Ми йшли за Альгом, пересуваючись між новоприбулими й тими, хто відколовся. Двір гомонів всіма голосами: там лунав сміх, он там когось вітали, а далеченько хтось схлипував і одразу отримував пораду не впадати у відчай і приходити наступного року – всяке буває. Один хлоп з невеличкими ріжками клявся, що вступив з третього разу.
У животі зрадницьки бурчало – з цими пригодами я геть забула про обід. І ось, як завжди – недоречно, шлунок про це нагадав. Альгін озирнувся, уважно подивився на мене і, здається, все зрозумів.
– Ви з Кхиброю, напевно, зголодніли?
– А де тут у вас харчевня? – підбадьорилась тролиця.
– Їдальня, – виправив її Альгін. – Тільки навряд чи там зараз щось є. Й до того ж вони не годують абітурієнтів.
– Але ти ж адепт? – я не падала духом перехопити хоч пиріжок. На мить згадала про батьківський кошик і подумки знову розлютилася на злодіїв. От би він нам зараз став у пригоді! Але кошика нема. Я зітхнула: – Тобі чогось та й дадуть. А ми заплатимо.
Тролиця радісно закивала.
– Гаразд, спробуємо.
І ми рушили до двоповерхової будівлі, що знаходилася біля тієї, де ми заповнювали бланки. І навіщо їх було заповнювати? Усі запитання стандартні: народилася, навчалася, проживаєш, сім'я та інша нісенітниця. Кому це цікаво? Хоча, для зарахування, мабуть, потрібно. Не встигла я додумати, як увійшли до великої просторої зали. Всередині було прохолодно. Я б з радістю позбулась плаща, але кофтинка без ґудзиків. Я – добропорядна дівчина. І так наробила помилок у житті.
Ми з Кхиброю з цікавістю закрутили головами, роздивляючись навкруги, а Альгін поставив на лавку сумку і кинув:
– Чекайте, я швидко.
Я сіла на лаву і витягнула ноги, які просто гуділи від утоми. Кхибра всілася поруч. Стіни їдальні обплітали дивовижні ліани, з величенькими яскравими бузковими квітами. Я таких ніколи не бачила. Навіть у квіткарки Мільми в рідному Курчавому! А вона цікавилася дивними квітами – у неї росли кропив'яні троянди, які кусалися не гірше за стару кропиву, кучеряві фіалки – символ нашого містечка, леопардові лопухи, які цвіли вогненно-жовтими квітами, схожими на айстри. Але такого дива я не бачила – широке темно-зелене, майже чорне, листя з легкими перламутровими ворсинками й великі, як капустяний качан, квіти. Дива та й годі!
Зі стелі прямісінько у центрі висіла величезна люстра у вигляді восьминога. Щупальця простягалися усією залою. На них красувалися деактивовані магічні вогні. У нас у корчмі теж люстра з магічними вогнями, щоправда, не така велика і шикарна. І вигляд має звичайнісінький – колесо воза. Але вогні обходилися дешевше за свічки. Це вдома вночі ми ходили до вітру зі свічками. Тато так і сказав: «Ми на свічках розоримося. А для того, щоб окупити освітлення, потрібно підіймати ціни геть на всі напої та наїдки. Люди цього не зрозуміють. Та й пожежі мені тільки не вистачало». Тому я двічі на рік моталася до сусіднього Глоска, щоб зарядити амулети для вогнів. Там мешкав маг-артефактник.
Я і далі розглядала їдальню. Бруси обплетені іншими ліанами з жовтими смугастими квітами, а колони – з незвичайними, зеленими. Здалося, що вони штучні, тож не стрималася і підійшла роздивитися їх ближче. Квіти пахли тонко, як скибочка лимона. Коли я нахилилася, щоб понюхати одну з них, то отримала щигля. Я зойкнула, потерла ніс і вирячилася на ліану, не вірячи своїм очам. На ній сидів маленький волохатий чоловічок у синій довгій сорочці у смугастих штанях, підперезаний тонким паском, на маленьких ніжках – ладні черевики й невдоволено позирав на мене.
– Куди сунеш свій конопатий ніс, рудоголова? – сопучи, запитав він.
– Ти вмієш говорити?
– Ох, вже ж ці дітки! – пробурмотів чоловічок. – Скажи, що ти ніколи домовиків не бачила!
– Не бачила, – підтвердила я. – Перевертня бачила, лісовика бачити доводилося, а от домовика ніколи не бачила.
– Та щоб від тебе Акрідена відвернулася! Звідки ти така темна впала на мою біднесеньку голову?
– З Курчавого, – усміхнулася я.
– І що у вас там, домовики перевелися?
– Не знаю. Просто вони зі мною ніколи не розмовляли. Я їм у корчмі тільки кашку з молоком залишала.
– І з маслечком? – голос домовика затремтів.
– І з куснем цукру.
– Муфт, – усміхнувся він і простягнув маленьку ручку.
Я акуратно її потиснула.
– Рута.
До нас підійшла тролиця, їй стало цікаво, з ким я там розмовляю.
– Знайомся, Муфт, це Кхибра.
Він подивився на значну фігуру Кхибри і шанобливо вклонився:
– Дуже радий знайомству. А ви, дівчата, на який факультет вступили?
Я знизала плечима, мовляв, нічого особливого. Але Кхибра, напевно, так не вважала і з пристрастю вимовила:
– На факультет кулінарної магії.
– О-о-о-о! – голосок домовика затремтів від захоплення. – О-о-о-о! – повторив він знову. – Ви не уявляєте, як я радий! Рута, Кхибра... – домовик витягнув з-за пазухи носовичок і промокнув сльози що викотилися від розчулення. – Я так довго чекав цього дня, і ось він прийшов!
Я не відводила від нього здивованого погляду, а тролиця з гордістю випнула груди. І чим тут пишатися? Ну, магія. Але ж, якась кулінарна. А не магія вогню чи цілительська. Щоб можна було б одним рухом пальців вгамувати перевертня чи навіть упиря. Чому він так поводиться, наче у нас магія всіх королів на світі?
– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу. Я і в кімнатах приберу, і білизна у вас буде найкрасивіша, і шепну декому, щоб кімнату вам дали зі східного боку – будете прокидатися з сонечком. І прання вам влаштую, і заштопаю що треба. А натомість прошу зовсім небагато: кашки з молочком і маслом. Та ще, може, трошки солоденького. Бо люблю смаколики!
Я усміхнулася. От хитрун! Знає чим узяти! Я глянула на Кхибру, й ми одночасно кивнули, що згодні.
– От і чудово! Піду до кухарів, скажу, що в нас новий виток Спіралі!
І домовик зник. У цей час з’явився Альг із тацею, на якій стояв цілий полумисок салату з молодої капусти, гора хліба та глечик із кухлями.
– Ось, – винувато кивнув він, ставлячи тацю на стіл, – більше в них нічого немає. Салат, і той довелося чекати, поки нашаткують.
– Дякую, – хапаючи ложку і скибку хліба, сказала я.
Кхибра мовчки взяла ложку, наклала на хліб салат, зверху накрила другою скибкою і захрумтіла капустою в бутерброді. Ми з Альгіном ідею підтримали й зробили теж по бутерброду. Коли з салатом було покінчено, Альг розлив по кухлях морс, який ми із задоволенням випили.
– Де вони? – з кухні вибігли два кухарі і втупилися на нас.
– Ось, – з гордістю вказав на нас пальцем Муфт.
– Що ж ти, бовдур, не сказав, що панянки з факультету кулінарної магії? – грізно зсунув брови здоровань у великому ковпаку, і не зводив роздратованого погляду з Альга.
– Я не знав, що це так важливо, – прошепотів він, дожовуючи бутерброд із капустою.
– Чого вас тільки вчать? – обурився другий, щільний і широкоплечий кухар із білим пишним беретом.
– Міш і Миш, – відрекомендувалися вони. – Ми – брати.
– Дуже приємно, – я по черзі потиснула їхні міцні руки.
– А ви, так би мовити, колеги по цеху? – запитав Миш.
Кхибра кивнула.
– П'ятий рік тут працюємо, а про такий факультет не чули. Точніше, подейкували різне, мовляв, колись був такий. А от адептів ми ніколи не бачили. Приходьте сюди перед відбоєм, відсвяткуємо, – запропонував Міш.
Альгін здивовано кліпав очима.
– Ні, це ж треба! Я десять хвилин лаявся, щоб вибити для вас хоча б салат, а ви й пальцем не поворухнули, а вже запрошені на вечерю!
– Можеш прийти з ними, – усміхнувся Миш. – Знаємо вас, юних магів, наскачетесь по кладовищах, що потім вас самих за зомбаків вважають.
– Ти некромант? – голос Кхибри затремтів від страху.
– Ні, стихійник. Але на завдання іноді ходимо разом із некромантами. Практика потрібна всім.
– Що, і нам теж доведеться на цвинтар ходити? – жахнулася я. От не люблю я їх. Особливо там моторошно вночі. Того й дивись, вискочить вовкулака або упир і все, поминай як звали .
– Звісно, – спокійно відповів Альг. – Деякі трави для настоянок і зілля збирають тільки біля склепів. І тільки в перший день повного місяця. Іноді й болотними травами не гребують. А в Ситові є парочка цвинтарів із болотами.
Кхибра зблідла. Я, напевно, теж. Бо Альгін якось дивно на нас подивився.
– Та не бійтеся, – співчутливо посміхнувся Міш. – З адептами завжди куратор курсу. Поки що жодних нещасних випадків не було.
– Ключове слово «поки що», – вголос подумала я, а тролиця зблідла ще більше. Бідна, мабуть, щось в її житті сталося, раз вона більше за мене боїться кладовищ.
– Я упирів боюся, – зізналася вона. – І на цвинтар не піду. Я не піду вночі на цвинтар, – повторила вона.
– Гаразд, дівчатка, може вам це й не знадобиться. Я ж не знаю чого вчать на вашому факультеті. На першому витку Спіралі вас ніхто туди одних не відпустить, тож можете заспокоїтися. А там, якось воно буде, – підбадьорив нас Альг.
Ми подякували кухарям за обід. Я поривалася заплатити, але вони навідріз відмовилися брати гроші. Альг підхопив сумку, і ми рушили заселятися в гуртожиток.
– Вільних кімнат на двох немає, на першому витку – не передбачено! – сказала як відрізала комендант гуртожитку – величезна літня орчиця з хвостом сивого волосся на маківці. Звали її пані Чорра Гурс. – Є два місця у кімнаті на трьох і у блоці, – продовжила вона.
– А що таке блок? – поцікавилася я.
– Там живе шестеро адептів. По три в кожній кімнаті. Спільний душ на шістьох і туалет.
Кхибра незадоволено скривилася.
– І нічого носом крутити. Або так, або ніяк. Не влаштовує – можете зняти кімнату або будинок у місті. На що грошей вистачить.
Я зітхнула. Те що відбувалося, мені взагалі не подобалося. Схоже Муфт до комендантки ще не дійшов. Але робити нічого, треба брати що дають.
– Давайте кімнату на трьох, – сказала я, подумавши, що в блоці хоч і весело, але надто галасливо. Мені вдома вистачило сестер з їхніми сімействами, щоб ще й тут подібне чути щоранку.
– Ви житимете з Орсяною. Третій поверх, кімната сто тринадцять. Муфт принесе все необхідне.
Ми покивали, взяли ключі, й пішли шукати кімнату. Я нап’яла на плече сумку, яку забрала в Альгіна – скільки можна носитися з нею? Він, щоправда, протестував, але я наполягла на своєму. Дякую, і так надмірно допоміг.
– Кхибро, а де твої речі?
Тролиця потупилася і сказала, що все залишилося в камері схову на станції дракон-джета.
– Ти на драконі прилетіла? – вразилася я. Оце так пощастило! Не те що мені, ще й пограбували. На драконах, мабуть, такого не буває.
– Так, – усміхнулася Кхибра. – Моє рідне місто – на острові Гір Що-Дзвенять. Грифони хоч і можуть літати на такі відстані, але з часом диліжанс стає надто важким для них, полегшувальні амулети не справляються з такою відстанню. Вішати ще – виллється у золоту копієчку. Політ дуже довгий. А на дракон-джеті через три години вже в Ситові.
Ключі не знадобилися – двері були відчинені навстіж. Туди якраз чотири хлопці вносили шафу. Керувала ними красуня зі шкірою кольору першого листя і карамельним волоссям. Її великі очі кольором були схожі на перезрілі темні сливи. Дріада, дитя лісу. Я кілька разів бачила їх на ярмарку. Такі тендітні та стрункі, немов молоденькі верби.
– Трохи лівіше, тепер трохи правіше. Та-а-ак. І ще трохи. Ось сюди, під цю стінку. Чудово!
– Можна розраховувати на поцілунок? – поцікавився один із хлопців.
– А як же! – дівчина послала йому повітряний поцілунок.
Друзі «щасливця» дружно заіржали.
– Дякі, хлопчики, ви мені дуже допомогли, – дріада дала зрозуміти, що пора йти.
Гамірливі хлопці, дружньо вийшли з кімнати. Щоправда, на порозі трохи затрималися й байдужо подивилися на нас із Кхиброю. Потім бурхливо обговорюючи зовнішність дріади, пішли кудись коридором.
– Оце так зустріч! – почувся за спиною знайомий дівочий голос.
Я озирнулася і побачила Ю. Вона перевдяглася в легкі штани й таку саму кофтинку. На шиї Ютари красувався золотий кулон у вигляді ікла звіра з прикрашений безліччю дрібних діамантів. Він висів на тонкому, але досить міцному золотому ланцюжку. Як же, знаменитий торговий дім «Лу-Акарія»! Декілька родів гномів та ельфів об'єдналися в одну артіль і створювали чарівної краси ювелірні вироби. Їх могли дозволити тільки дуже заможні люди. Багатії, яких в столиці мешкало безліч.
Якби мені закортіло щось з прикрас, то прийшлось би збирати гроші кілька років. Тоді б купила простеньку каблучку чи кулон-крапельку. Але, як вважала моя матуся – то дарма витрачені гроші. Тож усі, хто мав достаток нижче середнього, ходили повз вітрини й лише милувалися. Особливо жінки. Це не жарти – віддати за тоненький браслет з перлиною три тисячі золотих! Хоч і витончена робота, й перлина лежить у мушлі, що закривається. А сережки зі смарагдами, в яких грала усіма відтінками зелень Гаю Волхвів, коштували двадцять три тисячі! Я бачила їх у журналі мод. Ювеліри ніколи не заощаджували на тямущих художниках, тому мальовнича проєкція сережок мала ідеальний вигляд.
Мама мене застала якраз у той момент, коли я стояла зі сторінкою «Модного Ситова», приклавши її до свого вуха, і милувалася собою у дзеркалі. Як би вони личили кольору моїх очей! Вона не стала мене лаяти, а тільки сумно зітхнула. Воно й зрозуміло, яка жінка не любить прикраси? До того ж якщо вони зроблені з бездоганним смаком!
І ось, на шиї цієї модниці красувалося чудове творіння ювелірів «Лу-Акарії».
– Невже вступила? – Ю не зводила з мене зацікавленого погляду.
– А ти гадаєш, завітала до тебе у гості? Уяви собі! – пирхнула я. Мені не сподобався її тон.
– І на який факультет? Сподіваюся, не бойової магії? А то, якщо ти підстрибнеш, перекинешся та приземлишся, то від землетрусу академія завалиться! – вірана розсміялася, дивлячись мені прямісінько в очі. При цьому погляд залишався колючим і холодним. Цікаво, що я поганого зробила цій перекиданці?
– У нас рідкісний факультет, – втрутилася в розмову Кхибра.
– Справді? – удавано похитала головою Ю. – І який же?
– Кулінарної магії! – тролиця з гордістю подивилася на неї, а Ютара заходилася зо сміху.
– Ой, не можу! Факультет казана та ополоника! – та раптово замовкла. – Немає такого факультету. Не брешіть! Мабуть, у цілителі вас взяли, більше ви ні на що не здатні!
– А що поганого в цілительстві? – до нас підійшла дріада. Вона відкинула за спину довгу, майже до підлоги косу. – Коли тобі живіт скрутить або упир покусає, то куди побіжиш? Правильно, до цілителів. – А потім примружила сливові очі й додала: – Звісно, якщо встигнеш.
– Та щоб тебе Маруна забрала! – зло кинула Ю і вишкірилася, показуючи ікла. – Мене ще жодного разу ніхто не кусав.
– Може, варто спробувати? – сардонічно зауважила я. – В організмі відбудеться обмін отрутами. Може, і язик коротшим стане.
– Я це запам'ятаю, королева каструль, – прошипіла вірана і, щосили тупнувши, втекла кудись вниз.
– Дякую! – повернулася я до дріади. – Рута.
– Орсяна, – усміхнулася дівчина.
– А я Кхибра, – простягнула їй руку тролиця.
– Ми твої сусідки. Ти теж з першого витка?
– Ні, – усміхнулася дріада, – я перейшла на п'ятий. А чому ти в плащі академії? Перевелася? Де навчалася? У Леовардії чи погодниця?
Я збентежилася, а потім плюнула на все і розповіла, як дістався мені цей плащ. Дівчата довго реготали над пригодою.
– Пощастило мені з сусідками, – затамувавши подих, сказала Орсяна, – з вами не знудишся.
Ми увійшли до кімнати й почали обдивлятися. Кімната виявилася досить просторою, три ліжка стояли біля стін. Між одним і другим якраз розташувалася шафа, яку вносили хлопці. Біля вікна – стіл, за яким ми всі втрьох спокійно розмістилися б, якщо потрібно було б виконувати завдання. Біля нього – вузька шафа з посудом. За потреби стіл легко перетворювався на обідній.
– Я все одно завтра на практику їду. Тож, кімната у вашому повному розпорядженні. Половина шафи – моя, решта – ваша. Вибачте, але в мене занадто багато речей, – знизала плечима Орсяна.
– Далеко на практику? – запитала Кхибра.
– У Боровикове. Кажуть, там вирує епідемія. От ми з групою їдемо з'ясовувати, звідки що взялося. А заразом і жителів лікуватимемо. А ви, виходить, вступили на кулінарний?
– Ага, – підтвердила я, витягуючи з сумки рушники й халат. – Кажуть, що багато років на цьому факультеті не було адептів.
– Цікаво, – дріада замислилася. Вона трохи помовчала, а потім видала: - Ви знаєте, а це знак!
– Тобто? – не зрозуміла Кхибра, як і я.
– Просто в нас, цілителів, є така теорія: якщо дуже довго чогось не було, а потім з'явилося, значить, настає час великих змін.
– В академії? – чому вона говорить загадками?
– Не тільки, – Орсяна ухилилася від відповіді. – Не буду стверджувати, мені пари в оракула Мерідет хоч і подобаються, але в мене поки що слабкі здібності до віщування. Тому точно не скажу. Але зміни будуть, це я вам гарантую.
– Тільки не напитати собі біди, – позіхнула Кхибра.
– Я в душ, – я склала плащ і взяла рушник.
Із розкритої на грудях блузки показався бабусин медальйон. Орсяна втупилася на нього і, не зводячи очей, запитала:
– Який цікавий! Звідки в тебе це?
Мене добряче дістали загадки. Сьогодні вдруге я чую це безглузде запитання.
– Це бабусин медальйон. Вона мені його подарувала. До речі, ти не перша, хто ним зацікавився.
– Хто ще? – Мені здалося чи голос дріади був схвильованим?
– Ельф. Зараз згадаю його ім'я, хоча... ні, не згадаю. Занадто мудроване. – Тут сяйнула думка, що він дав мені свою візитку. Я порилася в сумці. Візитка опинилася у внутрішній кишені. – Скріраніель, – прочитала його ім'я.
Дріада тихенько розсміялася.
– Моя мама з ним товаришує. Він хороший. Йому можна довіряти.
– Тобто? – не зрозуміла я.
– Краще зніми та сховай медальйон, щоб ніхто не бачив, – порадила Орсяна.
– Не можу, – зітхнула я. – Це пам'ять про бабусю. Я його ніколи не знімаю. Це мій оберіг.
– Тоді носи його під одягом. І не світи в незнайомих місцях.
– Чому? Може, досить говорити загадками? – Якщо чесно, то мене почало це дратувати: всі намагаються виглядати розумними. Одна я дурнюня, яка наївно кліпає очима.
– Зірвуть і здадуть у ломбард.
– А якщо ні?
– А вже намагалися?
Про випадок з Красунчиком я вирішила промовчати.
– Ні, але я можу врізати качалкою проміж очей.
– Ти бойова дівчина. Але Ситів – не тільки місто можливостей, а й небезпек. Справа твоя, але я б краще не хизувалася такою коштовною річчю. Не ображайся.
Я кивнула.
– Все гаразд, я не ображаюся. А тепер, вибач, я в душ.
– Звичайно!
Я зняла черевики та поставила їх біля входу. Пресвітлі боги, як же приємно нарешті роззутися! Після всіх пригод – це таке щастя розім'яти пальці на ногах. Підлога в душі виявилася шорсткою і теплою. У кутку праворуч стояв величезний бак, на ньому – пузата колба з якоюсь дивною істотою всередині. Колба була закрита магічною печаткою. Істота байдуже глянула на мене і... згорнулася клубком. Я виглянула за двері.
– Орсяно, там якесь чудовисько в колбі. Твоє?
– Ой, забула попередити: це вогняний кружляк. Тільки маленький. Їх наші майбутні маги вогню створюють. Гріти воду магією – небезпечно. Ось вони й придумали таку штуку. Бак нагрівається дуже швидко, гаряча вода майже завжди однієї температури.
– А колба не розіб'ється?
– Ні, вона зі скла, що не б'ється. Спокійно купайся, все в нормі. Тільки не намагайся зірвати печатку. Це, справді, небезпечно.
Я зачинила двері й з задоволенням стягнула з себе брудний одяг і відкрила воду. По спині й плечах побігла гаряча вода. Я заплющила очі від задоволення і почала намилювати мочалку.
Після душу я почувалася немов заново народженою на світ. Дріада вже помчала у своїх справах. А Кхибра одразу ж після мене потупотіла в душ. У куточку тихенько покашляли.
– Муфт! – зраділа я.
– Агась, – відгукнувся домовик. – Як з обіцянкою – приніс гарну постільну білизну, – він кивнув на ліжко два комплекти. – Щоправда, посварився з пані Чоррою, але не біда. Оркиці зла довго не тримають. І це, як його, ви вибачте, що не встиг попередити, справ багато, а я один.
– Дякую, Муфте.
– Скажи, а я заслужив хоча б цукерку. Хоч маленький льодяничок?
Я зітхнула і розвела руками:
– У мене все вкрали. Батьки зібрали повний кошик харчів, а грифон-диліжанс пограбували.
– Оце так горе! Бідолашна! – сплеснув маленькими рученятами домовик.
– Слухай, я все одно зараз поїду до тітки Палажки у таверну. От звідти принесу тобі смачненького.
Муфт підскочив і обняв руками мою долоню.
– Ти така добрюсінька! – він сяяв наче новий золотий.
А я не втрималася і погладила його по кошлатій голові. Від чого домовик притулився до мене щічкою і хіба що тільки не муркотів як кіт.
– Пухові ковдри ближче до середини калитника дістану.
– Дякую, – я знову погладила його по голові.
З душу вийшла Кхибра, загорнута в рушник. Муфт зніяковів і зник. А ми вирішили трохи поспати. Що й казати, а дорога з подальшим вступом неабияк нас вимотали. Не встигла лише покласти голову на подушку, як одразу ж вирубилася. Прокинулася від стуку у двері. І довго не могла зрозуміти, де я і що зі мною. А коли дійшло, то, позіхаючи, пішла відчиняти. Кхибра спала як ні в чому не бувало.
– Ну ви й даєте хропака! – у кімнату зайшов Альгін. – П'ятнадцять хвилин стукаю і не можу добудитися.
– Вибач, втомилися. І тихіше, Кхибра спить.
– Та годі. У тролів дуже глибокий сон.
Я подивилася на Кхибру: вона лежала на боці й солодко сопіла. Я зрозуміла, що Альг має рацію.
– Ти до тітки в таверну будеш їхати?
– Так.
– Я з тобою.
Я усміхнулася. Ні, хлопець мені безумовно подобався, але до тітки я з ним не піду. Вона в нас жінка ділова й хвацька, не вистачало, щоб з порога сватати почала. Ні-ні, це нічим хорошим не закінчиться. Мені одного зірваного заміжжя вистачило.
– Дякую, Альге. Ти мені дуже допоміг. Плащ я поверну, щойно випру. Без нарікань, але до тітки поїду сама.
– Упевнена?
– Абсолютно.
– Тоді, я тобі знайду нормальну підводу з чемним кучером, а не таке ж непорозуміння, з яким ти їхала вдень.
– Згодна, – посміхнулася я. – А тепер, будь ласка, вийди. Мені потрібно переодягнутися.
– Гаразд.
Я швидко перевдяглася у чисту спідницю і кофтинку. Розчесала волосся і заплела в тугу косу. Дістала з сумки гаманець, витрусила з нього п'ять срібняків і поклала на місце. Трохи подумавши, я повісила на пояс свою дорогоцінну качалку. Хіба мені було мало пригод? Як кажуть – бережи вуха, бо вкусить муха! Кхибрі я залишила записку, щоб не хвилювалася, і поклала поруч, на подушку.
Альг примружився, дивлячись на мене і присвиснув.
– А качалка тобі навіщо?
– Від шанувальників відбиватися, – пожартувала я.
– І багатьох відбила? – сказати, що він був спантеличений, не сказати нічого.
– Досить. Альг, та не дивись на мене так! Я в батьківській корчмі не один рік пропрацювала. А з чоловіками складно. Особливо з тими, що напідпитку.
– І не кажи. Ви з нами завжди так: спочатку по щічках гладите, а потім качалкою прикладаєте.
– Ой, не мели дурниць! Біднесенькі! Усі поки тверезі – різні. А як очі позаливають – стають однаковими. Спочатку пісні співають, потім плачуть, а потім руки розпускають та у бійку лізуть. Я надивилася стільки всього, що можу з першого погляду сказати, як хто поводитиметься, коли нап'ється.
– І про мене скажеш?
– До Горпини не ходи!
– І як же я буду поводитися? – хитро примружився Альг.
– Дрихнути будеш без задніх ніг.
– Вгадала! – реготнув хлопець.
– До речі, мені потрібно магоптаха батькові відправити. Де тут найближча пошта?
– Недалеко, я покажу.
Ми вийшли з гуртожитку і попрямували до брами.
Пошта виявилася поряд. Я купила жовтого магоптаха, наговорила йому, що зі мною все гаразд, щоб батьки не хвилювалися. Щоправда, про вступ до академії поки що промовчала, як і про те, що до тітки теж ще не доїхала. Я підкинула магоптаха якомога вище, і він немов розчинився у повітрі. Альгін промовчав, із запитаннями не ліз, за що я була йому дуже вдячна. Я забрала решту, і ми пішли шукати підводу.
До тітки приїхала надвечір, коли сонце вже хилилося до заходу. Я окинула поглядом таверну «Клич вепра» з вулиці. Прекрасна, що й казати! Це не батькова корчма! Поруч крита конов'язь, до якої прив'язані три коні; сарай і ще якась госпбудівля. Нова, раніше її не було. На другому поверсі подекуди у вікнах горіло світло – значить, є постояльці. Це добре. Постійні винаймачі – стабільний дохід. Я рішуче штовхнула двері й увійшла всередину.
Таверна зустріла гучним гомоном. За міцно збитими столами сиділи гноми і люди, пара орків біля вікна про щось неголосно перемовлялася своєю мовою. Вгорі висіла велика люстра у вигляді сонця – на променях розгоралися магічні вогники. На стінах біля столів – світильники з такими ж вогнями. На другий поверх вели широкі добротні сходи, сходинки теж освітлені магічними світильниками. Молода дівчина носилася між столами з тацею в руках. Вона ставила перед відвідувачами замовлення: у більшості – алкоголь, і забирала брудний посуд. Вигляд у неї був змучений, схоже, їй нездужало.
Я схвалила широкий шинквас, за ним сидів чоловік у сірому плащі з капюшоном і щось помішував ложкою у великій мисці. Я підійшла до шинквасу і всілася на дубовий стілець. Переді мною одразу ж постала статна приваблива жінка з вогненно-рудим волоссям, як у мене, і таким самим веснянкуватим обличчям. Щоправда, її шкіри вже торкнулися перші промені жаркого сонця. І їй дуже личила легка засмага. Мабуть, вона достатньо часу проводила на вулиці. Жінка втупилася в мене, наче бачила вперше у житті.
– Ну, здрастуй, пропажа! – привіталася тітка Пелагея.
– Моє вітаннячко, тітко Палажко! – я ледь стримувала тремтячий з переляку голос.
– Батькові магоптаха відправила?
– Так, – почервоніла я.
– А мені? Мені можна було відправити? – суворо подивилася на мене тітка розумними світло-сірими очима. – Зранку собі місця не знаходжу!
Я потупилася. Щоки палали від сорому: про неї я жодного разу не згадала. А тут прийшла як ні в чому не бувало – вітаннячко з порога, я ваша небога!
– Тітонько Палажко, не злись, у мене була поважна причина.
– Он як! То ти в нас така доросла і поважна! Ну, ділися, яка ж? Чи не заміж ти дорогою сюди вийшла? – саркастично запитала тітка, уперши руки в боки.
– Ні, – почервоніла я, згадавши скасоване весілля. – До академії вступила.
– Отакої! До академії! Дозвольте запитати, панна Руто, моя дорогоцінна небога, на який же факультет тебе взяли, га? – тон тітка так і не змінила, сарказм лився водоспадом. – Ти тепер хмари поглядом відганятимеш? Чи може хуртовину зупинятимеш?
– У мене Спіраль побачила рідкісну магію… про неї давно не чули… – я замовкла.
– А ти не мовчи, поділися з рідною тіткою! Що ж це за магія така, про яку ніхто не чув?
– Кулінарна, – буркнула я. Голова була готова втиснутися в плечі, а я сама, провалитися крізь землю від сорому. Все-таки Ю мала рацію – факультет половника та казана. Хотіла справити враження, а вийшло навпаки.
Але тітка змінилася в обличчі.
– Повтори, що ти сказала? – здавлено запитала вона.
– Я вступила на факультет кулінарної магії, – мало не пошепки відповіла я.
– Хазяйко, може ти спочатку розплатишся зі мною за продукти, а потім будеш вирішувати сімейні справи? – сказав чоловік, що сидів поряд. Його голос мені здався до болю знайомим.
– Повтори що ти сказав? – гучним від здогадки голосом, який раптово прорізався, спитала я.
Чоловік обернувся, і я заклякла. Переді мною сидів той самий Красунчик. Рука сама потягнулася за качалкою, і я звичним рухом огріла його по голові. Красунчик явно не очікував такого перебігу подій. Охнувши, він звалився зі стільця. У таверні повисла гробова тиша. Усі відвідувачі втупилися на мене з тіткою.
– Ти що наробила, дурепо? – прошипіла тітка, з побоюванням поглядаючи на відвідувачів.
– Дай, вгадаю, що він тобі приніс? – І я перерахувала вміст свого кошика. – Він із подільником пограбував наш диліжанс! А цей кошик – мій! Батьки його збирали нам з тобою. Розумієш, нам? А в нього вистачило нахабства принести його тобі! – голосно заявила я.
Тітка кинула на мене короткий погляд, а потім комусь кивнула в глибині зали. До неї підскочив кремезний чолов’яга, закинув Красунчика собі на плече і вийшов з таверни.
– Де ти зупинилася? – швидко запитала тітка Пелагея.
– У гуртожитку.
– Повертайся туди. Завтра поговоримо. Тут тобі залишатися не можна. Верхи їздити вмієш?
Я кивнула.
– Конов'язь бачила?
– Так.
– Бери гнідого коня і скачи в академію.
Я забарилася.
– Швидко! Чого стоїш?! Йди геть звідси!
Я стрілою вилетіла з таверни. Тремтячими руками відв'язувала від конов'язі конячку. Хвала Акрідені, він був не розсідланий! Заскочивши на нього, я щосили вдарила п'ятами в боки й мало не впала. Конячка брикнулася, але я натягла вуздечку. В останніх променях сонця, я мчала з задертою спідницею Ситовим. Ех, не щастить мені з цими спідницями! Але не вередувати ж, благаючи дати дамське сідло! Та й не вмію я в ньому їздити. Просто потрібно купити декілька пар штанів.
Коса боляче била по спині, а я безоглядно мчала прямісінько у столичні сутінки. Тепер головне – не заблукати. Ех, даремно відмовилася від допомоги Альгіна! Гаразд, буде урок на майбутнє: пропонують – не відмовляйся.
