Раді Вас бачити!

Повітря було немов просякнуте квітучими травами. У Гаю Волхвів, напевно, зупинилося літо, не бажаючи впускати сестру-осінь. І тільки легкий вітер з нотами прохолоди нагадував про те, що незабаром все вкриється мідно-багряними фарбами й осінь вступить у повноправ’я.

Нас прийняли у великому і просторому древо-будинку. Будинок усередині живого дерева, з окремими кімнатами, магічними світильниками та сходами здавався дивом. Рані пояснив, що тут живе наймогутніша цілителька не тільки Кришталевої Конюшини, а й усієї країни – пані Армілсім. Я молила всіх світлих богів, щоб сталося диво. Серце відмовлялося повірити в те, що життя тонкою цівкою піску часу покидало мого коханого.

Скріраніель прийшов з чашкою трав’яного відвару і сів поруч, не переймаючись тим, що бездоганні штани можуть пом’ятися. Він простягнув відвар, я з вдячністю кивнула і відпила кілька ковтків. Хто б сумнівався – перцева м’ята і липа.

– Пане...

Ельф скривився.

– Досить. Можна просто Рані й на «ти».

Я знову кивнула.

– Як думаєш, Германа врятують? У цілительки вийде?

– Не хочу давати хибних надій. У нас найсильніші цілителі. Просто вір. Їм вдалося поки що тільки залатати його легеню. За серце йде боротьба.

Я так сильно стиснула чашку в руках, що та лопнула. Теплий відвар залив спідницю. Але мені було все одно. Ельф похитав головою, зібрав скалки.

– Покажи руки? Не поранилася?

Я похитала головою – ні.

Двері відчинилися. З них вийшла втомлена темноволоса ельфійка. Під очима залягли тіні, її хитало. Рані миттєво схопився на ноги й підтримав її під лікоть. Скалки чашки немов розчинилися в повітрі. Як він це зробив? Хоча, зараз це не мало аж ніякого значення. Скріраніель уважно вдивлявся в обличчя цілительки.

– Що принести?

– Нічого, дякую, – її голос був схожий на шерех листя. Такий самий тихий і заспокійливий. Саме так мають розмовляти цілителі. Напевно. Я спілкувалася тільки з Орсяною, пані Верес і... хай йому грець, Шрамом.

Але це теж зараз не має значення. Головне, щоб Гера вижив. Головне, щоб вижив!

Цілителька з цікавістю глянула на мене.

– Я чула твої думки.

– Іггірія телепат, – пояснив Рані.

Ельфійка усміхнулася кінчиками губ.

– Надія є. Маленька, крихка. Але є. Дякуй Скріраніелю. Якби не він, то твій коханий відбув би в Айгроніс.

– Присягаюся, я не забуду того, що ви... що ти зробив, Рані.

– Я всього лише повертаю борги, Руто, – і, запобігаючи моїм запитанням, додав: – Коли Герман одужає, ми обов’язково про все поговоримо. Даю слово, що відповім на всі твої запитання.

– Головне, щоб він вижив, – мій голос зривався від напруги.

– Рані, можна тебе?

– Звісно.

Ельфи, тихо перемовляючись своєю мовою, відійшли вбік. А мені дуже захотілося увійти до кімнати, де був Герман. Я швидко озирнулася на ельфів і, намагаючись не шуміти, прослизнула всередину.

Кімната була порожнистою гілкою гігантського дерева: усередині замість соку згустками бродила туди-сюди зеленувата і золотиста енергії. Замість стін – найтонша сітка, сплетена з крихких волокон деревини. Вона світилася блідо-жовтим і від неї в різні боки розсипалися сотні крихітних іскор. Біля великого кокона, що більше нагадував витягнуту омелу, стояли двоє: висока статна жінка в струмливому білому одязі та зовсім юна ельфійка в білому балахоні, який ледь прикривав коліна. Дівчина тримала в руках розгорнутий товстий том старовинної книги. Цілителька бурмотіла заклинання, а юна помічниця прислухалася до неї та тільки встигала перегортати сторінки. Їх разом із коконом огортала ледь помітна молочна куля, схожа на мильну бульбашку. Здавалося, ткни в неї пальцем – лопне. Але я тільки здогадувалася що це – лише здається.

Очей цілительки не було видно: відкриті очі без райдужки. Бррр! Видовище те ще! З її пальців тонкою в’яззю лився блакитний візерунок. Він зникав у коконі, в якому лежав Герман. Я згадала Ютару – та плела чорне мереживо, від якого хотілося бігти на край світу, але я тоді дивилася на нього, немов паралізована. А до цього – хотілося доторкнутися. І не просто доторкнутися...

Я зробила крок у їхній бік і прислухалася до бурмотіння ельфійки. Очі мимоволі заплющилися. Глибокий вдих, ще й ще. Я підхоплена невидимим потужним потоком, який ніс мене кудись у далечінь. Видих – я лечу з гуркотом водоспаду вниз і виринаю з широкого кришталево-чистого озера. Настільки чистого, що я бачу свої босі ноги. Поруч – довгі водорості. На мені задерта до пахв простора сорочка. Дивно, коли я встигла переодягнутися? Берег! Швидше до берега! Не люблю, коли водорості торкаються ніг. Щоразу здається, що вони от-от потягнуть мене на дно.

На березі сиділа миловидна жінка в простій ситцевій сукні й плела рибальську сітку. Частина сітки була у воді. Дивний спосіб ловити рибу – незакінченою сіткою. Я мовчки сіла на пісок поруч з нею. Жінка відрізала невеликим кривим ножиком мотузку – готово. На лезі я встигла розгледіти складний рунічний візерунок. А ножик непростий! Човник випав з її рук, але жінка його спритно підхопила і сховала в кишеню сукні.

– Втомилася? – ледь чутно запитала вона.

Голос – спокійний і мелодійний.

– Ні, – відповіла я.

– Допоможи мені.

– Чим?

– Потримай невід, щоб вітром не віднесло. А мені треба відійти на кілька хвилин. Тільки тримай міцно.

Мені почулося? Вона сказала про вітер? Але ж його майже немає.

– Але ж вітру майже немає, – озвучила я свої думки.

– Ти не знаєш, що може статися за хвилину.

Із цим важко не погодитися. Жінка легко підійнялася і зникла за деревами. Щойно я взяла невід в руки, його одразу щось смикнуло і потягнуло у глибину озера. Я вчепилася в шовкові переплетення ниток і потягнула його на себе. Але нитки боляче впилися в руки, погрожуючи порізати до крові. Де носить цю жінку?! Ми так не домовлялися! Рибалка немов знала, що сітку можуть вкрасти, тому й пішла! Я що, крайня?!

У сітці щось заворушилося, немов рвалося на свободу. Що це – риба чи, боронь боже, чудовисько якесь? Якщо друге, то не факт, що я зможу втримати. А якщо величезна рибина, що, зможу?! Я вилаялася і подумки прикрикнула на саму себе. Потрібно спробувати намотати край на руку – безрезультатно. Це щось потягло мене у воду.

Я їхала на сідницях. Ноги в піску пропахали глибокі борозни. Раптом невід ослабнув. Внутрішній голос підказав не розслаблятися, і мав рацію. Щось невідоме потягло мене ще з більшою силою. Думати ніколи, треба діяти. Я спробувала підвестися хоча б на коліна. Насилу вдалося це зробити. Руки вже розрізало, кров тонкими цівками стікала у воду. Врешті вдалося стати на ноги. Вода навколо мене забарвилася в червоний. Водорості, немов упирі, відчули запах крові й дивно заворушилися. Якби я не знала, що це підводні рослини, то подумала б, що тисячі очей, не кліпаючи, втупилися в мій бік, чекаючи, коли я повністю сховаюся під водою, щоб розтерзати. Вода вже доходила до стегон. Якщо мене потягне далі – все, кришка. І жінки як на зло немає і немає.

– Гей! Ви де?! Допоможіть!

Тільки плескіт хвиль, шум вітру і щебет птахів. Ну так, довгоочікуваний вітер з’явився, треба ж! Брижі пройшли озером. Я опустила погляд, вивчаючи дно. І з жахом помітила, що гнучкі стебла водоростей потягнулися до ніг. Я спробувала зробити кілька кроків назад, але в мене нічого не вийшло, лише потупцювала на місці. Я вилаялася так, що за ідеєю, водорості, почувши це, мали б скрутитися в трубочки й миттєво згнити. Але вони навпаки, ще більше активізувалися. Тонкі світло-зелені листочки, схожі на соснові голки, лоскотали кісточки. Вивернувшись, я підстрибнула і наступила на одне стебло. Мені здалося чи воно звискнуло? Ні, якщо так і далі піде, то недалеко й до божевілля. Друга нога вже в полоні мерзенного стебла. Недарма я їх так не люблю! В одну мить голочки сховалися і стебла зміями обплутали щиколотку, намагалися повзти вище – на гомілку. Що робити? Я закрутила головою. Погляд зачепився за вішку, яка була вбита на самому березі. Як же до неї дістатися, не випускаючи з рук невід і звільнивши ноги?

У голову прийшла божевільна ідея: я стала трохи підстрибувати вліво-вправо, постійно змінюючи напрямок. З однією вільною ногою це було зробити не так і легко. Стрибок вправо, ще раз вправо, вліво, вправо, вліво, вліво, вліво... Невід тепер став опорою – я трималася за нього, а не тягнулася в глибину за невідомим монстром. Незабаром стало важко дихати. Вода навколо мене побуріла. Я глянула на руку, рани стала глибшими. Піт заливав очі. Але я не відпускала сітку ані на мить. Хват водоростей ослаб. Я зібралася з силами та якнайдалі відстрибнула вбік, ледве не звалившись у воду. Мені вдалося розірвати кілька стебел! Ура! Маленька перемога.

Я майже дострибала до берега. Зробила ривок, ще один, і ще, і ще, і... невід раптово відпустило, я впала на спину, підтягуючи його до себе, немов коштовність. Схопивши його в оберемок, поповзла берегом, до того місця, де нещодавно сиділа рибалка, яка десь завіялася. Але невід знову за щось зачепився. Озирнувшись, я завмерла на місці.

Центр озера кипів та вирував, з глибини виринула чорна хмара.  І над водою нависла жіноча фігура, вкрита мороком. Невже... Ні, цього не може бути! Навіщо темній богині проста смертна, нехай і з магією, що от-от має розгорнутися на повну силу? До того ж магія світла, кулінарна. Це не її парафія!

Вона не зводила з мене прискіпливого погляду.

– А ти вперта! Ніколи б не подумала, що звичайне дівчисько так битиметься за чуже життя.

– Я далеко не дівчисько, пані, – хрипло відгукнулася я, підводячись на ноги.

Я стала обличчям до богині й, притискаючи до грудей невід, подивилася прямо їй в очі. З її очей лився морок. Я насупилася. Серце стиснулося від жаху. Богиня задоволено посміхнулася:

– Смілива. І дурна! Утім, усі сміливці не блищать розумом. Та годі! Цю битву я програла. Але запам’ятай: реваншу не буде!

Жінка витягла з рукава темного одягу ніж. У променях сонця блиснув чорний алмазний череп – Дар Смерті. Короткий помах і... невід розрізаний на дві половини. Щось велике з шумом зникло в глибині озера. З-за дерев з’явилася та сама рибалка.

– Не скажу, що рада тебе бачити, Маруно, але я не здивована. Ти хотіла забрати собі одразу дві світлі душі? А як же Аргіна? – спокійно запитала вона богиню, яка продовжувала стояти в клубах чорної хмари посеред озера.

– Рокнесгер, не втручайся не у свою справу! – різко відповіла Маруна, і очі спалахнули ультрамарином. Жах який! Присниться, ніякого сопільника не вистачить, щоб заспокоїтися.

– Будь-чия доля в моїх руках, – як ні в чому не бувало, продовжила Рокнесгер. – І ці маги на світлому боці. На все воля Аргіни, дорогенька.

– Як же я втомилася від вас! – вода закипіла темрявою, і... в одну мить усе закінчилося. Маруна зникла.

Але через кілька секунд її примара повисла перед нами.

– Я тебе попередила, дівчисько! Реваншу не буде!

Тонка нитка мороку з її очей торкнулася моєї щоки, я скрикнула від болю, притискаючи порізану долоню до обличчя. Привид темної богині розтанув. А я глянула на ту, яку Маруна назвала ім’ям богині долі. Зовсім не схожа на статую з Храму Всіх Богів! Зустрінь її в натовпі – ніколи не скажеш, що це богиня долі! Простоволоса, босонога, у простій сукні. Ось тільки очі – немов заглядають у саму глибину душі. Теплі, кольору дубового відвару. Золотисті іскорки так і танцюють у них. І усмішка – щира й ніжна.

Богиня підійшла до мене, взяла за руки й подула на поранені долоні. Рани миттєво загоїлися і зникли. Потім вона провела пальцями по обличчю, тонка павутинка мороку Маруни розтанула в повітрі.

– Люди занадто багато значення надають дрібницям. Не бачать очевидного... Але не біда, вони ж люди. А ти – молодець, Руто. Вистояла.

Вона торкнулася медальйона, який дивним чином з’явився на моїй шиї. Крапля яскраво спалахнула, богиня посміхнулася і поцілувала її. Рубін на моїх очах бліднув і ставав прозорим. Потім, немов синява озера наповнила його. Магія! Божественна магія! Камінь на моїх очах перетворювався на сапфір.

– Тепер ти й під моїм захистом, Руто. Незабаром прокинеться твоє джерело. У тебе попереду ще багато випробувань. Пройди їх із честю. Не дай серцю наповнитися темрявою.

– Обіцяю, – прошепотіла я.

– Пам’ятай про свою обіцянку. А тепер, йди, тобі пора.

– А куди йти?

– Як потрапила сюди, так і йди, – усміхнулася Рокнесгер.

Я безстрашно увійшла у воду, набрала побільше повітря і пірнула. Мене підхопив потужний потік і потягнув за собою.

Розплющивши очі, я не одразу зрозуміла, де перебуваю, і чому в ельфійки в білому одязі таке бліде обличчя, майже злилася з одягом. Може виною всьому це блідо-зелене світло, яким все навколо пронизане?

– Хвала Аргіні! – почула я знайомий голос Скрираніеля. – Руто, як же ти нас усіх налякала!

Я спробувала усміхнутися, але видавила лише жалюгідну усмішку. Чомусь згадалася нитка мороку. Мене пересмикнуло. Я намацала медальйон і витягла з-за пазухи... Значить це був не сон? І замість рубіна у мене тепер сапфір?

– Як?! – Рані, забувши про пристойність, ткнув пальцем у мій медальйон. – Як це сталося?

– Вона говорила з богами, – почула я за спиною.

Озирнулася й побачила Іггірію. Телепатка теж не зводила погляду з медальйона.

– Поцілунок Долі. Саме так він тепер називається.

Я сховала синю краплю за пазуху.

– Герман, як він?

– На відміну від вас, спить, – заговорила ельфійка в білому одязі.

Живий! Живий! Живий!

Скільки ж мені хотілося поставити запитань! Я вирячилася на неї.

– А що я тоді робила? Як потрапила на берег озера? Чому саме мені Рокнесгер дала в руки невід?

Цілителька посміхнулася і похитала головою – мабуть, я все-таки перестаралася із запитаннями.

– Ви, юна леді, увірвалися в момент трансу і якимось дивним чином до нього підключилися. Думаю, що спрацював ваш медальйон. Поклик Крові, чи не так? Адже він так називався до цього моменту? Богиня удачі поступилася богині долі. Інакше Акрідена не дозволила б статися тому, що сталося.

– Так. Можна питання, пані... – я судорожно згадувала ім’я цілительки, але так і не змогла згадати.

На допомогу прийшов Скріраніель.

– Армілсім, – тихенько прошепотів він мені на вухо.

– Пані Армілсім... – я з надією подивилася в обличчя цілительці.

– Ставте. Але найголовніше запитання. Я дуже втомилася.

Я зволікала. Звісно, було б цікаво розпитати її про богинь, але...

– Скажіть, а якщо тепер з’єднати всі три частини медальйона – що вийде?

Цілителька зволікала.

– Буде краще, якщо ніхто й ніколи цього не зробить.

– Чому?

– Річ у тім, леді, Поклик Крові, з’єднаний із двома іншими частинами, давав можливість відкрити нескінченне джерело магії. А якщо Поцілунок Долі з’єднається з іншими частинами, то крім джерела можна буде безперешкодно відкривати портал у потойбічний світ. Не думаю, що Аргіна дозволить комусь покинути Айгроніс. А ось Маруна свого не упустить. Хто знає, кого вони випустять сюди з Марсули?

Мене немов блискавкою вразило. Я перевела погляд на Скріраніеля – той теж стояв блідий як молоко. Гаразд, із медальйоном розберуся потім.

– Проведіть мене, якщо можна, до Германа. Хочу його побачити.

Цілителька лише заплющила і розплющила очі – мабуть, вона вже не могла говорити від втоми.

– Йди за мною, – відчинила двері в глибині кімнати Іггірія.

Я пішла за телепаткою. Ми минули невеликий коридор і опинилися в маленькій затишній кімнаті. Посеред неї стояло широке ліжко, на якому спав, укритий теплою ковдрою, Герман. Відросле волосся розметалося по подушці, обличчя було ще блідим. Із завмиранням серця я придивилася до нього – ковдра опускалася і піднімалася на грудях. Живий!..

Іггірія тихенько причинила за собою двері, а я вляглася поруч із ним, вдихаючи до болю рідний запах щастя – вербени та ялівцю.

Прокинулася від того, що рука коханого перебирала моє волосся. Розплющивши очі, побачила Германа, який дивився крізь напівопущені вії. Я потягнулася і вмостилася в нього під рукою. Він одразу ж мене обійняв. Як же добре поруч із ним!

– Як я рада, що ти живий. Я б збожеволіла, якби втратила тебе.

– Тільки завдяки тобі, – охриплим голосом відповів Гера.

Я зручніше влаштувалася, прикрила очі. Тепле повітря огорнуло нас із Германом. Щось дуже ніжне торкнулося моєї щоки. Повіки налилися втомою, і я не змогла їх підняти, щоб роздивитися, що за магія нас оточує. Звідкись здалеку почулася знайома мелодія. З кожною миттю вона ставала дедалі голоснішою. Я посміхнулася і тихо-тихо заспівала:

– Ніч стукає в віконечко,

Сплять і синок, і донечка.

Спить навіть сіренький вовчок,

Ковдрою вкривши свій бочок.

Спить в павутинні павучок,

спить в павутинні павучок.

 

В полі танцюють мавочки,

А в озерці – русалочки.

Спіть, ви мої зайчаточка,

Хлопчики і дівчаточка.

Хлопчики і дівчаточка.

Хлопчики і дівчаточка...

– Звідки ти знаєш цю колискову? – сонно спитав Гера.

– Напевно, батя співав, коли колисав мене...

Герман повернувся до мене і пригорнув до себе. Його губи торкнулися мого чола. Я завмерла від ніжності, що нахлинула, а потім ткнулася носом у його плече і солодко заснула.

Прокинулася першою, у кімнаті було темно. Горів блідий світильник під стелею. У кімнату постукали. Двері прочинилися і до нас зазирнула та сама юна ельфійка, яка тримала книгу перед цілителькою. У руках у неї була таця, на якій стояли дві піали. За запахом зрозуміла, що це курячий бульйон.

Дівчина поставила тацю на ліжко, підійшла до Германа з іншого боку, стала на коліна і поклала руку йому на груди. Ельфійка прикрила очі й щось зашепотіла своєю мовою. Від руки полилося бліде зеленувате світло, яке повільно огортало Геру. Хвилин п’ять вона вливала свою цілющу силу в мого коханого. Коли світло зникло, Герман розплющив очі.

– Вставати можете, але ви ще занадто слабкі. Тому прогулянки краще відкласти до завтра. Сьогодні бажано ще день полежати.

– У мене боки вже болять, – зітхнув Гера.

– Пані Армілсім заборонила вам вставати. Сніданок на ліжку.

Ельфійка підвелася і тихо вийшла. Герман сів, поправляючи за спиною подушки. Я подала йому піалу з бульйоном. Він так смачно пахнув. Чи це ми давно не їли? Як би там не було, але в міру гарячий бульйон, ми випили за лічені хвилини.

У двері постукали, ми не встигли нічого відповісти, як вони відчинилися, і на порозі з’явився Скріраніель, з-за спини якого зайцем стрибав Лік і махав нам руками. Але виявилося, що не один він там – усі приїхали провідати Германа: Кхибра, Альгін, Богріс і навіть мій фамільяр.

– Герко, ти як? – першим запитав Лікраніель і всівся перед ліжком на підлогу.

– Жити буду, – усміхнувся Герман.

Хлопці по черзі обійнялися.

– Я свою місію виконав, – Скріраніель порушив паузу, що виникла. – Думаю, вам є про що поговорити.

Він залишив нас. І кімната одразу перетворилася на вулик. Усі одночасно намагалися розповісти, як вони перелякалися, а потім летіли дракон-джетом до Гаю Волхвів.

– Руточко, вибач, я не встиг влетіти у вікно порталу, – пропищав клоп, сідаючи мені на плече. – Усе так швидко сталося...

Він підлетів до Германа, покружляв у нього над обличчям і повернувся до мене.

– Блідий, – зробив висновок Шафран. – Але я від своїх слів не відмовляюся... Треба брати, Руто. Він – наша людина.

Ми розсміялися.

– Альгін, – Кхибра виразно подивилася на нього, – вони мають це знати.

Альг стиснув губи, немов не бажав видавати таємницю. Але шість пар очей, включно з клопом, дивилися на нього. Альгін шумно видихнув.

– Ютару батько заточив у підземеллі.

– Головне скажи, – напирала Кхибра.

– Ю мала вбити тебе, Руто, – тремтячим голосом сказав Альг.

– Але чому? Що я їй зробила?

– Справа не в тобі, а в твоєму медальйоні. Батько будь-що хотів заволодіти Покликом Крові.

– Поклику Крові більше немає, – спокійно сказала я.

– Як? Ти його втратила? – здивувалася тролиця.

– Ні. Його неможливо втратити.

– Ти його комусь подарувала? – запитав Гріс.

Я заперечно похитала головою. Герман з подивом дивився на мене.

– Присягніться, що те, що я вам зараз скажу, залишиться в стінах цієї кімнати.

Друзі дали клятву і почулося сухе клацання, на знак того, що богині прийняли клятву. Я коротко розповіла про поцілунок Рокнесгер, опустивши подробиці сутички з Маруною.

– Тепер це Поцілунок Долі, – на підтвердження своїх слів, я дістала медальйон.

– Опупиріти! – Гера переводив погляд з медальйона на мене і знову на медальйон.

– Але як тобі самій вдалося розбудити дар? – оторопіло запитав Лікраніель.

– Тому що Рута талановита, – відповів за мене Шафран.

– Я його не будила. Богиня сказала, що джерело ще не прокинулося.

Лік похитав головою.

– Ні, це трохи різні речі. Це дар тягнеться до магічного джерела, а не навпаки.

Я згадала як пані Армілсім у трансі читала заклинання.

– Я дуже хотіла врятувати Германа...

Повисла пауза. Я сховала медальйон.

– Хлопці, я дещо захопив із собою, – Лік дістав із сумки ту саму карту, яку я знайшла в гробниці Ельянга Всесильного.

– Знову поцупив у брата? – суворо запитав Гера.

– Не поцупив, а взяв у тимчасове користування, – усміхнувся Лікраніель. – Це наш трофей, чесно знайдений.

Ельф розклав карту на ліжку, і ми схилилися над нею. Навіть Герман, притримуючи ковдру, підповз до нас, щоб роздивитися. Малі й великі стрілки, чіткі й пунктирні лінії. Карта заломлювалася в кількох місцях. Мабуть, складали її похапцем. За знайомими обрисами материка зрозуміло, що це Лартіона, Леовардія, Гай Волхвів і Хіллагарі. Кордони такі самі, як і зараз. На схід – острів Двох Зорь. Але на карті не було ні острова Дзвінких Гір, ні Шиараттали, ні Ріласса, ні Хелкеша. Замість них якісь дивні плями, немов хтось пролив на карту віск, а потім подряпав.

– Дивно, – пробурмотів Лікраніель, – дуже схоже на стару карту.

– Яка розумна думка, а головне – очевидна, – єхидно зауважив Богріс. – Ця карта і є давня.

– Ні, я не про це, – відмахнувся від його сарказму ельф. – Ви бачите – немає островів. Значить, її креслили до приєднання їх до Лартіони й визнання ними тодішнього правителя.

– Але острів Двох Зорь і досі не визнає нашого короля, а на карті є, – вставив свій мідячок Альгін.

– Тому що з ними давним-давно було підписано договір про мир. Сонценосні ельфи не пускають на острів випадкових людей і представників інших рас. Потрібен офіційний дозвіл Його Величності Мегріна. А він будь-кому його не дасть.

– Виходить, з іншими островами, які з’явилися пізніше, Лартіона воювала? – Кхибра уважно розглядала плями.

– Це ще в школі проходять, – з іронією відповів ельф і миттєво під її поглядом прикусив язика. – З Рілассом і островом Дзвінких Гір ми й зараз не в найкращих стосунках. Але, давайте поки що залишимо політику осторонь.

– А чому карта вся в плямах? – запитала я.

– Імовірно, картограф був небагатою людиною, і не міг дозволити собі магічні світильники, – припустив Гера. – Дуже схоже на краплі воску.

– Він міг бути звичайнісінькою людиною, без магічних здібностей, – сказав Альг. – Тоді ти маєш рацію, Герка, ці плями – всього лише стародавні краплі воску.

– Цій карті щонайменше років шістсот! – вигукнула тролиця і затиснула рот долонею.

– Чому ти так вирішила?

– Тому що наш острів визнав короля Лартіони п’ятсот п’ятдесят років тому. Отже, карта була накреслена до цього.

– Тоді я знаю, хто може допомогти її прочитати, – обвів нас урочистим поглядом Лік.

За розмовами ніхто не помітив, як безшумно відчинилися двері, й за спинами виник Рані.

– Я так і знав, – роздратовано сказав він. – Карту, негайно!

У наших очах відобразилася вся скорбота світу.

– Лік, я зміню всі коди й зачиню магією всі сейфи. І не треба на мене так дивитися, – згортаючи карту, вимовив Скріраніель. – Вам мало було пригод у Ситові? Ви вирішили їх тут продовжити?

– До чого тут це? – обурився Лікраніель. – Рута знайшла карту, вона наша по праву.

– Ваші права обмежуються вашими можливостями. Ще питання?

– Коли нам її повернуть? – пропищав клоп і сів на кінчик носа Рані. Ельф знову скосив на нього очі, як тоді на кладовищі.

Ми не стрималися і покотилися зі сміху. Рані незворушно дивився на Шафрана, так само скосивши очі.

– Я можу тебе прихлопнути.

– Ні, – самовдоволено задзижчав крильцями фамільяр. – Нагадую для особливо обдарованих: доти, доки жива Рута, я теж живий. А ось я можу тебе вкусити.

– Шафране, припини негайно! – гримнула я на фамільяра, побоюючись, що ельф може не на жарт розлютитися. А мені ще потрібно поставити йому кілька запитань.

Клоп зітхнув і перелетів на ліжко.

– Непорозуміння, а не фамільяр, – процідив Рані та звернувся до нас: – Сподіваюся, що це все? Чи ще якихось сюрпризів чекати?

– Усе, – скорботно відповів Лік.

– На час карантину хлопці тренуватимуться на ближніх майданчиках з Діергом. А дівчата підуть до Гурманіеля на кухню. Відзавтра ви будете зайняті зранку й до вечора, щоб не було жодних передумов до пригод.

Ельф пішов.

– Що за карантин? – випередив мене Герман.

– Академію закрили на два тижні. Оголосили карантин після випадку з Вальдеком, – відповів Богріс.

– Архимаг Його Королівської Величності Карліан Ясноокий особисто займається цим питанням. Ректора вже тричі викликали до палацу, – додала Кхибра і знову подивилася на Альгіна.

Той зітхнув і продовжив:

– Полювання за медальйоном триватиме доти, доки він не дістанеться батькові. Ти в небезпеці, Руто. І карантин – найкращий вихід із ситуації, що склалася. Сюди він не рипнеться.

– Я б не була настільки впевнена в цьому, – пробурмотіла я.

– Батько з Його Величністю Мегріном побив горщики десять років тому. Він деспот, але не ідіот. Він не воюватиме з королем Сонценосних ельфів. Повір, без підтримки Гаю Волхвів він програє. А сюди йому шлях заборонений. Ельфи та дріади ніколи не підтримають самодура, який у гніві знищив Уламки Пам’яті.

– Уламки пам’яті? – перепитала я.

– Святилище, яке перетворилося на руїни та попелище. Пам’ятаєш, ми про нього говорили на парі в пані Лайс? – пояснив ельф.

Я кивнула, згадуючи місця сили.

– Ліку, а чому острів Двох Зорь не підпорядковується Еріку Другому?

Ельф зітхнув.

– У них давня ворожнеча. Рід Еріка і Сонценосні ельфи з давніх давен не поділили один стародавній артефакт. Король Мегрін страшенно образився на пращура теперішнього короля і сказав, що відтепер його народ уникатиме будь-якого контакту з материком. Дідові Еріка вдалося трохи згладити конфлікт. Торговельні відносини з островом Двох Зорь були відновлені. Але Його Величність Мегрін поставив умову: не вплутувати його державу в політичні конфлікти Лартіони. Торгівля торгівлею, а політика політикою.

– Але Гай Волхвів визнав Еріка Гульбісу королем Лартіони, чи не так? – поцікавилася я.

– Так, – зітхнув Лікраніель. – Але, розумієш, Руто, це дідькова дипломатія.

– Тоді чому острів Двох Зорь досі залишається в нейтралітеті?

– Познайомишся ближче зі своїми родичами – зрозумієш, – усміхнувся ельф. – Жартую. Хоч вони дуже відрізняються від нас. Насправді предок Еріка Другого так і не віддав ельфам той самий артефакт, через який виникла суперечка.

Я замовкла, перетравлюючи почуте. Друзі теж мовчали. Хоч у голові й крутилася сила-силенна запитань, я прикусила язика. Хтозна, раптом тут стіни мають вуха? До того ж довгі й гострі. Мені тільки з ельфами не вистачає проблем.

– У вас можна дістати аркуш паперу, приблизно такого розміру, як карта з гробниці? – порушив мовчання клоп.

– Це ще навіщо? – здивовано заломив брову Лікраніель.

– А для того, мій допитливий друже, що клопи прекрасні картографи.

– Це ти щойно придумав? – гмикнув Гріс.

– Не забувайте, що я не звичайний клоп, а фамільяр. І деякі здібності в мене все ж таки є.

– Шафране, ти хочеш сказати...

– Так, Руточко, твій дрібний помічник прекрасний картограф. Поки ви були зайняті версіями виникнення материків, не звернули уваги, що я кружляв над вами, запам’ятовуючи кожну риску, кожну крапку.

– Що тобі потрібно, щоб відтворити карту?

– Аркуш паперу і блюдце чорнила. На жаль, рук у мене немає, доведеться літати і бігати. І я б не відмовився від винограду або яблучка.

– Зараз усе принесу, – запевнив Лікраніель і стрілою вилетів з кімнати.

– Це твоє, – простягнула мені тролиця знайому шкіряну скатку ножів.

– Спасибі, – щиро подякувала я Кхибрі.

– Деякі речі я теж захопила: і зошит твоєї бабусі, і твою вірну качалку. Не змогла залишити їх напризволяще. До того ж я не знаю хто може увійти до кімнати поки нас не буде. І хоч Муфт присягався, що нікого не впустить, я вирішила не ризикувати.

– Ти все правильно зробила, – бурмотіла я і щиро подякувала подрузі: – Кхибро, що б я без тебе робила?

Тролиця усміхнулася.

– Лікраніель казав, що осінь і зима в Гаю Волхвів досить м’які, – продовжила я. – А якщо ми затримаємося тут усього на два тижні...

– То якраз встигнемо до Горпини, – перервав мене Гера. – Нам потрібно забрати амулети.

Точно! Із цим кругообігом подій я зовсім забула про них.

– До речі, ви згадували Вальдека, але так і не сказали, як він? – Герман подивився на Альгіна.

Той знизав плечима.

– Не знаю. Цілителі бояться робити прогнози. Але ходять чутки, що він може залишитися німим.

– Але він тоді не зможе тоді вчитися в академії! – вигукнула Кхибра. – Як він буде вимовляти заклинання, і здавати сесії?

– Він може розвинути ментальні здібності, – відповів Гріс, – До того ж, ментальні маги сильніші за звичайних. А сесію здати можна письмово.

– Це правда, – підтвердив Альг і відвів погляд. Почуття провини за свою зведену сестру не полишало його.

Повернувся Лік. Зі згортком під пахвою і книжками в одній руці, в іншій – ваза з великими золотистими персиками. Він кинув згорток на ліжко, туди ж поставив вазу.

– Пригощайтеся, – ельф кивнув на фрукти. – Один залиште Шафрану.

Ми розібрали персики. Під ними виявилася пляшечка з чорнилом і два блюдця. На одне Лік поклав персик, в інше – налив чорнила.

– Пропоную розстелити папір на підлозі, – сказав Альг. – Герко, у тебе вистачить сил на блукаючий імпульс? Страшенно не люблю їх створювати – у мене потім долоні весь день сверблять.

Герман лише розвів руками.

– Вибач, я порожній.

Альгін зітхнув, приклацнув пальцями й щось дуже тихо промовив, у кімнаті з’явився невеликий рухомий вогник. Богріс присів навпочіпки та заглянув під ліжко.

– Думаєш про те саме, про що й я? – присів поруч Лік.

– Тут ніхто не помітить роботу фамільяра. Ніхто не може поручитися, що раптово не відчиняться двері і до кімнати не вдереться Рані. У гніві він страшний.

– Ми вже це зрозуміли, – зітхнула я. – Шафранчику, подивися, ти зможеш там працювати?

Клоп залетів під ліжко.

– Місця, звісно, замало, але в цілях конспірації підійде.

Лік та Альгін розстелили під ліжком аркуш, притиснули кути книжками й поставили блюдця. Гріс зробив прив’язку блукаючого імпульсу на фамільяра.

– Приглуши його трохи, – попросив клоп. – Я осліпнути можу.

– Тільки без мене, – пробурмотів Альгін.

Богріс виконав прохання Шафрана. Ми опустили ковдру і вчасно: в кімнату без стуку увійшов Скріраніель.

– Руто, із Ситова прибув архимаг Його Величності Еріка Другого. Він хоче негайно тебе бачити.

– Мені потрібно переодягнутися, не піду ж я на зустріч з такою плямою на спідниці, – я вказала пальцем на пляму, яка залишилася від відвару.

– Я привезла її речі, – запевнила ельфа Кхибра.

– Тільки швидко, Карліан не любить довго чекати.

– Ми миттю, – запевнила його тролиця.

Я пригорнула до грудей ножі та рушила за Кхиброю. Чому цьому Ясноокому спало на думку шукати мене? Що йому від мене потрібно? Невже і йому потрібен мій медальйон? Хто зна’, але йти до нього на зустріч не хотілося.

Я згадала Шрама, його самовпевненість, а потім – розгубленість. Якого біса він не допоміг? Що мав на увазі батько, згадуючи минуле? Я розуміла одне – Грондер Вікк добре знав моїх батьків.