Раді Вас бачити!

Зранку тітка запропонувала нам гарячий шоколад, який варив Понтусоль власноруч. Ми з Кхиброю відмовилися – не любимо ми гарячий шоколад його виробництва. І тут до мене в голову постукалася зухвала ідея.

– Кхибро, треба пробратися в його кімнату, коли цей дармоїд удаватиме видимість роботи.

– Маєш на увазі – жерти? – реготнула тролиця.

– Ні, саме коли він буде роздавати нікому не потрібні поради. Бо як тільки він нажереться, одразу піде спати. А це нам не підходить.

– Але як? Ми навіть не знаємо, в якій кімнаті він живе.

– Зате Лім знає. Ти залишишся в залі, а я розвідаю обстановку з вулиці. Подивлюся, де його вікна і як до них можна дістатися.

Кхибра змовницьки підморгнула.

– Якщо він щось підливає тітці, то навряд чи цілий день тягає це за собою. Вранці налив і сховав. Отже, потрібно шукати пляшку, фляжку або щось подібне. Головне – проникнути в кімнату, а там я вже розберуся.

– Ти авантюристка, – схвально поплескала мене по плечу подруга.

– Яка вже є, – розсміялася я.

У Ліма ми вивідали, що кімната Понтусоля на протилежному боці таверни. Вікнами виходить у сад. Звісно, не на скотний двір же йому милуватися. Красоти подавай дармоїду! Гаразд, подивимося, чи зможу я з даху спуститися в його кімнату. Вірогідно так, а практично?

Весь день Кхибра час від часу стежила за дармоїдом. А я варила свиням їжу та чистила свинарник і стайню. Коли ми сіли обідати за наш непримітний столик, вона розповіла, що у товстуна на шиї ланцюжок. На ньому, скоріше за все, ключ.

– Значить, він десь ховає цю штуку. Цілком може бути, що це шкатулка, – Кхибра замовкла очікуючи моєї реакції.

– Замок я навряд чи зламаю, – зітхнула я, розламуючи ароматну яловичу тюфтельку.

– Але в тебе є зв’язки в кримінальному світі, – засміялася подруга, відверто натякаючи на Красунчика.

Я розсміялася разом із нею.

– Ні, до бандитів ми звертатися не будемо.

І тут мене вкотре осінило!

– Слухай, але ж напевно є якесь закляття, що відмикає замки?

Ми вирячились одна на одну, наче зустрілися вперше у житті.

– А це ідея! Треба послати магоптаха Альгіну.

Кхибра дістала з кишені жовтенького, швидко промовила повідомлення, назвала адресу й підкинула вгору. Птах одразу зник. Відповідь не змусила себе довго чекати. Їй на плече всівся малиновий птах і голосом Альга сказав:

– Якими лимарями вас знову носить? Увечері будемо. І ніякої самодіяльності!

Я зітхнула. Мій дух протиріччя просто підштовхував на подвиги.

– Кхибро, нагадай, коли цей хряк піде спати?

– Буцімто вже має дрихнути. Він раніше за всіх обідає. Працівник року, – презирливо пирхнула вона.

– Давай так, коли він прокинеться, я спробую вилізти через наше вікно і пробратися дахом до його кімнати. А ти простеж, щоб він увесь час був на кухні. Якщо що, надішлеш магоптаха.

– Домовилися. Якщо що, то надсилай птаха і мені, раптом знадобиться допомога?

На тому й зупинилися. Ми ледве дочекалися, коли цей «робітник» прокинеться. І ось шеф-кухар, перевалюючись із боку на бік, мов здоровезний качур, вирушив «попрацювати» на кухні, дорогою вітаючись із деякими відвідувачами. Я звертала увагу на те, до кого він такий привітний. Пара гномів, якийсь неголений тип надто злодійського вигляду, трійка гравців у кості, ще якийсь тип у чорному плащі та капелюсі, що закривав майже все обличчя. Схоже, наш шеф той ще пройдисвіт. Жоден із тих, хто вітався з трутнем, не був схожий на добропорядного городянина. Не дарма я з дитинства в корчмі працювала! Що-що, а варто було лише погляду, щоб зрозуміти що за людина і що від неї можна очікувати. Та й сам шеф-кухар складав недобре враження. І тітку приворожив, вона точно перебуває під чарами. Знати б, чим? Я повернулася на задній двір. Ще потрібно погодувати качок. Я сікла лободу, наспівуючи нехитрий мотивчик. Нарешті вийшла Кхибра і сказала:

– Він дрімає на кухні.

Я кинула сікач і витерла руки об фартух, який одразу зняла й віддала тролиці, попередньо кинувши магоптаха у кишеню спідниці. Вірну качалку теж віддала їй. Вона буде тільки заважати. І щодуху кинулася на горище. Там відчинила вікно і, ледве пролізла через нього на дах. Пресвітлі боги, треба було перш ніж лізти, хоч трохи подумати та не пертися у спідниці на розвідку, а дахом і поготів. До речі, щодо одягу, потрібно скласти список купівель. За кілька днів я примудрилася зіпсувати майже весь свій убогий гардероб. Та чи могла я знати все наперед?

Я не самовбивець, і знімати взуття, як іноді це робили злодії, не стала. Черепиця за день розжарилася. Кілька разів я мало не з’їхала вниз, дивом утримуючи рівновагу. Нарешті, дісталася до кута будівлі. Таверна, хвала пресвітлим богам, була з двома водостічними трубами в різних кінцях будови. Вчепившись у край труби, я почала повільно спускатися вниз. Труба якось дивно затріщала. Я доповзла по ній до краю першого карниза, зупинилася і перевела дух. Висоти я ніколи не боялася, мене ніколи не нудило й запамороченнями через те, що залізла на дерево або гойдалася на гойдалках, не страждала. Проте обидві мої молодші сестри ледь не синіли від слова «карусель» або «гойдалки». А коли потрібно було обривати в саду яблука, то вони з ліжок не вставали, страждали на мігрені. От я й повзала по деревах, мов білка – а коли підріс Єрошка, то з ним обривала всі фрукти в саду.

Ще один поверх і я майже у цілі. Труба ще більше затріщала, але витримала мене. Треба тітці сказати, що непогано було б відремонтувати її. Я стояла на карнизі, майже впечатавшись у стіну. Як і підозрювала – вікно не замкнене. Ще б пак! Сонце давно пішло на інший бік, а спати з зачиненим вікном – парко. Я зістрибнула на підлогу й зачепила ногою горщик з якоюсь квіткою, він дзенькнув, я лайнулася. От же ж! Гаразд, зараз не до цього, потім приберу. Я обдивилася – дві кімнати: одна велика і простора, а друга менша. У великій – стояло широке не застелене ліжко, з прим’ятими перинами та скуйовдженою ковдрою. Поруч із ним на тумбочці стояла якраз маленька скринька. Я спробувала її відкрити – дзуськи! Крутила її і так, і сяк, натискала з усіх боків, намагалася знайти якусь таїну. Марно. Мабуть, у ній кухар і зберігав злощасне приворотне зілля. Я з жалем кинула її.

У малій кімнаті – шафа і величезна скриня. Така, як пів Понтусоля. У шафі – верхній одяг: пара плащів і шуба. Ого! Він планує тут зимувати? Дулю з маком, й шляху з гаком! Я відчинила скриню. Може тут виявиться щось цікавеньке? На жаль, напівпорожня. Там лежали лише речі кухаря: зверху стос величезних трусів у доволі невигадливу синю квіточку. Напевно, шив на замовлення. На ярмарках я таких ніколи не бачила, та й стала б дівчина моїх років звертати увагу на величезні чоловічі труси?

Я акуратно переклала кожну пару, сподіваючись знайти фляжку, пляшку або щось таке, що можна заховати не тільки в скриньці. Хто його зна’, за скільки він купив ті труси? Крім білизни там лежало кілька пар штанів і сорочок. Пара нових черевиків і гаманець із грошима. Я взяла його в руки – важкий – і розв’язала шнурок. І застигла з гаманцем доверху набитим золотими монетами. Гірко всміхнувшись, зав’язала і поклала на місце. Мені чужого добра не треба. В цю мить на плече всівся зелений магоптах і голосом Кхибри крикнув:

– Жирдяй іде, біжи!

Я порснула до вікна, біля якого лежав нещасний розбитий горщик, і вже перекинула ногу. Та біля дверей глухо скрипнула мостина і задзвеніли ключі. Я, недовго думаючи, кинулася до скрині, під дальній кут підсунула скручені труси кухаря, щоб не задихнутися. Повернувся ключ у замку і в кімнату увійшли двоє – кухар і якийсь мужик.

– Розповідай, – наказав, а не сказав голос. Стоп! Я його вже чула! Так цей той, другий бандит, який нещодавно розмовляв із Красунчиком. Цікаво, а що спільного у шеф-кухаря з цим пройдисвітом?

– Ой, – винуватим голосом пропищав товстун, – моя квіточка розбилася.

– «Квіточка розбилася», – передражнив його розбійник. – Гербарій збереш потім. Кажи, що рознюхав.

– До Палажки приїхала небога з подружкою, а та їх взяла в помічниці...

– Мене не цікавлять тупі баби, – перервав злодій шеф-кухаря.

– Це я до того, що дівки постійно під ногами крутяться. Я не можу увійти в кімнату хазяйки, поки вони тут. – А потім понизив голос: – Мені здається, вони про щось здогадуються.

– Здається, чи здогадуються?

– Не знаю.

– Так дізнайся! Тобі гроші платять за інформацію!

– Клянуся, дізнаюся! – пролепетав кухар.

– Що нового?

– У таверні базікають, що вночі вбили якогось упиря на занедбаному цвинтарі.

– Щоб їм усім у Марсулу провалитися! Щоб Маруна за їхніми душами прийшла! – вилаявся чоловік. – Сучі хвости!..

- Не лайся, квіточки зів’януть, – заскиглив жирдяй.

– Зараз ти в мене зів’янеш! – рявкнув розлючений голос. – Ще що?!

– Учора вельмишановний Флюн пив безмірно. Кажуть, що він приїхав, щоб купити е́стриггіра.

Чоловік затих, потім гмикнув.

– А це гарні новини. Він тут оселився?

– Так, зняв найдешевший номер.

– Чудово.

Почувся глухий удар і стогін кухаря.

– Худни, Понтусю! А то мозок жиром запливе, думати перестанеш! – розреготався бандит. – Був би ти худорлявим, як Красунчик, давно спокусив би бабу і прибрав до рук таверну!

– Вона й так майже моя, – ображено пробубнів трутень.

– Майже, та не твоя! – з натиском відповів розбійник.

У мене мимоволі стиснулися кулаки. Ех, шкода, що я качалку Кхибрі віддала! Але вмить згадала, слова батька: бандит може швидко кинути ніж. Ні, помирати я поки що не збираюся.

– Ти її скоріше приборкуй. Нам таверна потрібна для справ.

– Я намагаюся, але дівки... Дуже недоречно вони тут з’явилися.

– Дівок візьму на себе, хоча, швидше, Красунчик ними займеться. Він жодної спідниці не пропустить, на відміну від деяких. Активніше, Понтусику, активніше. Хазяйка – баба ще в соку. – Він помовчав, а потім додав: - А може в тебе проблеми з цим?.. – він присвиснув і мерзенно загиготів.

– В мене немає ніяких проблем! – звискнув як поранений кабан шеф-кухар.

От сволота пузата! Я зробила вдих, щоб не закричати від злості, і в ніс влетіла пір’їнка, яка, більш за все, застрягла у волоссі, коли годувала качок. Я затиснула ніс, щоб не чхнути. Спробувала дістати пір’їнку – нічого не вийшло, тільки більше залоскотало. Я поворухнулася – скриня здригнулася.

– Що це було? – стурбовано запитав бандит.

– Не знаю, – голос Понтусоля здригнувся.

– Вийди, перевір.

Кухар відчинив двері й, напевно, озирнувся на всі боки.

– Нікого немає.

– Ризикувати не варто, я йду. Зілля ще є?

– Пів пляшки.

– Скільки наливаєш?

– Чайну ложку.

– Із завтрашнього дня будеш лити столову. А краще роздобудь краплі сурмика і проблеми буде вичерпано.

– Так вони до біса коштують!

Я, затискаючи ніс трусами дармоїда, силкувалася подолати чхання, що давалося з великими труднощами. Я почула тріск тканини – мужик схопив трутня за грудки або за комір.

– Тобі, свинюко, шкода три золотих? Тобі скільки платить Врада́мар, га? Чи ти зовсім страх загубив?!

– Я все зроблю, все зроблю, тільки не вбивай!.. – запричитав кухар.

– І поквапся!

Двері грюкнули, бандит пішов. Кухар крекнув, підіймаючи з підлоги розбитий горщик. А я скрутилася калачиком в скрині й затискала ніс шароварами в синю квіточку – фу, яка гидота! Але вибору не було. Точніше, був, але весь піді мною.

– Пане Понтусолю! – почувся з коридору голос Кхибри. – Вас шукають!

– Та щоб ви в Марсулу провалилися! Шукають, бачте, мене... – пробурчав він, і голосно крикнув: – Іду!

Щойно зачинилися за ним двері, я одразу ж чхнула кілька разів поспіль, уже не переймаючись тим, що трутень може мене почути. Я нарешті відчинила скриню та вдихнула свіжого повітря. Що ж це коїться? Отже, бандитам потрібна тітчина таверна? Раз вона залишилася одна, то все можна віджати, так? Нічого, ми ще подивимося, хто кого! Ги-ги, Красунчика вони на нас нацькують! Як же, тримайте кишеню ширше і відстовбурчуйте вуха – будемо локшину сушити про запас! Треба б і Кхибрі придбати качалочку. Яка не яка, а зброя. Головне, щоб вона на цю вродливу морду не клюнула! Бандит має рацію, таких як Красунчик жінки люблять!

Я вилізла так само, як і влазила. Але вирішила не ризикувати: на дах не полізла, а спустилася вниз трубою. Щойно зістрибнула на землю, водостічна труба мало не стукнула мене по голові, впавши поруч. Кажу ж: треба її полагодити!

Кхибра вибігла з моїм фартухом і качалкою.

– Ну що?

– Навіть не знаю, з чого почати, – я забрала фартух і качалку. – Цей дармоїд хоче окрутити тітку, а на таверну накинули оком бандити. Якраз з одним із них наш боров і зустрічався.

Тролиця охнула і прикрила рот долонькою.

– Треба все розповісти тітці Палажці.

– Вона зачарована. Буде гірше, якщо їй цей покидьок Понтусоль  підмішає сурмик. Згадай, що коїлося з нами.

– Таке забудеш!

– Що будемо робити? – я повісила качалку на бік.

– А що робити? Будемо чекати хлопців. Ми, звісно, можемо й самі щось придумати. Але дві голови добре, а п’ять – краще!

– Треба відпроситися в тітки й дізнатися, де тут поблизу є крамниця одягу.

– Навіщо?

– У тебе плащ і штани є?

– Знайдемо, – посміхнулася Кхибра. – Поки ти з упирем знайомилася, я з хлопцями змоталася і забрала речі зі станції. Якраз штанів у мене в гардеробі достатньо. І два плащі є. Почекай, а навіщо нам це?

– Підемо на собачі бої дивитися, – сказала я. – Не можна дозволити банді Красунчика пограбувати пана Флюна. Він хоч і напився вчора, але взагалі-то, хороший чоловік. І заступився за мене, коли образили на станції. Може, ти змотаєшся в гуртожиток, а я поки що за тебе попрацюю. А для тітки щось вигадаю? До речі, можеш взяти кобилку. Ту саму, якою я знешкодила упиря, а потім повернешся на ній.

– Чудово! Тоді, я піду сідлати конячку, – розв’язуючи фартух, сказала Кхибра.

Подруга поїхала, а я, діставши з кишені спідниці магоптаха, запхала його в кишеню фартуха і пішла до зали.

Народ прибував. Сьогодні мав бути перший день собачих боїв. Букмекери приймали ставки. Чесно кажучи, я завжди побоювалася цих звірюк. Для цих боїв маги вивели особливу породу собак – е́стриггірів. Це були шестилапі чудовиська з короткими широкими мордами, майже півметрового зросту. Деякі псини були й вищими. Шерсть коротка і жорстка, хвости – куці з заокругленими кінчиками, а потужні груди випинали колесом. Передня пара лап начебто недорозвинена – коротша за другі й була схожа з лапами величезного ящера, тільки перетинок між пальцями не було. Самі пальці закінчувалися страшними гострими пазурами. Я колись бачила, як дресирували такого «песика». Він роздер нещасного козла на шматки за лічені секунди. Передніми лапами він хапав бідну тварину, рвав пазурами, вчіплюючись потужними щелепами в горло. Бідний козел, по-моєму, помер миттєво, так і не зрозумівши, за що йому така смерть.

Естріггіри потребували гарного догляду, дотримання режиму та довгої дресури. Починали їх виховувати з тримісячного віку. До двох років вони ставали справжніми вбивцями. Ціна на цуценят коливалася від дев’яти до десяти тисяч золотих. За суку платили більше. Воно й зрозуміло: і приплід давала, і на рингу билася лютіше, ніж кобель.

Вже не знаю, навіщо пану Флюну знадобився цей собака, але не можна допустити, щоб бандити його обдурили. Тепер ще б дізнатися, де проходять бої. Бо раніше вони були на задньому дворі, потім судовий пристав їх звідти вигнав, сказавши, що вони порушують безпеку постояльців. А для того, щоб не привертати зайвої уваги та злитися з натовпом, нам і потрібні плащі та штани. Дві яскраві дівчини одразу привернуть небажану увагу охочих зірвати жирний куш на собачих боях.

Тітка Пелагея світилася від щастя – мерзенний кухар кокетував із нею. Мене пересмикувало від кожного його слова.

– Пані Пелагеє, подивіться, який чудовий пиріг вийшов. Я його назвав «Лісове диво». Спробуєте? – цапиним голосом промекав він.

– Хіба що трохи. Вибач, друже, людей багато. Сьогодні бої.

– Овва! Невже дозволили їх проводити на задньому подвір’ї? – вивуджуючи інформацію, поставила я питання, яке мене цікавило.

– Бережи мене Акрідена! Що я зовсім з глузду з’їхала порушувати постанову судового пристава? БІля лісу стоїть старий сінник, там і б’ються. Тут і так букмекери з ранку товчуться. Не продихнути від диму та галасу.

– Нехай товчуться, нам прибуток! – щебетав дармоїд, відрізаючи пиріг. – Ось, спробуйте шматочок, дуже соковитий і смачний пиріжок.

Я уважно стежила за кожним його рухом. І помітила, як він, низько нахилившись над пирогом, дістав з одвороту манжета крихітну пляшечку. Відкинув кришку і витрусив кілька крапель прямо у шматок пирога, який збирався дати тітці. Я посміхнулася – от тварюка! А коли він повернувся, простягаючи тарілку тітці, я удала, що не помітила його, підбивши кухаря прямісінько під лікоть. Рука здригнулася, тарілка вислизнула з товстих пальців негідника, впала й розліталася на десятки скалок, а кухар ледь не врізав мені рушником по обличчю. Вчасно схаменувся – тітка поруч, його м’ясисті губи розповзлися у вдаваній широкій усмішці:

–  Нічого страшного, я відріжу новий шматок.

–  Дякую, Понтусоле, пізніше. Мені, справді, ніколи, –  й тітка вийшла з кухні.

–  Корова! –  рявкнув він на мене. –  Швидко прибери, а то зараз розтягнуть по всій підлозі!

– Як скажете, шефе! – я раділа. У трутня нічого не вийшло. Так ось де він ховає зілля. Треба за ним простежити і викрасти пляшечку.

План у моїй голові визрів миттєво, картинка склалася. Почекай, гад, буде тобі і таверна, і на таверну! Я швидко прибралася і вислизнула на задній двір, витягаючи на ходу магоптаха.

– Кхибро, якщо ти ще в гуртожитку, запитай у Міша, Миша або хлопців сонні краплі або зілля. У мене є план щодо дармоїда, – і додала адресу, – магічна академія, Кхибрі Юрз, – проторохтіла я і підкинула птаха вгору.

– Ти знову прохолоджуєшся? – почувся за спиною голос кухаря.

Хвала богам, що встигла відправити повідомлення!

– Щось термінове? – я запитала якомога стримано, щоб у горе-кухаря не виникло жодної підозри.

– Мерзенне дівчисько! Ти думаєш, якщо це твоя рідна тітка, то тобі все можна?!

– Здається, ви вже читали мені лекцію на цю тему. Чи хочете повторити? Право, не варто, я все запам’ятовую з одного разу. Краще поясніть, що сталося. Хіба мене тітонька шукала? Я не чула, – в будь-якому випадку краще прикинутися макітрою. Питання відпадають самі собою.

– Заткни свою пельку! До чого тут твоя тітка?!

Я кліпнула оченятами, відкрила рота і підійняла брови. Мені часто говорили, що з таким виглядом я схожа на наївну дурепу. Час надягати маски! Нехай я краще буду дурепою і хамкою, ніж розумницею, яка щось замислює.

– Як? Невже мені здалося? Ви… ви… ви ж в неї закохалися, чи не так? Ви так до неї залицяєтеся. Хіба ні? Чи мені здалося?

Кухар крекнув. Такого повороту подій він не очікував, і почухав ріденькі волосинки на лобі, поправляючи ковпак.

– А що, це так помітно? – його голос дивним чином потеплішав.

Нумо, вішай локшину, я вуха приготувала!

– Звичайно. Це складно не помітити. Вибачте, що з пирогом так вийшло. Я ненавмисне.

– Дрібниці, – зітхнув трутень. – Шкода, що твоя тітка ніяк на мене не реагує. Тільки дякує, – удавано зітхнув він.

– Потрібно бути активнішими, – повторила я слова бандита. Дармоїд здригнувся, немов я шмигонула його по філейній частині лозиною.

– Думаєш?

– Звичайно! – з запалом підтримала я його. – Подаруйте їй квіти, обов’язково незабудки – це її улюблені. Приготуйте романтичну вечерю, запросіть на прогулянку під місяцем. Моя тітка дуже романтична натура. Головне – покваптесь. Хто зна’, може до неї підбиває клинці хтось заможній. Купець якийсь чи ельф, – продовжувала брехати я.

Кухар дістав записник і записав усе, про що я говорила. На словах про ймовірних залицяльників він скис, як торішній квас, про який забули у льосі.

– Тільки, це, коли будете залицятися, переодягніться. Ну ж бо! Вона має бачити у вас не тільки шеф-кухаря, а й чоловіка. І ще – не забудьте про одеколон! Тітка дуже любить, коли від чоловіка гарно пахне дорогими парфумами. Краще щось солодке, вона прихильниця ванільних та фруктових запахів.

– А ти можеш бути милою, – явно щось підраховуючи в голові, пробурмотів Понтусоль і записав усі мої настанови. Та до Горпини не ходи – рахував в яку монетку обійдеться йому побачення!

– Я за тітку Палажку переживаю, – тепер вже удавано зітхнула я. – Вона у мене жінка самотня, красива. І ще легко могла б вийти заміж. А ви для неї – просто ідеальна кандидатура. Вона – хазяйка таверни, а ви – шеф-кухар. Погодьтеся, це ж – бездоганно!

– Так-так, так-так, – очі дармоїда загорілися. Напевно, ділив шкуру ведмедя, якого ще навіть не вполювали.

Я ж раділа: наживку проковтнув, як пити дати, не сьогодні-завтра втілить мій план у життя. Сьогодні навряд чи – собачі бої, та й ледацюга не встигне підготуватися. Чи дарма записував мої одкровення? Схоже за все, що завтра кинеться у вир почуттів і поплентається на побачення. Я на мить уявила, як він одягає труси-шаровари в синю квіточку, поливає себе одеколоном з голови до ніг, одягає костюм, і з букетом в руках веде її на прогулянку під місяцем.

– Гаразд, Руто, або як там тебе?

– Рута, – підтвердила я.

– Іди в зал, працювати нікому. До речі, де твоя подруга запропастилася?

– Їй стало погано, вона прийняла ліки. Щойно їй полегшає, вона одразу ж спуститься до зали.

– Якщо вона симулює, то я їй задам! – пригрозив трутень.

– Що ви, Кхибра не така! – гаряче заступилася за подругу я.

– Гаразд, я сьогодні добрий, – він розплився в мерзенній усмішці. – Іди до зали, не заважай мені думати!

Я, єхидно посміхаючись, забігла в таверну. Ну-ну, нехай обміркує план! Я повісила ще одну медаль собі на шию. Дякую тобі, бабусю, це ти мене навчила бути спостережливою. «Іноді люди самі себе видають, навіть не здогадуючись про це», – говорила ти. Цього пройдисвіта навіть підштовхувати до прояву підлої личини не довелося, а вже після підслуханого, так і поготів.

Боягузливий, бридкий, мерзенний, жалюгідний дармоїд! Невже ти не здогадуєшся, що тебе використають як ганчірку і викинуть? Ти не потрібен! Щойно бандити отримають доступ до таверни, то найімовірніше приставлять ніж до горла, і ти, як шовковий підпишеш усі документи й віддаси їм добровільно все майно, не тільки таверну, якщо, звісно, воно в тебе є. Тебе тут же на ремені поріжуть, а потім і тітку зі мною на додачу.

Я стикалася у житті з бандитами. Якось до нас у корчму завітала банда Базиля – місцевого ватажка зграї злодіїв. Що вони в нас забули – не знаю. Вони ніколи юрбою не ходили. Скоріше за все, призначили комусь зустріч. Бо замовили по кухлю пива і все. Мене батя відправив на кухню допомагати. Це тепер я розумію, що від гріха подалі. На вигляд Базиль – звичайний чолов’яга, кривий на одне око. Зате другим міг запросто до стінки припечатати. Чого гріха таїти, сам голова його побоювався. Пізніше, вже після цієї зустрічі, Базиль викрав вагітну дружину голови. А йому поставив умову: він їх не бачить і не чує, а натомість його дружина зі спадкоємцем або спадкоємицею – живі й здорові. Погодитися-то він погодився, але в поліцію банду здав. Інакше, що це за голова, який іде на змову з бандитами? Та й сам по собі дядько Кіндрат непоганий чоловік, а ось сина нормальною людиною виростити не вийшло. Та годі, щось я занадто заглибилася у спогади.

У залі було повно народу. Букмекери курили трубки й приймали ставки, записуючи їх у заяложені товсті книжки замість дошок з крейдою. Дим стояв коромислом. Доводилося періодично відчиняти вікна і двері, щоб впустити свіже повітря. Люд лаявся, палко сперечався, діловито обговорював псів і пив пиво, а хто й міцніше чим не гребував. Я краєм ока помітила пана Флюна, який теж щось обговорював з якимось гномом. Я ще раз обдивилася залу і запримітила, що біля дальньої стіни в самому кутку сидить Красунчик. Його я впізнаю з сотні, навіть якщо на ньому буде надітий мішок! Те, як він тримається, трохи задерши голову і зверхньо поглядаючи на інших, – з потрохами його видає, наче він принц або ельф, а не злодій. Ніякий каптур або капелюх не приховають цього. Я посміхнулася і рушила до нього, нічого просто так штани протирати, таверні потрібен прибуток.

– Замовляти щось будеш? – байдуже кинула я.

– Ні, я на друга чекаю, – позіхнув він і хотів відвернутися, але не від мене, і не сьогодні.

– На вулиці чекай. А тут потрібно щось замовляти. Не хочеш – вимітайся. І без тебе народу повно. А ти цілий стіл займаєш.

Він злегка відсунув каптур і в карих очах спалахнули золотисті іскорки.

– Ти що, зовсім мене не боїшся?

– Що мені тебе боятися? Я зі злодіями не розшаркуюсь. Так що замовляти будеш?

– А якщо замовлю щось, у кухоль не плюнеш?

– До твого рівня не впаду, не переймайся.

Я схрестила руки на грудях і виразно подивилася. Він дивився мені в очі, я йому. Не відводячи погляду, я сказала:

– У витріщалки довго будемо грати? Ти туточки не один. Або замовляй, або провалюй, а то Ліма покличу, він допоможе.

Красунчик поцокав язиком.

– А ти норовлива!

– Я ще й вмазати можу, – нагадала я йому недавню пригоду.

Він розреготався. Ага, давай, старайся, зачаровуй. Поводиться як портова дівка: голову закидає, шию показує, ти ще локон почни на палець намотувати та губи кусати. І я відразу в тебе закохаюся. Прямо, не сходячи з цього самого місця. Але він вдався ще до дешевшого трюку – висунув кінчик язика і злегка облизав нижню губу, немов пити хоче.

– Пива? Пуншу? Настоянки? Може, вина? – я покликала на допомогу «дурнюню Руту», яка все розуміє буквально.

– Вина. Найсолодшого. І найміцнішого.

– Є з гномської винокурні Валгса.

– Кажуть, що в Боровиковому епідемія холери була, – примружився злодій, – хтозна, раптом ти мене отруїти хочеш? Винокурні ж там, правда?

– Припини кокетувати. Хотіла б – отруїла. І пропонувати нічого не стала б.

– А ти небезпечна, – він розтягнув губи в єхидній посмішці. – Мені подобаються такі. Навіть уявляю, що такі гарячі штучки витворяють, скажімо, на сіннику.

– Дешево, Красунчику. Не поведуся. Минулого разу ти казав протилежне. Запам’ятай: я терпіти не можу людей-флюгерів.

– Флюгерів? – він підійняв праву брову. – Це як?

– А так: сьогодні в них одне на думці, а завтра – інше. Вино принесу, а клинці будеш підбивати до продажних дівок! І приготуй півтора срібняки. Хтозна, замовити – замовиш, а потім змиєшся!

Цього разу він заіржав як той жеребець. Я не стала чекати відповіді, розвернулася і пішла до Ліма. Повернулася з невеликим пузатим глечиком і чаркою. Красунчик із лукавим прижмуром дивився на мене з-під чубчика смоляного волосся. Між пальців він крутив дві срібні монети. Я поставила перед ним глечик з чаркою і простягнула тацю.

– Гроші.

Красунчик поклав монети й дістав ще дві.

– Решти не треба. А це – відшкодування, за пригоду в диліжансі, – вищирився він.

Я не з тих панянок, які почнуть відмовлятися і червоніти зі словами: «Що ви, не треба». Тож, забрала свої дві монети й сховала у кишеню спідниці.

– А решту?

Красунчик мало не похлинувся вином.

– Яку «решту»?

– Таку. Те, що ти з дружками у мене поцупив. Ви ж тітці їжу з мого кошика пропонували, так? І як угода, вдало пройшла? – тепер зубоскалила я.

– Слухай, як там тебе?

– Неважливо. Ти – злодій. І я не збираюся з тобою знайомитися. Допив? – я кивнула на глечик. – Звільняй місце. Нагадую: сьогодні собачі бої, багато народу, а ти цілий стіл займаєш. Оночки двійко гномів шукають місце, тож поквапся.

Батя мав рацію, я буваю грубіянкою. Але злість у мені зараз не те що вирувала, а кипіла. Це скільки нахабства треба мати, щоб так поводитися.

– І запам’ятай на майбутнє...

Його обличчя різко спотворилося від гніву, він схопив мене за зап’ястя залізною хваткою.

– Це ти, дівко, запам’ятай на майбутнє: бійся шерехів у ночі. Хтозна, якщо ти зустрінешся на моєму шляху, жаліти точно не стану.

Його губи кривилися від злості, а очі метали блискавки. Я ні на мить не виявила свого страху. Зібравши всю волю в кулак, виплюнула:

– Ти – мерзенний розбійник. Злодій, який вдає благородного бандита. У ці ігри грай зі своїми дружками. А до мене не потикайся!

– А то що?

– Побачиш.

З-під кофтинки висунувся медальйон, Красунчик інстинктивно схопився за нього і одразу відсмикнув руку – на долоні красувався опік у формі краплі.

– Він таки зачарований?! Ти відьма?

Я гмикнула.

– Відьма. Бійся і тремти. – А йдучи від його столика, кинула: – І тримай свої загребущі руки якнайдалі від мене!

Я вибігла на заднє подвір’я і притулилася до стіни. Боги, ну хто мене за язик смикав? Свята Аргіно, відведи від мене біду! Замість того щоб мовчки подати вино бандиту, я полізла у пляшку. І що тепер? Так, насамперед оговтатись і подумати: що я можу змінити в цій ситуації? Здається, вже нічого. Стоп! Нічого чи здається, що нічого? Треба було не вимикати «дурнюню Руту». Вихід? – Напевно, є. Я можу увімкнути її, покліпати оченятами й звалити на те, що ми, жінки, дуже мінливі особи. Мить тому було одне на думці, а зараз – геть інше. Але щось усередині підказувало, що у випадку з Красунчиком це не спрацює. Зап’ястя, яке він стиснув своїм лапищем, досі нило. Не знаю, наскільки реально він погрожував, але поки що немає сенсу боятися. Чи є?

Якщо його подільник має намір відібрати в тітки таверну, то й Красунчик, скоріше за все, не зупиниться ні перед чим. Мене просто вб’ють. Піти у поліцію? І що? У мене немає жодних доказів. Чула голос, але не бачила, хто говорить. Мене відразу відправлять у притулок шалих. Ні, рано звертатися до поліцейських. Які ще є варіанти? Розповісти Альгу з друзями? Вони мене самі потягнуть у відділок. З ким краще порадитися? З тіткою? Ні. На її плечах і так усе тримається. До того ж вона під чарами цього придурка. З батьком? Він мене відправить у Глоск. Ех, як шкода, що бабусі більше немає! Тільки вона могла б мені зараз щось слушне порадити. Стоп! Потрібно знайти ельфа! Якщо він знав мою бабусю, то, можливо, зможе мені допомогти. Як-то кажуть – дружба не іржавіє. Завтра ж відправлю магоптаха Скріраніелю! Сподіваюся, що він у Ситові.

За роздумами мене застала Кхибра. Вона вийшла з-за рогу таверни в темно-коричневих штанах і такій самій сорочці. На плечі накинутий плащ із каптуром. У такому одязі дуже легко злитися з натовпом.

– Ось ти де, а я в залі тебе шукаю! – весело защебетала тролиця й стала як вкопана, глянувши на мене. – Що сталося, Руто? Тільки не кажи, що упир ожив, тобто, його знову підійняли...

– Гірше, – згаслим голосом сказала я.

Кхибра зблідла.

– Я просто дуже боюся нечисті.

– Угу, я вчора це помітила, коли ти гамселила качалкою Зурмса.

– За тебе злякалася. А коли ця тварюка мене приклала, знаєш, як я стукнулася об ту кляту фею? У неї, по-моєму, друга рука відлетіла.

Я уявила цю картину і розреготалася, Кхибра, дивлячись на мене, теж засміялася.

– Ось значить, як ви працюєте?! – почули ми за спинами голос трутня. – У залі повно відвідувачів, Лім зашивається, а ви прохолоджуєтеся та іржете?!

– У нас коротка перерва, – на цей раз Кхибра заступилася за мене. – Уже повертаємося.

– Вже будьте так люб’язні, будьте ласкаві повернутися до робочих місць! - глузував Понтусоль. – Дармоїдки!

Мені хотілося крикнути: «Від дармоїда чую!», але прикусила язик. Коли ми увійшли до зали, Лім кивнув у бік Красунчика і сказав:

– Гість за дальнім столиком хоче зробити замовлення.

Я кивнула Кхибрі, щоб йшла вона. З мене на сьогодні досить спілкування з ним, зап’ястя досі болить. А сама вирушила в іншу залу, де вечеряв пан Флюн. Гном сидів зі спантеличеним виглядом і без апетиту їв ковбаски.

– Високоповажний пане Флюне, ви щось будете замовляти? – своїм запитанням я вочевидь висмикнула гнома з роздумів.

Він коротко глянув на мене і зніяковів.

– Я вчора вам зайвого наговорив, панно Руто. І дуже непристойно поводився. Ви вже вибачте мені.

– Вибачення прийнято, пане Флюне. То ви будете ще щось замовляти?

Гном усміхнувся в мідну бороду.

– Сьогодні я без алкоголю обійдуся. Морсу, будь ласка.

– Журавлинного, медового, полуничного чи з брусниці?

– Брусничного.

– Чудовий вибір!

Я принесла йому глечик морсу. Поки обслуговувала інших відвідувачів, спостерігала за Красунчиком. І не повірила – Кхибра стригла очима, а він до неї залицявся. Ще трохи й безневинний флірт виллється в сумні наслідки. Треба рятувати подругу! Не встигла я подумати, як у таверні з’явилися хлопці з... паном Вікком! Оце так сюрприз! Я махнула рукою Кхибрі, але вона мене не помічала, вся розчинилася в чарах цього мерзотника. І тут мені спала геніальна думка. Я зробила знак, щоб хлопці з професором йшли за мною, і попрямувала до столу Красунчика. Тролиця була пурпуровою і світилася від щастя.

– Вибачте, що перериваю вашу змістовну бесіду, але у залі ніде чхнути, а ваш стіл майже вільний. – Я повернулася до наших: – Прошу, сідайте, будь ласка. Що будете замовляти?

Пан Грондер Вікк сів навпроти злодія і зазирнув йому в очі. Той заметушився, встав, накинув каптур.

– Уже йдете? – удавано захвилювалась я. – Невже вам у нас не сподобалося?

– Чому ж ні? У вас чудове вино, – він трохи забарився і кинув короткий погляд на Кхибру, – і прекрасне обслуговування.

Та сяяла, як новий золотий. А мені хотілося зняти з поясу качалку і відходити його по хребтині. Гаразд, із подругою я ще поспілкуюся. Красунчик, стримуючи лукаву усмішку, попрямував до виходу.

– Руто, – прошепотіла подруга, – я здається...

– Потім поговоримо, – осадила я її запал. Здається, тролиця образилася, але удала, що все гаразд. Просто якось дивно на мене зиркнула. Я повернулася до пана Вікка: - Вам щось принести?

– Мені, мабуть, чарку червоного тоснірського вина, а хлопцям легкого пива.

Я кивнула і потягла за собою подругу. Біля стійки я їй сказала:

– Кхибро, я не хочу непорозумінь. Не знаю, що цей гультяй тобі напатякав...

– По-моєму, ти просто ревнуєш, – тролиця скоса поглядала на вхідні двері, немов там мав зараз з’явитися бандит.

– Знай одне: це той самий Красунчик – злодій і бандит. Якщо ти думаєш, що, почавши зустрічатися з тобою, він зміниться, то боюся тебе засмутити – зроду злодії не змінювалися заради красивих дівчат. Ти виросла в харчевні. Невже тебе життя нічого не навчило?

Кхибра була схожа на відварений буряк.

– Злодій? – її голос здригнувся.

Я кивнула.

– Але він такий гарний, – видихнула вона.

– І користується цим. Злодій ніколи не стане чесною людиною, поки сам цього не захоче. – Я обійняла подругу. – Мила, я не хочу, щоб цей покидьок наругався з твоїх почуттів. Повір, він нічого не відчуває, ні до тебе, ні до мене. Він просто виконує те, що сказав його подільник. – І я у двох словах розповіла те, що не встигла розповісти, коли нас на подвір’ї застукав трутень.

Кхибра зойкнула, зблідла і перестала усміхатися. Вона лише дивилася повними смутку очима.

– Спасибі, Руто. Ти справжнісінька подруга. Присягаюся, що надалі буду обачнішою.

Я усміхнулася.

– Але я вже встигла наговорити зайвого Красунчику.

– Чому я не здивована? – тихо розсміялася тролиця. – Гаразд, після роботи поговоримо.

– І, це, візьмемо його на себе. Не вистачало, щоб ще й цього пройдисвіта вішати на хлопців, – запропонувала я.

– Згодна. З одним ми легко впораємося.

Я віднесла замовлення нашим, і сіла з ними за стіл, якраз навпроти пана Грондера. Він смакував вином.

– Руто, у вас просто талант знаходити пригоди. Та сувати носа у темні історії Ситова, – забарившись, сказав маг. – Викладайте, що у вас, – і клацнув пальцями, опускаючи полог німоти.

Я виклала все. Ну, майже все. Промовчала тільки про Красунчика і дармоїда, яких ми з Кхиброю вирішили взяти на себе.

– Самі розумієте, я не можу з цим піти в поліцію – мене ніхто не послухає. І якщо бандити, не ховаючись, орудують у місті, хтозна, можливо, у них є високий покровитель. А якщо він поліцейський? Як ви гадаєте?

Хлопці мовчки пили пиво й намагалися не дивитися у мій бік. Некромант витріщився на мене, немов побачив уперше. Чесно, мені було страшно дивитися в його чорний скляний протез. Пан Вікк же не поспішав відводити погляд, навпаки, здавалося, що він так пече, що аж до печінок доходить.

– Як для новоприбулої, майбутньої адептк