Раді Вас бачити!

Галасливою юрбою ми вибігли з салону пані Шеллієн. Тільки Вальдек був тихим, задумливим і мовчав.

– Вальде, не дури, – штовхнув його в плече брат. – Згадай нашу кузину Іреллу, яка хіба що в туалет із колодою карт не ходить.

– То кузина, а тут...

Я зазирнула йому в очі, для чого довелося задерти голову.

– Вальдеку, ти маєш повне право відмовитися від передбачення.

– Але як?!

– Просто не повірити в те, що сказала оракул. Адже збувається тільки те, чого ми несамовито хочемо.

– Рута має рацію, – підтримала мене Кхибра. – Якщо ти цього не захочеш, то ніколи не притягнеш у своє життя.

– Якщо тобі стане легше, то спали цей сувій, – порадила йому Білочка.

– Ні, – заперечно похитав головою він. – Сувій я збережу. На пам'ять. Нащадкам. – І широко усміхнувся.

Треба зазначити, що усмішка в нього була чарівна.

– Гаразд, а тепер, гайда за покупками!

І ми кинулися до дверей  «Перлини магії». Бом– тілі– бом– бом– бом– бом! – проспівали дзвіночки біля входу. Ми так і застигли на місці групою, не зважуючись поворухнутися, бо будь-який рух загрожував тим, що крам можна зачепити, а після – ловити на підлозі, звичайно ж, якщо встигнеш. Варто зазначити, що з двору крамниця здавалася невеликою, а всередині виявилася досить просторою. Тут геть усюди висіли, лежали, стояли всілякі предмети, які на перший погляд могли здатися звичайними, навіть простенькими.

Ну що може бути магічного у звичайних щітках для підлоги? А ось для домовиків – це помічники номер один. У місцевій курчавській газеті я бачила оголошення, що пара чоловіків надає послуги з натирання підлоги. Гномськими щітками! Наш голова якось найняв їх, щоб привели до ладу його будинок. Так усе Курчаве ходило дивитися на виблискуючу чистотою підлогу. Побутові маги коштують дуже дорого і багатьом просто не по кишені. Хоча працюють вони швидко – за пів години зроблять усе і навіть більше. А ось звичайні чоловіки, не маги – це інша справа. З ними завжди можна сторгуватися. Тоді як з магами торг марний: вони називали ціну, а далі замовник сам вирішував – треба воно йому чи ні.

– Хто там? – почувся приємний чоловічий голос і разом із ним з'явився високий чоловік у світлих штанах і розшитій рунами сорочці. На вигляд йому близько сорока-сорока п'яти років, чорне волосся з нитками сивини зав’язане в низький короткий хвіст і прикрашене намистинами. Швидше за все, магічними. Така ж акуратна борода й уважні очі, схожі на великі маслини. Тонка павутинка зморшок навколо очей видавала в ньому хитруна та веселуна.

Ми привіталися.

– Це ж треба, які в мене гості! – усміхнувся господар крамниці. – Багато років маги-кулінари оминали мою крамницю. То яка мета вашого візиту? Конкретне щось шукаєте, чи просто зайшли подивитися крам?

– Шукаємо! Цікавить усе, що стосується кухарювання, – гордо випинаючи груди, видав Рудик.

Маг скривився.

– Юначе, кухарювання – це у затрапезній харчевні. А ви – майбутні віртуози кулінарії, маги. Що ж ви так зневажливо ставитеся до своєї професії?

Рудик здувся і почервонів.

– Пробачаю невігластво через незнання. Але надалі, будьте уважні зі словами. Отже, я вас слухаю.

Ми витягли списки й почали гуртом читати.

– Стоп! – виставив перед собою долоні маг. – Дозвольте? – він узяв у Міларунн блокнот і швидко пробіг очима. – І ви все це будете купувати сьогодні?

– Ні, – відповіла я. – Особисто ми з Кхиброю купимо тільки казани, ну, можливо – сковорідки. І подивимося ще дещо зі списку.

– А ви? – звернувся крамар до решти.

– Ми з братом будемо брати все! – рішуче сказав Рудик.

– Серйозні закупівлі, – без тіні іронії сказав маг. – Що ж, прошу за мною.

І ми, намагаючись не зачепити крам, поспішили за торговцем углиб крамниці. Дорогою крутили головами на всі боки. Ех, чого тут тільки немає! І чарівні палички для фейрі, і магічна рахівниця, яка за словами крамаря, допомагала залучати клієнтів! – треба тітці такі купити на день народження. Також тут виявилися дивні магоптахи – більші за звичайних, але всі – сірі-сірісінькі. Такого Василь відправляв, коли вмовляв мене заспівати замість сирени. Коштували вони, якщо вірити ціннику, недешево.

– Чому так дорого? – кивнула я в бік птахів.

– Тому що приховані магією від сторонніх очей. Це – магофлаї. Якщо потрібно передати таємне послання, щоб його ніхто не побачив і не почув, то пернаті до ваших послуг. Усю інформацію чує тільки адресат.

Я замислилася: може, варто взяти парочку, знадобляться? Поки я думала, Кхибра крутилася біля клітки.

– А яка гарантія, що їх ніхто не побачить і не почує? – поставила вона цілком логічне запитання.

Крамар здивовано підняв брову – у його крамі сумніваються? Витягнув одного магофлая, щось шепнув і підкинув у повітря. Птах зник. Натомість тролиця, схиливши голову набік, задоволено усміхнулася.

– Беремо п'ять штук!

– Зі знижкою, – втрутилася я.

Маг розсміявся, в очах застрибали лукаві вогники.

– Бачу, леді мають хист у торгах.

– Леді все життя торгуються, – усміхнулася я у відповідь.

Він узяв п'ять магофлаїв і посадив у коробку.

– А тепер пройдемо, я покажу те, що вам потрібно.

Ми почимчикували за ним. Маг привів нас до полиць, на яких стояло, ні, навіть нагромаджувалося різноманітне кухонне начиння. Бережи його Найзінтра*! Тут було якщо не все, то практично все! У кутку стояли кошики, кошики та кошики на будь-який смак і колір! Так-так, крім звичайної лози була магічна. Від таких кошиків виходило легке жовтувате або зеленувате сяйво – захищені від злому і крадіжки. Ех, мені б такий, коли я до Ситова їхала! Коштували вони теж пристойно. Середній заплічний кошик – п'ятдесят срібняків? Але він справді того вартий!

Очі не те що розбіглися, а роз'їхалися врізнобіч.

– А де у вас казани? – побіжно оглянувши товар, і не знайшовши їх, запитала я.

– Усі казани в правому дальньому кутку, – показуючи рукою, де саме, відповів крамар.

Ми всі пішли туди. Рудик і Вальдек швидко вибрали собі цілком пристойні казани, і рушили вибирати товари далі. Дівчата теж швидко визначилися. А от я переглянула й перемацала кожен. Цей мені здавався простакуватим, той – надто химерним – на його боках красувалися якісь закарлючки, – намучишся під час миття! Перемацавши практично все, зрозуміла, що навряд чи тут знайду щось до вподоби. У гномську крамницю зайти, чи як? І тут я помітила його: чорні закопчені боки, надщерблений у кількох місцях верхній обід і кришка з дрібними вм'ятинами. Сім літрів, видно з рисок у самому казані. Мідний. Заглянула всередину – навіть там позеленів від часу. Нічого, начищу. Щойно взяла його до рук і покрутила, приміряючись, як він служитиме – на грудях нагрівся медальйон. Я крадькома зазирнула за пазуху – блиснув і згас. Знак?

– Скільки коштує цей котел?

– Для вас – п'ять срібняків. Третій рік не можу продати цей мотлох. Спочатку просив п'ятнадцять, але ним так ніхто й не зацікавився.

– Значить, він чекав на мене.

Маг помацав бороду і примружився.

– До нього ще потрібно ложку підібрати.

Справжній крамар! Як казан, так із ложкою!

– Спасибі, вже є, – згадавши про бабусину спадщину, сказала я.

– Ось як, – злегка скривдженим голосом пробурмотів він. – У гномів мабуть купували?

– У спадок дісталася, – заспокоїла я мага. Треба ж, яка в них конкуренція!

У підсумку ми з Кхиброю взяли казани, качалки, набори дошок, кулінарні зошити, один великий ящик для розсади на двох, дві звичайні сковороди й набори кольорового магопір’я. До всього переліченого ми додали магофлаїв. За все добро після тривалого торгу на нашу користь, віддали тридцять п’ять срібняків.

– Леді, ви торгуєтеся, як базарні товарки! – обурився маг.

– Краще бути як базарна товарка, ніж залишитися в програші! – парирувала я.

– От-от, – підтримала мене Кхибра. – Зекономлені гроші ми краще в банк під відсотки покладемо!

Крамар розсміявся і вручив нам із Кхиброю зелені щільні картки, на яких було вигравірувано: «Перлина магії». Пред'явнику – 5% знижка. Власник крамниці Волегард Кюнт».

– Завжди радий бачити леді у своїй крамниці!

– Дякую, пане Кюнте. – Я осміліла. – Скажіть, а бувають у вас рідкісні товари, унікальні?

Маг поцокав язиком, не зводячи очей-маслин з мого обличчя. Погляд я з успіхом витримала.

– Авжеж, як котел, так і з ложкою, – задумливо сказав він. – Приходьте на вихідних. Може, щось і буде.

– Зранку, – ствердно додала Кхибра.

– Домовилися. Тільки ціна за ексклюзив буде відповідна.

– Спочатку потрібно це подивитися, а потім і про ціну поговоримо. Сторгуємося.

Маг розсміявся. Ми обмінялися ручканнями.

Вальдек і Рудик купили все за списком. Міларунн взяла майже стільки ж, скільки й ми. Дівчата і за Зорекрилими горами дівчата. Одногрупники теж отримали візитівки з майбутньою знижкою від пана Волегарда на майбутні покупки.

Але як тепер це все дотягнути до гуртожитку? Хлопці не розгубилися: напнули казани на голови, а решту почали складати у заплічні кошики, як дитячу гірку – від більшого до меншого. Коли вдягли кошики, то їх сильно хитнуло, немов у морі шторм застав. Видихнувши, вони повільно попрямували до виходу з кварталу. Ми пішли за ними, благо наших покупок було не так багато.

Такою процесією дісталися до гуртожитку. І понеслося:

– Тепер тут буде своя корчма?

– Ні, вони крім бражки нічого не вміють варити.

– Найкраща брага в гномських шинках! А ці так, будуть удавати видимість навчання.

– Боги збожеволіли, якщо перетворюють академію магії на таверну.

– О! Будемо знати, куди навідуватися по харчі!

– Дівчата, юшкою пригостите?

У спини полетіли в'їдливі смішки. Але ми не звертали уваги на тих, хто глумиться. І тут же ніс у ніс зіткнулися з Ютарою. Як на зло одягненою в білий брючний костюм. Вона розпливлася в єхидній посмішці.

– Яка зустріч! – промуркотіла Ю, відстрибуючи від мене. – Ти б казан почистила, засранка! А то грошей не вистачить купити мені новий костюм.

Як же вчасно вона відскочила, бо Вальдека хитнуло, і він ледь не завалився на мене, а я, в свою чергу, ледь не втратила рівновагу. Кхибра вчасно підставила плече.

– Під ногами не плентайся, – не залишилася в боргу я. – Тоді й костюм не потрібно буде прати.

Ю хіба що тільки не позеленіла від злості.

– Кухарка!.. Мерзенна кашоварка!.. Тримайся якнайдалі від мене!

– Та кому ти потрібна? – пирхнула Кхибра. – Вічно з'являєшся там, де на тебе не чекають. Геть з дороги! Дай пройти!

– А тобі, паскудна дівко, ніхто слова не давав! Повертайся у свою тролячу нору, звідки виповзла...

Договорити вона не встигла. Кхибра з усього розмаху стукнула її качалкою, і вірана впала просто в клумбу. Тролиця спокійнісінько закинула туди її ноги, щоб ніхто не перечепився. Двір завмер.

– Оце так! – прокоментував подію хтось із адептів.

Ми стримали сміх і тільки-но зібралися зайти до гуртожитку, як почули грізне:

– Адептки Юрз і Морошкіна, до ректора. Негайно!

Ми озирнулися і побачили, що на розі будівлі стоїть професор Вікк. Зітхнувши, ми попленталися в академію.

– Якщо що, я підтверджу, що ця адептка почала першою! – крикнула в спину Білочка.

– І ми! – підтримали її брати Дикі.

– Спасибі, – подякувала Кхибра одногрупникам.

Ми поторохтіли начинням у казанках, підійнялися хмарним ліфтом на дванадцятий поверх і зупинилися перед знайомими дверима. Перезирнулися. Зітхнувши, я постукала.

– Входьте, – почули ми голос ректора.

У кабінеті, крім нього, біля ректорського столу, закинувши ногу на ногу, сидів високий стрункий чоловік із білим, як молоко, волоссям, що стирчало смішним їжаком. Його сіро-сталеві очі, скоріше з цікавістю, ніж із осудом дивилися на нас. Ми привіталися.

– Скажіть, хто з вас... – ректор забарився, добираючи слова, але потім махнув рукою на умовності. – Хто з вас вирубив адептку Па?

Чоловік продовжував буравити нас поглядом, а ректор, підперши рукою голову, чекав на зізнання.

– Припустимо, я, – сказала Кхибра.

– А без  «припустимо»? – запитав незнайомець.

– Я, – тролиця дивилася на нього без страху.

– І що сталося? Яке зілля випили цього разу?

– Нічого ми не пили, – похмуро відповіла я.

– Отже, ви принесете свої вибачення Ютарі, й на цьому конфлікт буде вичерпано.

– Ні за що, – тихо і твердо сказала тролиця. – Я не дарую образ. Та й який вона бойовий маг, якщо в неї така слабка реакція? Могла б перехопити руку до того, як я замахнулася. І качалку могла б спалити. Але стояла і кліпала очима, як звичайна цілителька. Якщо у вас усі такі бойові маги, то мені дуже шкода.

Раптово блондин розреготався.

– Річарде, мені подобається ця відчайдушна дівчина! Може, передумаєте, адептка Юрз, і підете до мене?

Кхибра тільки здивовано заломила брову.

– Вибачте, забув представитися, професор Юрва Кнопочка. Па – моя адептка.

Він встав і простягнув нам руку. Ми по черзі потиснули її. Рука в нього була сильною і чіпкою. Я глянула на пальці – просто дивовижні! Довгі, тонкі, витончені й сильні одночасно. На вказівних пальцях по перстню. Швидше за все, захисна магія, хоча, звідки мені знати, що приховано в них? На мізинці лівої руки було нігтьове кільце у вигляді кігтя хижака. Сталь блиснула під магічними вогнями люстри та відбилася в очах мага.

– Дуже приємно, – відповіли ми з Кхиброю.

– А це, Юрво, мій головний біль, – зітхнув ректор, вказуючи на нас, – Рута Морошкіна та Кхибра Юрз. Я тобі розповідав, як одразу після вступу їх напоїли сурмиком.

– Це коли ти двері в їдальні розніс? – з цікавістю розглядаючи нас, запитав пан Кнопочка. Дали ж боги прізвище!

– Я до вас не піду, – твердо заявила тролиця.

– Чому ж? – щиро здивувався пан Юрва.

– Боюся, що хтось не дотягне до літньої практики. Або їй на цвинтарі місце шукати, або мені на шибениці хитатися.

Ректор не очікував такої зухвалості від тролиці. Я ледве стримувала сміх, а от професор Кнопочка сміявся від душі. Сміх у нього був заразливий. І за мить реготали всі.

– А як ви так швидко дізналися, що я... загалом, що я тріснула Ю? – поцікавилася Кхибра.

– Її подруга птаха прислала, який розмовляв двома голосами: її та пана Вікка. Останній, до речі, відмовляв наклепувати. Я, в свою чергу, послав птаха панові Грондеру. Ось і вся хитрість, – підморгнув пан Кнопочка.

– Вільні, адептки, – видихнув ректор. – Повертайтеся до гуртожитку. Плюс вам в ауру, за те, що не стали жалітися. Другий плюс – за почуття гумору. І величезний мінус – за самовпевненість. В особі Ютари ви нажили собі кровного ворога. Будьте насторожі. А тобі, Юрва, догана – за рік навчання в адептки нульова реакція на небезпеку. А якби це була б нежить? Або ворог? Що тоді, підключати пана Грондера і торгуватися з Маруною? Ти ж розумієш, чия це донька, і які неприємності чекають на академію, якщо з нею щось трапиться? На відміну від них, – він кивнув у наш бік, – вона мовчати не буде. Навпаки, ще й прикрасить.

Ректор замовк, трохи схилив голову набік.

– Будь ласка, її тато не змусив себе довго чекати – бажає з тобою поспілкуватися.

Ага, отже, ректорові прислали магофлая. Чудово, пташки працюють!

Професор Кнопочка дістав із кишені сірого птаха, щось прошепотів йому і той розчинився в повітрі.

– Буду радий зустрічі, повір, мені є що йому розповісти, – зі спокійним виразом обличчя відповів маг. – А ви, панянки, чого застигли? Друга частина розмови не призначалася для ваших ніжних вух.

– Ми не глашатаї, щоб на кожному кроці кричати про те, що щойно дізналися, – образилася я.

– Дуже на це сподіваюся, – цілком серйозно відповів професор Кнопочка.

– До речі, адептка Морошкіна, чому у вас такий брудний казан?

– Тому що я його таким купила. Завтра поїду до Гіркого струмка, вимию і вичищу.

Ректор тільки закотив до стелі очі.

– До побачення, адептки! – і вже звернувся до пана Кнопочки: – Скоріш би повернулася Дарза, бо без секретарки, мов без рук.

Слава богам, аудієнцію закінчено. Ми вийшли з кабінету і видихнули. Звісно, ані я, ані Кхибра не збиралися розповідати навіть одногрупникам те, про що говорили ректор і маг-стихійник. Швидше за все вірана дочка урядовця або можновладця. Та й Маруна з нею! Хай собі хизується своїми батьками далі. Ми сюди за знаннями прийшли.

У гуртожитку, переодягнувшись у халати, пішли на кухню за окропом. Шкода, що забули купити печива або пряників, їсти хотілося шалено, адже з цими покупками ми примудрилися пропустити вечерю. Щоправда, пара печиванчиків залишилася, а завтра змайструємо щось нашвидкуруч у тітки, щоб був стратегічний запас.

На великому вогнищі закипала вода в казані, ми зачерпнули прямо з нього і ледве не ошпарили ельфа, який хотів присобачити на стрижень невеличкий казанок з локшиною. Він зашипів щось ельфійською. Ми відійшли вбік, спостерігаючи за ним. Ельф схопив велику рукавицю, підчепив стрижень, зняв казан із водою, поставив на ґрати поруч із вогнищем і спритно підвісив казанок з локшиною. Він подивився на нас із Кхиброю так, немов щойно здійснив подвиг. Чого ж ти чекаєш, оплесків?

– Лікраніе́ль, – сказав він із таким виглядом, наче ми мали одразу впасти ниць і заридати від щастя, що він зглянувся до нас.

– Рута, а це моя подруга Кхибра, – відповіла я і зазирнула в його казан.

– Не поділюся, навіть не просіть, – гордовито продовжив він і ледь ворухнув вухом, наче хотів уловити наші думки.

– Не дуже-то й хотілося, – стримуючи сміх, сказала я, не відводячи очей від казана.

Кхибра простежила за моїм поглядом і пирснула зі сміху.

– Що смішного в тому, що я хочу приготувати локшину? – ельф роздратовано відкопилив нижню губу.

– Біда в тому, що на вуха її не повісиш, як і не повечеряєш, – пирхнула я.

– Чому ж?

– Тому що ти зварив клей! – розхлюпуючи від сміху гарячу воду по підлозі, сказала тролиця.

– Віднеси його до бібліотеки, сподіваюся, пані Фоліанта оцінить твій кулінарний талант!

– Не заздріть!

Ельф засопів, витягнув з-за паска ложку і перемішав нею щось злипле і неїстівне.

– Локшину кидають у киплячу воду і додають трохи олії, щоб не взялася грудкою, як у тебе. Ех ти, горе-кухар!

– Не смійте так говорити! – спалахнув Лікраніель. – Я... я... я…

– Ми все зрозуміли, ти породистий, як кінь, і твої предки зі знатного роду. У разі чого ти їм поскаржишся, – знову пирхнула я, згадавши батька Ю, який дуже хотів захистити свою безцінну донечку.

– Ви з факультету передбачень? – здригнувся ельф.

Ми перезирнулися з Кхиброю – з цим усе зрозуміло. Досить на сьогодні пригод з іменитими нащадками. Знову набравши окропу, ми розвернулися і пішли до своєї кімнати.

– Гей, дівчата, зачекайте... – пролунало слідом. – У вас перекусити нічого немає? Страх як їстоньки хочеться.

– А на вечерю чому не пішов? – Ну, ми її пропустили, а він?

– Зачитався, – зніяковіло відповів хлопчина. – Я думав, що сам приготую...

– Гаразд, як там тебе?

– Лікраніель.

– Відчищай казанок, а ми щось придумаємо.

– А у вас казана немає?

Я гмикнула, згадавши свій. Кхибра похитала головою – ні. Ельф зітхнув, зняв зі стрижня свій казанок і поплентався до себе.

– Пів години вистачить? – запитала тролиця.

– Угу...

За пів години ми варили локшину і тушкували на сковорідці овочі, які приніс ельф. Коли все було готово, запросили горе-кухаря до нас у кімнату вечеряти. Він їв так швидко, наче тиждень голодував. Тільки-но помили посуд, прийшли Гера й Альгін. На плечі Германа сидів підрослий Бунт і мружився. Кхибра взяла кота на руки, той із задоволенням вмостився і замурчав. Хлопці познайомилися з ельфом, з'ясувалося, що він вступив на факультет магічних розслідувань. Може, мені справді прислухатися до Васі й рвонути до них?

– Герко, може, ти його дівчатам залишиш? – благально подивився на друга Альгін.

– Альг, усі коти линяють і точать кігті. Я тебе про це попереджав.

– А потім він буде мітити територію.

– Я його привчаю до вулиці, якщо ти не помітив. Головою ручаюся, що з ним нічого такого не буде.

– Усі чули? Якщо щось піде не так, то я за себе не відповідаю. – Альг перевів погляд на тролицю. – До речі, Кхибро, ти б із Ю обережніше.

– Нас попередили, – кинувши короткий погляд на мене, відповіла тролиця.

– Руто, а в  «Перлині» не було нових казанів? Обов'язково потрібно було взяти цей мотлох? – ткнув пальцем у мій казан Альгін.

– Багато ти розумієшся на посуді, – я багатозначно подивилася на нього. – Це найкраще з того, що там було.

Альг скептично оглянув його, навіть подряпав дно. На міцність перевіряє, чи що? Так казан ще нас із ним переживе.

– До речі, ми сьогодні у  «Веселому небіжчиську» відзначаємо перший день занять. Ви з нами?

– Нас туди без форми не пустять, – з жалем видихнула Кхибра.

– Ви що, у Магічний квартал через браму ходили?

– Так, а що, є ще якийсь шлях? – Здається, пахнуло пригодами.

– П'ять хвилин на збори, чекаємо вас унизу. Вухатий, ти з нами? – підморгнув Гера Лікраніелю, забираючи в Кхибри заснулого Бунта.

– Ще раз обізвеш мене – на локшину поріжу! Я з дитинства чудово знаюся з клинками, – у руках Лікраніеля ніби з повітря виник короткий клинок з вузьким лезом.

– Вибач, я по-дружньому. То ти з нами?

– Так, – ховаючи клинок у рукав, відповів ельф.

– Чудово, у всіх є п'ять хвилин.

Хлопці пішли. Ми миттєво вдягнули штани й сорочки. Ночі стали прохолодними, не завадило б куртки купити або утеплені плащі. Завтра навідаємося до  «Пір'їнок курчат». Кхибра простягнула мені один зі своїх плащів.

– Повертатися будемо пізно, замерзнемо.

Я погодилася і загорнулася у плащ.

Ми пішли до Магічного кварталу, але обійшли його з боку центральної пошти. Там на нас чекав Богріс.

– Що ви так довго? – забурчав він.

– Дівчата збиралися, – штовхнув мене в бік Альгін.

Добре, ось напечемо завтра в тітки смаколиків, навіть не згадаю, що є такий собі Альгін. Кхибра теж якось не по-доброму глянула на нього. Здалеку почувся знайомий голос професора Вікка:  «Простежте, щоб брама була замкнена. А я піду до західної стіни».

– Уперед, – тихо скомандував Гера і підштовхнув нас до стіни кварталу.

– Ми що, дертися по ній повинні?

Я пошкодувала, що залишила свою вірну качалку у кімнаті. Дуже б зараз стала в пригоді!

– Грісе, ти готовий? – запитав Альг, той ледве помітно кивнув.

Далі був секундний спалах, стіна здригнулася і зникла, Альг підштовхнув нас і ми опинилися в самому кварталі. Знову спалах – і стіна на місці.

– Що це було? – на Лікраніеля було любо-мило дивитися. Обличчя витягнулося, і вуха тремтіли, ніби від холоду.

– Магія! – розсміявся Богріс. – Розслабся, Лік, тут її повно!

– Ворушіться, пані та панове! Часу не так багато, як хотілося б!

Альг узяв мене за руку і потягнув за собою.

Корчма зустріла веселощами і шумом. За столами сиділи адепти всіх витків. Дорослих магів, тобто, викладачів, не виявилося. Десь грав бард на лютні. Слів пісні ніхто не чув через тости й вибухи сміху. Ми сіли за довгий стіл біля вікна, який був замовлений на ім'я Альга. Гера замовив пива і горіхів. А я крутила головою, розглядаючи корчму. Досить простора, затишна, а головне – чиста. Я вихопила поглядом барда – дядько з довгими білими вусами і короткою косою. Здається, він змирився з тим, що сьогодні не його день – перекричати студентське братство неможливо.

Пиво мені не сподобалося – занадто гірке і злегка перебродило, але хлопці пили його із задоволенням. Кхибра теж відсунула кухоль, який миттєво забрав Гріс. Я перевела погляд на корчмаря – той змішував настоянки, і оторопіла – нащо? Адже так можна отруїтися! Але, мабуть, корчмар не вперше робив подібні суміші, і вони, правду кажучи, розліталися на ура. Отямилася я від того, що Альг смикав за рукав, а всі гиготіли.

– Ти хочеш магосуміш?

– Хочу, тільки трохи.

Навіщо я це сказала? Адже я практично не п'ю. Але сьогодні... Просто захотілося розслабитися і побути справжньою адепткою-першовідкривачем, а не занудою. Герман зробив знак, і до нас підскочила дівчина з тацею, забрала порожні кухолі й прийняла замовлення. Коли принесли магосуміш, я її спочатку понюхала. Пахла вона навіть дуже смачно – яблуками та карамеллю. Я пригубила її. Смак був не менш приємним – крім яблук і карамелі зазначила гіркуватий присмак полину...

Після п'ятої чарки мені захотілося співати.

– Ти вмієш співати? – захоплено запитав ельф.

– Звичайно, – мотнула головою я. – Зараз почуєш! – я пошукала очима барда. – О! Пане бард! Ідіть до нас! – голосно крикнула я, так, щоб він мене почув.

За хвилину він сидів з нами за столом і пригощався пивом. Кхибра, на відміну від мене, випила тільки три чарки й стріляла оченятами в Лікраніеля. А що? Вона чудова дівчина, та й ельф теж нічого собі, гарний.

– Про що вам заспівати? – запитала я так, ніби в моєму репертуарі була тисяча пісень.

– Про кохання! Гик!.. – розпливлася в усмішці Кхибра.

– Момент, зараз усе буде! – і шепнула барду, яку саме пісню я хочу виконати, той кивнув.

Я набрала повітря в легені, зазвучали перші акорди. І– і– і:

– Шелестять очерети.

Вдалині за рікою

в опівнічній тиші

скачуть вершників троє...

Корчма замовкла. Я зрозуміла – це мій зоряний час, і продовжила:

– По дорозі таверна,

гріх не випити пива.

Місяць вийшов з-за хмари,

Молодий і красивий...

Загалом, вечір вдався! Ось де гідно оцінили мій талант! Після восьмої чарки магосуміші та мого десятого виконання на біс, уся корчма вивчила деякі рядки й з задоволенням підспівувала:

– ...І за дівчину пику

Торбохвату набили.

А опівночі дикій

вже зухвало убили.

 

Ось таке це кохання –

воно дуже підступне!

Більш немає хулігана!

Й почуття недоступні!

Потім страшенно захотілося танцювати. Я схопила Германа і витаскала його у центр корчми. Він взагалі-то й не чинив опору. Бард грав, а ми танцювали. І вся корчма разом із нами. Потім я танцювала з Альгіном, Богрісом і знову з Герою. А потім... В якусь мить наші коси сплелися в одну, а ми ледь не зіткнулися лобами. Та так скрутилися ті кляті коси, що Кхибра їх ледве розплутала. Богріс заявив, що це знак і гріх це не відзначити. І ми, звісно, відзначили.

Напевно, це саме небіжчисько, на честь якого назвали корчму, цього вечора через наші гульки боявся власної тіні, якої, втім, він не відкидав. Бо це був би номер – привид, що відкидає тінь! Хоча, якщо він був веселим, то йому вечірка сподобається!

Після танців захотілося пити. Я розхрабрилася, підійшла до корчмаря і запропонувала самостійно зробити магосуміш. Той вагався, але я була наполегливою.

Таких сміливих експериментів скоріше за все тут ніколи не було. Корчмар, якого звали пан Елі, подавав мені пляшки, а я змішувала і пробувала. Зрештою, я не пам'ятаю, що змішала, але хлопці оцінили цей смак, назвавши магосуміш ідеальною і замовивши одразу по три чарки.

Далеко за північ ми попленталися до гуртожитку. Бард жалібно просив мене з'являтися у  «Веселому небіжчиську». Він обов'язково напише гарну пісню, і ми її разом виконаємо. Та після такого фурору я що завгодно могла йому пообіцяти.

Ми вибралися з кварталу так само, як і зайшли. Усю дорогу намагалися не шуміти. Коли підійшли до гуртожитку, то зрозуміли, що двері замкнені, і ніхто їх нам не відчинить.

– Ідея, – сказала я. – Точніше, дві! Перша – викрасти пару ліфтів з академії. Звісно, якщо це можливо.

– А друга? – з легкодухою надією на диво запитав Альгін.

– Заночувати на стайні. Там є сарай із сіном. Місця вистачить на всіх.

– Друга ідея мені подобається більше, – ледь вимовив Гера, бо язик заплітався.

– Ліфти, на жаль, викрасти не можна, – шумно зітхнув Гріс. – Але ідея – шикарна!

І ми розвернулися в бік академії. Уся наша компанія без зусиль зайшла на сінник і вмостилася спати. Як добре, що ми взяли плащі, яких вистачило на всіх, щоб вкритися! Я миттєво вирубилася під боком у Германа. Кхибра примостилася біля ельфа. Прокинулися ми від жахливого жіночого крику:

– Холера!.. Епідемія!.. В академії епідемія холери!..

І почули тупіт ніг. Жіночка щодуху тікала від сінника. Ми схопилися: де холера, яка епідемія?! Невже цілителі з- за Зорекрилих гір привезли сюди якусь заразу?! Але заклякли від подиву.

– Вашу мамашу!.. – озвучив ельф думки всіх.

Я переводила погляд з одного на іншого, потім подивилася на свої руки.

– Кхибро, скажи, моє обличчя... – почала я.

– Таке саме, як у мене. Напевно, – похмуро закінчила подруга.

Ми всі були в акуратний фіолетовий горошок. Немов мільйон лілових мідяків розсипався по всьому тілу. Але в усьому цьому був один великий плюс – похмілля не було! Голова чиста і ясна, у роті немає котячої ночівлі. Тільки ці горошки... Цікаво, скільки вони протримаються?

– По-моєму, я вчора винайшла нову магосуміш, – дивлячись на друзів, сказала я.

– Руто, тепер зроби що-небудь, щоб зникли ці горошинки! – застогнав Герман.

– Ось і назва з'явилася! Тепер треба згадати, що і з чим я змішувала.

Богріс тільки хитнув головою:

– Більше я з вами не п'ю.

– Не хочеш більше – пий менше, – огризнулася я, силкуючись пригадати, що ж я зрештою змішала. – Кхибро, здається, це мій перший авторський рецепт.

Тролиця дивилася на мене як на богиню, якщо не найголовнішу пресвітлу, то мінімум, як на Акрідену.

 

Найзінтра – богиня кулінарії