, яка ще залишилася у мене, сплюнула під ноги й, стримуючись з останніх сил, щоб не закричати від жаху, сказала якомога впевненіше:

– А жерти ви що тоді будете, сердешні? Один одного, чи як?

Упир сторопів і затулив пащу. Мені тільки цього й треба було. Відточеним рухом, я приголубила кровопивцю качалкою проміж очей. В удар я, напевно, вклала всю злість і ненависть до нечисті. Зурмс, як і Красунчик, явно такого не очікував. Він похитнувся, осів, потер перенісся і зламаний ніс. І блискавично піднявся над нами, схопивши мене за горло. Я захрипіла і впустила качалку. Кхибра одразу ж підхопила її та щосили, почала колошматити упиря абикуди. А він, не випускаючи мене, лишень зробив рух вільною рукою, і подруга відлетіла на кілька ліктів.

Мої ноги ледь торкалися землі, я стояла навпочіпки, раптом здалося, що шия почала підозріло хрустіти. Та де ж той клятий тил? Всрався й втонув?! І тут спрацювало все й відразу. Цвинтар осяяло спалахами вогняних спіралей, кровопивцю підкинуло як мішок з гноєм, навколо нього закрутилася спіраль вогню, затанцювали язики полум’я.  Я гепнулася на сідниці й, важко дихаючи, схопилася за горло. Упир заревів так гучно, що вуха заклало від рику. Крізь спіраль вогню він намагався кинутися до мене, але коли його рука ковзнула і зненацька торкнулася медальйона, той спалахнув яскраво-червоним, залишаючи на руці нечисті опік. Упир заволав, скорчився від болю, він не бачив звідки його атакують. Ще одна вогняна спіраль затанцювала навколо Зурмса, не даючи йому вийти за межі кола. Але упир приловчився й обернувся кажаном. Тільки не зміг вилетіти – його крила тут же зламав різкий порив вітру, що миттєво пронизав холодом до кісток.

Р-р-раз і всі учасники полювання стали за спиною. А я, обтрушуючи спідницю, підійнялася на ноги.  Поки Зурмс корчився від болю, на нього накинули сітку мороку і повністю знерухомили.

Грондер Вікк став навпроти упиря.

– Найпалкіші вітання, Зурмсе.

Упир підійняв на некроманта сповнені ненависті жовто-червоні очі й гірко посміхнувся.

– Овва! Старий друзяка, Грондер!.. Ти не уявляєш, як я сподівався, що ти здохнеш до того часу, коли мене розбудять, але...

– Хто зламав печатку?

– Цього я тобі не скажу!.. – розреготався упир.

– Іменем Маруни!..

– Можеш хоч сто заклять накласти – не скажу! Але знай одне – дні твої стануть короткими як літні тіні. Бійся, некроманте! Бійся! Пісок часу безжалісний до всіх. А Маруна теж не завжди стежить за своїми адептами.

Пані Корра вийняла з волосся довгу гостру шпильку й проколола вказівний палець. Кров тонкою цівкою побігла по долоні. Упир важко задихав. Його тонкі ніздрі затріпотіли, він облизався і вишкірився, але не міг поворухнутися.

– Корро, не роби цього, – суворо сказав Вікк.

– Чому ж? – знизала плечима вона. – Нехай його трохи поламає.

Упир пускав слину і не зводив очей з крові, яка продовжувала текти.

– Хто зламав печатку?

Кровопивця ревів, гарчав і намагався зірвати з себе сітку мороку, але що більше він рухався, то більше вона висмоктувала з нього сили – він старів на очах, ставав дряхлим і немічним.

– То хто зламав печатку? – вкотре повторила запитання магістр Лайс.

– Не скажу!.. – зашипів упир.

Магістр клацнула пальцями, і рана затягнулася, немов її ніколи й не було.

– Я ненавиджу тебе, Грондер!.. Будь ти проклятий!..

– Я і так проклятий, – з гіркотою відповів некромант. – Тільки моє прокляття допомагає знищувати таких як ти!

– Саме так, щуробій, саме так! Вас натаскують на таких самих, як ти. Скільки трупів ти допитав, га? А скільки вовкулаків убив? І скільки було серед них людей, га, скажи?!

Упир реготав мерзенним сміхом.

– Заткни пельку!..

– А дружину свою допитав, некромант? Чи погребував?

Магістр Вікк не витримав, він вихопив шпильку з рук Корри і метнув у Зурмса.

– Зупинись!.. – крикнула магиня, але було пізно.

Упиря охопило біле полум’я, і він розсипався порохом. На професора Вікка було страшно дивитися: обличчя, спотворене болем, а в єдиному оці застигли невиплакані сльози та біль. До нас нечутно підійшла Кхибра з моєю качалкою. Я ткнулася їй у плече і нарешті заплакала. Тут же розридалася вона.

– Будуй портал, Корро. У дівчат шок. Ми з хлопцями самі прийдемо, потрібно перевірити нетрі.

Повітря здригнулося, і з’явилася блідо-блакитна пляма порталу. Ніколи в житті не користувалася такими штуками. Ми, все ще плачучи, зробили крок у портал слідом за пані Лайс. У гуртожитку нас напоїли сопільником, магістр Корра прошепотіла якесь дивне слово, і ми одразу ж заснули.

Вранці на нас чекав сюрприз – на столі стояв глечик молока, кілька скибок білого хліба, сир і кільце домашньої ковбаси. Під глечиком лежав папірець, на якому нерівним почерком було написано: «Для відновлення сил. З вдячністю, М. і М.».

Я посміхнулася, наші кухарі порадували смачним сніданком. Ми зібрали невелику сумку речей.

– Кхибро, – я підійшла до тролиці, – ти мені з учорашньої ночі, більше ніж сестра. І якщо тебе хтось образить, то я йому ребра перерахую!

Подруга усміхнулася і ми обійнялися.

– Дякую, Руто! Кривднику твоя чарівна качалка зробить масаж, що розслаблює м’язи!

Як добре, коли в тебе подруга з почуттям гумору!

Купивши на пошті магоптахів, ми вирушили в «Клич вепра».

– Тітонько Палажко, – почала я з порога, – здай нам кут.

– Навіщо? – здивувалася тітка.

– Занадто втратно їздити туди-сюди підводою. Навіть конячкою, яку забрав батько, невигідно.

– Ой, дівчатка мої, – тітка стурбовано подивилася на нас, – як же я раніше не подумала? Тільки, що ж я вам можу запропонувати? Зараз майже все зайнято.

– А горище у вас є? – поцікавилася Кхибра.

– Є, але там пилюка, я давно не прибирала.

– Нічого страшного, ми приберемо.

– Я вам дві перини дам, ковдри в мене теж є. Ось із подушками – біда.

– Ми до всякого звикли, – посміхнулася я.

– Ви не переймайтеся, я плату за горище з вас брати не буду. Живіть скільки хочете. Там усе одно нікого не поселиш, окрім ластівок чи голубів.

– Домовилися!

З цими словами, ми озброїлися відрами та ганчірками. А через дві години горище сяяло чистотою. Тітка Палажка дала нам перини й ковдри, ми залишили свої речі та прийшли до кухні. Василь з Аглаєю крутилися біля казанів і сковорідок, а Понтусоль сидів на стільці й жер. Це нормальні люди їдять, а він – натурально жер. Перед ним на столику стояла велика миска домашньої локшини з куркою. Він жадібно зачерпував локшину ложкою і з присвистом втягував у себе. На його пузі красувалася величезна серветка, завбільшки з половину скатертини. Кухар стогнав, сопів і кректав, тримаючи голову просто над мискою. Він відкушував шматок м’яса від ніжки і чавкав на всю кухню. Підборіддя лисніло від жиру, маленькі очі здавалися ще меншими, а зуби працювали як жорна. Проковтни він ненавмисно ложку, вони б не помітили – перемололи б усе на порох.

– Чого втупилися? Ніколи не бачили, як люди їдять?! – промовив із набитим ротом кухар.

Ми відвернулися – видовище було огидним. Як люди їдять ми бачили, а от як Понтусоль – ні.

– Чого стовбичите? Зайнятися нічим? Мийте казан, варіть свиням і заодно, почистіть свинарник. Потім прийдете, я придумаю, чим вас ще навантажити. – Він доїв, витер напівскатеркою пику й голосно ригнув.

Ми з Кхиброю вирішили не поспішати. Якраз до обіду впораємося. Коли вичистили свинарник, а вариво остигало у ночвах, до нас вийшла стурбована тітка.

– Дівчатка, виручайте.

– Що сталося, тітонько?

– Златка захворіла. Злягла з температурою. А Лім сам не впорається. Сьогодні народу багато. Бо собачі бої. Допоможете? Ви ж усе одно тут живете?

– Звісно, допоможемо, – закивала Кхибра, – не переживайте.

– Красненько дякую! Тоді, живо обідати! Помічниці ви мої золоті!

Сьогодні сама тітка накривала нам стіл. Їжа проста, але ситна: тарілка горохового супу з копченими ковбасками і реберцями, гречана каша з грибною підливою і бараниною. А на десерт ми отримали по булочці з маком і кухлю ароматного вишневого киселю. Так, це не вчорашній обід нашвидкуруч! І то, якби тітка не відволікла кухаря, то пили б ми воду з колодязя й на городі паслися як кози.

Тітка видала нам яскраві помаранчеві фартухи з кишенею посередині. Досвід у нас із Кхиброю немаленький, та й на пам’ять не скаржилися. Я іншим разом, тримала в голові до десяти замовлень. І жодного разу не по