Раді Вас бачити!

Конячка з галопу побігла підтюпцем, я виїхала на головну дорогу. Мимо проносилися підводи й карети. Боги, де ж звертати до академії? Даремно дорогу не запам’ятовувала, коли їхала до тітки, сиділа з роззявивши рота, на всі боки витріщалася. Зате побачила величезні ковані ворота, які відкривали проїзд до королівського палацу. Туди якраз стікалися карети. Мабуть король давав бал, на честь кого чи чого – не знаю. Але нашому королю тільки дай привід!

Панянок, я, звісно, не бачила, а ось чоловіків, які супроводжували карети, встигла трохи розгледіти. Всі вичепурені та пихаті як павичі – підборіддя задрані, лише очима зиркають всебіч. Дорогим одеколоном не пахло, а тхнуло так, що не було чим дихати навіть на свіжому повітрі.

Але одне радувало – які в них коні!.. Дивовижі! Особливо виділявся один вершник на вороному жеребці. Його обличчя приховував крислатий капелюх, тому розгледіти його було неможливо. Проте коня не сплутаєш з жодним! У світлі ліхтарів він здавався вирізаним з обсидіану, колір вигідно підкреслювала золотава грива. Чорна зірка – цю породу вивели конярі в Химерному лісі. Вершник, як мені здалося, пильно вдивлявся в мене з-під капелюха, потім пришпорив коня і поскакав до королівського палацу, що сяяв яскравими вогнями.

Щось я розмріялася, нащо я йому потрібна? Можна подумати, що я вельмишановна панянка! Я навіть тихенько реготнула і... здається, звернула кудись не туди. Я закрутила головою – дуже дивне місце. Приземкуваті, майже врослі в землю будинки, віконниці зачинені, вогні в будинках не горять. Магічних вогнів тут і близько не було, зате горіли звичайні свічкові ліхтарі. У таких щоранку ліхтарники чистили віск, а ввечері ставили товстезні свічки й запалювали їх. Щоправда, горіли вони через один, а подекуди й через три. Темнесенько якось. Протягни руку – вхопиш дулю! Дивна тиша. Навіть щури й ті мовчать. Чи їх коти передушили усіх? Та немає жодного кота поблизу. Хоча, зверху мені їх не видно. У кого б запитати як проїхати до пошти? Точно! Мені потрібна центральна пошта! А чи є тут хтось?

– Агов! – голосно крикнула я. – Аго-ов, люди! Є тут хто?

Стулки похилого будинку біля одного з ліхтарів, що горів відчинилися і на вулицю визирнула літня худорлява тітка зі засмальцьованим волоссям, що жмутом старих шнурків лежало на її на плечах.

– Чуєш ти, хвойда, вали звідси поки жива та здорова! Ти диви, горлянку дере! А то зара чоловіка гукну, то він тобі ноги повисмикає, а коня на ковбасу пустить! – І вона гидко захихотіла.

Яка мила ситівянка! Я промовчала. Знаю таких, варто лишень зачепитися, і сварка на рівному місці гарантована. Конячка нервово заіржала, я проїхала трохи далі, зупинилася і знову закрутила головою на всі боки. Хоч би шинок якийсь знайти! Не може ж бути в столиці одна-єдина таверна? Я знову озирнулася в надії побачити хоч одну живу душу – нікого. Так, треба розвертати коня та їхати назад, на головну дорогу. Промайнула тінь. Чи мені здалося? Я здригнулася, холодок пробіг по спині, залишаючи вздовж хребта крижані крихти страху. Я, загалом-то, не серло, але якось стало лячно.

Інтуїція не підвела. Близенько показалася чоловіча фігура. Я злегка стисла у конячі боки ногами, але кінь знову заіржав і залишився на місці. Фігура наближалася. Слабке мерехтіння ліхтаря вихопило бліде змучене обличчя з жовтими, явно хворими очима. Тільки жовтухи мені не вистачало! Я намацала вірну качалку, зняла з талії й міцно обхопила її долонею.

– Гей, хворий! Тримайся подалі від мене! Я не хочу заразитися від тебе жовтухою!

Чолов’яга щось пробурмотів, а в очах запалали та згасли недобрі вогні. Матусю ріднесенька! Здається, я скочила у халепу! Тепер так точно! Упир!

– Іди туди, звідки прийшов, – намагаючись здаватися хороброю пробурмотіла я, приховуючи лихоманку, бо трусило мене добряче. А конячка, хай їй грець, злетіла на диби й заіржала, наче цей кровопивець впився їй у шию. Я ледве впоралася з нею, трохи не огрівши між вух качалкою та стрималася.

Упир спокійнесенько наближався до мене. От-от і вхопить коня рукою.

Я зібрала всю волю в кулак – не можна упирю виказувати свій страх:

– Любчику, може ти не підкажеш, як проїхати до пошти? Мені конче потрібно центральне відділення. Якщо мову у могилі відібрало, то хоч пальцем ткни в якому боці пошта.

Упир принюхався, облизнувся і вишкірився.

– Ага, зрозуміла. Ти не місцевий. Де пошта не знаєш. Тоді я пошукаю в іншому місці, добре?

Чого він стовбичить під ліхтарем, наче не бачить? Ікла в нього такі ж жовті, як і очі та ще й криві та довгі. Ого, я навіть не здогадувалася, що в нечисті можуть бути проблеми з зубами. Але зараз не до цього! Я не дантист!

У голові моментально склався план. Краще б, якби з планом зникла лихоманка, але тремтіння продовжувалося. Коли кровопивець підійшов ближче, я-таки, подумки жаліючи конячку… стукнула її качалкою по ребрах. Цього було достатньо, щоб та знову злетіла на диби й обома копитами приклала мерзенного упиря. Той від несподіванки голосно гикнув та влетів. Ні, не так. Він врізався у ліхтар. Скло жалібно дзенькнуло, свічка згасла, а кровопивець звалився на дорогу, здійнявши куряву. Я щосили вдарила п’ятами у боки – конячка нарешті розвернулася, і ми помчали щодуху світ за очі.

Так і є, я звернула з головної дороги ліворуч, а потрібно було їхати прямо і праворуч. Ось пошта, а ось і магічна академія. Ху-ух! Здається, пощастило.

Вартові біля воріт тільки пальцями біля скронь покрутили – такої шалої дівахи вони давно не бачили. Навіть нічого не мли проти, що я на коні заїхала у відчинену браму. Мабуть, тут і не до такого звикли.

Біля дверей гуртожитку ходила туди-сюди стурбована Кхибра. Побачивши мене, вона кинулася до коня, і вправно схопила під вуздечку. Конячка встала як укопана. Оце так! Щоправда, я теж була як та конячка, тільки дерев’яна: з незвички відбила сідниці, тому ноги не розгиналися. Тепер я розумію, навіщо воїнам потрібні зброєносці – щоб із коней знімати, а не тільки носити за ними мечі та обладунки в ладу тримати!

– Чому ти мене не розбудила? – сердито запитала Кхибра.

– Я думала, що ти втомилася з дороги. До того ж ти так солодко спала.

– Наступного разу – буди! – Вона ще раз розсерджено поглянула на мене: – Чого з коня не злазиш?

– Не можу, – застогнала я. – Зад відбила.

До нас підійшов Альгін із двома хлопцями. Він, тільки глянувши на мій нещасний розпатланий вигляд, миттєво оцінив ситуацію.

– Ногу перекинути зможеш? – спитав він.

– Не знаю, – чесно відповіла я. Нащо геройствувати?

– Спробуй. Я зараз стремено приберу.

 Він обійшов коня і вивільнив мою ногу. Я засопіла і зі стогоном ледве-ледве перекинула її. При цьому мої улюблені жовті панталончики побачили всі. Ну і плювати! Альгін кивнув хлопцям і всі троє допомогли мені злізти з коня.

– Пресвітла Аргіна! А качалка тобі навіщо? – запитав худий довгань із темною косою. – Ти тісто на коні розкочувала? Вареники ліпила?

– Це моє знаряддя захисту від зазіхань та нахабних чоловіків.

Він здивовано кліпав очима, але мовчав, переводячи погляд з мене на качалку.

Другий хлопець, шатен із розкосими очима, не дуже високого зросту, сухорлявий, як і Альг реготнув:

– І багато залицяльників було за кілька годин?

– Два, – я тримала під руку Кхибру, бо боялася впасти.

Хлопці мовчки вирячилися на мене. І тільки зараз я помітила на рукавах у них нашивки: Спіраль з Маятником і вишиті літери «МПБ». Нашивки світилися в темряві.

– МПБ – це «Моліться, Підтримка Близенько»? – я ткнула пальцем у нашивку Альгіна.

– Ні, – розсміявся Альг, – «Магічний Патруль Безпеки».

– А-а-а-а, – я все ще не отямилася.

– І кому так пощастило? – зумисно весело спитав Альгін, намагаючись розрядити обставу, хоча погляд його залишався серйозним.

– Першому – злодюжці, який пограбував мене в грифон-диліжансі. Він приперся до тітчиної таверни збувати вкрадене. Ось я його і приголубила трохи. Він зазіхнув ще зранку, тепер отримав на горіхи.

Кхибра розсміялася, разом із нею і хлопці.

– Я уявляю це «трохи», – витираючи сльози, сказав хлопець. – До речі, ми забули представитися, я – Бо́гріс, можна просто Гріс. А він, – хлопець кивнув у бік темноволосого з косою, – Герка.

– Герман, – посміхнувся куточками губ другий.

– Рута, а це моя подруга Кхибра.

Ми обмінялися рукопотисканнями.

– А хто другий щасливчик? – продовжив розпитувати Альг.

– Упир, – спокійно відповіла я. Так, ніби товаришую з ними. – Тільки я його не качалкою, – я зніяковіла.

– А чим? – здивувалася Кхибра.

– Конячкою. Я конячку стукнула по ребрах качалкою, а вона вже копитами приклала цього виродка.

І тут до мене тільки почало доходити те, що сталося. Лихоманка повернулася. Зуби декілька разів клацнули. Я згадала жовті криві ікла упиря. Жах накрив з головою. Мабуть, Альг теж це зрозумів.

– Де це було? – жваво запитав він.

– Не-не-не-не знаю-у-у-у. – Мене наздогнала перша хвиля шоку.

– Берімо її під руки, й ходім до Миша і Міша, – скомандував Альгін хлопцям.

Я ледь пересувала ноги, мене повільно повели до їдальні. Ноги запліталися, філейна частина тягнула вниз і боліла, а поперек немов налився розплавленим залізом.

Кухарі нас уже чекали.

– Ого, скільки вас! – вигукнув Міш і зупинився, глянувши на мене. – Що трапилося?

– Тягніть настоянку сопільника, у неї шок.

Миш кинувся на кухню. Мене посадили на лавку за накритий наїдками стіл, посередині якого стояла страва із запеченим гусаком. Гусак так смачно пахнув, що слинки потекли. Запечене золотаве черево свідчило про те, що птаха обмазували медом. І тепер шкірка стала хрусткою, а м’ясо ніжним і м’яким. Таке просто тане в роті. Ой, як же їсти хочеться! Навколо птиці лежали печені яблука. Поруч стояла велика миска овочевого салату. Ще тарілка з рожевою бужениною і товстими скибками сиру... Шлунок від побаченого буркнув, а потім почав танцювати дикий танець. Я глянула на тролицю з хлопаками: у всіх однакові вирази облич у передчутті бенкету.

– Ми тут трохи розстаралися, – посміхнувся Міш, намагаючись розрядити обстановку.

Миш повернувся з маленькою, як дві фаланги пальця, пляшечкою і простягнув мені.

– Пий одним духом, – порадив він.

Я шумно видихнула і ковтнула настоянку. Горло немов обсипало щедрою жменею червоного перцю. З очей тут же викотилися сльози. Міш уже простягав мені склянку води, але Альг зупинив його.

– Дихай! – наказав він. – Зроби глибокий вдих.

Я вдихнула і видихнула. Заходилася кашлем. Кхибра погладила мене по спині.

– Ще раз вдихни!

Я знову вдихнула і закашлялася, але дивним чином усе минуло. Раптово.

– Що це було? – витираючи сльози рукавом кофти, запитала я.

– Сопільник. Його ще називають ступорник. Особливий склад трав, який виводить зі стану шоку. Безалкогольний.

– Але перцевий, – усміхнулася я.

– Ні, – похитав головою Міш. – Просто трави пекучі.

– До речі, ростуть якраз на кладовищах, – зіронізував Альг.

Я згадала упиря. Шок минув, як і лихоманка.

– Дякую, добрий хлопчина! Я мало в лапи кровопивцю не потрапила, а ти зубоскалиш.

– Вибач, – трохи розгубився Альгін. – То де ти його бачила?

– Не знаю. Я не туди звернула з головної дороги. Там ліхтарі горять свічкові – один на чверть версти.

– Нетрі, – потер перенісся Богріс. – Може ти запам’ятала, який він? Як виглядав? Чи від страху не розгледіла?

– Очі жовті, я спочатку подумала, що жовтяницею мається.

Герман і Альг ледве стримали посмішки, а Кхибра співчутливо взяла мене за руку.

– Ще ікла.

– У всіх упирів ікла, – сказав Гера.

– У цього вони криві. Я ще подумала, що дивна річ, кровопивця, а зуби криві, як і в деяких людей.

Хлопці перезирнулися.

– Магістру Коррі потрібно сказати, – Альгін піднявся з лавки.

– Я надішлю магоптаха, і нехай пану Юрві повідомлять, – Гера витягнув із кишені маленького зеленого птаха. – Не можна зволікати. Зурмс прокинувся.

– Або хтось розбудив, – пробурмотів Богріс. – А це ще гірше.

– Дівчата, звідси нікуди не виходити. Я зрозуміло кажу?

– Так, – відповіла за нас двох Кхибра.

– Ідіть, хлопці, у своїх справах, не хвилюйтеся.  Ми тут поки що про своє, кулінарне, поговоримо, – заспокоїв їх Міш.

– Усе буде добре, – підтакував Миш. – Над академією стоїть потужний захисний купол, боятися нічого.

– Дуже на це сподіваюся, – Альг схопив шматок буженини з сиром.

Миш миттєво зорієнтувався і спорудив хлопцям бутерброди. Ті подякували й вийшли.

– А хто такий Зурмс? – поцікавилася Кхибра.

– Упир, як ти вже здогадалася, – сказав Міш. – Його приспали, наклавши на склеп купу заклять. Мабуть, хтось зірвав захист.

– Навіщо? – здивувалася я. – І чому його приспали, а не вбили?

– Чому не вбили – не скажу, бо не знаю подробиць. Я кухар, а не маг, мені некроманти не звітують. А сьогодні, якщо ви звернули увагу – у королівському палаці бал. Комусь потрібно зіпсувати сьогоднішній вечір. Може розраховували на те, що упир на когось нападе, – відповів Миш. – Приїхали гості з інших країн. Аж тут раптом упир вулицями блукає. І якщо він вкусить когось зі знаті, буде грандіозний міжнародний скандал. Може, він комусь вигідний, хтозна.

Я задумалася. Напевно, я найнеправильніша дівчина: не пліткую, інтриг не плету, хлопцям за панібрата. Не непритомнію, побачивши мишу чи таргана. І не розумію тих дівок, яким конче треба з ранку до ночі чесати язиками. От і зараз хотілося обміркувати все, до того ж наодинці. Але нас запросили на вечерю, тому роздуми відкладаються. І їстоньки хочеться.

– Ніжку чи грудку? – турботливо запитав Міш у Кхибри.

– Ніжку, – Кхибра вже тримала в руках тарілку.

– А мені грудку. – Хлопці пішли з бутербродами, отже, можна зі спокійною совістю вечеряти.

Ми розпочали смакувати гусаком. Це було казково! Я не помилилася! Хрустка скоринка і ніжне соковите м’ясо танули в роті. Ніхто навіть не намагався порушити тишу, всі насолоджувалися їжею. Хрусткий смачнючий салат, печені яблучка, гусак, вершковий сир з соковитою бужениною… Пресвітлі боги, як же це смачно! Я ледь язика не проковтнула! А морс який смачний! З брусниці! Де вони її тільки взяли? Хоча, яка різниця, коли все так казково!

Коли я зрозуміла, що все, їсти більше не можу, от-от лусну, то відсунулася трохи від столу. Миш розчулено дивився на нас із Кхиброю та усміхався.

– До чого ж я люблю дівчат, які з апетитом їдять! Не колупають виделкою, мов бояться, що наберуть зайвих фунтів або страва отруєна, а просто і з насолодою їдять.

Ми з тролицею перезирнулися і посміхнулися.

– Ви маринували гусака? – краще не про зайву вагу, а про кулінарію.

– Щойно ви пішли, так і замаринували.

– А в чому? – запитала Кхибра.

Брати переглянулися, немов радилися: варто говорити чи ні.

– У соляному розчині з брусничними ягодами. Потім уже в печі обмазали його медом з гірчицею.

– Я б пару ягід ялівцю в маринад кинула, – не можу втриматися, постійно треба вставити мідяк. – Але й без них гусак вийшов смачнючим.

– А я б додала трохи чебрецю, – підтримала мене Кхибра.

– Чудові ідеї! Обов’язково спробуємо, – здавалося, що Миш погодиться геть з усім аби догодити нам. – Міш, неси десерт.

Кухарі знову переглянулися і Миш злегка кивнув. Що це з ними? Чи мені після ситної вечері здалося, що вони тільки й роблять, що перезираються? Що це з ними? Чи щось лихе замислили? Я відігнала дурну думку. Що може статися лихе? Все погане позаду. Упир десь збирає край дороги свої криві ікла. Хлопці побігли з кимось радитися. Кухарі і хлопцям смачного дали, і нас нагодували від пуза. Життя прекрасне!

Міш пішов за десертом. Я сиділа та усміхалася, немов сто років знала Миша. Той усміхався мені наче добрий знайомий. Міш з’явився з тацею і поставив перед нами пісочні тістечка-кошики з фруктами та збитими вершками. Я пальцем доторкнулася до вершків і облизала пальця. Чому стало так легко, що захотілося співати й танцювати. Але замість цього розпливлася в такій щасливій усмішці, що, напевно, стало видно геть усі зуби. Щастя, що в мене немає кривих ікол як у нещасного кровопивці!

Кхибра теж мовчки усміхалася і підморгувала Мішу. Ми з’їли тістечка, запили морсом, але йти не поспішали. Біль після галопу вулицями Ситова притупився. Тепер не хотілося навіть говорити. Та що ж таке коїться? Стан був дуже дивним. У голові паморочилося. У животі чомусь роєм носилися метелики. Здоровий глузд покинув не тільки мою голову, а і їдальню.

До мене підсів Миш і боязко поклав руку на плече. От дурник! Можна й сміливіше! Я глянула на Кхибру, та кокетливо стріляла очима на Миша. Мені стало ще веселіше – чому вона скромничає? Я зітхнула і пригорнулася до широких грудей Миша. Він притиснув мене до себе так, наче я останній шанс на щастя і, як відданий пес, зазирнув у вічі. А він нічого, симпатичний. На такого можна цілком покластися, хороший чоловік! І в дім все буде нести, і не зрадить як Лавр. Невже я знайшла свою долю? І щойно ми хотіли поцілуватися, як двері в їдальню відчинилися, і на порозі з’явився скуйовджений Альг.

– Прекрасно! Ми, значить, життям своїм ризикуємо, а вони... – він розгублено подивився на зблідлих кухарів.

Ті миттю відсахнулися від нас наче ми з тролицею прокажені. Що таке? Я ще мить тому так раділа, що все йде ладом, а тут Акрідена скрутила під носа величезну дулю. І замість величезного щастя і долі – хрін в подолі!

– Що ви їм домішали? – майже прошипів Альгін, швидко наближаючись до нас.

– Нічого, – встаючи та задкуючи уздовж стіночки з красивими квітами, відповів Миш.

– Краще зізнайтеся, а то гірше буде.

Міш опустив очі додолу і пробубнив:

– Краплі сурмика...

– Що-о-о?! – брови Альгіна поповзли на лоба.

До зали увійшли Богріс і Герман.

– Що сталося? – Гріс вирячився на нас з Кхиброю, наче вперше у житті бачив.

– А він теж нічого! – і я ледь втрималася, щоб не заспівати йому якусь гарну пісню, типу: «Горіло серце, палало, душенька гірко плакала, так заміж кортіло-о-о…» Ми обійнялися з Кхиброю і тихенько гиготіли.

Альгін із ненавистю дивився на горе-кухарів.

– Нас це... мамка дістала. Одружуєтеся та одружуєтеся. Ось ми й це... – на Миша гидко було дивитися: зблід, осунувся, згорбився мов старий дід.

– Що тут коїться? – Богріс лише кліпав очима. – Що з дівчатами?! – він подивився на нас, а ми, не змовляючись, привітно помахали йому руками.

– Сподіваюсь у сир з м’ясом ви нічого не підливали?! – жовна на обличчі Альгіна ходили вгору й вниз.

– Ні-ні, ви що! Ми ж при своєму розумі! – запевнив Міш.

– Та воно й видно! – Альгін ледь не скреготів зубами. – Ви що, тут збиралися одружитися?! – Альгін ледь стримував гнів.

Кухарі мовчали.

– Ці... гм, кухарі підмішали їм краплі сурмику.

– І скільки?

– Та ми потроху, – залепетав Миш.

– Зовсім небагато в гусака, трохи в сік і десерт.

Альгін вилаявся.

– Сподіваюсь у сир з м’ясом ви нічого не підливали?! – жовна на обличчі Германа ходили вгору й вниз.

– Ні-ні, ви що! Ми ж при своєму розумі! – запевнив Міш.

– Та воно й видно! – Альгін ледь не скреготів зубами. – Ви що, тут збиралися одружуватися?! – Альгін ледь стримував гнів.

Кухарі мовчали.

– Хапайте дівчат і ведіть до цілителів, – кивнув Альг друзям і повернувся до братів: – А з вами завтра розбиратиметься ректор.

– Не губи! – упав на коліна Міш. – Ми не хотіли зла! Просто дівчата сподобалися. Ну і...

– Я це вже чув, – процідив Альг, – ви одружитися хотіли. А про них ви подумали? Може, вони чогось іншого в житті хочуть? А як ви завтра вранці б на них дивилися, а?

– Та ми, це... – мимрив Миш. – Ми ж із благими намірами.

– Що-о-о-о? – брови Богріса поповзли на лоб.

Миш пробубнив щось незрозуміле.

– А я думаю, що це ви так розщедрилися? Стіл накрили, всіх запросили. А ну кажіть мені як перед святою Аргіною: ви Зурмса розбудили?! Ваших рук справа?!

– Хлопе, ти з глузду з’їхав?! – обурився Міш.

– А що, поки ми за упирем ганяємося, ви свої брудні справи б зробили!

– Та побійся Аргіну! Ця нечисть жодним чином нас не стосується! – Міш обурено подивився на Альга.

– Але я все одно розповім про це ректорові.

– Не треба, Альгін, будь ласка, – Миш покаянно склав на грудях долоні човником. – Вибач, дурню утнули. Готові годувати вас тричі на тиждень перед відбоєм.

– Що тут відбувається?! – пролунав гучний голос від дверей. – Відбій не для вас, адепти? Що тут за бенкет?!

До їдальні увійшов ректор власною персоною. На ньому був темний плащ, накинутий поверх світлої мантії.

– Тут що, всі оглухли чи язики проковтнули?! – пан Річард Бланц обвів усіх суворим поглядом.

– Який гарний чоловік! – Кхибра сплеснула руками й зручніше вмостилася на лавці, підперши голову кулачком.

– Що? – на секунду розгубився той. – Ви щойно вступили до академії і вже напилися?

– Треба ж було відзначити цю велику подію! Не щороку до вас вступають такі адепти! – ляпнула я і підморгнула ректорові.

Професор найвищої Спіралі Маятника спочатку зблід, потім почервонів, а потім його обличчя пішло сірими плямами.

– Геть! – процідив він гнівно. А пальці плели якийсь дивний візерунок.

– Ой, ходімо, Кхиброчко, а то він зараз у нас як шарахне стрілою або блискавкою!  – я схопила тролицю за рукав сукні й потягла до виходу.

Але Кхибра встигла обернутися і кинути магістрові через плече:

– Стрілою! У самісіньке серце! Стріляй, пустун!

Ми встигли вибігти. Двері їдальні розлетілися порохом.

– Ого! – реготнула я. – Ось це б тебе шибонуло!

І ми голосно розреготалися. Що було далі – не пам’ятаю. Немов хтось скребком ретельно все зішкрябав з пам’яті.

Вранці ми прокинулися у дивному місці. Навколо все було світло-зеленого кольору: і стіни, і шторки, і пледи, якими ми були вкриті. Наш одяг висів поруч на стільці.

– Кхибро, – покликала я тролицю.

– Га? – одразу ж відгукнулася та.

– Де ми?

– Не знаю.

– А як ми сюди потрапили?

– Не пам’ятаю.

– А куди ми вчора ходили?

– Хіба ми кудись ходили?

Ми замовкли. А в кімнату зайшла наша сусідка по кімнаті.

– Орсяно!.. – ми з Кхиброю радісно підірвалися з ліжок, але одразу ж вляглися на місце, прикриваючись пледами.

– Ох, дівчата, ви нас і налякали!

– Чим? А що вчора було?

– Ви не пам’ятаєте? – щиро здивувалася дріада.

– Нічогісінько, – чесно зізналися ми.

– Вас накачали краплями сурмика.

– Що за краплі? – байдуже запитала я.

– Це дуже потужний афродизіак. Олія сурмика – основа для приворотного зілля. А ви вчора забійну дозу прийняли.

– Яким чином? – зблідла тролиця.

– Вам у їжу і питво підмішали.

– Провалитися мені в Марсулу! – раптово я пригадала частину вчорашнього вечора, Кхибра, схоже, теж. Я сіла на ліжку, прикриваючись пледом. Тіло не боліло. Про вчорашні перегони на конячці нічого не нагадувало. Ось це я розумію, зцілення!

– Я не могла вас кинути в такому стані. Однокурсники поїхали у Боровикове, а я з вами всю ніч вовтузилася. Ну, раз усе позаду, то я спати. – Орсяна солодко позіхнула і потягнулася.

– Почекай, – зупинила я її. – Нас вчора що, хотіли… – я підбирала слова, але жодного пристойного не знайшла.

– Майже так, – утішила нас Орсяна.

– Святі галушки! – красиво лайнулася Кхибра.

– Чекай… А ми? Ми вчора, що… теж до когось чіплялися? – спиною пробіг крижаний потік.

– Не просто до когось, а до ректора, – гигикнула дріада.

– Ой!.. – Кхибра затулила долонями рота. – Усе, нас відрахують, – сумно сказала вона і на її очі викотилися сльози.

– Не кажи так! – спробувала зупинити її я.

– Та говори – не говори, майорять вже прапори… І так усе ясно, ходім речі збирати. Навчилися… факультет унікальний… – Кхибра плакала.

До кімнати зайшла висока струнка жінка у світло-зеленій мантії.

– Морошкіна і Юрз, вас викликає до себе ректор.

– Магістерка Верес, – дріада вклонилася, та кивнула їй у відповідь.

– Із речами? – тремтячим голосом запитала тролиця.

– З чиїми речами? – не зрозуміла жінка.

– До ректора з речами йти?

Вона стримала усмішку.

– Поки що, ні.

Ми перезирнулися – живемо! Орсяна подала наш одяг, і ми поквапливо нап’яли його на себе. Потім, не приховуючи усмішки, простягнула мою качалку. Треба ж, не загубила! І як я нею не пожбурила в ректора? Хвала всім світлим богам! Вберегли.

– Краще скажіть, як ви почуваєтеся, спокусниці?

– Добре! – настрій різко покращився. Я частенько отримувала прочуханки від мами, тому ще одну запросто переживу.

Кхибра мабуть була зі мною згодна.

– Прекрасно! – просяяла вона.

Ми похапцем сяк-так заплели волосся у коси й побігли до виходу, у спину долинув сміх дріади та магістерки Верес.

Кабінет ректора знаходився на дванадцятому поверсі. Ми задерли голови й нарахували тільки вісім видимих знизу. Я зітхнула, і ми повільно почали підійматися. Коли дійшли – язики висіли на плечах. Красуні: дихали мов коні після важкої праці, спітнілі, червоні, немов вози розвантажували. Носовичків у нас не знайшлося. Тому, ми, не змовляючись, витерли обличчя виворотом спідниць. Нічого, прийдемо, випремо. Ну не качалкою ж нам витиратися! Я швиденько роздивилася поверх, на якому опинилися: кулеподібний коридор, на стінах висять портрети магів академії, як теперішніх, так і тих, хто пішов в Айгроніс. Роздивлятися всіх їх нам було ніколи. Знайшли величезні добові двері. Підійшли до них. Чорною табличка світлими літерами сповіщала – ректор МАСМ, професор найвищої Спіралі Маятника, Річард Бланц.

Ми тільки й встигли, що відскочити від дверей, що різко відчинилися, і притиснутися до стіни. Я почула гучний голос батька.

– Ноги її в цій академії не буде! Що б вона не накоїла, а Руті тут нічого робити! – він різко кинув з порогу. – Знав би, що так вийде, відправив би її в Глоск! Прилаштував у харчевню і був спокійний!

– Ви чуєте тільки себе, – пролунав глухий чоловічий голос.

– Маятник вибрав її, розумієте? – підтримав його жіночий. Дуже схожий на голос нашого куратора професора Грехем. – Від долі рогожкою не накриєшся.

І тут тато дуже мальовничо сказав, куди вона разом із ректором мають засунути цю долю і чим накритися.

– Я ніколи ні перед ким не прогинався! І тут розшаркуватися теж не буду! Сьогодні ж заберу доньку додому!

Ну вже дзуськи! Я набралася хоробрості й зробила з-за дверей крок уперед. Кхибра марно схопила мене за рукав – кофтинка зрадницьки затріщала і рукав відірвався. З оголеною рукою в порваній кофтинці я зробила крок у приймальню і вперла руки в боки, намацавши про всяк випадок свою вірну качалку. Волосся розпатлалося, поки ми підіймалися до пана Бланца, і коса тепер була більше схожа на гномську щітку.

– Овоч у поміч! Я повнолітня! І сама буду вирішувати де і на кого мені вчитися! – рявкнула я і спідлоба глянула на батька.

Татко, ректор і Ліонелла Грехем заклякли. У всіх трьох обличчя чорніші за хмари, мабуть, суперечка тривала вже не першу годину. Я батю знаю. Якщо він лається по-швидкому, то обличчя в нього просто зле. А якщо лайка довга – то він стає похмурим і похмурим. За мною маячила Кхибра, ховаючи за спину рукав моєї улюбленої ситцевої кофтинки.

– Підслуховували?! – радше уточнив, аніж запитав тато, кинувши грізний погляд і на Кхибру.

– Ми тільки прийшли, а ви тут кричите! – не менш грізно відповіла я. – Вас на всю академію чути!

– Ти зараз же збереш свої манатки, і їдьмо, – з погано прихованою люттю сказав батя.

Я підійшла до нього, обійняла і тикнулася носом у плече.

– Тату, ти в мене улюблений і найкращий. Але зрозумій, я виросла. Мені двадцять два роки...

Батя завив так, ніби у нього раптово заболів зуб.

– Дозволь мені жити своїм розумом і своїм життям.

– Я вже наслухався про твій розум і життя. І в Курчавому напередодні весілля ти його проявила сповна. Ні, Руто, додому.

Я відсторонилася від нього.

– Ні, – твердо сказала я. – Я залишаюся.

– Три пригоди за один день, чи не забагато?

«Хвала Акрідені, що ти про упиря і мою поїздку підводою нічого не знаєш, – подумала я. – Значить, два в умі».

– Але я ж вийшла переможницею, – усміхнулася я.

– Це її останній шанс, – почувся тихий голос пані Ліонелли. – Через рік магія їй буде недоступна. Ми зможемо відкрити в ній це джерело. Довіртеся нам. Не позбавляйте академію...

– Та чхати я хотів на вашу академію, – майже зі стогоном перервав її батько. – Мені дочка важлива, а не ваші дурні магічні джерела. Який зиск від них?

– Ми подбаємо...

– Досить, я вже чув про вашу турботу! Суцільна розпуста!

– Кухарі будуть сьогодні ж звільнені! – гаряче пообіцяв ректор.

– Не треба їх звільняти, – подала голос Кхибра. – Вони не винні, що батьки їх кваплять з одруженням. Я вчора чула, як Миш жалівся, що не треба було брати ці краплі в матінки.

Ректор спантеличено уставився на Кхибру.

– Даруйте їм. Самі знаєте як складно знайти хороших кухарів, – підтримала я подругу.

– Ви це чули?! – батько понурив голову від безсилля. Він більше ні на що не міг вплинути.

– Тату, – я знову притулилася до нього, – прошу, почуй мене. Я виросла. Я хочу жити так, як я хочу, а не так, як хочете ви з мамою.

– Що мені з тобою робити? – здавленим голосом видавив батя.

– Дати можливість жити своїм життям.

Чотири пари очей втупилися на Прохора Морошкіна в очікуванні відповіді.

– Дірку пропалите, маги недороблені, – голос батька затремтів і потеплішав.

– Татку! – я повисла в батька на шиї й розцілувала його в зарослі щоки.

– Тихіше, дзиґа, задушиш! – зніяковіло сказав він.

Але на цьому моя радість зникла.

– Але покарання ви все ж понесете, – пролунав за спиною голос ректора. – До калитника підете працювати в таверну. І якщо я почую від пані Пелагеї хоч одне нарікання, хоч одну скаргу на вас, начувайтесь! Замість зимових канікул підете працювати посудомийками в найгірший шинок Ситова!

І на тому спасибі, дорогий ректоре. Ми з Кхиброю щасливо засміялися – згодні.