Раді Вас бачити!

До корчми, розштовхуючи людей, ввалився батько.

– Руто, донечко!

– Татку!..

Я ткнулася йому носом у груди й заридала. Він повів мене до підсобки.

– Я три шкури спущу з цього падлюченя! Нехай він краще не трапляється мені на очі! За три версти обходитиме наш будинок і корчму! Спробує наблизитися – ноги повисмикую, і ніс на потилицю приліплю!

Я кивала і витирала сльози.

– Ах ти ж... Варто було мені виїхати до Глоську, як він хвіст розпушив! Нумо, збирайся. Підемо до Кіндрата.

Я витерла сльози фартухом. Але йти нікуди не довелося. Голова зайшов до підсобки сам.

– Прохоре, я через своє щеня прийшов, – дядько Кіндрат ледве стримував гнів. – Руто, від усього серця прошу, не тримай на мене зла. Винен, каюся. Виховав негідника. Що хочеш проси – виконаю.

– Мені нічого від вас не потрібно, пане голова, – схлипуючи, відповіла я. – Лавр уже дорослий чоловік і ви не відповідаєте за його вчинки. Я приймаю ваші вибачення. Але попереджаю: нехай він не з’являється на моєму шляху. Інакше я за себе не ручаюся. Він має рацію в одному: волосся – не пальці, відросте.

– Руто, – голова, величезний як ведмідь, опустився переді мною на коліна, – пробач. – Потім дістав із кишені важкий гаманець, перев’язаний срібною ниткою. – Не сперечайся, бери. Ці гроші я збирав на ваше весілля. Частину віддав за... – він зам’явся. – Сама знаєш за що. Тобі ще вчитися не один рік. Стануть у пригоді, – Він сумно зітхнув. – Послали боги синочка.

Він важко піднявся і повернувся до батька.

– Прош, прости... прогавив я сина...

– Та годі, Кіндрате. Ти– то мужик хороший. Але твій нащадок нехай обходить мій дім із корчмою десятою дорогою. І Рута права – у нього своя голова на плечах є. Те, що ти його батько – ні про що не говорить.

Голова ще раз важко зітхнув і вийшов.

Я м’яла в руках косу. Важка, красива, довга. Паразит цей Лавр, під самий корінь відрізав! Скільки тепер чекати, коли відросте – рік, два, десять? Я провела рукою по незвично короткому волоссю. Завдяки нареченому, який не відбувся, буду схожа на чорнобривця – така ж кучерява.

– Тепер усі знатимуть, що ти з Курчавого, – почула я знайомий голос. Шафран! – Руточка, я не встиг схаменутися, як цей гад чик– чик і все! Але я помщуся...

– Не варто, Шафране. Не брудни свої лапки об цього гадюченяти.

– Ти дивись, яка бойова в тебе комашка! – здивувався батько. – І з гумором!

– Я такий! – гордо випалив клоп і перелетів баті на бороду. – Ваша донька, пане Прохор, у надійних руках, тобто, лапках! Я цілодобово пильную!

Я посміхнулася.

– Іди додому, донечко. І подружку свою забирай. Відпочивайте. До речі, чого це вам працювати закортіло?

Я промовчала, що це була мамина забаганка.

– Просто вирішили допомогти. Сьогодні ж сажевниця*, народу багато.

– На сьогодні все. Йдіть до хати. Ми вам на горищі звільнили місце і постелили. Ти вже вибач, твою кімнату віддали Єрошці. Сама бачиш, скільки в нас ротів. Лютка оговтається, піде у дім чоловіка. Там він із тестем кімнату для дітей добудував та облаштовує. Ось тоді приїжджайте хоч щотижня. Я завжди радий тебе бачити.

Він обійняв мене і погладив по пухнастому волоссю.

– Ти завтра лазню протопиш?

– Хочете попаритися?

– Ага. Сто років у лазні не була. У гуртожитку душ. А на горищі теж не особливо зручно.

– Протоплю, доню. Відпочивай.

Я хлюпнула в обличчя води з відра, обтерлася рукавом і, зав’язавши у фартух косу, вийшла до зали. Кхибра стояла біля столу, за яким сидів той самий напіворк, що Лавра поставив на місце, і, зніяковіло усміхалася.

– Руто, ми йому пику начистимо, не переживай, – смикнув мене за рукав Петрик.

– Краще б ти йому відразу пику набив, до того, як він відтяв мені косу, – похмуро огризнулася я.

– Ти ж знаєш, що будь-яка бійка в корчмі загрожує крадіжками. Я не міг вийти у залу.

– Знаю, вибач, Петрику, я занадто засмучена, щоб продовжувати розмову.

Петро має рацію. Скільки разів бувало так, що в залі розгорялася бійка, корчмар із викидайлом виходили розбороняти тих, хто бився, а потім виявлялося, що зі стійки або вітрини поцупили: то пляшку спиртного, то гроші, якщо в потаємну кишеню не поклав, то хтось змився, не заплативши.

Я підійшла до тролиці.

– Знайомся, Ойхільде, це моя найкраща подруга Рута.

Здоровань встав, його уважні чорні, мов вугілля, очі блиснули у світлі магічних вогнів. Він узяв мою руку й підніс до губ.

– Дуже приємно. Вибачте, що не одразу скрутив його в баранячий ріг, – винувато сказав напіворк. – Бочку вина тягнув із підвалу.

– Ти новий викидайло? – поцікавилася я.

– Ні, Свальд попросив по-дружньому допомогти. Він поїхав до Дивозору на весілля до брата.

– Кхибро, нас батько відпустив додому. Ти як?

Кхибра перевела погляд на напіворка.

– Руто, – зам’ялася тролиця, – ти ж не образишся? Я прийду пізніше. Ми з Ойхільдом ще не закінчили розмову.

– Не ображуся, – усміхнулася я. – Приємно було познайомитися, Ойхільде, – кивнула я йому.

– Мені теж, Руто.

Я, зітхаючи, вийшла з корчми. Ніч розсипала на небі зірки. Я відшукала знайоме сузір’я Мухоморів, помилувалася ним. І згадала ту ніч, яка геть змінила моє життя. Хтозна, може й ця ніч розгорне моє життя в інший бік? Добре, якщо бути добру, а якщо ні? Притиснувши щільніше до себе косу, я рушила додому.

– Не хвилюйся, все буде добре, – писклявим голоском утішив Шафран.

– Сподіваюся.

Я вже майже засинала, коли повернулася тролиця. Вона швидко перевдяглася в довгу сорочку і залізла під перину.

– Руто, – голос подруги тремтів.

– Ммм?..

– Здається, я закохалася. Це... це... він... У мене немає слів. Але він найкращий з усіх, кого я знала! – Очі тролиці в темряві сяяли темними зорями.

– Я дуже рада. Чесно. Ти просто зобов’язана бути щасливою. Насолоджуйся цим!

Кхибра кинулася до мене і міцно обійняла. Я не витримала і знову розплакалася.

– Ріднесенька моя... Руточко. Давай знайдемо цього негідника і поголимо наголо. А краще я попрошу Ойхільда, і він зніме з нього скальп.

На край перини, дзижчачи крилами, сів Шафран.

– Покладися на мене, Руто.

– Та що ти йому зробиш?

– Хе-хе, побачиш!

І клоп вилетів у прочинене віконце.

– Бойовий у тебе фамільяр, – потерлася носом об моє плече Кхибра.

– Не те слово. А з Ойхільдом ви про що домовилися?

– Ми в Ситові зустрінемося в почай або подо́бець**. Він обіцяв мене зводити в «Місячну росу». Уявляєш, він теж любить вересове морозиво!

Я була дуже рада за подругу. Після всього, що вона пережила, їй просто Акрідена повинна була подарувати найчарівнішу усмішку. Нехай у неї все буде добре. Ми продамо патент і оплатимо її навчання. У вихідні будемо підробляти у тітки в таверні. Викрутимося. В усякому разі жебракувати не будемо, я поділюся з нею стипендією...

– Руто, ти де? – Кхибра висмикнула мене з роздумів.

– Вибач, щось я замріялася.

– Про кого з двох?

– Ось покажуся їм у такому вигляді, подивимося, хто залишиться, – з гіркотою пробурмотіла я.

– Облиш, якщо один із них тебе справді кохає, то прийме як би ти не виглядала. Слухай, я в ельфійській крамниці бачила шампунь для швидкого росту волосся.

– Точно! Кхибро, ти геній!

Я обійняла подругу й усміхнулася. Настрій одразу ж поліпшився. Цікаво, що фамільяр зібрався зробити з Лавром? Таке мале, а таке бойове! Так ми й заснули тісно притулившись одне до одній.

А вранці нас розбудила мряка. Порив вітру відчинив віконце і щедро жбурнув нам в обличчя дрібний бісер дощинок. Кхибра тільки скривилася, а я зачинила вікно. Шафран якщо що, й так у хату потрапить. Я спокійнісінько задрімала.

Прокинулася від того, що у вікно яскраво світило сонце. Ого! Майже полудень. Кхибри не було. Я солодко потягнулася, позіхнула і, прибравши постіль, спустилася вниз.

На столі стояла тарілка з хлібом і сиром, поруч – глечик з молоком. Я зробила собі бутерброд і тільки-но хотіла відкусити, як з вулиці з кошиком пізніх слив зайшла мама.

– Довго ж ти спиш. Кхибра давно встала. Розбестила тебе столиця. Розлінилася ти! – мати поставила кошик на підлогу.

Я промовчала. Їсти перехотілося.

– Де коса?

– У сумці.

– Давай її сюди.

– Навіщо? – сказати, що я здивувалася, це не сказати нічого.

– Тобі ж вона більше не потрібна. А я її продам. Буде копієчка Лютці та Вітці.

У мені закипала злість. І якщо я хотіла віддати чесно зароблений золотий мамі, то тепер бажання начисто зникло. Ніби ураганом здуло.

– Нехай Лютка свою косу відріже і продасть. Буде їм копієчка на двох. Не віддам. Я краще сама її продам. А на виручені гроші куплю шампунь в ельфійській крамниці.

– Ось як? Значить, сестри повинні зі шкури вилізти заради дітей, а ти на витребеньки збираєшся гроші витрачати? Шампуні втридорога купувати? Відварами голову помиєш, нічого не станеться. А діти ростуть швидко, на них одягу не напасешся. Неси косу, я сказала! – і вперла руки в боки.

У мене всередині щось зламалося. Я подивилася на маму зовсім з іншого боку. Користь, тільки сліпа користь. Тільки щось дешевше купити, заховати, відкласти на чорний день. Заощадити. Вітці купити треба щось – я переб’юся. Дорі треба допомогти – я почекаю. Лютці складно з дітьми – знову я осторонь. У Єрошки черевики розповзлися – знову я пролітаю. І ні, щоб купити щось гарне, якісне, яке прослужить довго, ні. Треба економити! Навіщо? Ми ж останні роки добре заробляємо! Ніхто не голодує, корчма приносить прибуток. А мамця продовжує економити.

– Чого стоїш наче прикипіла до підлоги, витріщаєшся? Мені забрати чи сама принесеш?

Я подумки вилаялася по– гномські, а вголос твердо сказала:

– Нічого я не збираюся тобі приносити. Проживете і без моєї коси. Нащо Лютці коса чаклунки? Або як там вона мене називає? Вона постійно засуджує магію, але це не завадило їй побігти до Горпини за приворотним зіллям. Що, мабуть, любистком обпоїла Даньку?

– Звідки ти знаєш? – почувся з-за спини сестрин голос.

Я завмерла. Он воно що! Значить, Лютка спочатку бігала до Горпини, а коли справу було зроблено, то брудом її облила. Обізвала брехухою. І, найімовірніше, ані мідяка не заплатила. Гідна донька своєї мамці! Варто було раніше про це здогадатися!

– Хоча, можеш не казати: напевно проклята відьма по всьому Курчавому розтріпала, що я до неї ходила! – прошипіла вона. А потім криво посміхнулася: – Чи це твої чаклунські таланти прокинулися?! Та ви з Горпиною варті одна одній – дві відьомські тварюки! – завелася сестра.

– Люточка, дівчинко моя, не нервуйся, молоко пропаде! – затараторила мати. – Ромашкового відвару попий. Що ти на всякі дурниці звертаєш увагу?

– Тому що це не дурниця, мамо! А якщо вона Дані розпатякає, що тоді? Він кине мене, так?!

– Горпина порядна баба, – заступилася я за відьму. – Язиком, як ви, не мете.

– Тоді звідки ти дізналася, га?! – заволала сестра, стискаючи кістляві кулачки.

– Та про це легко здогадатися! Якби не зілля, ти б усе життя в дівках просиділа. Брехала, як та собака! Тут не треба й чаклункою бути, щоб скласти два і два. Лайлива, заздрісна, жадібна і нікчемна. Тільки й знала, що доносити й постійно виїжджати на інших.

– Чи не за себе ти так переймаєшся, Рутко? Це коли ж я на тобі кудись виїхала? – Лютка хіба що тільки не тряслася від злості.

– Та хоч і за себе переймаюся! А вам тільки дай привід – одразу ж на шию влізете і ноги звісите! А то мало я за вас усіх пахала як проклята!

– Мам!.. – почувся з– за спини голос Вітки.

Я озирнулася. Сестра посміхалася і трясла моєю косою.

– Віддай! – стримуючи злість, сказала я. – Вітка, я поки що добром прошу!

– А то що? Удариш? Вагітну бити будеш?

Я знесилено опустила руки. До хати увійшли батько з Кхиброю і внесли великий кошик яблук. Батя вмить оцінив ситуацію, за два кроки опинився поруч із Віткою і забрав у неї косу. Та тільки очима кліпала, але перечити не посміла.

– Доню, збирайтеся, я вас на станцію відвезу, – віддаючи мені косу, сказав тато. – Не задався сьогодні день, не буде лазні.

Я кивнула і підійнялася з Кхиброю на горище, щоб забрати сумки. Загорнувши косу в нічну сорочку, поклала разом з качалкою на дно сумки. Плакати не хотілося. Але й приїжджати сюди ще раз не хотілося також. Чим я їм насолила, що вони так поводяться?

– Руто? – торкнула за плече подруга. – З тобою все гаразд?

Я тільки хитнула головою, мовляв, потім розповім.

З вулиці пролунав страшний дитячий крик, а потім несамовитий крик жінки. Я стрілою помчала надвір. Навколо яблуні юрмилися мої сестри, батьки і пара-трійка сусідів. Розштовхавши сусідок, я побачила страшну картину: неприродно вигнувшись, на землі лежав Єрошка. З-за пазухи на землю викотилися кілька червонобоких яблук. З вуха текла тоненька цівка крові. Я придушила крик, прикривши рот долонею, і кинулася до брата, відштовхуючи ридаючу матір. Серце тихо, але билося. Живий!

– Кхибро, відправляй сірого Герману! Другого або ректору, або комусь із викладачів, нехай допоможуть побудувати портал! – на ходу кинула я. Тролиця кивнула і побігла до будинку.

– Тату, магоптахи є?!

Батько розвів руками.

– Уранці хотів купити, закінчилися, – здавленим від горя голосом відповів він.

– Батю, не чіпайте Єрошку. Його не можна переносити. Я зараз повернуся з Горпиною. Укрийте його ковдрою або периною. Тільки не чіпайте, а то буде біда!..

– Добре, Руто, поквапся.

А від яблуні вже неслися ридання матері:

– Синочку! Рідненький!.. Тільки не вмирай! Не залишай мене.

Розштовхавши роззяв, які почали стікатися до двору, я мчала до стайні. Осідлавши Плюшку – хвала богам, батя не встиг її розсідлати! – я поскакала до відьми. Всю дорогу благала Рокнесгер про пощаду, щоб допомогла Єрошці вижити.

Я гнала Плюшку щодуху. Конячка хрипіла, жувала вудила, але слухалася. Не забула мене за літо. Давай, рідненька! У нашій родині тільки братик щиро мене любить! Не можна, щоб Маруна забрала його. Він занадто мало пожив на цьому світі!

Горпина жила на околиці Курчавого. Її хата немов вросла в землю і пустила глибоке коріння. З одного боку дах був повністю вкритий м’яким щільним килимом моху й опускався майже до самої землі.

– Горпино!.. – закричала я, під’їжджаючи до хати. – Горпино, врятуй! Горпино!..

Відьма вибігла на поріг хати, дашком прикладаючи долоню до очей. Дебела жінка з двома тугими товстими косами, які лежали на великих грудях. На шиї відьми побрязкували амулети.

– Руто? Пресвітла Аргіно, де твоє волосся?!

– Відросте! Врятуй Єрошку, він з яблуні впав! Ще дихає! Врятуй його, благаю!..

Відьма метнулася до хати й за кілька хвилин вибігла, перекидаючи через голову полотняну торбу. Вона забігла за хату, де завжди був прив’язаний її вороний жеребець Агат. Різні чутки ходили про нього, ніби сама Маруна віддала його відьмі в обмін на душу. Але мені зараз було байдуже, хто і кому що дав. Агат швидконогий, легкий і двожильний. Горпина легко заскочила на жеребця і вдарила п’ятами в боки. Я на своїй Плюшці ледве встигала за нею. З-під копит грудками летіла земля з травою. Ось і наш будинок показався.

– Відьма!.. Відьма!.. Горпина приїхала!.. – почулися голоси сусідів.

Вона, незважаючи на вагу, легко спішилася і, притримуючи сумку, поспішила до Єрошки. Я ж ледве сповзла з коня. Не так часто доводилося скакати галопом на конячці, яку тітка нам із Кхиброю віддала в тимчасове користування. Недалеко від будинку з’явилася яскраво-синя крапка. Вона росла й тремтіла. Усі завмерли, дивлячись на вікно порталу. З нього вийшов... Альгін? Кхибра що, з глузду з’їхала?! Я ж просила... І коли портал став повільно розсіюватися і танути, з нього практично вивалився Герман. Зрозуміло, і тут пересварилися. Знайшли час! Городяни з цікавістю роздивлялися хлопців, одягнених у форму академії.

– Руто? – очі Германа стали як два полумиски.

Я відмахнулася – потім усе поясню. Взяла його за руку, і ми разом підійшли до яблуні, де над Єрошкою вже схилилася Горпина. Альг ішов за нами крок у крок і невдоволено сопів. Хай тільки спробує почати з’ясовувати стосунки або лізти з розпитуваннями з приводу мого волосся. Але хвала Бальгензі*** – хлопці мовчали.

– Його треба перенести до будинку, – сказала відьма. – Тільки акуратно, у хлопця хребці зламані. Відразу попереджаю – я не костоправ. Допоможу лише зняти біль. Такої сили цілителів треба в столиці шукати.

– Немає їх, – тихо сказав Альгін.

Усі повернулися до нього.

– За Зорекрилими горами вирує лихотруска та холера. Майже всі цілителі там.

– Погано... – пробурмотіла Горпина й замислилася.

– Він... жити буде? – ледь чутно запитав батько чужим і млявим голосом. Він схилився над Єрошкою, прибираючи золотаве волосся з блідого обличчя. Бідний братик не ворушився.

– Якщо на те воля богів, то так, – сказала Горпина і вдивилася в натовп. – Пане Стурс, ваш зять гончар, так?

З натовпу вийшов той самий старий, який їхав зі мною в диліжансі наприкінці юноцвіту.

– Так.

– Попросіть зятя привезти глини. Скажіть, що для хлопця Морошкіних треба. Багато глини. Готової та м’якої. Саме тієї, яку він сьогодні закінчив місити. Тиждень же місив, вірно?

Старий якщо й здивувався, то не подав виду.

– Так.

– Скажіть йому, що буду Єрошці панцир робити. Хлопцеві не можна рухатися.

– Зрозумів, Горпино, скажу.

– Покваптеся, пане Стурс. Часу дуже мало, кожна хвилина дорога.

Відьма встала, обтрусила спідницю і подивилася на хлопців.

– Добре, що прийшли. Знадобиться ваша допомога. Ти, – вона тицьнула пальцем в Альгіна, – допоможеш підійняти і перевернути Єрошку. А ти, – він показала на Германа, – допоможеш загартувати панцир.

Хлопці майже одночасно кивнули.

– Не можна в вогкості хлопця тримати. Ще застудиться. А йому це зараз – смерть. Чуєш, Прохоре? Щоб у хаті ніяких протягів не було! Щоб хату топили та пилинки з хлопчика здували. Я потім тобі все розповім, що і як треба робити.

Мати не плакала, а завивала, як поранений собака.

– Не вий, – грубо перервала її відьма. – Біду закличеш. Краще піди до хати й звільни в Лютчиній кімнаті ліжко. Та зніми всі перини. Постели рядно на дошки. Та кидай не вздовж, а поперек. Під ноги.

Мама не комизилася, похитуючись, пішла додому. Її під руки підтримували Вітка з Дорою. Лютка з-під чола роздивлялася Альга і Геру, і невдоволено кривила губи. Руку Германа я так і не відпустила. Трималася за неї, немов це був рятівний острівець серед потоків гірської річки. Слів не було, душили сльози, яким я не давала волі. Заплакана Кхибра підійшла й обійняла мене. Поруч із нею став Альгін. До воріт під’їхав віз. З нього мужики викотили візок і покотили до нас. Але не встигли під’їхати, як Горпина виставила руку, заборонивши рухатися далі.

– Федяє, ти що припер?

– Г-г-глину, – заїкаючись промимрив невисокий міцний мужичок.

– Я просила яку глину взяти? А це що у візку?! Думаєш, якщо в людей горе, то можна на ньому нажитися? А якби з твоїми доньками таке трапилося і тобі спробували втюхати не те що треба? Тоді як?!

Мужичок зблід до самих залисин. Відьма немов наскрізь його бачила.

– Горпино, йому все одно в панцирі лежати, а в мене замовлення на горщики. Я тиждень глину місив, щоб повітря вигнати...

Відьма подивилася на нього так, немов перед нею був не гончар, а горщик.

– Отже, життя дитини дешевше за горщик?! – і без того темні очі відьми потемніли ще більше. – Не привезеш потрібну глину, будуть тобі горщики, – процідила вона, і пальці заворушилися, сплітаючи візерунок.

Федяя відштовхнула до тачки невідома сила. Але одразу ж він полетів назад, тепер від потужного поштовху в спину. У двір увійшов Ойхільд. Він котив перед собою схожу тачку

– Вона? – поставив він перед відьмою глину.

– Вона. Дякую.

– Так... так... Горпина, а замовлення? Що я людям скажу? Як же ж так? Людоньки, що ж це? Що ж мені людя́м сказати, га?!.. – він розгублено дивився на всі боки, шукаючи підтримки. Але сусіди відвернулися від Федяя.

– Скажеш, що совісті в тебе немає. Просрав, – огризнулася відьма і кивком голови покликала хлопців. Потім подивилася на Лютку. – Лютко, неси простирадло. Швидко! Потім будеш страждати. Усі баби народжують. І не тільки двійню. Потім будеш охати! Кожна хвилина на рахунку.

Сестра пошкандибала до хати, тримаючись обома руками за поперек. Герман акуратно розтиснув мої пальці й погладив по плечу.

– Підійми його, – звернулася вона до Альгіна, відкидаючи з Єрошки перину.

Він зашепотів заклинання і намалював у повітрі знак. Брат повільно піднявся в повітря і застиг на рівні поперека відьми. Люди ахнули й зашепотілися.

– Хвилин п’ять зможеш утримувати?

– Так.

– Давай, допомагай мені, – наказала Горпина, розриваючи сорочку на братові і знімаючи з нього штани.

Яблука глухо впали в траву, куди впало слідом і моє серце. Маленький блідий Єрошка тримався у повітрі, наче на невидимому ліжку, звісивши тоненькі ручки й ніжки.

– Дуже обережно перевертай його.

По обличчю Альгіна струменів піт, але він продовжував однією рукою утримувати брата, а другою перевертати його.

– Піднімай його так, ніби він стоїть і спирається об стіл руками. Малий має бути як гірський міст. Зрозумів? Ноги нижче рук. Зрозуміло?

– Так, – здавлено сказав Альг.

Герман дістав з кишені амулет, повісив його на шию Альгіну і активував заклинанням. Альг вдячно кивнув, переводячи подих. Кхибра відірвала шматок подолу і витерла піт з його обличчя.

Прийшла Лютка з простирадлом. Відьма різкими рухами розірвала його на широкі смуги й почала туго обмотувати худе тіло Єрошки.

– Допоможи затягнути, – попросила вона Германа.

Разом вони туго сповили брата.

– Руто, до мене. Повторюй за мною.

Я підійшла до неї. Відьма брала глину, злегка розминала і швидкими рухами товстим шаром наносила її на Єрошку. Я стала обмазувати брата знизу.

– Швидше, Руто, швидше. Гей, тролице! – крикнула вона через плече Кхибрі. – Швиденько притримай голову хлопчика, щоб дивився вперед. Обережно повертай. Ось так! Молодець.

Ми дуже поспішали. Коли братика було взято в глиняний панцир, Горпина звернулася до Германа:

– Тепер суши його. Тільки щоб волосся не спалахнуло.

Герман зосередився, щось прошепотів, клацнув пальцями, між ними затанцювали невеликі спіралі. Він підійшов до брата. Спіралі зісковзнули з пальців і пробіглися панциром, оперізуючи худе тільце і, миттєво висушуючи його. Від побаченого сусіди знову загуділи. Курчавці багато чули про магію, але занадто мало бачили. Розігнані хмари та оживших мерців – не беремо до уваги.

– Суши акуратно, щоб не залишилося сирої глини. Це важливо. Інакше вона буде довго сохнути і мокнути. Хлопчисько може зопріти й застудитися.

– Є, – я ніколи не бачила Германа таким зосередженим, хіба що на цвинтарі, коли довили Зурмса. Піт із нього тік зливою, сорочка і штани – хоч вичавлюй, і весь тремтів від напруги.

Я підійшла до нього і підставила плече, щоб міг спертися, але він бравував і тримався з останніх сил. Це не сховалося від відьомських очей.

– Не вдавай з себе героя, якщо пропонують допомогу, приймай.

Гера важко задихав, сперся на підставлене плече і дістав ще кілька амулетів. Я стиснула зуби. Незважаючи на те, що він був як вербовий прут, важив він чимало. Він активував амулети. Один повісив на себе, а другий на Альгіна. Кхибра знову витерла піт з обличчя Альга.

– Здоровань, – звернулася відьма до напіворка, – обережно бери хлопця на руки та неси у дім. Тільки голову притримуй. Лютка, не стій стовпом, покажи йому дорогу і відчини двері.

Ойхільд обережно, наче пушинку, підійняв Єрошку і повільно пішов слідом за сестрою. Городяни тихо перемовлялися. До Горпини підійшов батько. Я придивилася – він миттєво постарів. У мідній бороді й шевелюрі поблискували сріблясті волоски.

– Горпино...

– Не треба мені твоїх подяк, Прохор. Ти сам знаєш, що якщо в родині ладу немає, то Рокнесгер вдіє по-своєму. На все воля богів. І сперечаються з ними тільки йолопи.

– Єрошка...

– Житиме твій синок... Усе найгірше позаду. Руті дякуй. Кмітлива виросла дівчина. А іншим своїм передай, щоб забули до мене дорогу. На поріг не пущу. Ти – приходь, вони – ні. Я до вас загляну завтра. І якщо твоя дружина спробує мене виставити з дому, прокляну. Ти знаєш, як я до неї ставлюся. Бувай, Прошко. Це випробування потрібно пройти. Якщо воно не згуртує вас, значить... Гаразд, богам видніше, куди тебе вивести. І це, – вона помовчала, наважуючись говорити чи ні, але все ж таки зважилася: – з бабою своєю розберися, зрозумів?

Відьма поплескала батька по плечу і, ледве переставляючи ноги від втоми, попленталася до Агата.

– Горпино, стій! – кинулася я за нею.

Вона зупинилася. Я дістала з-за пазухи прихований золотий.

– Це тобі за роботу, – всунула я їй у руки монету.

Вона не стала відпиратися, спробувала її на зуб, усміхнулася і сховала в сумці.

– Дякую, Руто. Чорнявий закоханий у тебе. А другий... – відьма осіклася і замовкла.

– Що другий, Горпино?

Серце шалено калатало. Ну ж бо, відьмо, скажи, що приховує Альгін?

– Він твоя тінь, Руто. Точніше, тінь від тіні. Сам розповість, коли час прийде. Не квап його.

– Звідки ти все знаєш? – тільки й змогла вимовити я.

Невже люди мають рацію? Невже вона колишня послушниця храму Всепоглинаючої Темряви?

Відьма гірко посміхнулася краєчками губ.

– Того року багатьох вигнали з Ситова. Усіх тих, хто не захотів при королівському дворі залишитися, – неохоче сказала вона. – Молодий і дурний король вирішив піти шляхом свого батька... Та то вже пусте, що було, те прахом розвіялося, – з гіркотою видихнула відьма. – Краще додому не ходи.

– Чому?

– Їдь у Ситів.

– Ні, там мій брат. І-і-і…

– Як знаєш, – Горпина немов не чула мене, – від долі рогожкою не накриєшся. Бувай, Руто, ще побачимося.

Горпина повільно сіла на Агата і кроком пустила коня, повернувши до своєї хати. А я стояла і дивилася їй услід.

Вдома я обійняла на прощання батька і тільки-но хотіла обійняти маму, як вона мене різко відштовхнула. Та так, що я мало не впала, добре, що Кхибра підтримала.

– Це все через тебе!.. – гнівно прошипіла вона. – Якби ти до півдня не дрихла, нічого б цього не сталося!.. І Єрошка був би цілий! Навіть подруга твоя полізла яблука рвати, а ти?!...

– Замовкни, Христе, – тихо сказав батя. – Її провини ні в чому немає.

Але вона, здавалося, не чула його.

– Забула, що це твій обов’язок – яблука збирати?! До академії вона вступила!.. Толку від твоєї академії! Кухаркою ти й тут могла б стати! Велике досягнення – качалкою махати в тітчиній таверні! Чи в корчмі не намахалася?! Мало було, так?! Думала, що ти, як порядна, працюватимеш у Пелагеї, грошима нам допомагатимеш! А ти?!!.. Усе життя тільки про себе й думаєш!.. Тобі плювати на сім’ю!.. Навіть косу зажилила!..

– Мамо... – по моїх щоках потекли сльози. Скільки можна мене шпиняти? – Що ти таке кажеш?! Схаменися! Ви ж не останній шматок хліба доїдаєте... А Єрошка... я не винна в тому, що він упав.

– А хто винен, якщо не ти?! Ти дрихла без задніх ніг, ще й замість роботи сіла жерти!

– Христя, замовкни! – заступився батя.

– Та як тобі не соромно!.. – не витримала я.

– Ти ще мене й соромити будеш?!

– Мамо...

– Та яка я тобі мама?! Відьомське кодло! – Її обличчя перекосилося від злоби. Повернувшись до батька, вона видала: – Казала мені мати не виходити за тебе, дурбецала, заміж! Не послухала! Пожаліла! А мене хто жаліти буде, а?! Казала мама, що лікті кусати з досади буду! Ось воно!.. Боком вилізла доброта моя!.. Синочка, Єрошку, ти, згубила, тварюка!.. Ти!.. Ти!.. Ти!..

– Припини... вона не винна в тому, що трапилося... – голос батька був глухим і низьким, немов він з льоху говорив.

Я закам'яніла.

– Бать?.. Що... що все це значить?..

– Те й значить! – гаркнула мати. – Прохоре, що ти стоїш, як у рот води набрав?! Ну, розкажи своїй небогі хто кому батько й мати?! Чого заткнувся?! Нумо, розповідай! Як на колінах переді мною повзав, як тикав мені в обличчя цією гидотою! – Вона ткнула пальцем у мій бік. – Врятуй крихітку, вона сиротою залишилася! – перекривила вона батька. – Чого ж ти тепер замовк, га?!

Мене хитнуло. Я схопилася за стіл.

– Як же я тебе ненавиджу! – виплюнула та, яку я все життя називала матір’ю.

– Христе, замовкни, – якимось чужим голосом сказав... батько?

– Тато... – горло стиснув спазм. У вухах забухали величезні барабани. Перед очима все попливло. Я зробила крок, тримаючись за стіл, але ноги зрадницьки підкосилися і я впала.

Отямилася надворі. Я лежала на колінах Германа, він дбайливо притримував мою голову. Поруч навпочіпки сиділа Кхибра і тримала мене за руку. Біля неї стояв блідий Альгін. З хати вийшов батько з кухолем.

– Тримай, донечко.

Я сіла, спершись на плече Германа. Тремтіло все тіло. Зуби клацнули об край глиняного кухля, відвар полився на кофтинку. Гера забрав у мене відвар і дістав із кишені маленьку знайому пляшечку – сопільник. Я видихнула й одним ковтком випила. Горло обпекло, з очей полилися сльози. Не стільки від опіку, скільки від образи. Мене все життя виховували чужі люди, яких я вважала рідними. Але... я ніколи не зможу цьому чоловікові сказати «дядько». Він мене виростив у своїй нескінченній любові.

Батя опустився на лавку поруч зі мною і заговорив тихим і глухим голосом, голос, здавався чужим, немов я його чула вперше в житті.

– Треба було раніше тобі про все розповісти. Та тільки ніяк не знаходився потрібний момент. Думав, що коли повезу тебе на станцію, зможу розповісти, а виявилося, ні... Даруй мені, Руто...

– Хто мої справжні батьки? – Шок минув, усередині все заспокоїлося.

Батько зітхнув, важко давалася йому ця розмова.

– Мій брат Єгор навчався в академії. Він був би цілителем... Там він закохався в неймовірну дівчину. Між ними спалахнули почуття. Твоя мати, Оуелла́на – напівельфійка з давнього роду Сонценосних ельфів. Вона разом з Палажкою навчалася на тому ж факультеті, що й твоя бабуся, – він замовк. Дуже важко йому було казати те, що стільки років приховував. – А тепер в академії навчаєшся і ти. Ти не успадкувала гострих ельфійських вушок, але маєш дар творити чари на кухні.

Я хотіла спитати його про маму, але він не дав.

 – Потім поставиш запитання, – побачивши моє бажання розпитати, сказав батя, – дай мені виговоритися. Я всі ці роки жив надією не за таких обставин розповісти тобі правду, – він перевів подих. – Єгор з Оуелланою побралися. Вона вже носила під серцем тебе і будувала плани, що обов’язково відкриє власну пекарню. Хліб у неї був знатний. Король наполягав, щоб вона працювала на нього, але Оуеллана була надто волелюбною, щоб підкорятися чиїмось указам.

Я гірко усміхнулася. Бабуся, а потім і мама відмовилися працювати на королівський двір.

– До речі, тоді в академії навчалися за гроші. Ніякого королівського утримання не було. Люди не хотіли влазити в кабалу ненажерливості й неробства молодого Еріка Гульвіси. Мріям твоєї матері не судилося збутися... Вона пішла до Айгронісу відразу ж після того, як народила тебе. Вона встигла дати тобі тільки ім’я – Рута. Брат не встиг врятувати її – його послали до Аліандевії. Він побудував портал, але той зламався... Єгор загинув того ж дня, що й Оуеллана. Вони обидва тепер в Айгронісі... Рід напівельфійки не визнав тебе, для них ти бруднокровка.

Я мовчала. Досі не розумію – як можна відмовитися від рідної крові, навіть якщо вона народилася від людини, а не ельфа? До того ж моя мати була лише наполовину ельфійкою! Як так?!

– Твоя бабуся вмовила мене залишити навчання. Якщо боги посилають випробування – його треба пройти. Мені нічого не залишалося, як заприсягтися Рокнесгер, що вирощу і виховаю тебе як рідну доньку... Богиня почула мою клятву і послала, як мені тоді здавалося, добру дівчину. Я познайомився з Христею. Вона була дуже бідна і, як мені здалося, доброзичлива і милосердна до чужого горя. Каюся, я справді стояв перед нею на колінах, благаючи прийняти тебе як рідну... З знав би я, чим це все обернеться, закусив би вудила і сам би виховав...

– Від долі рогожкою не накриєшся, – повторила я слова Горпини й пригорнулася до батька. – Ти зробив усе, щоб я була щаслива. Ти – мій батько. Ти. Мій. Батько. – Чеканила я слова. – Що б у житті не сталося – ти для мене найрідніша і найближча людина.

– У тебе золоте серце... донечко, – батя обійняв мене. – Подивися, які в тебе друзі. Справжні. Як і ти.

Я усміхнулася. Друзі в мене справді найкращі.

– Дякую вам за сина, хлопці, – утер сльозу батько. – Якби не ви... не стало б у мене сьогодні Єрошки... Руто, ти на Христю не злись. Вона у нестямі від горя, от і несе нісенітниці. Не думаю, що в неї така чорна душа.

Я кивнула. У тиші, що повисла, почулося знайоме дзижчання крил. На руку приземлився клоп.

– Руточко, я вже все знаю. Бідолашна моя дівчинка, – клоп перебирав лапками, виліз на щоку і, розправивши крила, спробував мене обійняти. – Дуже вам співчуваю.

Я схлипнула.

– Але в мене хороші новини.

Я скосила очі на Шафрана.

– Твій вірний фамільяр домовився з парочкою шершнів. Цього мерзотника називатимуть Кривий Лавр. Пику вони йому добряче натовкли. Замість очей – дві щілинки, щуриться тепер, як кріт. І губи як оладки. Думаю, місцеві панянки це оцінять.

Лише мить стояла тиша. Першою реготнула Кхибра, за нею я. Потім не втримався батько. І невдовзі ми всі реготали. Хоч одна гарна новина за сьогодні.

– Може, розкажеш, де твоя коса і чому якогось Лавра називають тепер Кривим? – торкнув мене за плече Герман.

– Коса моя ось, – я потягнулася за сумкою і дістала з неї сорочку. Витягнувши косу, я віддала її баті. – Продаси. Вам зараз знадобляться гроші.

Він зітхнув і забрав косу разом із сорочкою.

– А обрізав її вчора мій невдалий жених. Помстився за те, що я відмовилася за нього заміж виходити. І ще на станції в око при всіх засвітила.

– Де цей виродок? – у Альгіна ходором ходили жовна.

– Де його будинок? – стискаючи щільно губи, запитав Герман.

– Годі! – виставила вперед долоню Кхибра. – З ним учора розібралися вже. І Шафран сьогодні «допоміг». З нього досить. Не потрібно об усяку мерзоту руки марати. Що ви йому зробите? Будинок спалите? Там його рідні живуть. Він і так став вигнанцем. Нехай іде під три чорти й живе як хоче. Правильно я кажу, Руто?

– Так, – підтвердила я. – Я нічого не хочу про нього знати.

 

*Сажівниця – субота

**Подобець – вівторок

***Бальгенза – богиня мудрості