Раді Вас бачити!

Вранці Кхибра сказала, що приходив Герман, але толку з цього не вийшло аж ніякого. Після гарячого душу і подвійної дози сопільника я спала наче вбита. Навіть наревітися не змогла. Перелякана як і я тролиця, повідомила ще одну новину: на нас чекає розмова з некромантом. А точніше – мене. Вести бесіди після вчорашньої пригоди на цвинтарі взагалі ні з ким не хотілося. На Вальдека я була злюча. Навіщо було проводити дурні експерименти? Чому він не послухав пані Корру? Що за легковажне дитинство? Його ж попереджали на парі!

Апетиту не було. За сніданком ми всі сиділи мовчки. Я колупала молочну кашу.

– З’їж хоча б кілька ложок, – вмовляла тролиця.

– Не хочу. Шматок у горло не лізе. Я зачерпую кашу, а вона чавкає як лопатка в оці трупа.

– Фу! – відсунула від себе напівпорожню тарілку Білочка. – Руто!..

– Що Руто?! – розлютилася я. – Спасибі Вальдеку. Я ще довго пам’ятатиму і вигляд, і мерзенний запах небіжчиська.

Тепер відсунула тарілку Кхибра.

– Руто, ти як? – Герман підійшов до нашого столика і присів навпочіпки біля мене.

– Погано, – чесно сказала я. – Скрізь мертвяк ввижається.

– Я ж попросив вибачення, – винувато засопів Вальдек.

– І що? Це не тебе за ногу кусали.

– З мене досить, – відсунув порожню тарілку Рудик. – Ти тепер весь день будеш докоряти братові за те що трапилося?

– Вам нічого, а мені з цим жити, – голос зрадницьки затремтів, я підійняла на Германа очі, в яких вже бриніли сльози.

Він зітхнув, торкнувся моєї ноги.

– Підемо до Шрама, він на тебе чекає.

– Не піду, у нього болотний труп.

– Руто, він чекає на тебе в кабінеті, а не в лабораторії.

– А ти?

– Я проводжу й почекаю на тебе.

Ми вийшли на вулицю, Гера згріб мене і пригорнув до себе.

– Я дуже за тебе перелякався. Дуже.

Я лишень кивнула. Стало приємно від того, що поруч хлопець, якому не байдуже, що зі мною відбувається, який піклується і турбується про мене. Я вдихнула знайомий запах щастя, настрій повільно покращувався.

– Як зворушливо! – почувся за спиною знайомий голосок Зі.

Я й не подумала відсуватися, занадто багато честі.

– Рутко, кажуть, що вчора на тебе зомбі полювали на цвинтарному болоті?

– Люди багато чого говорять, – пробубнила я і все– таки відсунулася від Германа. Впевненість повернулась і я випалила: – Небіжчик тобою цікавився. Сказав, що дріади до природи ближче. А йому в болоті та-а-ак самотньо.

– Та йди ти зі своїми нікчемними жартами! – пирхнула Зіррілана і поспішила забратися.

– Авантюристка, – Герман поцілував кінчик носа. – Ходім, Шрам не любить чекати.

У кабінеті некроманта панувала напівтемрява. У старовинних свічниках горіли товсті зелені свічки, відкидаючи на темні, в тон меблів, стіни хитромудрі танцюючі тіні. На стінах мерехтіли руни і знаки. Здавалося, наче свічки тягнуться до них довгими темними пальцями. Грондер Вікк сидів у глибокому кріслі, оббитому темно-синім оксамитом. Збоку від столу стояла значних розмірів шафа. Мені навіть думати не хотілося про те, що в ній знаходиться.

Ніяких квітів. І навіть натяку немає на сонячне світло – важкі штори щільно закривали вікна. Можу з упевненістю сказати, що з боку вулиці були віконниці. На столі перед професором лежав справжній людський череп. У його очницях хижо виблискували великі карбункули. Шрам погладжував його немов кошеня. Бррр! Мене пересмикнуло. Пресвітлі боги, яка ж гидота!

– Сідайте, адептка Морошкіна, – кивнув він на стілець навпроти столу. – Ви, адепте Дакс, можете бути вільні. Дякую.

Герман кивнув і вийшов, а я сіла і похмуро втупилася на некроманта.

– Останнім часом ви відчували, що медальйон нагрівся? Або ще якісь аномалії?

Я згадала нашу поїздку на грифоні-диліжансі й хитнула головою.

– Було таке.

– Розкажіть, – відсунувши від себе череп, попросив некромант.

– Нащо це вам? – хоч я і вдячна за допомогу хлопцям, але тітчине застереження не виходило з голови. – Це моя родинна реліквія. Не ваша.

Здалося, що від моєї зухвалості Шрам отетерів. Принаймні череп, як мені здалося, грізно блиснув темно-синіми, майже чорними вогнями.

– Ви не декан, не ректор, навіть не мій куратор. Чому я маю вам про це розповідати?

Грондер Вікк мовчав.

– Я більше двадцяти років досліджую різноманітні артефакти. І ваш не виняток. Ви знаєте, що він частина великого артефакту?

– Так. Бабуся розповіла колись, – збрехала я.

– То як? Нагрівався?

– Було таке.

Гаразд, може не такій він і поганий. До того ж злодії не змогли його вкрасти. Я все як на духу розповіла.

Шрам не відводив уважного погляду. Якоїсь миті мені здалося, що у вставному оці спалахнув і згас темно-фіолетовий вогонь.

– А ще випадки були?

Я згадала про Красунчика і коротко розповіла й про нього.

– Цікаво, – знову присунувши до себе череп, сказав професор.

Я вагалася: варто питати чи ні. І все ж таки зважилася.

– Ви ж маєте стосунок до цього артефакту, чи не так?

Шрам мовчки блимнул оком, але промовчав. Він промовчав, а я ні:

– Схоже, хтось із банди Врадамара вкрав у вас Зірку Елххі та продав магу, який раз на рік припливає до бухти Семи Стихій? А може цей маг найняв бандита, щоб викрасти частину артефакту?

Карбункули спалахнули, як і мій медальйон, через що на помаранчевій блузці немов розтіклася кривава пляма. Рубін злегка нагрівся.

Пан Вікк лише важко видихнув.

– Можна поглянути на ваш медальйон?

Я потягла за ланцюжок рубінову краплю, укладену в колі, і простягнула йому бабусин оберіг, не знімаючи з себе. Карбункули знову спалахнули яскравим світлом, крапля відгукнулася і спалахнула у відповідь. Некромант подивився на рубін і зробив пас рукою. Крапля ніби ожила. Мені здалося, що там, усередині криваво-червоного каменю, сколихнулася кров. Чи… сила?

– Я знав ваших батьків, Руто, – глухо пробурмотів він. – Як і бабусю. – Він ледь доторкнувся пальцем до краплі, яка миттєво зреагувала світлом зсередини.

Я слухала із завмиранням серця. Некромант відвів погляд від медальйона і сунув руку в кишеню. Оберіг я миттєво сховала.

– Зірка Елххі, після крадіжки, зникла з поля зору і не відгукується на мою магію. Я не можу з точністю сказати, коли прибуде корабель з магом. Для цього потрібно перебратися на південь країни й оселитися в порту, щоб зустрічати всі кораблі. Але це неможливо. Портові міста великі, кораблів багато. Тому… – він замовк.

Я зі співчуттям дивилася на некроманта. Він продовжив:

– З’єднані три частини, являть світу артефакт небувалої сили. Він відкриє джерело безмежної магічної сили.

Так он воно що!

– Володар цього артефакту зможе скільки завгодно переміщатися в просторі. Портали він будуватиме з такою легкістю, що заздритимуть маги всього світу. Він стане непереможним воїном, тому що його магічний резерв ніколи не вичерпається. Він зможе черпати сили не від своїх джерел, а безпосередньо – як від Древа Хаосу, так і від Древа Небесного Світла. А, увібравши їхню силу, зможе опускатися в глибини, де обидва Дерева сплетені корінням. Господар амулета запросто виступить проти цілого війська, бо його неможливо буде вбити. Всі щити він вибудує в одну мить, а сила ушкодження його магією вражатиме уяву. Але за однієї умови – якщо володар артефакту на цей час став могутнім магом.

Я задерев'яніла. І це все зробила моя бабуся? Схоже, що думку я озвучила. Грондер Вікк уважно подивився на мене.

– Адептка Морошкіна, ви що, не знаєте історію своєї родини?

Я потупила погляд.

– Я тільки нещодавно дізналася, що все життя була нерідною дочкою.

Повисла незручна пауза. Некромант мовчав.

– Вибачте. Я думав, що пані Аконіта, вирушаючи в Айгроніс, усе вам розповіла.

– Не встигла. І тато, який насправді виявився моїм рідним дядьком, тільки на вихідних розповів про це.

Некромант похитав головою, мовляв, зрозуміло.

– Я не думала, що бабуся була таким сильним магом. Або... – я згадала слова пана Уззіруса Куца, що всі справжні рецепти з’являються випадково. Так і цей артефакт міг з’явитися абсолютно випадково. Цілком можливо, що задумувалося одне, а вийшло інше. – Або він з’явився випадково.

Грондер Вікк, заламавши брову, якось дивно на мене подивився, наче я несповна розуму, і важко зітхнув.

– Я можу йти? У мене за дві хвилини пара.

– Звісно. І... – професор забарився. – Вибачте мені, Руто. Я буваю різкий. Але в жодному разі не бажаю вам зла.

Я придивилася до нього. Скільки ж насправді років Шраму? Понівечене обличчя, але ж якби не ці моторошні сліди, то був би цілком привабливим і навіть красивим чоловіком. Я, загалом, не особливо вірю чуткам, але про нього ходить їх найбільше. І найпоширеніша, що колись давно професор Вікк бився з кимось із темних. За свою кохану. І в цій сутичці вийшов переможцем. Але дружину не врятував. І покарав сам себе тим, що залишив на собі потворні шрами.

Подейкують, що той темний був високого рангу. Некромант дивом вижив, втративши око. Але це було найменшою втратою порівняно зі смертю коханої людини. Не знаю, правда чи ні, але подейкують, що його дружина носила під серцем первістка. Якщо це так, то в некроманта одразу сталося подвійне горе. Страшно залишитися в живих, коли ґрунт вибиває з-під ніг від усвідомлення, що ти житимеш ще дуже довго, а рідних поруч не буде ніколи. І також ніколи не зможеш позбутися почуття провини, що не зміг їх врятувати.

Я кивнула і вийшла з кабінету. Під ним стояв Герман.

– Усе гаразд?

– Так.

– Увечері я вільний. У вас зберемося чи в нас?

– Ми не посвячували в наші плани Богріса. Значить, збираємося у нас.

– Нам може знадобитися його допомога.

– Коли знадобиться, тоді й запросимо.

Я дала зрозуміти, що на цьому розмову закінчено.

Пані Сурра уважно подивилася на мене і запитала:

– Адептка Морошкіна, як ви після вчорашнього?

Я знизала плечима, що означало – нормально.

– У такому разі, продовжимо наші заняття. Тема сьогоднішньої пари: марево. Це дуже цікаве зілля, що є однією з основ захисної магії. Воно здатне викликати легкі ілюзії.

Почулися єхидний регіт та перешіптування.

– Не плутати з наркотичними. Ті витягнуть назовні ваші страхи, комплекси й набутий досвід, помножений на уяву. А найстрашніше – викличуть залежність. А марево створює комфортні ілюзії. Наприклад, адептка Морошкіна, випивши подібне зілля, підійме настрій і перестане дутися на адепта Дикого.

Замість цього я підійняла важкий погляд на викладачку.

– Не потрібно так на мене дивитися, адептка. Усі помиляються. Отже, записуйте інгредієнти основи: квіти райдужної черемхи, череда, меліса. Три частини черемхи, одна частина череди й дві частини меліси. Закладати за схемою: від найменшого до найбільшого. Тобто, спочатку череда, потім меліса та райдужна черемха. Знадобиться вода з Гіркого струмка, один літр. У процесі кипіння властивості води змінюються. Якщо питань немає, то приступайте до виконання завдання. Після, випробуємо на вас. Час приготування – двадцять хвилин. Інгредієнти на полицях у загальній шафі. Так, це важливо, класти трави потрібно в киплячу воду. Після, зменшити вогонь до мінімуму. Зілля треба млоїти.

Ми з Кхиброю дочекалися, коли захоплені студенти розберуть інгредієнти та підійшли до столу в останню чергу

– Адептка Морошкіна, ви теж не ідеальні. Тому відпустіть минуле. Адже це не перша ваша пригода на цвинтарі, чи не так?

Я кивнула.

– Тоді покваптеся, ваші одновіточники вже приступили до завдання.

Ми з Кхиброю взяли трави й підійшли до навчального казана. Тут на двох був один трилітровий казан. Після пар їх обов’язково чистили та здавали пані Альмі.

– Руто, пані Альма має рацію, досить дутися. Від твого вигляду молоко в сир згортається, – зашепотіла Кхибра.

– І рада б, але...

– Досить скиглити. Я злякалася не менш за тебе.

Я знову важко зітхнула. Її правда. Щось я занадто заглибилася у власні переживання. Потрібно зосередитися на зіллі. Вода била ключем, я кинула всі інгредієнти й почала помішувати вариво. Кхибра стояла поруч і з цікавістю спостерігала.

Спочатку над казаном з’явилася бульбашка, яка переливалася всіма кольорами веселки. Ми з Кхиброю обачно відійшли на відстань. Я окинула поглядом решту – у всіх було те саме.

– Адепти! – почули ми сердитий голос магістра Сурри, – вас не вчили накривати казани й одразу ж зменшувати вогонь?! Чи про це я теж зобов’язана нагадувати?!

Але було пізно – бульбашки одна за одною почали лопатися. Ми з Кхиброю встигли відстрибнути, іншим пощастило менше. То в одного, то в іншого адепта на шкірі з’являлися опіки. Я глянула на близнюків і Міларунн, і стало їх шкода. У Вальдека на щоці виникла сіточка пухирів різної величини. У Міларунн постраждали руки, у Лікраніеля – половина правого вуха. Решта мала не кращий вигляд.

Пані Альма, лаючись у пів голосу, дістала з шафи бутель із темно-зеленою маслянистою рідиною.

– Підходьте по одному.

До неї тут же вишикувалася черга. Магістр Сурра взяла довгими щипцями шматочок губки, вмочила в рідину і наносила на кожен опік локально. За пів години три групи були в зелений горошок.

Лік скакав як молодий козлик і радів:

– У фіолетовий горошок я вже був, тепер – у зелений.

– Адепт Руаїкхар, поспішаю вас засмутити, за десять хвилин усе зійде – і опіки, і плями.

– Опупиріти!

Я замислилася. Коли ми з Кхиброю відмивали котел у Гіркому струмку, то наслідки «горошинки» зійшли миттєво. А ця настоянка...

– Пані Альмо, у мене запитання.

– Слухаю, адептка Морошкіна.

– Ваш засіб від опіків теж на воді з Гіркого струмка?

Пані Сурра з цікавістю подивилася на мене.

– Чому ви зробили такі висновки?

– Є деякі міркування, – ухилилася я від відповіді. – Просто хочу знайти їм підтвердження.

– Воду з Гіркого струмка маги вивчають досі. Боюся, що не про всі її властивості нам відомо, – так само ухилилася від прямої відповіді пані Альма.

– Скажіть, адже в сирому вигляді краще цю воду не пити. Наслідки відомі багатьом. А якщо закип’ятити?

– Все дуже індивідуально. У поєднанні з різними інгредієнтами, вона дає різні результати.

– А готувати на ній можна? – згадавши Понтусоля, запитала я.

– Ні. На жаль. Буде те саме, що і з сирою водою. Їжа вбере в себе воду зі струмка і в процесі приготування виникнуть деякі хімічні реакції. Результат може виявитися плачевним. Якщо ви дорожите своїм шлунком і кишківником, то краще не вживати її.

– Дивно... – пробурмотіла тролиця.

– У вас ще попереду достатньо часу, будете експериментувати. Що ж, адепти, зілля ви всі благополучно зіпсували. Тому, зваріть його вдома. На наступну пару принесете готові звіти. Чистіть казани й можете бути вільні.

– Руто, треба відлити трохи цього зілля. Раптом ми винайшли новий шедевр, – зашепотіла на вухо Кхибра. – Ніхто про це поки що не здогадується. А ми можемо отримати новий патент.

Я радісно кивнула, і ми відлили частину зілля в невелику пляшку. Подруга сховала її в сумці.

На плече Кхибри прилетів малиновий магоптах і голосом Ойхільда сказав:

– Чекаю на тебе сьогодні о сьомій вечора в «Місячній росі».

Кхибра застрибала від радості й кинулася до мене з обіймами.

– Він дотримав свого слова!

– Я ж тобі казала, що він вселяє довіру. І тихіше скачи, зілля розіб’єш!

Непомітно від подруги я дістала з кишені жовтого магоптаха і шепнула: «Я згодна купити відвар. За годину буду. Ситів, «Перлина магії», панові Кюнту».

– Рут, тоді гульки скасовуються, еге ж? – віддано дивлячись в очі, запитала тролиця.

– Перенесемо на завтра. Там і поспілкуємося.

– Тоді, кімната вільна, – підморгнула Кхибра і загадково посміхнулася.

Після пари я збрехала, що йду до бібліотеки й, озираючись, вийшла на вулицю. Взяла підводу й попрямувала до банку. Там уклала новий договір, знявши з рахунку чотириста п’ятдесят золотих. Буду торгуватися!

Пан Кюнт чекав мене з розпростертими обіймами.

– Я знав, леді, що ви повернетеся.

– Можна ще раз поглянути на товар?

– Безумовно!

Він дістав знайомий флакон. Я відкрила кришку. Вона закінчувалася довгим конусоподібним стрижнем, який доходив до самого дна.

– Чудово, – щільно закриваючи флакон, сказала я. – Чотириста п’ятдесят золотих.

– Леді, всьому є межа! – обурився пан Кюнт. – Це ексклюзив!

– Угу, і ліцензія у вас на нього є, – парирувала я.

Він скривив губи в незадоволеній посмішці.

– Я так і знала.

– Чотириста сімдесят, – назвав свою ціну пан Волегард.

– Чотириста п’ятдесят. Якщо я завтра зненацька помру, то за які шиші мене ховатимуть?

Пан Кюнт розреготався.

– Леді, ви неповторні! Будь по-вашому! Але надалі, не жартуйте такими речами.

– Якими? – удавано здивувалася я.

– Ви самі знаєте, не дівчисько. Смерть не кличуть.

Я дістала із сумки важкий гаманець.

– Перерахуйте.

Маг висипав гроші на тацю і почав рахувати монети, які складав назад у гаманець.

– Усе правильно, леді.

Я сховала флакон з відваром на дно сумки.

– Дякую. Якщо буде ще щось ексклюзивне, дайте знати.

– Обов’язково, леді.

– Всього найкращого.

– Буду радий бачити!

Я озирнулася біля дверей.

– Пане Кюнт, скажіть, а куди подівся салон пані Шеллієн? Хотіла до неї завітати, але побачила, що там порожня будівля.

Крамар розвів руками.

– Нічим не можу допомогти. Запитайте в корчмі. Там вам швидше підкажуть. Скажу лише одне: сусідню будівлю хтось орендував лише на кілька днів. Зараз приміщення знову здається.

– Он як?

– Тут таке нечасто, але трапляється. Краще завітайте до «Веселого небіжчиська», там витають усі плітки магічного Ситова.

– Зрозуміло. Дякую за інформацію.

– Радий вас бачити, леді. Гарного дня!

– І вам, пане Кюнт, теж гарного дня.

Вийшовши на вулицю, я вже не раділа своїй покупці. Що мені з нею робити? Ех, Кхибрина правда – не потрібно було її брати. Де і як готувати відвар? На колінцях? Але віддавати назад – безглуздо. Волегард Кюнт його не візьме.

Я кинула погляд, де недавно був салон. Вікна дивилися на вулицю порожніми очницями. На дверях висіло оголошення: «Здається! З приводу оренди звертатися до пана Маркуса, власника крамниці магічної літератури «Сувій мудрості». Адреса: Магічний квартал, вулиця Шереху Ночі, 5».

Гм, а чи не запитати мені напряму в пана Маркуса? Я вирушила за вказаною адресою. Знайшла швидко. Зайшовши до крамниці, ніс у ніс зіткнулася з сухеньким дідком, що спирався на різьблений кістяний посох.

– Добрий день! Мені потрібен пан Маркус.

– Добрий день, юна адептка, – дідок оглянув мене чіпким поглядом. – Пан Маркус – це я. Чого бажаєте?

– Скажіть, у вас нещодавно знімали приміщення. Ворожка, пані Шеллієн. Ви не підкажете, як її знайти?

– Ідіть геть! – рявкнув старенький дідок, який раптово розлютився. – Якщо вас цікавить ця пройдисвітка, то вам не місце в моїй крамниці!

– Я всього лише поворожила в неї... – позадкувала я до дверей.

– Ге-е-е-еть!.. Інакше викличу поліцію!.. – закричав дідок.

Я вибігла надвір і помчала у бік корчми. Справді, зайду в «Небіжчисько», раптом корчмар щось підкаже. Якийсь дивний старий. З чого це він так розлютився?

Я штовхнула двері в корчму.

– Ах, пані Рута завітала! – почула я знайомий голос барда. – Що ж ви не заходите? Я й пісню нову написав, спеціально для вас.

Що приховувати, мені було приємно. Хоч хтось оцінив мої співочі здібності.

– Вибачте, добрий пане, – почала я, сідаючи до нього за столик, – не запам’ятала вашого імені.

– Мене звати Чарослав. Для вас – просто Чар.

Я кивнула. До нас підійшла така собі нівроку дівчина. Минулого разу я її начебто не бачила. На її синьому фартуху блищав сріблястими нитками вишитий череп. Я згадала череп на столі у Шрама. Не дивно – той некромант, а тут у назві зачаївся небіжчик!

– Що будете замовляти? – низьким грудним голосом запитала вона.

– Морс. Можна брусничний, якщо є.

– Тільки журавлиний, торішній.

– Тоді з медом.

Вона різко повернулася, спідниця на мить відкрила її міцні трохи кривуваті ноги. Чоловіки за столиками схвально загуділи. Зрозуміло для кого була вистава.

– Мені дуже ніяково про це питати, – почав бард, – але де ваше розкішне волосся? Де товста, як дружина корчмаря, коса?

– Не можу сказати, – зітхнула я. – Це занадто особисте.

Сказавши це, я анітрохи не покривила душею. Навпаки, всередині кольнуло: батько так і не надіслав звісточки. Як там Єрошка? Вийду звідси, надішлю магоптаха.

Він простягнув мені складений папірець.

– Нова пісня. Розучіть, а потім разом заспіваємо.

Я, не розгортаючи, сховала його в надрах своєї сумки. Дівиця принесла морс, ложку і миску з медом. Вона знову крутнулася на п’ятках і знову корчма заулюлюкала. Може, це вона так Чарослава намагається спокусити? Бард лишень усміхнувся.

– Пане Чарославе, скажіть, а чи є в кварталі салон ворожіння? – почала я здалеку. Досить з мене пана Маркуса. Не вистачало, щоб ще й цей почав кричати й вимагати, щоб я вийшла геть.

– Є. їх тут багато. Наприклад, пані Маліка в самому кінці цієї вулиці якраз тримає салон передбачень.

Ага, це вже щось. Я спробувала морс і відсунула – перебродив. Такий пити – собі шкодити. Я пошукала очима корчмаря: той тер ганчіркою стійку, немов там розлили щось липке й солодке. Зрозумівши, що найближчим часом його не додзвонитися, я стала чекати на дівчину.

– Пане Чар...

– Можна, просто Чар, без пана.

Я посміхнулася.

– Тоді, пропоную перейти на «ти».

– Згоден!

– Чаре, скажи, а тут нещодавно був салон пані Шеллієн?

Бард озирнувся на всебіч, немов боявся, що його хтось почує, зробив знак, і я нахилилася над столом. Він зашепотів:

– Твоя правда, на тому тижні тут було щось дивне: поруч із «Перлиною магії» відкрили салон якоїсь пані Шеллієн. Який пропрацював рівно один день.

– Дай вгадаю, це був перший день калитника.

– Точно! Так от, дивина його в тому, що він відкрився на добу! Назавтра – фіть. А ось вивіска висіла аж до вчорашнього дня. Сьогодні зранку її зняли.

Тому ми з Кхиброю і не помітили, що салон учора не працював.

– А саму ворожку ви бачили?

Чарослав закрутив головою і зашепотів ще тихіше:

– Її вивели в кайданах та антимагічному нашийнику. Учора. Я на власні очі це бачив. Двоє поліцейських вели її кварталом.

Оце так! Ось це новини! Так ось чому пан Маркус кричав на мене як шалений! Потрібно уточнити у Васі.

З’явилася подавальниця, я жестом покликала її.

– Дорогенька, це пити неможливо. Морс перебродив.

– Я попереджала, що він торішній.

– Але не сказала, що перебродив.

Дівиця важко зітхнула і скосила очі у бік корчмаря. Той підійняв голову, ми зустрілися поглядами.

– Руто! Куди ж ти пропала після такого тріумфу? – заволав корчмар і поспішив до нашого столика.

– Ось, зайшла поговорити з Чарославом з приводу виступів. Заодно й промочити горло, а морс перебродив, – відсунула я від себе глиняний кухоль.

– Дарко, скільки можна повторювати, що журавлиний тепер тільки для соусів?! Що ти робиш? Хочеш позбавити мене клієнтів?

Дівиця засопіла і прибрала на тацю кухоль і мисочку з медом.

– Принеси яблучний сік, – потім повернувся до нас. – Цього року. Прекрасний, сам освітлював.

Я згадала яблуню з Єрошкою, що впав, і скривилася.

– Пане Елі, дякую, віднедавна не люблю яблучний.

– Тоді принеси грушевий. Чудовий, з найкращих сортів медових груш.

– Добре, – посміхнулася я, – грушевий я люблю.

Дівиця хіба що тільки не пирхнула, коли йшла.

– Репертуар обговорювали? – кинув корчмар погляд на Чарослава.

– Майже, – ухилився бард від прямої відповіді.

– Та ось, заходила у крамницю, а потім вирішила до вас заглянути. Послухайте, пане Елі, а ви пам’ятаєте ту ніч, коли я робила магосуміші?

– Ще б пак!

– А можна буде якось проекспериментувати?

– Що, вранці похмілля задавило?

– У тому-то й річ, що ні.

Корчмар уважно на мене подивився.

– Ти хочеш сказати, що після кінської дози сумішей ви були тверезі?

– Скажу більше: ми були чисті, як запітніла пляшка гномського самогону! Похмілля не було, ніби ми весь вечір пили воду.

Корчмар забарабанив пальцями по стільниці. Подавальниця принесла сік і, мало не розплескавши, грюкнула кухолем по столу.

– Дарко, припини норов показувати. Я сказав, що цього тижня нікуди не підеш!

– Але пан Елі, мій наречений...

– Почекає твій наречений! Я не можу нескінченно тебе відпускати! Іди працюй.

Дарка ображено надула губи і, знову крутнувшись на п’ятках, пішла. Буря емоцій пронеслася корчмою.

– Приходь хоч щовечора. Будемо згадувати й робити по одній магосуміші.

– Домовилися, – весело сказала я і зробила кілька ковтків соку. – Завтра й почнемо.

Пан Елі не обдурив: сік був чудовий. Мені на плече сів зелений птах і заговорив голосом Германа: «І де тебе шукати? Ми стригтися йдемо?»

– Ой! – я майже забула! – Мені пора.

Я дістала гаманець, але корчмар запротестував:

– Сік за рахунок закладу!

– Дякую! Чар, побачимося! Я вивчу пісню.

Я дістала з сумки пернатого і шепнула: «Чекаю біля брами магічного кварталу. Ситів, академія Нескінченної Спіралі Часу, Герману Даксу». Підкинувши магоптаха вгору, помчала до брами.

За брамою, я ніс до носа зіткнулася з Герою, точніше, врізалася йому в груди, і одразу ж вдихнула знайомий запах ялівцю і вербени, й метелики приготувалися до польоту.

– Дівчино, куди ви так поспішаєте? – Герман ніжно пригорнув мене до себе і поцілував.

– Герко, я таке дізналася... Коротше, щось не так...

– Знову повна торба пригод? – розсміявся він.

– Це не смішно. І не тут, – я кинула стривожений погляд на вартових, які охороняли браму. – Давай увечері поговоримо.

– Добре, – легко погодився Герман. – Як батя?

Я насупилася. Дістала останнього птаха й прошепотіла: «Тату, привіт! Як ви? Від тебе немає звісток, я хвилююся. Кучеряве, корчма «Гнута підкова», Прохорові Морошкіну», і підкинула його. Відповідь прийшла майже одразу: «Завтра буду в столиці. Приходь увечері до тітчиної таверни, поговоримо». Від серця одразу відлягло – отже, з Єрошкою все добре.

Ми дійшли до цирульні. Мелодійно задзвеніли дзвіночки. До нас поспішала напудрена дама років п’ятдесяти з високою зачіскою і яскравою помадою на губах.

– Молоді люди, що бажаєте?

– Постригтися, – відповів за двох Герман.

– Даму попрошу до зали праворуч, а вам сюди. Проходьте прямо, молодий чоловіче.

Я увійшла до зали й побачила своє відображення у дзеркалі, яке займало всю стіну. Бліде обличчя з яскравими веснянками й коротке волосся, що стирчало на всебіч.

– Леді, – почула я голос, що лунав звідкись зліва.

Глянувши в дзеркало, побачила високого нескладного чоловіка, який був схожий на гігантського коника: зелений сюртук і бриджі, такого самого кольору сорочка і фартух, жодної волосини на голові й хвацько закручені за вуха тонкі довгі вуса, пофарбовані теж у зелений колір. На ногах – франтівські зелені туфлі із золотими пряжками.

– Леді, – повторив він, – що бажаєте? Завивку?

– Ні, хочу постригтися.

– Я не почув?

Коник за два кроки опинився поруч, провів рукою по моєму волоссю.

– Хто вас так спотворив?

– Випадок, – зітхнула я. – Нещасний випадок.

– Бідне дитя! – він театрально сплеснув руками.

Я чекала, що він зараз дістане зелений носовичок і почне промокати неіснуючі сльози. Але хвала богам, цього не сталося. Навпаки, він розвернув крісло і накинув на мене золотисту накидку.

– Прошу!

Я зручно всілася і відчула, як підіймаюся вгору. Я від страху вчепилася в підлокітники.

– Ви вперше в майстра? – усміхнувся цирульник.

– Помітно?

– Не переживайте, все буде чудово. Я підстрижу вас так, щоб волосся відростало найчудовішим чином.

Він розвернув мене до себе обличчям і скомандував:

– Нахиліть голову назад.

Щойно я це зробила, на волосся полилася тепла вода з ароматом ромашки. Я заплющила очі й вирішила не відкривати доти, доки майстер не закінчить роботу.

Стрекотіли ножиці, цирульник наспівував популярну пісню «Кохання, кохання, а що ж потім?» Мені дуже хотілося розплющити хоч одне око, але я мужньо терпіла і чекала на остаточний результат. Нарешті волосся обдало теплим струменем повітря.

– Можете помилуватися собою, – задоволений своєю роботою сказав Коник.

Я обережно розплющила одне око... потім друге. Із дзеркала на мене дивилася молода симпатична дівчина, зовсім не схожа на ту Руту Морошкіну, яку я знала до цього. Цирульник якимось неймовірним чином уклав волосся єдиною хвилею назад. Від чого очі стали виразнішими й яскравішими. Я відкрила рот від захоплення.

– Це я?

– Звичайно, – розсміявся цирульник, схопивши себе за вус.

Я встала і підійшла до дзеркала, продовжуючи розглядати відображення. Сказати, що я стала гарною – не сказати нічого. І тут я помітила, що в дверях стоїть Герман. Його теж підстригли. Тепер вилиці стали чіткішими, злегка загострилося підборіддя, а в очах... в очах можна було потонути.

– Як тобі? – запитала я.

Хоча, можна було й не питати. Він не зводив із мене захопленого погляду. Цирульник зняв із мене накидку.

– Який балакучий у вас молодий чоловік! – розсміявся Коник.

– Дякую, пане цирульник, – тільки й змогла видавити я.

– Радий був допомогти! Потрібна буде весільна зачіска – ласкаво прошу.

Я почервоніла, а ось Герман анітрохи не збентежився і відповів за нас обох:

– Обов’язково. Тільки до вас!

Усе. Щоки залило так, що зникли веснянки. Герман підійшов, узяв мене за руку і повів за собою, на ходу повідомивши мені, що за все вже заплатив.

На вулиці він зупинився і ще раз розглянув мене.

– Я знав, що ти незвичайна, – цілуючи, сказав він. – І ти дуже смішно ніяковієш.

Ми, взявшись за руки, попрямували до ельфійської крамниці, де я виторгувала за п’ять срібняків два шампуні для швидкого росту волосся. Як не намагався ельф закочувати очі, заламувати руки, закликати на допомогу Альмара – я твердо стояла на своєму. У підсумку він здався. Я була дуже задоволена – виторгувала цілих півтори срібняки!

– Кхибра йде ввечері на побачення, – сказала я і відчула, що знову починаю червоніти.

– А твого Шафрана вона не хоче взяти з собою, – розсміявся Гера.

– Я домовлюся з ним. Давай на зекономлені гроші купимо що-небудь солоденьке?

– Давай, – погодився Герман.

І ми зайшли до крамниці солодощів. Очі розбіглися. У вітринах стояли неймовірні тістечка, торти, рулети, печиво, вафлі, цукати й усілякі льодяники. Окремо лежали шоколадні цукерки та шоколад. Я очима відданого собаки дивилася на Германа, він веселився.

– Що будемо брати?

– Тістечка і цукерки, – видихнула я.

– Згоден.

Ми дуже довго сперечалися. Але взяли персикові тістечка з легким лимонно-базиліковим кремом і мигдальною крихтою. Герман сам вибирав цукерки, я вирішила повністю покластися на його смак.

У кімнаті все стояло догори дибом: Кхибра збиралася на побачення. Коли я увійшла, то вона радісно кинулася мені на шию.

– Нарешті! Ой, ти підстриглася? – вона відсторонилася і роздивилася мене. – Як же тобі добре з новою зачіскою!

– Дякую! А що в нас за орочий погром?

– Врятуй мене! Мені нічого вдягнути!

– Руто, не здумай їй допомагати! Я запропонував сто варіантів – вона від усіх відмовилася! Те їй занадто буденно, це – надто просто, ось те – пафосно, а ось це – нікуди не годиться, – ображеним тоном заявив фамільяр.

Я закотила очі, поставила на стіл тістечка.

– Одне твоє, – запропонувала я.

– Дякую, – тролиця дістала з коробки тістечко.

Я швидко розсортувала речі і витягла бузкову сукню з ніжною вишивкою на манжетах.

– Для першого побачення – це те що треба.

– Думаєш? – з набитим ротом запитала Кхибра.

– Упевнена.

– Дякую, Руточко! Ти – просто красуня. А як Герман? Оцінив стрижку.

Я кивнула і підморгнула їй.

– Ти не знаєш, коли повернешся?

– До дванадцятої буду точно. Я постукаю.

– Залиш, мені зараз не до любовних перипетій. Є дуже важлива інформація. Потрібно всім сьогодні зібратися. І, так, доведеться покликати близнюків.

– Щось не так? – голос тролиці став тривожним.

– Усе не так. Але давай краще ввечері про це поговоримо.

Я допомогла зробити зачіску Кхибрі й дала свою помаду. Сукня їй неймовірно личила. Напіворку точно сподобається.

– Якщо Ойхільду не сподобається, то вріж йому. Ти дуже-дуже-дуже гарна.

Тролиця опустила погляд і лише злегка залилася рум’янцем. От мені б так, а то червонію, як буряк у салаті!

– Дякую, Руто.

Ми швидко прибрали речі. Я вирішила теж одягнути якусь обнову з «пір’їнок». Вибравши кофтинку з ніжними листочками й однотонну спідницю, я підфарбувала губи. Вчасно, у двері постукали. До кімнати увійшов Герман. За спиною він щось ховав.

– Ти Бунта приніс? – спробувала вгадати я.

Він хитнув головою – ні.

– Заплющ очі.

Я слухняно заплющила.

– Дай мені руку.

Я простягнула йому ліву руку.

У долоню лягло щось легке і холодне.

– Можна дивитися.

Розплющивши очі, я побачила тонкий срібний браслет з невеликою попелясто-рожевою перлиною.

– Сам зробив, – тихо сказав Герман, беручи браслет і застібаючи ланцюжок на зап’ясті. – Це оберіг. Якщо хтось із оточуючих задумає навести порчу, то не зможе.

Я із захопленням розглядала витончений ланцюжок з єдиною перлиною.

– Германе...

– Треба брати, – втрутився в розмову клоп. – Такий чоловік на дорозі не валяється. А діаманта не було? Шкода. Але нічого, на перший раз і перли зійдуть.

Гера ледве стримував сміх.

– Давай ми його поки що в душі зачинемо? – запропонував він.

– Ні, – сказала я і перевела погляд на фамільяра, який крокував по столу. – Шафранчику, а політай-но ти кілька годин по гуртожитку. Раптом щось цікаве дізнаєшся. Тільки не треба стрімголов мчати й негайно доповідати. Усього кілька годин, домовилися?

Шафран зітхнув.

– На що тільки не підеш, щоб догодити улюбленій господині!

Я відчинила двері. Вилітаючи з кімнати, фамільяр кинув:

– Паничу, а ви все ж таки подумайте над моєю пропозицією. Діаманти – вічні, життя – тлін!

Герман уже склався навпіл від реготу. Сміялася і я. Коли віддихалися, то замовкли й не відводили одне від одного очей. Герман підійшов до мене. Я вдихнула знайомий запах щастя...

Ми довго цілувалися, потім перебралися на ліжко. Я розуміла, що рано чи пізно наші стосунки перейдуть на інший рівень і тоді все доведеться розповісти. Радити Кхибрі було легко. Складніше це зробити самій.

– Я не хочу тебе квапити, – переводячи подих після довгого поцілунку, сказав Герман.

Я ткнулася носом у його пахву. Набрала побільше повітря і, заїкаючись, випалила:

– Германе, я... ти... Мені важко говорити про свою дурість, але... Я перед весіллям... У мене був… Лавр... Той, що косу потім відрізав… Помстився… Я думала, що вийду за нього заміж, а виявилося...

Усе. Світ завмер. Я обережно відсунулася від Гери. Він мовчав. Зрозуміло. Але краще так, ніж якби дізнався про це в процесі. Я швидко встала і, не дивлячись не нього, вийшла на кухню. На щастя, там нікого не було. Лише забігла старшовіточниця і зачерпнула з казана окропу.

Я притулилася чолом до холодного скла і заплющила очі. Ну так, магістр Сурра має рацію, я неідеальна, і помилилася. Але провини не відчувала. Просто було прикро, чи що? І від образи нахлинули сльози. Я дивилася в чорничні сутінки і беззвучно плакала. Так, помилилася, і що з того? Чоловіки теж помиляються. А Гера такий гарний оберіг подарував. Напевно, тепер він його забере. Мені крім батька, тітки та Єрошки ніхто нічого не дарував. Єрошка колись зробив намисто з кукурудзи та жолудів. Я його до весни носила, поки не розсипалося. Я притиснула до зап’ястя теплу перлину і стримала схлип.

За спиною почувся легкий шурхіт. Я заплющила очі, з-під вій котилися сльози. Не буду реагувати. Зроблю вигляд, що заучую заклинання.

– Повернися до мене, – дуже тихо і дуже м’яко сказав Герман, обіймаючи мене.

Я заперечно похитала головою. Він прибрав за вухо пасмо мого волосся і його губи опинилися біля самого вуха. Мене обдало жаром, а серце шалено закалатало.

– Рута, і ти, і я, маємо право помилятися. Це життя. Ти маєш право бути неідеальною. Усе, що було з тобою до наших стосунків, – це перегорнута сторінка. Ідеального у світі не існує. Ми всі помиляємося. Усі.

Що, я не чула? Він сказав «стосунків»? Отже... Схлипуючи, я повернулася до нього. Він тильним боком долоні витер сльози.

– У мене теж були дівчата. Я не бог, а всього лише людина. І багаторазово помилявся. І не маю права тебе ні в чому звинувачувати.

По тілу розлилося тепло. Метелики по одному несміливо спурхували, але табун зачаївся.

– Нехай усе залишиться в минулому, згодна?

Я вдячно кивнула.

– І ось ще що. Я тут подумав... краще провести нашу першу ніч не тут. Хочу подарувати тобі те, що ти запам’ятаєш назавжди.

Я не вірила своїм вухам. Чи зміг би Лавр сказати щось подібне, якби я йому дісталася «зіпсованою»? – та ніколи! Він би мене виваляв у кізяках і по всьому Курчавому розтріпав, що я впала нижче сіна в полі.

– Германе... – більше я нічого не могла сказати.

Почуття охоплювали з голови до ніг. Табун метеликів злетів угору і, здається, кружляв над нами обома. Я знайшла в собі сили, щоб зазирнути йому в очі:

– Ти... найкращий. Справжній... І я...

– Руто, бери, не прогадаєш! – перебиваючи мене, схлипнув фамільяр.

Сльози миттєво висохли.

– Де ти, гад?

– Я не гад, я божественний нащадок, – протрубив у хустку? Шафран.

– Ти весь цей час підслуховував?

– А куди мені, бідному, подітися? Думав тут перечекаю, у теплі... А воно он як вийшло. Але я радий за вас, чесне слово, – квапливо додав він.

Герман зітхнув.

– Завари чорницю з вишнею, – попросив він. – Підемо пробувати тістечка.

Я посміхнулася.

– Тоді візьми чайник і принеси окріп.

Тістечка виявилися такими смачними, що я навіть шматочок ухопила від Гериного. Настрій не те що покращився, він був чудовим.

Потім ми тихо розмовляли. Герман розповідав про академію, про те, як навчався на першому витку і в яку халепу встрявав. А потім хитро примружився і додав:

– Звісно, з твоїми авантюрами це й поруч не стояло.

Я згадала сьогоднішній день. Точніше, другу половину.

– Геро, коли прийде Кхибра, потрібно нам усім зібратися. Є деяка інформація.

Я вирішила поки що не запрошувати близнюків. Рано. І до того ж не було впевненості в тому, що вони нікому не бовкнуть. Ні, вони хороші хлопці, – згадавши Вальдека, мене знову пересмикнуло, – але поки краще нехай буде так.

У двері поскреблися. Я знехотя пішла відчиняти. У кімнату ураганом влетіла щаслива Кхибра. Вона обійняла, розцілувала і закрутила мене, наспівуючи популярний мотив. Зрозуміло, значить у них з Ойхільдом все чудово.

– Ти уявляєш, він цілий місяць житиме в Ситові!

Потім її погляд упав на Германа, який лежав на ліжку, і вона загадково посміхнулася. Герман піднявся.

– Піду за Альгіном, а дорогою зайду до Лікраніеля.

– Дякую.

Він вийшов.

– Ну що? – очі тролиці горіли.

Я показала їй браслет.

– Руто, він чудовий!

– Звичайно, – погодилася я. – Це ж мій хлопець.

Подруга з розбігу завалилася на ліжко і закинула руки за голову.

– Ойхільд буде тут працювати? – поцікавилася я.

– Ні, чекатиме королівського рішення. Він приїхав з якоюсь важливою депешею. Король сказав, що зможе відповісти тільки через місяць. Він зайнятий підготовкою і проведенням осіннього балу.

– Так, це першорядна справа, авжеж, – задумливо сказала я.

Згодом я почала розуміти, чому його прозвали Гульвісою. Швидше за все, Ерік Другий звалив вирішення всіх проблем на придворних міністрів. Я добре пам’ятаю, як обурювалися жителі Курчавого, коли потрібна була реальна допомога після нашестя сарани. Особливо взимку! Король прислав магоптаха. Той його голосом висловив співчуття в ситуації, що склалася, але він не міг ризикувати королівськими грифонами – раптом замерзнуть? Хоча, як я тепер розумію, міг прислати і дракона з провізією, але чомусь не зробив цього. Він готувався до двотижневих святкових канікул. Коли королівська знать полює і гуляє в Крульському лісі. І вкотре згадала добрим словом відважну бабусю Аконіту, яка вирушила до Скріраніеля. І якщо артефакт зробила вона, значить, вона володіла не тільки кулінарним талантом!

Немов у відповідь на мою здогадку медальйон нагрівся і спалахнув під кофтиною. Хвала Акрідені, Кхибра була в душі й не бачила цього. Розповісти Грондеру Вікку про те, що амулет реагує на мої здогадки, немов підказує правильні відповіді? Ні, про це поки промовчу. Усе залежить від того, що розкопав Лікраніель. Та й попередження тітки з голови не виходило.

Коли всі були в зборі, ельф узяв слово:

– Я сьогодні весь вечір просидів у бібліотеці.

– Молодець, – похвалив його Альгін, – візьми в шафці цукерку.

– У вас є цукерки? – смикнув вухом Лік.

– Спочатку інформація, потім цукерка, – відрізав Герман.

Ельф важко зітхнув і продовжив:

– Так от, сьогодні з Дощевська повернулися кілька цілителів- старшовиточників. Я краєм свого чуйного вуха підслухав їхню розмову в їдальні. За Зорекрилими горами вирує не холера. Головний симптом холери – зневоднення. А вони говорили, що там жителі, навпаки, страждають набряками, підвищеною температурою і лихоманкою. Причому лихоманить незалежно від того, є температура чи ні. Мешканці Боровикового назвали недугу лихотрускою. Наразі епідемією охоплені чотири міста: Дощевськ, Кузлерськ, Ізвачине і частково Боровикове. В останньому – основний осередок хвороби вдалося погасити. Декілька наших, як і казали першого калитника, забрала лихотруска. Решта більш-менш сильних магів-цілителів усі там. Чому спалахнула епідемія – невідомо. Але ходить ще одна чутка, що це експеримент – головний удар готується по Леовардії.

Альгін присвиснув.

– Це припустив не я, а страшовиточники, – виправдався Лікраніель.

У кімнаті повисла тиша.

– Кхе– кхе! – подав голос клоп. – Дозвольте і мені вставити мідячок.

Ми подивилися на Шафрана, що примостився на моєму плечі. Той злетів на стіл і, ставши на задні лапки, почав ворушити вусами.

– Коли король Ерік був принцом, а не королем, Ірдонга, на знак порятунку його сирени, нагородив майбутнього короля Піснею сирени. Усі знають суть цієї пісні?

Ми з Кхиброю промовчали, бо Вася не радив патякати.

– В останній день літа звучить Пісня сирени. Усі жителі Лартіони чують її. Але на ранок забувають саму пісню. І не дивно! Мова сирен незвичайна і складна.

Ми переглянулися, Шафран має рацію. Як можна переказати шерех хвиль і шепіт листя? – Шурх-ш-ш-ш і хлюп-хлюп-хлюп-хлюп?

– А на зловмисників магія пісні діє по-особливому: якщо проти короля готувалася змова, то у злочинців зникає з пам’яті геть усе! – клоп урочисто підняв вусики. – Секретна служба не дарма їсть свій хліб: будь-яка підозра на заколот або бунт проти короля – рубаються на корені. А тут така допомога та не аби від кого, а від самого Ірдонги!

У пам’яті спливли слова клятви.

– Присягніться іменами Рокнесгер та Акрідени, що ніколи й нікому не розповісте те, що зараз почуєте.

– Нехай богині відвернуться від мене, якщо я комусь скажу те, чим ти збираєшся з нами поділитися, – підняв праву руку Лікраніель.

За ельфом усі інші повторили слова клятви. У повітрі сухо клацнуло. Богині прийняли клятву.

– Цього року співала я, – згадавши півгодини ганьби, почала я розповідь.

– Так я знав! А я все гадав – де я чув твій голос перед тим, як ти влаштувала концерт в «небіжчиську», – зрадів Лікраніель.

– Сирена летіла драконом. Хтось пробив захист. Можливо, це був Щуп кракена, як і в диліжансі, а може й ні. Так от, до Ситова вона прилетіла з температурою і опухлим горлом. Дивно, що маг-погонич не залатав діру. Для нього це ж просто, чи не так?

– Так, – погодився Лік.

А я продовжила:

– Король послав за магістром Верес особистого дракона. Нагадаю: у Дощевську аномальна зона. І, як вам відомо, у снопов’язі туди не побудувати жоден портал. Отже, хтось розраховував на те, що королю доведеться обдурити народ. І замість сирени співатиме хтось інший. А це не віщувало б нічого доброго. І не виключено, що готувався державний переворот... Мені, на прохання Васі, довелося тягнути час, поки магістр Верес лікувала сирену.

– А я думаю, що за дивний виступ був цього року? Спочатку хтось волав так, що пошкодив фонтан, а після... після звучало щось таке... – Альг не міг підібрати слова, приклацував пальцями й мукав.

– Вибач, мови сирен не вивчила. Виручила як змогла! – ображено огризнулася я.

– Ти розумниця, Руто, – Гера гнівно подивився на Альга, той відвів погляд і замовк.

У тиші було чутно, як фамільяр перелетів на яблуко.

– Розколюйся, шифрувальнику, звідки ти знаєш королівські таємниці? – тролиця вирішила розрядити обстановку.

– Хе-хе, ти забула звідки я з’явився, Кхибро. Усе-таки життя в пантеоні богів – це ще й інформація.

Тепер на клопа здивовано дивилися всі.

– Чого вирячилися? Так, я малий і нікчемний, але відданий і володію деякими знаннями.

– Скажи-но мені, друже, може, ти знаєш, куди поділася пані Шеллієн? – треба хапати за хоботок гострого на язик фамільяра.

– Це ще хто? – запитав Герман.

– Віщунка з салону. Вона зняла приміщення для ворожіння усього лише на один день. А просиділа там до вчора.

– Звідки ти знаєш? – стривожено подивилася на мене Кхибра.

– Чутки, – відмахнулася я, вдаючи невимушеність. – Я сьогодні заходила в «Небіжчисько», дуже захотілося пити. – Не моргнувши оком, збрехала я. – Чарослав і розповів мені про неї. – Про похід до крамниці «Сувій мудрості», як і відвідини пана Кюнта, я завбачливо промовчала.

– І що він сказав? – у Ліка від цікавості тремтіли кінчики гострих вух.

– Він сказав, що поліцейські вчора забрали Шеллієн з салону. В кайданах і антимагічному нашийнику.

Гера присвиснув.

– Ти думаєш, що це все ланки одного ланцюга?

– Не думаю, а просто впевнена в цьому.

Лік підняв угору вказівний палець.

– Зачекай, Руто. Що збулося з передбаченого?

– Я познайомилася з Ойхільдом, – залилася рум’янцем Кхибра.

– Усі передбачення були у віршах і доволі туманні, – знизала плечима я. – Найбільше не пощастило Вальдеку. Йому ворожка передбачила щось жахливе. Але ми зуміли його переконати: якщо не вірити в сказане, то воно, можливо, і не станеться.

– Де твоє передбачення? – запитав Альг.

Я порилася в шафі й дістала з-під стосу білизни сувій з передбаченням. Коли Альгін прочитав його вголос, повисла пауза. Тишу порушив ельф:

– Я, звісно, можу й помилятися, але мені здається, Руто, з усіх передбачень тільки до тебе потрібно було донести інформацію. Усе інше – мішура.

– Але я ж познайомилася... – обурено почала тролиця.

Але Лік перебив її:

– Кхибро, дівчата ходять до ворожок з двох причин: коли весілля і скільки в них буде дітей. Усе. Більше їх нічого не цікавить, на жаль.

– Лік має рацію, – підтримав ельфа Герман. – Альг, може, спробуємо розшифрувати передбачення?

Хлопці переглянулися.

– Давай спробуємо. Руто, дай нам папір і магоперо.

– А цукерку? – сердито зсунув брови ельф.

– І цукерку, – заспокоїла його я. – Збігайте хто-небудь за окропом. Відчуваю, ми всю ніч просидимо над розгадкою.