Раді Вас бачити!

Кхибра витирала сльози.

– У мене до тебе одне єдине запитання, – я буравила поглядом тролицю. – Скажи, коли ти йшла жити до Красунчика, ти що, не знала, що вам доведеться спати в одному ліжку? Ти ж не дурна!

Тролиця шумно зітхнула.

– Знала... Але я думала, що зможу відтягнути цей момент. Спочатку сказала б, що в мене дні по повні... Рута, він був таким люб’язним та ніжним... він так цілував мене... такі слова говорив...

Я не перебивала її, тільки згадала «тупу тролиху», але промовчала, я не маю права повторювати цю маячню.

– Коли зайшла в кімнату дешевого заїжджого двору, то він замкнув двері й відібрав сумку... і одразу ж накинувся на мене як скажений. Він рвав на мені одяг, а я відбрикувалася!.. Я думала, що все буде по-іншому. Романтично, чи якось так... А потім ухилилася і відштовхнула його, схопила сумку, вибила засувку і змилася. Далі, ти знаєш.

Я кивнула.

– Гаразд, ніч-мати дасть пораду, краще поспимо.

– Краще поспимо. Добраніч, – погодилася подруга.

Вранці після сніданку я сказала:

– Тітонько Палажко, скажи, а хто буде працювати в тебе замість Васі?

– Не знаю, місце шеф-кухаря вакантне, як і кухаря. Ми поки що з Аглаєю пораємося, але удвох важко. На сьогодні запросила двох городян, подивлюся що та як. Ви вже вибачте, дівчата, але за обновами підете самі. Не можу таверну без нагляду залишити.

– Зрозуміло... Слухай, тьоть, а де Вася живе?

Тітка насторожилася.

– Вам нащо?

– Кхибра хоче йому дещо розповісти, – я кивнула у бік похмурої подруги.

Тітка підійняла праву брову.

– Наприклад? Ти щось знаєш про банду Врадамара?

– Ні, – похмуро сказала вона. – Я з особистого питання.

– Дівчата, щось ви не договорюєте, – тітка переводила погляд з мене на тролицю і знову на мене.

– Я не можу вам про це розповісти, – Кхибра стала бурякового кольору.

– Тьоть, повір, це дуже важливо.

– Кхибро, я нічого не маю проти тебе. Але вчора ти прийняла дуже поспішне рішення. Потім повернулася... Те, що сталося між тобою і Рутою – тільки ваші справи...

– Мене вчора Красунчик ледь не зґвалтував, – здригнувшись, видавила з себе Кхибра.

– Боги, Кхибро!.. – тітка співчутливо подивилася на подругу. – Чому ти відразу про це не сказала?

– Злякалася...

– Тітко Палажко, краще ми потім поговоримо. Якщо Кхибра захоче.

– Це болісні спогади. Не треба, – тітка обійняла Кхибру.

– Скажеш, як нам Васю знайти? – не відступалася я.

– Звичайно!

Тітка розповіла, що Василь сьогодні на роботі. Нам потрібно обійти будівлю мерії. Зі зворотного боку якраз буде відділок таємної поліції. Ми подякували та пішли шукати вільну підводу.

До Василя просто так ми потрапити не змогли. Відчинилося віконце у дверях, і поліцейський, що висунувся звідти, довго розпитував: хто такі, звідки, навіщо, чому саме до Василя Дузза. Допоки я не витримала і не відправила Васі магоптаха з проханням вийти до нас надвір. Колишній кухарчук не змусив себе довго чекати.

– Привіт, дівчата! – весело привітався він, але побачивши наші серйозні обличчя, запитав: – Щось сталося?

– Вась, – почала я, – є розмова. Але не для сторонніх вух. – Я скосила очі на віконце, яке поліцейський так і не спромігся закрити.

– Ходім, – Вася кивнув на двері. – Жижель, це до мене. Під мою відповідальність.

– Як скажете, пане Дузз. Під вашу, так під вашу.

Ми увійшли до будівлі таємної поліції. Вася повів нас вузьким порожнім коридором. Ми ледве встигали за ним. Він штовхнув одну з дверей, і ми опинилися в невеликій кімнаті, де стояв стіл боком до вікна. Поруч зі столом – стільці. По обидві стіни – дві шафи: одна з книжками, друга з теками.

– Ну, розповідайте, що у вас за справа.

Ми всілися – Василь за стіл, а ми навпроти – по обидва боки від нього. Кхибра повторила вчорашню розповідь. І щодалі вона розповідала, то похмурішим ставав колишній кухарчук. Коли подруга закінчила, Вася втомлено потер обличчя, немов не спав ніч. Кхибра ж була білішою за сніг. Поліцейський кинув на нас короткий погляд і витягнув зі столу папір із магопером.

– Пиши. Усе, що ти мені розповіла.

Кхибра засопіла і навіть не поворухнулася.

– Ти хочеш, щоб я тобі допоміг? – Вася, як і я, не зрозумів її замішання.

– Хочу, – червоніючи сказала тролиця.

– Тоді напиши все, що ти мені щойно розповіла.

– Не можу, – червона, мов мальва, відповіла Кхибра.

– Чому? – я здивувалася.

– Я пишу з жахливими помилками, – дуже тихо сказала вона. – Мені майже ніколи було вчитися.

– Але ж ти ж заповнювала бланки в академії?! – скрикнула я.

– Там потрібно було зазначити «так» або «ні». А ім’я, країну і місто я можу написати без помилок. – Кхибра мало не плакала. – Я тільки читати вмію, а пишу жахливо...

Вася спохмурнів.

– Васю, а може я напишу, а Кхибра підпише? – запропонувала я.

Вася трохи помовчав, а потім махнув рукою – пиши. І я під диктовку подруги написала. Потім дала їй папір.

– Стійте, – зупинив нас колишній кухарчук. – Кхибро, напиши, що з твоїх слів записано правильно й тільки потім постав підпис.

Кхибра так і зробила, а згодом запитала:

– А що загрожує Крамкіру?

– Як і його подільнику Грамуру, десять років каторги. Їхньому ватажкові – шибениця.

Кхибра охнула.

– Тобі його шкода? – холодно запитав Вася.

– Ні, – чесно відповіла тролиця. – Нехай відповідає за свої вчинки.

– Ти дуже смілива дівчина, – Василь з цікавістю на неї подивився. – Не переймайся – ти в безпеці. Тебе ніхто й пальцем не торкнеться. Але тобі все ж доведеться свідчити в суді. Ти готова до цього?

– Так, – гордо піднявши підборіддя, сказала вона.

– Розумниця! Я в тобі не сумнівався.

– Дякую, – глянула на нього Кхибра.

Коли ми вийшли на вулицю, подруга міцно обійняла мене.

– У мене ніколи не було подруг. Тобто були, звісно, в дитинстві. Але... таких як ти, Руто – ніколи.

– У мене теж, – поплескала я її по спині. – Ну що, – весело підморгнула я, – до ельфійської крамниці?

– Аякже!

І ми, взявшись за руки, побігли доріжкою, минаючи здивованих перехожих. Нам, звісно ж, хотілося хоч одним оком поглянути на розкішні фасади будинків Елітного кварталу, але, на жаль, від таких цікавих його обгородили високим кам’яним парканом, а біля масивної брами стояла варта. Подумаєш! Не дуже-то й хотілося! Обійдемося!

Ми вибігли на Центральну площу і завмерли, милуючись фонтаном. Потім, підійшли ближче, щоб роздивитися це диво. Дрібні бризки падали на нас, приводячи в захват. Не змовляючись, ми роззулися і побігли парапетом, верещачи від задоволення і шльопаючи босими ногами. Кілька літніх дам, осудливо дивлячись на нас, похитали головами.

У фонтані дійсно плавали справжні золоті рибки! Ми витягли з кишень по мідяку, заплющили очі, загадуючи бажання. Я довго перебирала – що б такого загадати? Спочатку в голову полізла всяка нісенітниця: від стати найкращою адепткою академії, до заміжжя. Але стати найкращою можна і без допомоги рибок. Вийти заміж, теж, начебто, не проблема, варто лишень поставити собі за мету. Напевно, я крім Лавра більше нікого, як нареченого, і не розглядала. Альгін – не знаю, занадто він правильний. Не хочу, щоб мене все життя повчали, як треба чинити. Своя голова на плечах є. А Герман і Богріс – просто хороші хлопці. Щоправда, Герка за мене перед Альгом заступився. І симпатичний. Богріс – мовчун. І до того ж – некромант. Ні, я нічого не маю проти темної сторони магії, але мені все-таки ближче світло. Та чи варто переводити на такі дурниці бажання? Я що, вступила в академію, щоб вдало вийти заміж? Ні.

Може, загадати, щоб тітка Палажка свою долю влаштувала? Але... Рокнесгер*, можливо, готує для неї щось таке, від чого вона не відмовиться. Та й не потрібно загадувати бажання за інших. Це все одно, що побажати на день народження торт, а тобі спечуть пиріжок із капустою, бо так захотіла матуся. Начебто і смачно, але все одно, не те, чого ти хотіла. Мій погляд опустився на медальйон. Ось що я хочу! Хочу дізнатися таємницю бабусиного медальйона! Я розплющила очі й кинула мідяк у воду. Він впав на дно фонтана. Кхибра зробила те саме. Майже миттєво з води вистрибнули кілька рибок, їхня луска золотом спалахнула в променях полуденного сонця.

- Знак! - прошепотіла подруга. - Наші бажання обов’язково здійсняться!

Ми ще трохи помилувалися фонтаном, потім купили по дві кульки фруктового морозива і вирушили до Купецького кварталу. Ми довго милувалися всілякими штучками: хитромудрими гребінками та муругими стрічками, тканинами небачених кольорів, шикарними сукнями й витонченими черевичками, від яких наші дівочі серця починали прискорено битися.

Ми взяли трохи смарагдового бісеру, щоб вишити на фартухах у таверні по листку конюшини. Дуже хочеться, щоб Акрідена була прихильною до тітки Палажки та її справи. А чотирилисник притягне удачу. Недарма статуї богині долі завжди прикрашали квітами та листям конюшини. Якщо в ніч літнього сонцестояння знайти чотирилисник, то удача цілий рік буде до тебе прихильною. Головне, щоб противний лепрекон його не поцупив з-під носа. А вони пронирливі, так і норовлять щось стибрити.

Я підійшла до знайомої крамниці. Біля неї на низькому стільчику сидів ельф, навколо якого кружляла маленька ельфійка. Дівчинка реготала і заплітала, напевно, десяту кіску. Ельф терпів і тільки усміхався, щось бурмотячи ельфійською. Я посміхнулася і привіталася. Ельф миттєво спритно підхопив на руки дівчисько і встав зі стільчика.

– Добрий день, леді! Хочете подивитися товар?

– Хочемо! Дуже хочемо! – очі Кхибри заблищали від передчуття.

– Прошу, – він відчинив двері й пустив нас усередину. – Чіпати дозволяється, вкрасти не вийде. Увесь товар захищений магічно, – буденним голосом сказав він.

– Не красти, не красти! – дзвіночком підхопила дівчинка.

– Ми не збираємося красти, – запевнила я, і ми зайшли в крамницю.

Кхибра ахнула. Ми ходили від вітрини до вітрини й розглядали чудернацькі комірці з найтоншого мережива Гаю Волхвів. Шовкові сорочки з кістяними ґудзиками. Тонкі атласні блузки й строкаті спідниці. Я завмерла – та сама спідниця з метеликами висіла, як і минулого разу, у центрі вітрини.

– Кхибро, як же вона мені подобається! – я мрійливо примружилася. – Уявляєш, ти йдеш, а по твоїй спідниці пурхають чудові метелики. Я підійшла до манекена, взялася за край подолу і легенько струснула спідницю. Та сколихнулася, і з неї, немов злетіла зграйка різнокольорових метеликів.

– Яка краса! – подруга замилувалася небаченим видовищем. – Але як? Як це може бути? Це ж просто тканина!

– Якби я знала...

Я виглянула на вулицю:

– Пане крамарю, скажіть, а на ось цю чудову спідницю з метеликами передбачені знижки?

– На жаль, я вас засмучу, панночко. Але знижок на цю річ не буде. Вона унікальна. Двісті сріблом. Ані мідяком не можу поступитися. Такої більше немає в усій Лартіоні.

Ми зітхнули, вибрали собі ароматне мило й шампунь – гуляти так гуляти! – розплатилися і зібралися йти шукати вільну підводу, як почули за спиною.

– Панно Руто? Оце так зустріч!

Я озирнулася: переді мною стояв Скріраніель! Треба ж! І шукати не довелося! Ми з Кхиброю на кілька секунд завмерли. Ні, все-таки, боги вміють насміхатися над нами, смертними, створюючи таких досконалих істот! В озерах очей відбивалися промінці сонця, волосся заплетене в косу. Він усміхався широкою білозубою усмішкою.

– Дозвольте представити – Кхибра, моя подруга й одногрупниця.

– Дуже приємно, панно Кхибро. Скріраніель, – він злегка вклонився.

– І мені дуже приємно, пане Скрі-ра-ні-елю, – усміхнулася у відповідь тролиця, по складах вимовляючи його важковимовне ім’я.

– Дозволите пригостити вас лимонадом? – запропонував він.

– Дякую, із задоволенням, – погодилася я і покосилася на подругу.

Але вона похитала головою.

– Вибачте, я відмовлюся. – І повернулася до мене: – Руто, я поїду в таверну. Побачимося там. – Потім ніяковіючи подивилася на ельфа: – Рада була познайомитися з вами, пане Скрі-ра-ні-елю.

– Взаємно, панно Кхибро, – чемно схилив голову ельф. – Всього найкращого!

Кхибра поїхала, а ми прийшли в ельфійську ресторацію «Місячна роса». Ох, я й мріяти не сміла про таке! Ходили чутки, що тут все вкрай дорого і неймовірно смачно! Але щоб ось так запросто прийти сюди... Лавр, спасибі, що не одружився зі мною!

Я вибрала столик біля вікна, щоб милуватися фонтаном. Щойно ми сіли, до нас підійшов юний усміхнений ельф із теками під пахвою.

– Вітаю, панове! Раді бачити вас у нашому закладі! – він простягнув нам теки.

– Дякую, – Скріраніель зробив жест рукою, відмовляючись від меню. – Будьте ласкаві, два великі лимонади з мелісою, імбиром і апельсинами. – Потім, кинув на мене короткий погляд і додав: – А для моєї супутниці, вересове морозиво з лавандою і шоколадною патокою.

– Дякую за замовлення. Миттєво виконаємо.

Ельф пішов, а я подивилася Скріраніелю в очі й завмерла. Говорити не хотілося. Я сиділа і безглуздо розтягувала губи в усмішці. Ельф теж мовчав і усміхався. Нам справді швидко принесли замовлення. Три кульки морозива і лимонад у високих витончених склянках.

– Бажаєте щось іще?

– Дякую, ні. Принесіть одразу рахунок.

– Як бажаєте, так і буде, – усміхнувся хлопець.

Я встигла скуштувати ложечку морозива із зацукрованою квіткою лаванди й заплющила очі від задоволення.

– Це неймовірно! Ніколи в житті я нічого подібного не їла!

Душа наповнювалася щастям по самісінькі вінця. Ех, знала б Кхибра від чого відмовилася! Я не помітила, як з’їла морозиво і вискребла ложечкою креманку. Ельф, усміхаючись, спостерігав увесь цей час за мною, не торкаючись лимонаду. Коли я закінчила, то з вдячністю подивилася на нього.

– Смачно? – тільки й запитав ельф.

– Дуже, – гаряче відповіла я.

– Це рецепт твоєї бабусі. – Він перейшов на «ти». Його називають ще морозивом щастя. Ти мала відчути це.

Напевно, моє обличчя сказало більше, ніж я. Бо змогла видавити одне-єдине слово:

– Як? – потім оговталася і додала: – Як таке може бути?

Ельф зробив пас рукою. Я зрозуміла, що не чую довкілля.

– Невже ви теж умієте користуватися пологом німоти?

Скріраніель здивовано подивився на мене.

– Звідки ти знаєш про це заклинання? Ти ж тільки-но вступила до академії?

Я дуже коротко, без яскравих та зайвих подробиць розповіла про кілька днів у столиці.

Ельф, не відводячи погляду, уважно слухав.

– …А біля крамниці зустріли вас, – закінчила я історію.

Скріраніель мовчав.

– Можна запитання? – порушила я тишу.

Він кивнув.

– Ви ж до Курчавого приїжджали саме до мене чи... за мною? Я ж не помиляюся, чи не так? У такому разі: навіщо я вам знадобилася?

Жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Приголомшлива витримка. Мені б такої навчитися!

– Я тобі зараз дещо розповім, Руто. Тільки дай мені слово, що все, що ти зараз почуєш, залишиться між нами.

Я кивнула на знак згоди.

– Давним-давно твоя бабуся, як і ти, навчалася на кулінарному факультеті в академії. Вона творила справжні дива на кухні. Але одного разу... – він стушувався. Кілька секунд помовчав, наче зважував – потрібно це казати чи ні? Але продовжив: – Одного разу сталося непередбачене. На діловому обіді мало не отруїли важливих гостей. Твоя бабуся запобігла цьому. Король хотів залишити її при дворі. Кому ж не хочеться мати придворного кухаря мага? Але вона, подякувавши за таку високу честь, відмовилася. У гніві король наказав твоїй бабусі покинути столицю.

– Усього лише за те, що вона не прийняла щедру королівську милість і не стала придворним кухарем? – я сиділа, буцімто блискавкою вражена.

– Покійний король Леонідій славився своєю нестриманістю. Аконіті довічно заборонили з’являтися в Ситові.

– Але коли сарана зжерла весь наш урожай, бабуся літала до столиці! – перебила його я. – І припаси привезла.

– Це вона так сказала?

– Ні, це моє припущення. Хіба ні?

– Вона була не в столиці, – нарешті ельф зробив ковток лимонаду. – Ми зустріли її біля підніжжя Зорекрилих гір і передали їжу.

– То це були ви?

– Мій народ, – ствердно кивнув Скріраніель.

– Дякую, – прошепотіла я. – Завдяки вам наше Курчаве пережило зиму.

– Ми не могли вчинити інакше, Руто... Твій медальйон лише частина артефакту, – він торкнувся теплими пальцями моєї шиї, підхопив ланцюжок і взяв у руки обкільцьований рубін. І з ним нічого не сталося! Він як Красунчик не одсмикнув руку. А камінь дивним яскраво-пурпуровим світлом засвітився зсередини. – Цей медальйон було розділено на три частини. Одна частина, та, яка зараз на тобі, завжди була з нею. Друга – залишилася в того, хто зарядив його проти злодійства та іншого лиха. Але на жаль, та людина загинула. І невідомо де знаходиться зараз його частина. А третя... – він замовк.

– У кого вона була?

– Не можу тобі поки що назвати ім’я. У бухту Семи Стихій раз на рік приходить корабель зі жерцями з однієї далекої країни. Володар третьої частини разом з ними сходить на берег. Якщо буде воля на те богів, то ти впізнаєш його. Дві частини медальйона, з’єднані разом, покличуть третю, яка перебуває у цього мандрівника.

– І що тоді станеться? – я не зводила з ельфа цікавих очей, у горлі пересохло. Це ж треба, як швидко рибки виконали бажання!

– Не можу сказати. Поки що не можу, – пояснив ельф. – Правда – це завжди завеликий ризик. Зараз він зайвий.

– Скажіть, а ви... ви ж знали, що я вступлю до академії?

– Знав, – не відводячи погляду, сказав ельф.

– І ви... – я завмерла від припущення, яке спало на думку. – Ви стежили за мною?

– Вибач. Але...

Я зробила кілька ковтків лимонаду. Смачно. Навіть не питатиму, – раптом це теж бабусин рецепт?

– А як же злодії?!

– О, ні, Руто. Злодіїв я не міг передбачити, але був вражений швидкістю твоєї реакції.

Мені чомусь стало неприємно: дорослий чоловік спостерігає за тим, як злодюжка витягує бабусин зошит і біжить із ним вулицями столиці. А за ним мчу я з качалкою. Не картинка – мрія!

– Отже, те, що кінь поніс, що мене врятував Альгін і повів в академію замість тітчиної таверни, це... ваших рук справа?

– Що?! Який кінь? Звідки він взявся цей кінь? – розхвилювався Скріраніель.

Якщо грає, то актор він посередній.

– Скажіть, пане Скріраніелю, тільки чесно. Адже ви щось недоговорюєте. Якщо медальйон складається з трьох частин, то зібраний артефакт дасть... А що він дасть?

Він мовчав.

– Гаразд, зайдемо з іншого боку. Вам яка вигода з того, що артефакт буде зібрано?

– Жодної, – на обличчі ельфа ані тіні усмішки. – Не варто квапити події. Я й так занадто багато сказав.

– Зрозуміло, – хоча насправді аж нічогісінько не зрозуміло. Я рішуче глянула йому в очі: – Хоч одненьке слово!

Але ельф тільки негативно похитав головою.

– Усьому свій час, Руто.

Він зняв полог німоти, й зала ресторації загуділа як вулик. Я подякувала Скріраніелю за почастунок. Ми вийшли з закладу і розпрощалися.

Їдучі до тітчиної таверни, намагалася розкласти по поличках почуте. Значить так, у молодості моя бабуся врятувала важливих гостей від смерті, за що поплатилася кар’єрою: король хотів залишити її при дворі, але бабуся відмовилася. Разом з цим, у неї був загадковий артефакт, який навіщось було кимось розділено на три частини. Й роздано: одна частина залишилася в неї, а друга й третя – зараз хтозна-де.

Хто може бути хазяїном частини амулета? Теоретично – будь-хто. Може це Альгін, який «зустрів» мене в столиці? Тоді зрозуміло звідки ця ввічливість – з лицемірства! Хоча, він найменше схожий на брехуна. Ех, бабусю, шкода, що ти так рано пішла! Могла б мені стільки цікавого розповісти!

 

*Рокнесгер – богиня долі