Раді Вас бачити!

Увесь день я не знаходила собі місця. Пари здавалися жахливо довгими й нудними, хоча на парі пані Клариси ми розглянули мій випадок із браслетом, подарованим Германом. Пані Берг пояснила, що грамотно сплетене родове прокляття має величезну руйнівну силу і здатне за лічені хвилини вбити. Але є й інша категорія родових проклять: вони зміями вповзають у жертву і можуть місяцями випивати сили на користь того, хто їх наклав. Тільки ці – прокляття підвладні сильним магам, здатним контролювати силу. Наскільки я здогадувалася, сила Ютари ще не настільки велика і постійно виходить з– під контролю.

– Магістре Берг, а якщо прокляття насилає дилетант або слабкий маг?

– Слабкий маг здатен нашкодити по-дрібному. Наприклад, зурочений буде постійно спотикатися, гикати або псувати повітря.

Почулися окремі смішки.

– Повірте, адепти, це дуже не смішно, – пані Берг обвела аудиторію суворим поглядом. – А ось прокляття дилетанта – це найгірше. Навіть якщо його розплутує досвідчений проклятник – результат не завжди позитивний. Якась погань та залишиться.

– Наприклад? – у мене всередині все стислося і завмерло.

– Наприклад, хронічне невезіння. Цю поробку важко знімати, втім, як і складно виявити. Крім підношень богиням удачі та богині Безмежного Світла потрібно відвідати хоча б одне місце сили, щоб почиститися.

– А де це? Куди треба їхати? У Лартіоні є такі місця? А як чиститися? – посипалися запитання від адептів.

– Такі місця, звісно, є. Але їх потрібно знати. На півдні Лартіони в Буранграді, що розкинувся на берегах Тоснірського моря. Там, не доїжджаючи до бухти Семи Стихій, є маленький грот, що називається Хвіст Дельфіна. У цьому гроті є підземне озеро. Це місце сили. Потрібно бути в озері не менше десяти хвилин. Але вода там прохолодна, через підземні ключі.

– А ще в нас було місце сили, – Лікраніель від хвилювання зламав магоперо. – Уламки Пам’яті. Але воно зруйноване.

– Так, у Гаю Волхвів приголомшливе місце сили – підземне джерело магії. Я дуже сподіваюся, адепт Руаїкхар, що коли-небудь ви відновите джерело магії.

– Начебто на острові Двох Зорь ще є джерело, – подав голос одногрупник Ліка.

– Так і є. Там їх цілих два. Але Сонценосні ельфи нікого без особливого запрошення не пускають на свій острів. Тому місця сили не вивчені.

– А в Леовардії цілих три місця сили, – зауважила Міларунн.

– Молодець, – похвалила її пані Берг. – Поблизу озера Золотого Туману, у Фантомній ущелині біля підніжжя Хуртовинної гори і в Беросніжському лісі біля моря Дар’Ініш.

– А ще в найпівнічнішій точці материка – у Хіллаґарі, – сказав Вальдемар і розплився в усмішці.

– Точно! – підтвердила пані Клариса. – За Трольським перешийком біля підніжжя Саартінгола. Бачите, який вийшов список? Тож можна запросто позбутися залишків прокляття дилетантів, з’їздивши в одне з місць сили. Щоправда, острів Двох Зорь відпадає. Хоча, якщо Його Величність двозорійський король Сонценосних ельфів дасть добро, то ви потрапите на цей острів.

Дуже хотілося вірити – Ютара знала, що плела. З таким ставленням до суперниць – а я все ще вважала себе її суперницею – вона досконально вивчила родову магію проклять. Треба зайти до Храму Всіх Богів і принести підношення Аргіні. Хтозна, а якщо на мені залишилася якась гидота і приліпилося хронічне невезіння або ще щось? Ох! А ми зібралися на старе кладовище йти. І я зі своїм невезінням...

– Чому вас так зацікавила саме ця магія? – пані Клариса не зводила з мене зацікавленого погляду.

– Та так, – ухилилася я від відповіді, – хочеться знати, як захищатися.

– Насамперед, потрібно вміти користуватися джерелом, яке є в кожного з вас. Але доти, доки ви не пройшли посвяту – воно закрите. Ви можете інтуїтивно тягнутися до нього.

– А джерело може відкритися саме по собі? – запитала Кхибра, скоріше за все, згадавши про заклинання з тарганами.

– Може, – підтвердила магістр Берг її здогадку. – Тут головне – не дати йому керувати вами. Будь-яка магія потребує контролю.

– А як же закляття, яких нас навчають? – не здавалася тролиця.

– Це лише тонкі ниточки ваших джерел. Будь-який мешканець світу може ними оволодіти, якщо в нього є задатки магії.

– Можна останнє запитання, пані Кларисо?

– Так, адептка Морошкіна.

– Скажіть, а що буде, якщо джерело поглине мага?

Магістр уважно дивилася на мене, немов вирішуючи: чи варто говорити. Але все ж таки сказала:

– Буде велика біда. І неважливо – темний маг чи світлий. Будь-який сильний сплеск магічної енергії загрожує наслідками. Джерело може поглинути свого господаря. І тоді... маг або помре, або позбудеться джерела. Це називається магічним перегоранням.

Я завмерла.

– А якщо в мага є друга іпостась...

– Тоді вона поглине людську і вийде з-під контролю. Такого мага заковують в антимагічні кайдани, надягають антимагічний нашийник або вбивають. Усе залежить від того, наскільки маг стає соціально небезпечним.

Я згадала, що оракула Шеллієн, за словами Чарослава, вивели в кайданах. То що з нею не так? Чому її тримали під замком? Треба після пар навідатися до «Веселого небіжчиська» і розпитати барда: може, Магічним кварталом поповзли якісь чутки про Шеллієн?

Думки роїлися. У пам’яті сплив пан Кюнт, який повідомив, що салон пропрацював рівно один день. І цей відвар милорики... Може, не варто було його купувати? А якщо хтось задумав проти мене щось зле? Чим? Милорикою? За яку маги б віддали Маруні душу? Ні, це якась параноя. Якщо спиратися тільки на мої здогадки, то пані Фоліанта у змові з паном Волегардом. Один – продав концентрат, друга – дала прочитати книжку про цю рослину. Не така вже це й секретна інформація. Все-таки варто сходити до Храму Усіх Богів, поговорити з пані настоятелькою і все остаточно з’ясувати.

Але в мене, як і в одногрупників, залишилося передбачення від Шеллієн. З ким порадитися? Зі Шрамом? Ні, не хочу. Щось мені підказує, що не потрібно цього робити. Звісно, я безмежно вдячна йому за зцілення, але не варто подяку зводити в ранг ідолопоклонництва. Досить «спасибі». Може, сходити на кафедру передбачень? Орсяна казала, що оракул Мерідет сильна віщунка. Можливо вона проллє світло на цю історію.

– Адептка Морошкіна, ви з нами?

Із роздумів мене висмикнув голос пані Берг.

– Вибачте, пані Кларисо.

– Якщо вам нудно, можете залишити аудиторію.

– Вибачте, подібне більше ніколи не повториться.

– Дарую вперше й востаннє. Запишіть тему сьогоднішнього заняття: магічні властивості каменів...

Після пари підійшов Лікраніель.

– Ти як після вчорашнього?

– Нормально.

– А що за допит влаштувала магістру Берг?

Я озирнулася на всебіч.

– Є деякі міркування щодо Ютари. Але не тут. Перед походом на цвинтар обговоримо.

Ельф згідно закивав. А ось Кхибра не була настільки оптимістично налаштована.

– Здається мені, що все це дуже сумно закінчиться.

– З чого ти взяла?

– Коли ти була в душі, об шибку розбився горобець.

– І що з того?

– Це дуже погана прикмета. Не знайдемо ми жодних відповідей на кладовищі. Ще й вляпаємося в чергову історію.

– Те що ми вляпаємося – до Горпини не ходи. А чому ти вважаєш, що нічого не знайдемо? – мозок пронизала здогадка. – Кхибро, у тобі прокидається джерело? Чи ти думаєш, що на мені хронічне невезіння?

Тролиця потупила погляд.

– Не знаю. Тільки я в останні два дні дуже загострено почала відчувати. Перед тим як Ютара блиснула розумом, на душі було тривожно. Загострене відчуття небезпеки, чи що? А про невезіння – облиш! З тебе прокляття зняв один із найкращих некромантів Лартіони. Нічого на тобі немає!

Слова Кхибри трохи заспокоїли.

– Ти Ойхільду говорила про це? Може, справді хтось стежить?

Кхибра знизала плечима.

– Не знаю. Але йому поки ні про що не говорила. Раптом це мара?

– Тут я тобі не порадниця. Роби, як вважаєш за потрібне. До речі, я збираюся до оракула Мерідет. Підеш?

– Піду, – в очах Кхибри спалахнули вогники цікавості.

Оракул мешкала в боковій башточці, до якої не було ліфта-хмари. І з дванадцятого поверху ми ще топали вгору крутими сходами хвилин п’ять. Віддихавшись перед дверима, хотіли постукати, але вони відчинилися, ніби запрошували увійти.

– Заходьте, адептки! – почувся приємний моложавий голос.

Ми увійшли, двері безшумно зачинилися, підштовхнувши нас усередину. Ми закрутили головами – на стінах висіли карти. Ні, не гральні! А географічні, астрономічні, навіть натальні. Чиїсь життя і долі назавжди залишилися в цих стінах.

– Що бажаєте?

До нас підійшла висока тендітна брюнетка років сорока з гаком, у струмливому золотистому одязі, підбитому чорним шовком. Одне око оракула було яскраво-синім, великим із довгими віями. Друге, немов у альбіноса – червоним, маленьким і трохи опуклим, з бляклими поросячими віями. Волосся заплетене в складну довгу косу і перекинуте на груди. Мені вона нагадала щучий хвіст. Здавалося, що ось-ось вона оживе, і заживе власним життям. Довгий ніс оракула – з невеликою горбинкою, і дуже тонкі, майже непомітні, губи. Зате вилиці – немов висічені з граніту – чіткі, гострі, випирають. А кістляве підборіддя, що стирчало вгору, злегка роздвоювалося, немов оракул мала моду в години глибоких роздумів терти пальцем посередині.

На її шиї висіло три масивні амулети, які поблискували смарагдами та рубінами. На пальцях – всього два персні з великими сапфірами. Мені здалося чи очі оракула відбивали блиск каменів?

– Так що ж вам завгодно, адептки? Ви в мене в програмі тільки з третього витка.

– Хочу уточнити кілька запитань, – набралася сміливості я.

– Прошу, – оракул вказала в бік столу, на якому стояла, найімовірніше, кришталева куля, накрита такою самою накидкою, як одяг викладачки: золотистою зверху і чорною знизу.

Ми відсунули стільці й сіли за стіл.

– Отже, – підняла брову оракул, – що ж ви хотіли дізнатися, адептка Морошкіна?

Усередині все стиснулося: як вона дізналася моє ім’я?

– Це нескладно, – продовжувала вона вражати читанням інформації. – Я щодня роблю передбачення, щоб знати, де стелити соломку, – усміхнулася пані Мерідет.

– Не нудно жити, коли все знаєш наперед? – запитала Кхибра.

– О, ні, це перші сто років нудно, а потім втягуєшся і звикаєш.

Сто років?!

– Дивлячись на ваші обличчя, можу припустити, що я дуже добре зберіглася, – реготнула пані Мерідет.

Ми тільки кивнули.

– То що ж ви хотіли дізнатися?

– Тут можуть підслухати? – запитанням на запитання відповіла я.

– Навіть так?!

Оракул клацнула пальцями, й ми опинилися в цілковитій тиші. Я розповіла про Шеллієн, її передбачення, а також про пана Кюнта, який розповів, що салон був відкритий на один день. Так само згадала, що віщунку вивели в кайданах і нашийнику. Пані Мерідет мовчала, потім кинула цупкий і уважний погляд на нас.

– Покажіть свій медальйон, Руто.

Я потягнула за ланцюжок. Рубін спалахнув, дорогоцінне каміння на амулетах і в перснях відгукнулося на сполох і загорілося рівним вогнем. Пані Мерідет задоволено кивнула, потім стягнула покривало з кулі, знову приклацнула пальцями, і приміщення, залите до цього золотистим світлом магічних вогнів, занурилося в напівтемряву.

На столі спалахнули стародавні знаки, оракул дістала чорний оксамитовий мішечок, висипала на стіл блідо-зелений порошок і ледь-ледь дмухнула. Він одразу розподілився по всьому колу заглиблення рівним кільцем. Запалилися чорні й темно-зелені свічки, у пальцях пані Мерідет затанцював вогник.

– Покладіть руки на стіл, адептки, – тихим і дуже спокійним голосом сказала вона.

Ми не змогли опиратися і зробили те, що вона просила. Пані Мерідет витягла з рукава довгу ритуальну голку, схожу на ту, що була в Шеллієн. Блискавичним рухом вона проткнула наші безіменні пальці на правих руках.

– Переверніть долоні так, щоб кров потрапила на знаки.

Ми не встигли запитати на які, як під руками спалахнули й загорілися блідо-блакитним світлом дивні руни. На них упали краплі крові. Руни жадібно ввібрали кров і поступово забарвилися в пурпурово-червоний. Пані Мерідет витягла з рукава вузький кинджал і полоснула ним по своїй долоні. Її кров замкнула коло на столі, змішавшись із порошком. Вогник з пальців оракула зістрибнув і закрутився навколо кулі, відбиваючи нас догори дриґом. Здавалося, що повітря стало густим і важким, воно розтікалося патокою і заповнювало собою все навколо. Аудиторія наповнилася трохи солодкуватим запахом, так іноді пахне у крамницях купців зі Сходу. По стінах побігли фіолетові тіні. Їх ставало дедалі більше. Оракул тримала над кулею розчепірену долоню. Довгі вузлуваті пальці нагадували лапки павука. Сапфір горів немов смолоскип, відбиваючись в очах викладачки.

Пані Мерідет заспівала тягучу мелодію незнайомою мовою. А коли закінчила співати, рубіни й смарагди на амулетах зловили відблиски магічного вогню. Бабусин медальйон відгукнувся на поклик пісні, він немов поглинав світло незвичайних свічок.

– Дивіться в кулю, – хрипло видавила оракул.

Ми прикипіли поглядами до кришталю. Спочатку я так само бачила відображення нас догори дриґом, потім усе огорнув темно-синій туман. Коли він розвіявся, то в кулі показався чоловічий силует. Поруч із ним ішла тінь звіра. Потім звір встав на диби й кинувся кудись убік. Потім з’явилися кайдани та широкий нашийник, який хтось накинув на звіра. Звір завив. Його виття більше було схоже на плач... Ось ще дві фігури, вони то зливаються в одну, то розходяться. А потім їх щось немов розрізало навпіл. І хлинула кров. Я впізнала цей солодкуватий запах – так пахне тільки кров. Рубін на грудях розжарився, і я скрикнула від болю. Яскравий спалах світла полоснув по очах з такою силою, що я заплющила очі.

Коли все закінчилося, я відкрила спочатку одне, а потім і друге око.

– Що це було? – прикладаючи долоню до грудей, там, де висів медальйон, запитала я.

– Майбутнє, – відповіла оракул. – Кожен побачив своє. І я не скажу, що мене потішило те, що я побачила. Настають дуже великі зміни й складні часи.

– Ви це визначили за тінями? – Мені було важливо дізнатися, що за знаки подала куля.

– Річ у тім, адептки, – оракул потерла пальцем підборіддя, – кожен з нас бачив тільки своє майбутнє.

– Оце так! – прошепотіла Кхибра.

– Пані Мерідет, то ви знали Шеллієн?

– Чи знала я її... Це була моя найкраща учениця! Я бачила в ній свою наступницю...

Оракул замовкла і потягнулася за трубкою. Спритно набивши тютюном, вона утрамбувала його мідною п’ятою, прикурила і випустила довгий струмінь сизого диму.

– Маліка ні в яке порівняння з нею не йде. Крихітка Шелл багато чого могла і багато чому б ще навчилася, якби не зв’язалася з нікчемами! – голос пані Мерідет став твердим, у ньому зазвучали нотки металу. – Їй захотілося шалених грошей. Вона розміняла свій талант на мідяки. Швидше за все, Шелл обвели навколо пальця і змусили працювати на себе якісь головорізи. Дрібних і великих банд навіть у столиці достатньо. І це попри те, що таємна поліція цілодобово пильнує. Когось ловить, а когось і випускає. Причому в Ситові повнісінько зацікавлених у тому, щоб деякі бандити після ув’язнення за кілька-трійко днів або тижнів були випущені на волю.

– Чи означає це, що передбачення вашої колишньої учениці правдиві? –затамувавши подих, спитала Кхибра.

– І так, і ні, – випускаючи кільце диму, відповіла оракул. – Вона могла сказати тільки те, про що її попросили.

Отже, Лік усе-таки має рацію: інформація була для мене, а не для одногрупників. Пані Мерідет це щойно підтвердила.

– Ви пам’ятаєте те, що вам сказала Шелл?

Я слово в слово повторила передбачення. Оракул похмурішала. Обличчя змарніло, і тепер на нас дивилася не моложава жінка, а стара.

– Значить, він таки зважився на це, – пробурмотіла вона.

– Хто він? – по спині побіг неприємний холодок.

– Для вас це не має значення. Ідіть, адептки. Мені терміново потрібно поговорити з ректором.

Червоне око сіпнулося і немов покрилося плівкою.

– Бережи нас Бальгенза! Велика богиня мудрості, не дай дурневі накоїти справ!

Усю дорогу до гуртожитку ми мовчали. А що говорити? Оракул Мерідет говорить загадками. Але хоч трохи пролила світла на історію з Шеллієн.

– Руто, – Кхибра порушила тишу, – я бачила в кулі батька.

– Упевнена?

– Абсолютно.

– Він стояв на причалі та вдивлявся вдалечінь. У якесь портове місто. Рут, а якщо він... живий?

– Я була б дуже рада.

– Якби ти знала, як я за ним сумую...

Тролиця подивилася на мене з такою надією, що я не втрималася й обійняла подругу.

– А що бачила ти?

Я відсторонилася і знизала плечима.

– Нічого чіткого. Тіні, силуети, якийсь звір, кайдани, нашийник і... кров. Запах крові. І, якщо чесно, я аж нічогісінько не зрозуміла.

– Ох!..

Ми прийшли в гуртожиток, переодягнулися і стали лічити хвилини до приходу хлопців. Ті не змусили себе довго чекати. Прийшли всі, разом із Богрісом, який присягнувся богиням.

Я розповіла про наш сеанс в оракула і, що я дізналася про Шеллієн. Альгін присвиснув. Очі Лікраніеля блищали від азарту.

– А я казав?! Казав?! Це ланки одного ланцюга! Ми на правильному шляху, потрібно негайно вирушати на цвинтар. Я нюхом чую, що розгадка криється саме там!

– Не поспішайте, – остудив його запал Гріс. – Підемо через задню браму. По двоє. Імпульсів біля брами не запалювати. Зловить патруль – потрапимо в каталажку замість кладовища.

– Що набагато краще за поховання, – подав голос Шафран.

– Тебе ніхто не питає, – огризнулася я.

– Я всього лише дбаю про твоє життя. Без тебе немає мене. Можеш вважати мене егоїстом.

– Кхибра йде з Альгом, Гера з Рутою, а я з Ліком. Йдемо швидко. Сьогодні схід кривавого місяця. Хто зна’, що може раптово ожити. Периметр цвинтаря запечатаний закляттями, але всередині самого цвинтаря все може трапиться. Тому зайва обережність не завадить.

– Що будемо шукати? – поставив логічне запитання Герман.

– Не знаю, – знизав плечима ельф.

– Чудово! Тоді я першим це знайду! – підійняв підборіддя Альг.

– Чого ти?

– Тому що я...

– Остання буква в алфавіті, – захихотів Шафран.

– Ша! Після посваритеся! – підійняв руку ельф, запобігаючи перепалці. –Краще прикиньмо, що може бути в склепі.

– Знаки? – боязко припустила я.

– Які саме? – уривчасто запитав Лікраніель.

– Не знаю.

– Може, це якийсь предмет? – висунула версію тролиця.

– Якщо предмет, то який?

– Стривайте, а якщо це якось пов’язано з амулетом? – припустив Герман.

– Тоді нам потрібно шукати зображення краплі, дві сплетені навхрест безкінечності та восьмикутну зірку. Це повне зображення амулета. – Лік розгорнув блокнот, і ми побачили намальований від руки артефакт: восьмикутна зірка, промені якої оперезані тонким колом, а всередині хрест із двох безкінечностей з рубіновою краплею посередині.

Ми перезирнулися.

– Можливо, на цвинтарі є щось, що дасть підказку що і де шукати. Якщо знайдемо, то просунемося далі в розслідуванні, – продовжив ельф.

– Ні, має бути або склеп, або могила, де воєдино сплелися всі три символи! – сказала я. – У центрі зірки – крапля. А за краплею – хрестоподібно сплетені дві вісімки. Ось так.

Я вирвала аркуш із зошита і намалювала передбачуваний знак трохи інакше, ніж його зобразив ельф.

– Руто, ти геній! – Лік не стримався і дзвінко поцілував мене в щоку. І тут же знітився під спопеляючим поглядом Германа. – Це дружній поцілунок! – виправдався він.

Ого! А Герка ревнивий!

– На цвинтарі не галасувати, – застеріг Богріс. – По-перше, не потрібно турбувати небіжчиків або іншу нечисть, а по-друге, не наразитися б на патруль. Якщо хтось із жителів побачить адептів академії на міському цвинтарі без супроводу куратора, то одразу донесе ректорові, у поліцію, а найгірше – королю. Тоді нас або випруть на всі чотири боки, або позбавлять стипендії, або вишлють з країни.

– Які світлі перспективи відкривають маленькі двері до фамільного склепу! – не втримався від сарказму Шафран.

– Я його коли-небудь спалю, – пообіцяв Герман.

– Ви як хочете, а я лечу з вами.

Опиратися марно – він би й так ув’язався.

Біля гуртожитку стояли близнюки з Ютарою. Остання, мабуть, чекала на свою свиту, а близнюки безуспішно клеїли вірану, обсипаючи її компліментами.

– Руто, забери своїх одногрупників, – простогнала Ю.

– Іншим разом.

Ми, не обертаючись, вийшли за браму академії.

– До опівночі не шлятися! – попередили стражники. – Інакше будете кувати на вулицях!

Ми запевнили, що повернемося вчасно. Обігнувши академію, парами попрямували до об’їзного тракту. Хвилин п’ятнадцять пішки, через два мости й ми біля задньої брами кладовища.

Гріс зробив знак, усі зупинилися. Він витяг з кишені вже знайомий нам магом’яч і пустив крізь отвір решітки на цвинтар. М’яч пострибав і зупинився. Гріс озирнувся і кивнув хлопцям, ті, пихкаючи, розсунули зуби решітки. Вгадайте, хто порвав кофтинку і подряпав живіт? Не Шафран, правильно. Але я навіть удала, що не боляче. Я вчепилася в руку Германа. Що поробиш? Не можу позбутися останніх спогадів. Гріс пустив кілька імпульсів. Стало трохи світліше.

– Швидше, – пошепки сказав він. І знову запустив магом’яч.

Той закрутився і поскакав доріжкою.

– Не відставайте! – підбадьорив Лік.

Десь завив собака. Я здригнулася.

– Я поруч, – заспокоїв Герман.

М’яч закрутився біля входу до склепу. Герман приклацнув пальцями, і на долоні закрутилася невелика спіраль. Він запустив її серпантином вгору. Склеп на кілька митей освітився. Їх вистачило, щоб помітити під химерою зображення зібраного медальйона. Хлопці спустилися тріснутими від часу сходами вниз. Двері не бажали відчинятися.

– Альг, доведеться тобі їх розхитати, – видихнув Богріс, змахуючи піт із чола.

– Відійдіть.

Він склав пальці й почав плести візерунок заклинання. Ланцюжок світло-блакитних знаків мережею обплутав двері. Мить, і вона пішла назад, відкриваючи склеп. Пахнуло вогкістю і цвіллю. Герман і Богріс послали вперед кілька імпульсів. Нічого надприродного там не було: три величезні гранітні гробниці. Ми увійшли до склепу.

– Що далі? – запитала я в Ліка.

– Може тут є ще одне зображення? Шукаймо.

Ми почали пошук.

– Є! – радісно сказала Кхибра, вказуючи пальцем на запилений надгробок.

Герман і Альг оцінили товщину кришки.

– Ми її не зрушимо, – сумно сказав Альгін.

Я помацала зображення. Пальці намацали висічену в мармурі зірку. На дотик – спалахом відгукнувся кулон.

– Не треба нічого зрушувати, – сказала я. – Є в когось ніж чи голка?

– Ти що зібралася робити? – зі страхом запитала Кхибра. – Це магія крові! З глузду з’їхала?!

– А що, є ще якісь ідеї? По-іншому ми її не відкриємо, – похмуро заявила я.

– Рутина правда, – пропищав клоп. – Тут без магії крові не обійтися.

– Я – проти! – категорично заявив Альгін. – Невідомо які будуть наслідки.

– Але це всього лише кров, – спробувала виправдатися я.

– Усього лише?! – розлютився Богріс. – Ти тупа?!

– Не заводься, – заступився за мене Гера.

– А навіщо вона нісенітницю несе?!

– Мені розгризти руку?

Альгін дістав з кишені тонкий ніж у шкіряних піхвах. Я витягла його і, заплющивши очі, полоснула по долоні. Кров тонкою цівкою полилася на зірку. Ми уважно стежили за тим, що відбувається, хоча нічого не відбувалося. Зовсім. Я дивилася на розчаровані обличчя друзів. І раптом, склеп осяявся спалахами. Нас огорнув дивний фіолетовий серпанок.

– Руто, припини! Негайно! – прибрав мою руку від надгробка Герман.

Серпанок ставав дедалі щільнішим, незабаром ми не могли розгледіти одне одного.

– Гріс, імпульс! – скрикнув Альгін.

Богріс і Герман, не змовляючись, послали кілька імпульсів, які одразу ж були поглинуті серпанком.

– Що за...

Лік не встиг договорити, як кришка здригнулася і поїхала вбік. Серце рвалося з грудей від страху. Я простягнула руку, сподіваючись намацати Германа, який стояв поруч, але навколо була порожнеча і клятий щільний серпанок.

– Германе, ти де? – голос зрадницьки здригнувся.

– Тут. А ти де?

Його голос звучав зовсім близько, але я його не бачила і не відчувала.

– Руто, відійди від гробниці! – наказав Лікраніель.

Я зробила кілька кроків назад. З серпанку показалася рука. Страшна, з гачкуватими пальцями. На одному з них бовтався перстень з аметистом. Знову небіжчик?

– Гріс!..

– Бачу, не ворушись. Геро, підсмажимо його.

– Ви посміли порушити мій спокій, – пролунав свистячий голос небіжчика. Потім з надгробка показалася голова скелета з палаючими вогнями в порожніх очницях. Згадався череп, який так любо погладжував Шрам. Бррр! Яка гидота!

Скелет у застарілому одязі повільно підіймався з гробниці. Аметист блиснув, мій медальйон відгукнувся на світло. Небіжчик шумно потягнув повітря.

– Спадкоємиця проклятої бруднокровки! Як ти посміла мене потривожити?!

– Хто ти? – надавши голосу хоча б мінімальної впевненості, запитала я.

– Підіймаєш мене, не знаючи, хто тут похований?! Як це нагадує таку ж саму дурепу Оуеллану! Що ти про себе уявило, дівчисько?!

Я згадала, як професор Вікк ім’ям Маруни намагався розговорити Зурмса.

– Іменем Маруни, богині Абсолютної Темряви, наказую тобі говорити правду!

– Хто ти така, щоб наказувати мені?!!! Мені, одному з найбільш всемогутніх магів Лартіони?!!! Тупорила дівка! Перш ніж використовувати магію крові, потрібно було купити хоч телячі мізки!!!

Ноги тремтіли й підкошувалися. Хто мене за язик смикав? Я зробила кілька маленьких кроків назад.

– Я бачу вас, недомаги. Недоучки! Що ви зробите проти Ельянга Всесильного?!

Скелет заторохтів кістками, вийшов з гробниці, вогні в порожніх очницях гнівно палахкотіли пурпуром. На нього осіла знайома сітка. Я продовжувала задкувати назад. Скелет сіпнувся, сітка затягнулася сильніше. Затріщали кістки.

– Я не зможу його довго утримувати, – прохрипів Богріс. – У мене всього два накопичувачі.

Ельянг Всесильний – хто це? Ніколи про нього не чула. Я вперлася в щось тверде. Обмацавши, зрозуміла, що це друга гробниця. Цікаво, де вихід: праворуч чи ліворуч? Я повільно пішла вздовж неї.

Скелет мабуть зрозумів, що краще не рухатися, бо застиг на місці.

– Ну що, цуценята-недоучки, наскільки вашого запалу вистачить? Ще трохи і сітка ослабне.

– Альг?

– Готовий!

Скелета різко підняло у повітря і вдарило об стіну склепу. Звід здригнувся. У цей момент Ельянга Всесильного огорнула вогняна спіраль. Але скелет реготав.

– Недомаги! – Вогні спалахнули, згасли, а потім загорілися яскраво-жовтим. Голос гримнув так, що миттєво заклало вуха: – Не змагайтеся, якщо не знаєте силу того, кого підняли!

Кришка гробниці піднялася в повітря і полетіла б у мене, якби не сталося щось. Почувся дзвін розбитого скла, склеп осяяв миттєвий яскравий спалах і-і-і... вибух. У гуркоті почувся голос Германа:

– На підлогу!.. Усі на підлогу!..

Я як підкошена впала, прикрила голову руками й підтягнула ноги. Якби я цього не зробила, то шматок надгробка відбив би їх. Коли курява вляглася, я розплющила очі.

– Усі називають себе на ім’я, – почувся голос Ліка.

Хвала богам, усі живі.

– Геро, висвітли нормально цей безглуздий склеп! – рявкнув Альгін.

Під звід злетіло кілька потужних імпульсів. Я встала, сяк-так обтрусила одяг. Від Ельянга Всесильного залишилися кілька кісточок, роздроблений череп і перстень з аметистом. Перстень підійняв Гріс і забрав собі.

– Завтра покажу його Шраму.

– А головне – розкажи, звідки він у тебе, – гмикнув Гера. – Руто, з тобою все гаразд?

– Так. Чим ви його так приклали?

– Це ти у своєї подруги запитай.

Тролиця обтрушувала штани й тихенько по-гномськи лаялася.

– Чим ти його так, Кхибро?

– Нашим зіллям! – сплюнула тролиця. – Це ж ти без нічого пішла, а я потягла з собою сумку. Згадала про опіки і про всяк випадок взяла зілля з собою. Коли ця кістлява тварюка спробувала звільнитися від сітки мороку, я подумала, що ефект раптовості допоможе нам виграти кілька секунд. Але звідки я знала, що так станеться?!

– Дівчата, це те саме зілля, яке на парі в пані Сурри обпекло нам шкіру? – ворухнув вухом Лік.

– Угу, – тільки й відповіла Кхибра.

Я подивилася на шматок граніту: до моїх ніг упала та сама зірка Елххі, про яку говорила в пророцтві Шеллієн.

– Друзі, а пророцтво майже збулося, – пролепетала я, показуючи пальцем на шматок граніту. – Зірка впала до моїх ніг. Якщо розділити добу на три частини, то якраз третина дня осяялася спалахом. Причому він був настільки яскравим, що можна цілком прийняти за схід сонця. Виходить, зілля потрібно назвати «Сіль Семи Стихій»?

– Гіркий струмок якраз впадає в море біля бухти Семи Стихій. А зілля зварене на його водиці, – згадав ельф.

– Опупиріти, – тільки й змогла видихнути Кхибра.

– Гасимо світло і робимо ноги, – сказав Альг.

– Зачекай, – зупинила його я і підійшла до гробниці та зазирнула всередину.

З-під уламків стирчав шматок сувою. Я потягнула обережно за край і витягла на світло пошарпану карту.

– По-моєму, Ліку, – здуваючи пил, сказала я, – це і є справжня карта, а не та, яку підсунув нам пан Кюнт.

– Звісно, не та, – пролунав від входу знайомий голос.

У отворі, освітлений магічним вогнем, стояв... Скріраніель.

– Я й припустити не міг, що ви вночі підете на цвинтар шукати те, чого шукати не потрібно. Тому що вам у цій історії робити нічого. Швидко вийшли звідси!

Ми гуртом вибралися зі склепу. Вигляд у нас був той ще: всі в пилу та гранітній крихті. На попелястих обличчях виблискували тільки очі.

Уже в місті, Рані нас вичитував як кошенят, що нашкодили.

– Я, значить, домовляюся з паном Кюнтом, щоб підсунути вам карту і пустити хибним слідом. А ви якимось чарівним чином лізете туди, куди лізти не треба.

– Але Рані...

– Замовкни, Лікраніель! З тобою буде особлива розмова! Ти викрав документ із сейфа!

– Тан, зрадник! – прошипів Лік.

– Якби він мені про це не розповів, то все могло закінчитися дуже сумно!

– Але ми самі впоралися... – знову почав виправдовуватися Лік.

– Нічого не бажаю чути! Вам допоміг випадок, не більше! Якби в Ельянга не кинули суміш, то він би вас знищив! До речі, що за суміш?

– Зробили ненавмисно на парі із зіллєваріння. Хотіли випробувати і, от... – розвела руками Кхибра.

– Зрозуміло, випробування вона пройшла успішно, – різко відповів Скріраніель. – Кому на думку спала ідея йти вночі на цвинтар?

Я згадала винуватця. Фамільяр теж мабуть зрозумів, що краще самому зізнатися.

– Мені, – пропищав він.

– Хто сказав?

Шафран підлетів до ельфа і сів на ніс. Скріраніель скосив очі. Дивитися на це без сміху було неможливо. Ми пирснули, а потім вибухнули гучним сміхом. Фамільяр перелетів до мене на рукав.

– Що смішного? – не зрозумів Рані. – Я питаю: що смішного?!

Але ми нічого не могли відповісти, регочучи, а коли віддихалися, заговорила я.

– Скріраніеле, цей скелет називав себе...

– Я знаю, як його звуть.

В одну мить нас накрив полог німоти.

– Не варто про це патякати на весь Ситів.

– Він сказав, що знав... мою маму.

– Знав. Він сватався до неї і отримав облизня. Ельянг Всесильний був досить могутнім магом. Я підозрював його в загибелі Єгора. Твого справжнього батька. Усе вказувало на те, що він постарався зробити так, що портал вийшов з ладу.

Мені стало моторошно: ця людина, тобто, вже скелет, убила мого батька, а сьогодні могла забрати й моє життя?

– А як він помер, цей Ельянг? – запитав Герман.

– Банально. Повертався з гостей. Дорогою його наздогнала гроза. Він не встиг себе захистити куполом. Його вбила кульова блискавка. Причому так само бридко, як зазвичай чинив він: підкралася ззаду і все. Був маг і не стало... Але досить про нього. Хто вас напоумив використовувати магію крові? – швидко переключився він.

Я потупила погляд.

– Зрозуміло.

– Рані, але ж король насправді не такий уже білий і пухнастий, – почав було Лік і замовк, дивлячись на брата.

– Тобі не здається, що ти занадто далеко зайшов, не встигнувши вступити до академії? Це не твого розуму справа, Лікраніеле Руаїкхар! Вас це теж стосується! – Скріраніель обвів нас грізним поглядом. – Дізнаюся, що полізли в політику – про все доповім ректорові. Він знайде спосіб зайняти вас чимось корисним. Цілодобово-корисним!

– Ви впевнені, що ми там не знайдемо пригод? – усміхнулася я.

– Руто, я зараз говорю про важливі речі, а тебе тягне на пригоди. Решту теж потягнуло чи як?

Ми мовчали.

– Не дай боги, я дізнаюся, що вас потягнуло на подвиги! – ще раз попередив Рані. – А зараз у гуртожиток, бігом марш!

Він зняв полог німоти. Але ми не бігли, а просто йшли. На вулиці – майже безлюдно. Рідкісні перехожі оберталися на нас. Ще б пак, натовп брудних обшарпанців з палаючими очима. Біля гуртожитку практично нікого не було. Герман зупинив мене, а хлопці рушили у кімнату. Кхибра озирнулася і все зрозуміла.

– Я сильно злякався за тебе, – він обійняв мене і пригорнув до себе. – Темно,  хоч око виколи, я не можу прочитати заклинання. Немов щось не дає мені цього зробити. Чую твій голос і не можу тебе знайти. Розумію, що це вплив давньої магії, а нічого не можу змінити.

– Кхибра розумниця, – похвалила я подругу.

– Вона просто героїня дня, вірніше, ночі.

– Я теж злякалася, – щиро сказала я. – Упала на підлогу і подумки з усіма прощаюся. Зараз, думаю, як прикладе мене шматком граніту, так і залишуся кувати в тому склепі з Ельянгом на пару.

З кущів долинув шерех.

– Хто там, виходь! – Герман озирнувся і миттєво закрив мене собою.

З-за кущів на дорогу вистрибнуло щось. Зростом з великого віслюка, на потужних звіриних лапах, порослих густою чорною шерстю. Витягнута морда і три довгі хвости, які звивалися зміями, ширяючі в повітрі. На кінці кожного – отруйне жало.

– Ютара, припини лякати. Покажи свою сутність.

Але звір лише вишкірився і почав підійматися на задні лапи. Почувся грізний рик.

– Ю, припини! Ну?!

Але звір, здавалося, не чув Германа. Хвости загрозливо підійнялися. Ну й нічка!

– Це Ютара? – почувся збоку переляканий голос Вальдека.

– Іди в гуртожиток, – не відриваючи погляду від звіра, відповів Герман. – Іди геть, хлопче!

Але Вальдемар як загіпнотизований дивився на вірану.

– Ю, ти – хороша, – почав він.

– Вона тебе вже не чує! – з гіркотою в голосі сказав Гера. – Біжи!

Звір блиснув бурштиновими очима і переключився на Вальдека.

– Дурень, біжи звідси!..

Герман не встиг відштовхнути Дикого. Вальдек швидко позадкував, перечепився і впав. Вірана немов чекала цього. Один потужний стрибок. Я кинулася на допомогу одногрупникові, але мене різко відштовхнув Герман, тримаючи в руці вогняний батіг, яким одразу ж вдарив Ютару. Звір заричав. Зашипіло, двором поплив запах паленої шерсті.

– Вальдек, біжи!.. – закричала вже я.

Але було пізно. Бідолаха встиг лише прикритися рукою і закричати. Звір навис над ним і вчепився в горло. Вальдек здригнувся, подавився криком і затих. Герман з усієї сили тричі вдарив звіра. Паленим запахло сильніше, до запаху шерсті домішався запах паленої шкіри.

Від власного крику я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то опинилася в ізоляторі. Наді мною схилилася Ейя.

– Як ти почуваєшся?

– Що з Вальдеком? – хрипло видавила я.

– Він у коконі. Завтра чекаємо пані Верес.

– Він виживе?

Ейя зітхнула.

– Я не можу цього сказати. Рани дуже серйозні. Якщо встигнуть прибути цілителі з Гаю Волхвів, то допоможуть. На все – воля богів.

– Можна мені до нього?

Ельфійка тільки похитала головою.

– Він не побачить і не почує тебе. Вальдек... на півдорозі в Айгроніс. Повторюю: на все воля богів.

Ледве стримуючи сльози, я ненавиділа Ютару. І це її я пожаліла перед викладачами?!

– Та щоб тобі в Марсулу провалитися, проклята вірана! – вголос вилаялася я.

До кімнати не дійшла, а доплелася, хоч мене й підтримував Герман. Сльози й ненависть душили. І щойно переступила поріг – розридалася. Кхибра теж сиділа заплакана. Поруч із нею, впустивши голову на руки і спершись на коліна, сидів Лікраніель. Богріс хитався з боку в бік на підлозі, спершись спиною на ліжко. Альгін стояв біля вікна блідий і розгублений.

– Не думав, що все так далеко зайде, – почав він.

Ми мовчали. Який сенс від розмов, якщо Вальдек сьогодні вночі може померти?

– Вітчим Ютари – мій батько.

Я перестала плакати і з подивом подивилася на Альгіна.

– Батьки розлучилися, коли я був маленьким. Мене виростив і виховав інший чоловік, якого я по праву вважаю своїм справжнім батьком. Мій рідний батько – деспот. Жага влади затьмарила його розум. На Хелкеші він став єдиновладним правителем, жорстоко розправившись із попереднім. Після, перебрався на материк. Ютарі потрібно було всього лише місяць протриматися, щоб остаточно приручити звіра і повністю прийняти іпостась. Але... Вона занадто емоційна дівчина...

– Про це ти розповіси батькам Вальдека, – здавлено сказала я. – Про те, яка Ю емоційна дівчина...

Я зривалася в істерику. Герман намагався втримати мене, але я брикалася, як кобилиця, пориваючись стукнути Альгіна.

– Не забудь сказати, як потрібно було носитися з Ютарою, пестити, плекати і, боронь боги, не злити!.. А те, що вірана була соціально небезпечною, ти знав і мовчав?! Ти ж знав, що могло статися, так?! Чому ти нам нічого не сказав?! Нам. Нічого. Не. Сказав.

Слова зривалися, як уламки граніту в склепі.

– Рута має рацію, – підійняв голову Гріс, – Треба було попередити.

– Я присягнувся богам, – остаточно знітився Альгін.

– І про це теж завтра розповіси батькам Вальдека. А також можеш виправдати Ю перед Рудольфом. Сподіваюся, він зрозуміє і пробачить.

– У тому, що сталося, є і твоя вина, – сказав Герман. – Це не ті таємниці, які потрібно замовчувати.

– Мені дуже шкода... я справді не міг припустити, що таке може трапитися!

– Сталася страшна трагедія, – перебила його Кхибра. – І якщо Вальдемар помре... Ні, я навіть думати про це не хочу...

Цієї ночі ніхто з нас так і не зміг заснути. Нікому й на думку не спало випити сопільник. Тільки-но на місто впав світанок, у двері постукали і без запрошення увійшов Грондер Вікк разом із ректором.

– Чудово! Уся компанія в зборі! – різким і втомленим голосом сказав некромант.

– Приїхав пан Гедеон, ваш батько, адепт Брісс. Він бажає вас бачити. Усі інші пишуть докладні доповідні про події на міському цвинтарі, й про трагедію, що трапилася біля гуртожитку.

– Пане ректоре, як Вальдек? – набравшись сміливості, запитала я.

– Над ним працюють цілителі з Вересового Цвіту. Шансів мало.

– Але ж є, правда?

– Адептка Морошкіна виконуйте те, що вам сказали, решта – вас не стосується, – сказав, як відрізав Шрам. – Я клопотатиму про ваше відрахування з академії.

Я кивнула і зібрала волю в кулак, щоб не розревітися. Некромант і ректор пішли. Про трагедію написали тільки ми з Германом. Коли з доповідними було покінчено, вирушили до академії.

Погані звістки розлітаються швидко. На парі зіллєваріння магістр Сурра вдавала, що замість мене – порожнє місце. І добре. Що ж, не вийшло з мене мага. Працюватиму в тітчиній таверні. Там хоч чогось навчуся. Та й, зрештою, світ клином на академії не зійшовся. І їхала я в столицю працювати, а не вчитися. Кхибра ховала червоні від сліз очі.

– Якщо тебе виженуть – я теж піду, – заявила вона.

– Припини, – вичавила я з себе в’ялу посмішку, – у тебе талант.

– І в тебе талант. Вони не мають права так із тобою чинити!

– Їм видніше, – вдаючи байдужий вигляд, відповіла я.

Ми вийшли на вулицю. Погода стояла чудова. Якщо відкинути геть те, що трапилося, то можна було б з упевненістю сказати, що нічого не сталося. Життя тривало. Сонце яскраво і ще зовсім по-літньому світило. Птахи заливалися веселим щебетом. То тут, то там лунав дзвінкий сміх. Я відірвала погляд від доріжки, щоб сльози не залили обличчя, і одразу побачила її. Ютару.

Вона стояла біля ґанку гуртожитку жалюгідна і пом’ята. На шиї красувався широкий антимагічний нашийник. Руки й ноги були обплутані міцними ланцюгами з леовардійської сталі. Вона підійняла на мене заплакане обличчя. Але всередині мене нічого не ворухнулося. Я не відчувала жалю до вірани. Мене обігнав високий міцний чоловік у чорному плащі, таких самих штанах і сорочці. Він підійшов до Ютари і схопився за ланцюг.

– Пішла! – грубо скомандував він.

Вірана, спотикаючись, дрібними кроками поплелася в бік брами.

– Воруши ногами! Хутчіше!

– Я стараюся, – неголосно сказала вона.

– Вдома поговоримо про твої старання!

Він щосили смикнув за ланцюг, дівчина впала і розбила губу. Кров тонкою цівкою потекла на блакитну сорочку.

А я ловила себе на тому, що не можу і не хочу підбігати до неї, жаліти й допомагати піднятися. Мені було все одно. Серце розривалося від болю за Вальдека.

Вітчим схопив Ю за комір, підійняв і так потягнув за браму, не звертаючи уваги на її крик. Там, скоріше за все, стояла підвода.

– Руто, – мене торкнула за плече Кхибра, – Вальдек...

– Що?.. Що з ним, Кхибро?!!..

– Він живий, але... він поки що не може говорити.

Я видихнула і міцно обійняла подругу. Живий! Головне, що живий!

Мене й Альгіна вирішили залишити з випробувальним терміном в один місяць. І цей місяць я тільки й робила, що вчилася. Виправила одиницю із захисної магії, вивчила кілька побутових заклинань і готувала реферат із стародавніх артефактів. Цікаво, чи можна назвати мій медальйон таким? Хоч завісу таємниці й трохи відкрив Шрам, але володар двох частин – невідомий. Та й карта, яку я витягла з гробниці, не давала спокою.

З Герой бачилися в їдальні та в гуртожитку. Але посиденьок як раніше не було. Природно, що сумувала за ним, але розуміла, що якщо знайду ще якісь пригоди, пов’язані з моїми сімейними таємницями, то вилечу з академії. Щовечора кільцевника ми з Кхиброю їхали до тітки, працювали в таверні та поверталися ввечері божедар’я. Після я зустрічалася з Герой. Ми вешталися містом, благо погода ще дозволяла. До речі, волосся дуже швидко відросло і тепер я могла заплітати косу.

Кхибра так і зустрічалася з Ойхільдом. І, здається, у них усе йшло до весілля. Іноді подруга не приходила ночувати. Я раділа за неї. Нехай вона буде щаслива.

Кілька разів Герман приїжджав у таверну і проводив час із Єрошкою. Тітка змовницьки підморгувала, але нічого не говорила. Батя повністю взяв на себе контроль над підрядниками й закупівлі. У тітки з’явилося достатньо вільного часу. Від Горпини прилетів магоптах, що вона нас із Германом чекає на початку медовара...

Але мої думки про відвар милорики не давали мені спокою. Я нарешті відважилася і, коли залишилася з Єрошкою наодинці, спитала:

– Братику, у мене є одна думка щодо тебе.

– Яка? – оченята Єрошки світилися від цікавості.

Я розповіла йому про милорику. Потім про те, що в мене є концентрат. А потім – найголовніше. Чи погодиться він на експеримент. Я відразу попередила, що не знаю який може бути результат. Єрошка думав, а потім тихенько сказав:

– Я згоден. І вважаю, що гірше не буде.

Я міцно обійняла його. Потім зробила все так, як навчав мене пан Кюнт – три краплі на склянку води. Підігріти, але не кип’ятити. Я піднесла кухоль Єрошці. Він облизав губи й дрібними ковтками повільно випив відвар. Кухоль випав з маленької руки й покотився підлогою. Єрошка страшенно закричав. Бідолаха вигнувся дугою. На його крик прибігла тітка з батьком. Батько підхопив Єрошку на руки.

– Синочку!.. Єрошко!.. Руто, що з ним?!

Тітка Палажка зиркнула на кухоль, підійняла його та якось дивно подивилася у мій бік, принюхуючись.

Я мовчала. Кляла себе й мовчала. Дива не відбулося. Аж раптом… Єрошка розплющив одне око, потім друге.

– Тату… відпусти… – Єрошка завовтузився на руках. – Відпусти мене. Бо… не болить.

Батя обережно поставив на підлогу брата. Той зробив крок. Невпевнений. Але зробив. Сам!

– Не болить! – Єрошка щасливо посміхався. – Це все Рута! Це все моя сестричка! – він хитаючись підійшов до мене й міцно обійняв за талію. – Ти – справжня цілителька.

– Милорика? – тітку не проведеш. – Звідки вона в тебе?

– Придбала.

– За всі гроші світу?

– Якщо це вилікувало Єрошку, то заплатила ще стільки ж!

Батько на радощах накрив багатий стіл. Отак мимоволі я стала героїнею дня.

– Я пишаюся тобою, – шепнув Герка мені на вухо. – Але як ти зрозуміла, що відвар милорики зцілить Єрошку?

Я лише знизала плечима:

– Інтуїція.

Після святкування ми вирішили раніше повернутися до гуртожитка. Біля дверей таверни крутився жебрак у брудному рваному плащі. Я витягла з кишені кілька мідяків і кинула йому. Сьогодні я добра. Він з жадібністю спіймав монети й залепетав застудженим голосом: «Дякую, панно! Нехай продовжить ваші дні Аргіна!» Ми відійшли з Германом убік і стали чекати, коли поїде на розворот вільна підвода.

– Приїдемо від Горпини, зніму на всі вихідні квартиру, – сказав Герман і уважно подивився на мене.

Я, ніяковіючи, кивнула.

Підвода скрипіла колесами, та наближалася до нас. Ми з Германом стояли обійнявшись, ніби одне ціле. Одне ціле. Ціле. Щось дряпнуло свідомість. Але я не зрозуміла, що саме, тому сильніше притулилася і вдихнула запах щастя. Легка тінь відокремилася від стіни таверни. Щойно підвода порівнялася з нами, щось блиснуло на сонці. А у підводу встрибнув той самий жебрак.

– Рушай! – скомандував він і штовхнув у спину візника.

Кінь злетів на диби й одразу ж понісся щодуху, підганяючись батогом. Герман похитнувся і якось дивно глянув на мене. Я перевела на нього погляд. Гера зблід, з куточка рота полилася кров. Зі спини Германа стирчала витіювата рукоятка короткого кинджала. Цей ніж я не забуду ніколи. Я глянула вслід підводі, що віддалялася, і побачила, як порив вітру відкинув назад каптур. Красунчик! Значить, передчуття не обдурило Кхибру! Швидше за все цей гад стежив спочатку за нею, а потім за мною!

– Германе!.. Ні! Ні! Всесвітла Аргіно, не забирай його!

Але Гера почав завалюватися набік. Я підхопила його під руки і звалила на себе. З кишені випав флакон і дзенькнув. Я скрикнула, бо цілющий концентрат милорики щойно був втрачений.

Мій крик було чути, напевно, в усьому Ситові. Прибіг батя й тітка. Відвідувачі допомогли донести Геру до тітчиного возу, на який уже кинули кілька перин.

– Не витягуй ножа, кров’ю стече, – навчала тітка. – Прошко, гони щодуху, може, цілителі ще там!..

Вона запрягла пару вороних коней. Я вляглася поруч із Германом і пригорнула його до себе. Його серце билося слабо. Коні мчали до академії. Що за злий рок висить над нашим родом?

– Геро, коханий, тримайся, чуєш?! – я не мала права плакати. – Ти Єрошці слово дав і мусиш його дотримати...

Але я відчувала тільки одне: як життя тонкою піщаною цівкою витікає з коханого.

– Ти обіцяв зняти квартиру, чуєш? Я не хочу залишатися в цьому світі сама!.. Тримайся, миленький!.. Тримайся, рідний.

– Тату, швидше!.. Він помирає!..

Батя бив хлистом коней, ті іржали і мчали нас як грифони, а мені здавалося, що візок ледве плететься. На подвір’ї нас чекав... Грондер Вікк.

– Цілителі поїхали, – сказав він, зупиняючи коней і кинувся до Гери. Некромант поводив руками, щось прошепотів і зліз із воза.

– Занадто пізно, – процідив він.

– Ні, – мене душили сльози, – я не можу його втратити. Професоре, благаю!

Я стала перед ним на коліна й обійняла за ноги.

– Врятуйте його, ви ж можете... Ви ж сильний маг!..

– Так і будеш продовжувати мстити? – почула я над вухом голос батька. – Грон, я все можу зрозуміти, але це діти. Це її дитина! Невже ти досі не пробачив Оуеллану?

Я здригнулася, відпустила професора і підійнялася. Я кинулася до Германа, його погляд згасав. Він поривався щось сказати. Але я долонею прикрила його рот:

– Бережи сили. Тримайся!.. Геро, коханий... Допоможіть, хоч хто-небудь!.. – заплакала я від відчаю.

– Тобі приносить задоволення спостерігати за тим, як її дочка валяється в тебе в ногах, благаючи врятувати коханого... Нічого не нагадує, Грон?! Чи ти дозволиш цьому статися вдруге?!!..

Я не впізнавала батька. Таким я його ніколи не бачила.

– Будувати портали на батьківщину Оуеллани заборонено. У Дощевську портали не працюють, – видихнув некромант. – В адепта Дакса пробито легеню і зачеплено серце... На жаль, це не прокляття, – Шрам розвів руками.

– Так я й думав, – сумно усміхнувся батя. – Ти назавжди застряг у жалюгідній помсті. Що ж, впивайся тріумфом: її дочка благає тебе про допомогу, а ти вершиш долі двох ні в чому неповинних дітей. І як, солодко?

– Йому потрібно до Гаю Волхвів, – процідив пан Вікк. – Тільки там зможуть допомогти!

Краєм ока я помітила, як за спиною здригнулося вікно порталу, я озирнулася – Скріраніель. Він на кілька секунд затримався біля Германа, а потім підхопив його на руки. Ельф, ні слова не кажучи, промовив співуче заклинання, клацнув пальцями, і поруч із вікном, що зникало, виник новий портал.

– Я з вами, – сказала я, хапаючи з воза сумку.

Скріраніель із Германом на руках зникли в порталі, я стрибнула слідом за ними. Земля пішла з-під ніг, а перед очима все закрутилося.