Раді Вас бачити!

До третьої години ночі всі видихнулися. Версії були одна гірша за іншу. Поки ми лаялися, Лік вивчав карту, крутячи її і так і сяк. Він швидко накидав щось у блокноті, а ми безрезультатно списали два зошити. У мене злипалися очі. Гері й Альгу за кілька годин потрібно було вже бути на тренуванні. По підвіконню забарабанив дощ. Я кинула співчутливий погляд на Германа – промокне до нитки. Може, приготувати йому якесь зігрівальне зілля або відвар? Потрібно поритися в обідній шафі – не може, щоб в Орсяни не було запасу трав!

– Усе, – об’явила я, – розходимося. Завтра повернуся від тітки, зберемося знову. Лік, що там із Раартанелем?

– Тан у Скріраніеля гостює. Завтра зустрічаємося, точніше вже сьогодні, – позіхнув ельф.

– Чудово.

Хлопці пішли, але Герман на прощання встиг мене поцілувати. Я впала на ліжко і миттєво провалилася в сон. Прокинулася від гуркоту. Ні, не так, я підскочила на ліжку і різко розплющила очі. Біля столу, закусивши кулак, застигла Кхибра і винувато дивилася на мене величезними очима. На підлозі лежав порожній чайник, який і виявився винуватцем гуркоту. Тролиця поспішно його підняла і поставила на стіл.

– Вибач, я не хотіла розбудити.

– Та годі, все одно пора вставати.

Згадавши про бажання зробити Гері відвар або зілля, я вирішила зосередитися на відварі. Із зіллям поки що експериментувати не буду. Можу нашкодити. Я потягнулася і встала. У шафі виявилося багато всяких мішечків. Я вибрала зміїний корінь, додала зі своїх запасів сушені ягоди малини й смородини. Зроблю велику флягу, нехай на всіх буде. І Альгін, і Богріс мені ніколи не відмовляли в допомозі.

На кухні я швидко розворушила вугілля, підкинула кілька дровенят і роздмухала вогонь. Чуднесенько! Поки вода закипає – прийму душ, заодно й новий шампунь спробую.

Коли все було готово, я закрутила горлечко фляги й поклала її в сумку. Вона дзвякнула об флакон. Я ледь чутно вилаялася і витягла відвар милорики. Куди б сховати? Нічого іншого не придумала, як засунути в кишеню шуби.

– Ти в дощ вирішила шубу вдягнути? – здивовано підійняла брови Кхибра.

– Ні, перевіряю: чи не з’їла її міль.

– Будь спокійна, поки я тут жодна міль не пролетить, – переконав мене клоп.

– Рут, ти до тітки в таверну збираєшся?

– Угу, батя вчора магоптаха прислав. Сказав, щоб я завітала.

– Він у Ситові?

– Напевно сьогодні приїде останнім грифон-диліжансом.

– Зрозуміло.

– А тепер, забули про мене. Розкажи, як пройшло побачення? Цілувалися?

– Ага, – зніяковіла тролиця.

– І як?

Вона мовчки підняла вгору великий палець. Я посміхнулася.

– А ви як із Германом?

Я доторкнулася до перлини й зітхнула.

– Я все йому розповіла... Ну, про нас з Лавром.

І без того величезні очі подруги стали ще більшими.

– І що Герка? – вона навіть дихати перестала.

– Сказав, що це моє минуле. І він не має права мене ні в чому звинувачувати.

– Оце так! – захоплено видихнула тролиця.

– Я ж кажу – мировецький хлопак, треба брати!

– Зараз комусь хоботок відкручу! – пообіцяла я.

– Хе-хе!

Шафран сів наверх шафи.

– Руто, Герман просто молодчага.

– Угу, – розмотуючи рушник, тільки й сказала я. – Піду до вогнища сушитися.

Волосся висохло швидко, але... Я стала схожа на кульбабу. На яскраво-руду кульбабу. Від учорашньої укладки не залишилося й сліду. Волосся завилося в тонкі спіралі й тепер щільною кулею обрамляло голову.

– Треба ж, яка лисичка! – захоплено сказав незнайомий хлопець. – Мене Сім звати, а тебе?

– Рута, – пробелькотіла я, безуспішно намагаючись пригладити волосся.

– А що із зачіскою?

– Ельфійський шампунь.

Я увірвалася в кімнату і побігла до вбиральні. Уважно вивчила етикетку, на якій внизу дуже дрібним шрифтом було написано: «Побічні ефекти: інтенсивна хвилястість дамського волосся, яка частково зійде після того, як волосся відросте». Наскільки ж воно має відрости?! І що означає це загадкове ельфійське «частково»? От же ж жучара, цей ельф! Гаразд, після занять до нього з качалкою навідаюся! Пожену брехуна кварталом!

– Руто? Ти вирішила сьогодні вбити всіх наповал?

Тролиця з цікавістю роздивлялася мене і торкалася пухнастої шапки «кульбаби».

– Побічна дія ельфійського шампуню, – ледь не плачучи сказала я. – Як тепер на очі комусь показуватися?

Кхибра трохи помовчала, а потім видала:

– Якщо ти не можеш це виправити – введи нову моду. А що, тільки Ю і Зіррілані дерти носи до небес?

Вона порилася в скриньці й витягла з її надр простеньку шпильку у вигляді вербового листка. Кхибра прим’яла злегка волосся і заколола лист.

– А тепер, нехай усі лопнуть від заздрощів!

Я подивилася на себе в дзеркало: зелене на вогненно-рудому виглядало справді дуже виграшно.

– Прекрасно. Дякую за ідею.

Я трохи помилувалася собою.

– А що? Буду законодавицею нової моди.

І, схопивши сумку, підморгнула:

– Підемо?

– Ага!

Моя поява в студентському дворі створила ефект вибуху. Тільки ледачий не показав у мій бік пальцем. Хтось сміявся, хтось зі здивуванням розглядав, а хтось підбігав, щоб доторкнутися до волосся. Третіх кілька разів прогнала Кхибра. Більше охочих помацати зачіску не знайшлося.

– Тримайся! Пам’ятай, що ти сьогодні – законодавиця нової моди, – шепнула подруга.

– Ой, Морошкіна!.. Ти м’яч на голову вдягла? Чи у вашому саду виросли гігантські апельсини?

Ну як же без отрути Ютари!

– Може, ти всю ніч цвинтарем носилася й розлякувала мирних небіжчиків? Зізнайся, це вони тебе так налякали?

Вона заливисто розсміялася, як і її свита із Зі та постійної подруги, імені якої я не знала, та й не дуже-то й хотіла знати.

– Куди мені до тебе! Це ви патрулюєте в будь-яку погоду. А я спокійно сплю на відміну від декого, – пирхнула я.

– Тоді вгамуй мою цікавість: хто тебе, вбогу, так налякав, що волосся стало дибки?

Свита мерзенно захихотіла.

– Це ви відстали від моди, – стримуючи себе з останніх сил, щоб не зірватися і не нагрубити, відповіла я. – Учора в ельфійську крамницю привезли експериментальний шампунь з острова Двох Зорь. Там тепер усі так ходять. А Сонценосні ельфи, на відміну від тебе, знаються на моді. Незабаром вся столиця буде з такими зачісками. А я – перша! Тож твоє прилизане волосся ще вчора вийшло з моди. Не паси задніх, Ютара!

Кхибра прикрила рот долонею, щоб не розсміятися. Я ж, гордо задерши підборіддя, покрокувала в бік їдальні.

– Руто, ти – зірка! Уявляю, який ажіотаж сьогодні буде в ельфійській крамниці. І не в одній! Вони весь Ситів перериють, поки не знайдуть, а потім...

– Потім ми що-небудь придумаємо, – філософськи зауважила я.

У їдальні я знайшла хлопців і простягнула їм флягу з ще теплим відваром.

– Це вам. Щоб не застудилися.

– Що це? – очі Богріса округлилися.

– Відвар. Тут малина, смородина і зміїний корінь. Ви ж під дощем вимокли, – шукаючи підтримки, я подивилася на Геру з Альгом, у яких від подиву витягнулися обличчя. – Це, щоб не захворіти.

– Я не про відвар, на голові в тебе що?

– Ах, це... Це новий ельфійський шампунь. Точніше, його наслідки, – майже пошепки додала я.

Герман з острахом доторкнувся до свого волосся.

– Не хвилюйся, з тобою нічого такого не станеться. Це жінкам судилося «страждати» від бажання швидко відростити волосся.

Альгін забрав флягу і розлив відвар у чашки.

– Дякую.

Герман помацав моє волосся.

– Ти схожа на стиглий абрикос.

– Дякую, добрий хлопче, втішив.

Я розвернулася і попрямувала до нашого столика, де сиділи ошелешені моїм зовнішнім виглядом одногрупники.

Гордо сідаючи за стіл, я якомога голосніше вимовила:

– Останній виск ельфійської моди. Треба ж долучати вас до новітніх віянь. Сонценосні ельфи цієї осені ходитимуть саме з такими зачісками.

Те, чого я домагалася, було зроблено – мене почули майже всі. Залою пройшла хвиля гарячого шепоту.

– Ні, Рутка, я знав, що ти безбашена, але не до такої міри! – кліпаючи довгими віями, сказав Рудик.

А Вальдек додав:

– Ти – найвідчайдушніша дівчина. Наша сестра ніколи б на таке не зважилася. Хоча вона досить сміливе дівчисько.

Я глянула на тролицю, та не стрималася і мало не впала обличчям у тарілку з молочною локшиною, ридаючи від сміху.

– Руто-о-о-о, ти неперевершена! – витираючи сльози, випалила Кхибра.

Я зробила знак рукою і пригнулася, група потягнулася до мене.

– Тільки, циц! Це безглузді наслідки шампуню для швидкого росту волосся. Підіграйте мені, будь ласка.

– Що шушукаєтеся? – пролунав над нами голос Ютари. – Відповідай негайно, Морошкіна, де купила шампунь?

Я багатозначно мовчала.

 

– Шампунь де брала?!

– Розмовляти навчись! Я хамкам не відповідаю.

Вірана закипала від злості.

– Гаразд, я сьогодні весь Ситів догори дриґом поставлю, але знайду його!

Ютара зі свитою вийшла з їдальні, а ми дали волю сміху.

– Я уявляю цю картину! Га-га-га! – голосно сміявся Вальдек. – Дайте мені шампунь Сонценосних ельфів! Га-га-га!

– Яка ти молодець! – похвалила мене Білочка.

– Це не я, це Кхибра придумала.

Тролиця підморгнула:

– Нехай побігає містом, пошукає!

Мою нову зачіску відзначили всі викладачі. Я не могла дочекатися закінчення пар, щоб першою встигнути до крамнички й показати ельфу де раки зимують!

Кхибра втекла на побачення з Ойхільдом, а я, причепивши до паска вірну качалку, попрямувала до виходу.

– І мене візьми з собою, Руточко! – почав нити фамільяр.

Ну що з ним робити? Доведеться брати.

– Лети, тільки швидко.

Клоп задзижчав крилами над вухом і сів на комір. Я відчинила двері, перед якими з піднятою рукою застиг Герман.

– Далеко зібралася? – вказуючи поглядом на качалку, запитав він.

– Піду до ельфа, який учора продав нам шампунь, і натовку боки, за те, що не попередив про наслідки.

Герман легенько підштовхнув мене в кімнату, я мало не впала, але він встиг підхопити під лікоть і зачинити двері.

– Не дуркуй. Усі ельфи прекрасні воїни. Скрутить він тебе в баранячий ріг, ти навіть не встигнеш замахнутися. Руто, відключай іноді емоції.

– Руточка, а Герман таки має рацію, – втрутився Шафран.

– Ти хоч помовч, зрадник, – прошипіла я у відповідь.

– Рут, ми самі винні, що відразу не прочитали напис на етикетці.

– Усе тому, що він написаний дуже дрібними літерами! – не здавалася я.

– Але ти ж їх усе одно прочитала, – стояв на своєму Герман. – Пізно, але прочитала.

– Скрізь одні шахраї!

Настрій стрімко падав.

– І мені тепер із цими пружинами на голові ходити довіку?

Він помацав моє волосся, а потім міцно обійняв.

– Ти ще більше стала пахнути абрикосами, мені це подобається.

– Правда?

Я оторопіла. Бажання бігти і лаятися миттєво зникло.

– Руто, не здавайся! Невже ти не бачиш, що він тобі зуби заговорює?

– Стули пельку, га? Може, я хочу, щоб він зуби заговорив.

– Ніхто не слухає мудрого Шафрана, – звискнув клоп. – А потім будеш сорьбати бабусиною ложкою наслідки.

– Які ще наслідки? Не кажи дурниць!

– Отже, молодь, моя справа – попередити. Відчиняйте двері. Чи ви думаєте, що я буду милуватися вашими поцілунками?

Герман відчинив і зачинив двері на замок.

– Ти надзвичайна з цією зачіскою, але мені подобається. Чесно. Ти – моя руда магія.

Ой як тепло стало від його слів! Я – його руда магія! І щойно ми почали цілуватися, як у двері постукали.

– Дівчата, у вас солі не буде?

Я відчинила двері й простягнула, не дивлячись кому, мішечок з сіллю. Герман акуратно, немов боявся порушити руду кулю, запустив руки в мою нову зачіску. Табун метеликів зметнувся до самої верхівки й опустився стрімко вниз. Серце затріпотіло.

– Я маю їхати до тітки. Батя приїде, – зітхнула я.

– Хочеш, поїдемо разом?

– Хочу.

Ми вдягнули плащі, погода знову почала псуватися. Небо затягувало сіро-сталевими хмарами, які нависали так низько, що здавалося – простягни руку, і ти проткнеш небосхил. На підтвердження здогадок вдалині блиснула блискавка, схожа на візерунок, яким прикрашають ельфійські клинки. Не вистачало квітів і завитків. Глухо, наче буркотливий старий, пророкотав грім. Ми під’їхали до таверни тоді, коли перші важкі краплі дощу впали на землю, прибиваючи дорожній пил.

У «Кличі вепра», як завжди в цей час – тепло й багатолюдно. За дальнім столиком грали в кості. Компанія гномів бенкетувала з діжкою пива і баранячим боком, запеченим у пряних травах, присмаченим часником і червоним перцем. Компанія купців пила медовуху і смакувала смаженою зі шкварками картоплею і великими рум’яними, підсмаженими у вершковому маслі, ковбасками. Тонка хрустка коричнева скоринка з характерним звуком тріскалася на зубах – і вгору здіймалася маленька хмарка ароматної пари, розповсюджуючи запах чебрецю й часнику. Ніжне трохи рожеве м’ясо і сік, що бризкав на всі боки, який потрібно було швидко і з шумом втягувати, щоб не заляпати одяг. Але не всі про це знали. Тому частина бенкетувальників сиділи з плямами на сорочках і жилетках. А поруч лежали мокрі рушники. Тільки сік продовжував текти по долонях і бруднив рукави. Та їм, здавалося, це аж ніяк не псувало настрій.

Я привітно помахала рукою Ліму і Златі, які з подивом вирячилися на мою нову зачіску. Ми піднялися нагору до тітки. Те, що я побачила в кімнаті, змусило мене здригнутися від жалю: на лавці лежав Єрошка. Його ноги були прикриті ковдрою, а панцир, у який усі вклали стільки зусиль, пішов величезною павутиною моторошних тріщин.

Батя стояв біля вікна, а тітка Палажка сиділа за столом і витирала сльози. Єрошка спав або перебував у забутті.

– Тату, – боязко покликала я батька.

Він спішно витер рукавом сорочки очі й повернувся до мене.

– Ми стукали, але...

Батя махнув рукою, мовляв, не вибачайся. Я підійшла до нього і міцно обійняла. Запитувати не поспішала. Він заговорив сам.

– Мати наступного дня, як ви поїхали, взяла Єрошку і подалася з ним у Глоськ, до Фімки. Дорогою відвалилося колесо – гнала коней як божевільна... Єрошка впав на дорогу, що той глиняний горщик. Благо мимо проїжджав Дарин, допоміг Єрошку підняти... Поки те та се, прикрутили колесо, повернулися додому. А тут і Горпина з’явилася... Ох і чихвостила вона і мене, за те що не догледів за дружиною, і Христю, що не послухалася її наказу. Та як догледіти, якщо вона нацькувала дочок, а ті поцупили в мене ключ...

Я охнула.

– А Христя, недовго думаючи, вилила на відьму відро помиїв. Та такими словами сипала, що язик не повернеться повторити... Даремно вона це зробила. Горпина тільки глянула, щось шепнула, і ту скрутило, наче у вузол зав’язало. Ходить тепер як бабця, мукає як телиця і постійно кланяється. Відьма Єрошку оглянула і сказала... – Батя важко зітхнув і проковтнув грудку. – Сказала, що назавжди горбатим залишиться...

Я не стрималася і теж заплакала. Бідний Єрошка! Бідний мій маленький братик!.. За що так богиня долі несправедлива до нього? Але в пам’яті спливли слова Горпини: «Якщо в сім’ї ладу немає, то Рокнесгер розпорядиться по-своєму. На все воля богів. І сперечаються з ними тільки дурні».

Тріснула наша сім’я, немов мішок із квасолею. І покотилися квасолинки врізнобіч. І далі за всіх – Єрошкіна. Як тепер життя його складеться? – одним богам відомо.

– Батьку, а ти сюди надовго? – боязко запитала я.

– На кілька днів. Договори оформлю і повернуся. Потім назад приїду.

– Що? Ти зібрався продавати корчму?!

– Ні, здам Петрусі в оренду. Поки що на рік. А там видно буде. Старші, крім тебе, всі чоловіки. У всіх діти й сім’ї. Я після всього, що сталося, не можу дивитися на Христю. Адже закрив же в хаті! Ні, Дора прийшла і випустила. Та й рада старатися – підхопила хлопця і до Глоску, – він важко зітхнув. – Краще я в Палажки трохи поживу. Та допоможу їй.

Тітка витерла червоне від сліз обличчя.

– Живи, Прошко, скільки тобі треба, стільки й живи. Ти ж не чужа людина. Я тобі й кімнату найсвітлішу дам. Тільки... от що з небожем робити? – вона кинула короткий погляд на Єрошку. – Горпині шлях сюди заборонений. Але чує моє серце, що без неї не впораємося.

– Надішліть їй магоптаха, спитайте поради, – подав голос Герман, який досі мовчав. – Це ж не заборонено?

– І то так, – погодилася тітка.

– Послухайте мене, – пролунав писклявий голос клопа. – Я хоч малий, та не дурний. Я ж сюди прийшов із пантеону богів. Різних доль надивився і різного наслухався. Якщо Рокнесгер зробила так, що ваш син, пане Прохоре, став калікою, значить, у неї на Єрошку свої плани. Ви ж не знаєте, як доля розпорядиться далі? Навіщо ви оплакуєте живого хлопчика, немов він уже однією ногою в могилі?

Я вперше здивувалася мудрості Шафрана. Звикла до того, що він просто втручається в моє життя і дає поради, яких ніхто не просить. Виявляється, навіть фамільяри носять маски.

– Шафран... – тільки й змогла сказати я.

– Так, Руточко, твій маленький фамільяр тільки тільцем слабкий.

Я готова була розцілувати його!

– Тямуща в тебе комашка, донечко, – уперше, хоч і сумно, але усміхнувся батя. – Бережи його!

Тітка уважно на мене глянула.

– Щоб тебе... Я одразу й не зрозуміла... Руто, а тепер що з волоссям?

Батя теж із цікавістю роздивлявся мене. За горем теж не помітив. Я й не чекала бурхливої реакції – не до мене йому.

– Наслідки ельфійського шампуню, – відповів замість мене Гера. – Якщо вірити етикетці, то, щойно волосся почне відростати, це все мине.

Тітка тихенько вилаялася, а батько скрушно похитав головою. Єрошка завозився і застогнав. Я кинулася до нього і присіла поруч із лавкою навпочіпки.

– Руто, – розплющив очі братик, – ти тут.

– Тут, мій хороший.

І взяла його за руку. Вона була холодною. Я піднесла її до губ і дмухнула, зігріваючи пальчики. Брат вимучено усміхнувся.

– Мені не холодно.

– А я просто шепочу заклинання, щоб ти швидше одужав.

– Ти хороша, – його погляд спрямувався вбік. – Я знаю, що зі мною буде, – одними губами прошепотів братик. – У мене буде горб... як у нашого коваля Грінди.

Я згадала горбатого гнома-коваля з Курчавого. Але це не заважало йому працювати в кузні й навчати підмайстрів. Грінда був надзвичайної сили, подейкували, що йому дістався прадідів артефакт, який підтримував у ньому запас магії. Приїжджі торговці кривили губи, побачивши горбаня, але коли той викладав перед ними свій товар, то міняли лукаві посмішки на шанобливі погляди. Лицеміри! Скільки житимуть люди та інші раси, стільки зустрічатимуть за одягом і зовнішністю.

– Руто, я теж буду такий самий сильний, як Грінда?

Я неймовірним зусиллям волі змусила себе не розплакатися і хрипло видавила:

– Ти будеш ще сильнішим, сонечко.

Він ледь усміхнувся і потягнувся рученям до мого волосся. Я нахилилася ще нижче, щоб він міг його погладити. Тонкі дитячі пальчики торкнулися спіралей, що стирчали.

– Це ти як сонечко. А я виросту і буду тебе захищати. І не дозволю матусі та сестрам говорити про тебе погане, – Єрошка знову слабо усміхнувся: – Ти стала пухнастою, як кіт.

Я крадькома витерла сльози, що набігли. І не помітила, як поруч зі мною опустився на коліна Герман.

– Коли ти виростеш, я навчу тебе битися.

– По-справжньому? – в очах Єрошки промайнула надія.

– Звичайно. А якщо в тобі відкриється магічне джерело, то навчу ним користуватися.

– Ти думаєш, що я теж можу бути магом як Рута і ти?

– Якщо відкриється джерело, то все може бути. Ти дуже сильний хлопець.

Єрошка гірко зітхнув:

– Брешеш ти все. Сильні не валяються як я з переламаним хребтом.

І відвернувся до стіни. Герман узяв його за руку.

– Єрофію, подивися на мене.

Братик тільки ледве хитнув головою – не хочу.

– Ти чоловік. А нам, чоловікам, усе життя доводиться боротися з різними випробуваннями. Пам’ятай: якщо ти будеш сильний духом, то ніщо й ніколи тебе не зможе зламати. Те, що з тобою сталося... вважай, що це одне з найскладніших випробувань, яке ти маєш пройти й вийти з нього переможцем.

Я готова була розцілувати Геру за ці слова. Єрошка трохи повернув голову і скосив на нас очі:

– Ти думаєш, я зможу?

– Я вірю, що ти зможеш.

У його голосі не було ні насмішки, ні іронії, ні помилкової надії. Це говорив чоловік, за плечима якого був гіркий досвід. Який – я не знала. Але вірила, що з часом він усе розповість. Я сіла на підлогу, підтягнула коліна і поклала голову Гері на плече.

Батя й тітка тихо вийшли з кімнати, щоб не заважати. Єрошка трохи посопів, а потім простягнув йому худу вузьку долоньку.

– Ти дав слово, – дуже тихо прошепотів він.

– І я його дотримаю, – твердо сказав Герман і потиснув руку.

Вечеряли мовчки. Після вечері батько і Герман вийшли на вулицю, я хотіла було піти до них, але тітка зупинила.

– Не треба, Руто. Нехай поговорять. Їм є що сказати один одному, повір.

Я знизала плечима і почала прибирати зі столу. Тітка пішла до себе нагору, а я з горою посуду рушила на кухню.

– Ух, яка хризантема! – вигукнула замість привітання Аглая. – А мені Златка каже, мовляв, у Рути нова зачіска. Але навіть подумати не могла, що така!

Я промовчала. Не буду ж виправдовуватися перед усіма, що це наслідки ельфійського шампуню.

– Боюся, що в кільцевник доведеться тобі дві качалки вішати на пасок: від охочих підбити клини відбою не буде.

– Думаєш?

– Ага. Он дивись, як Міш на тебе витріщається, хіба що тільки слиною не давиться.

Аглая засміялася і жартома замахнулася на кухаря рушником. Той ухилився і погрозив пальцем.

Хлопці спрацювалися. Я згадала кінець юноцвіту, Понтусоля, бандитів і пригоди, які ми пережили. Начебто й часу минуло небагато, але тепер здавалося, що ці події віддалилися від мене і зачинили за собою двері в минуле.

Я мила посуд і думала, що було б, якби піддалася на вмовляння Альгіна і стала зустрічатися з ним? За всієї моєї поваги, Альг занадто занудний і постійно уникає відповідей. І-і-і-і... загалом, він мені подобається як друг. Герман же ж... пахне щастям. Теплим і затишним.

Нечутно підійшов Гера і торкнувся за плече.

– Там батько хоче з тобою поговорити. Іди, я закінчу з посудом.

Не звертаючи уваги на Аглаю, Міша і Миша, я міцно обійняла Германа і скоромовкою промовила:

– Спасибі тобі за Єрошку.

І втекла під бурхливі оплески кухарів.

Батя чекав у тітчиному кабінеті. Перед ним лежав тугий згорток у полотняному мішечку.

– Шукав?

– Сідай, – він кивнув на стілець.

Я вмостилася. Він дбайливо витягнув з мішечка скатку і розгорнув – я ахнула. На столі в шкіряній скатці з безліччю відділень лежали кухарські ножі. Кожен – окремо. Я заворожено дивилася на це диво. Метал неможливо сплутати з жодним іншим – леовардійська сталь! Її загартовували полум’ям драконів-фантомів, яких, за чутками, на всьому білому світі залишилося всього три.

– Звідки вона в тебе? – затамувавши подих від захоплення, запитала я.

– Це спадок твоєї справжньої матері. Оуеллани. Бери, донечко, тепер скатка твоя.

– Татку! – я підхопилася і повисла на батьковій шиї, не вірячи своїм очам. – Але ж один такий ніж коштує цілого статку! Можна ж...

– Це твій спадок, – перебив мене батя. – Користуйся.

– Тату, ті гроші, які ти мені дав… Я їх поклала в банк. Ми запросто проживемо на відсотки... – Про те, що я витратила гроші голови за нікчему Лавра, я промовчала. І тут мені в голову прийшла дуже зухвала думка – а якщо Ерошці дати відвару милорики? А якщо це йому допоможе? Пресвітла Аргіно, я аж подих затамувала від цієї ідеї.

Але батько відволік від тих крамольних думок.

– Руто, я чоловік. І зможу подбати і про себе, і про Єрошку, і про тебе з тіткою. Роботи я не боюся. А гроші, – він усміхнувся в бороду, – залиш собі, знадобляться.

Я дуже дбайливо згорнула ножі й поклала скатку в сумку.

– Бережи їх як зіницю ока, – напучував батя. – І вчися. Головне – вчися. Ти в мене така талановита.

Батько ніжно обійняв мене і погладив по кулі спіральок.

– Щось твоя комашка замовкла? Ніяк загубилася?

– Тут я, – задзижчав крилами Шафран, сідаючи мені на плече. – Вам би самим у всьому розібратися. От я й мовчав.

Додому ми їхали під немилосердну зливу. Ледве знайшли візника.

Тітка пропонувала залишитися переночувати, але ми твердо стояли на своєму – завтра зранку на пари. У Германа – тренування. Тітка журилася:

– Та що ж це таке? У дощ і тренування?

– Вороги не чекатимуть сонця, навпаки, в таку погоду вони найчастіше й нападають.

– Ох, Германе!..

– Пані Пелагея, я вже втягнувся.

Тітка дала з собою мішечок сухих ягід. Ми подякували їй і, накинувши капюшони, вийшли на вулицю.

Краплі дощу, що барабанили по шкіряному даху критої підводи, злилися в монотонний гул. Ми з Германом сиділи в обнімку і мовчали. Кожен думав про щось своє. Я вдихала його запах і посміхалася, згадуючи, що я його руда магія. Звичайно ж, мене розпирала цікавість: про що вони говорили з батьком? І трималася я з останніх сил, і зітхала.

– Можеш не зітхати, хитрюжка, я тобі нічого не розповім.

Він немов прочитав мої думки.

– І не сопи як їжачок. Я дав слово.

– Ось вона, чоловіча солідарність, – подав голос клоп. – Запам’ятай, Руто, тепер у нього будуть від тебе таємниці.

– Знаєш що, Шафране, ти хоч сьогодні й був молодцем, але частіше в мене з’являються думки, що даремно я тебе годую.

– Це ще чому? – обурився фамільяр.

– Не міг підслухати? Як де не треба, так свій мідячок вставляєш, а там, де треба – тебе немає!

– Знаєш що, Руточко, я теж можу образитися! Адже я, між іншим, теж чоловік!

– Та ну вас!

Я відсунулася від Германа і схрестила руки на грудях.

– Ну ось, тепер я замерзну і захворію, – сказав Герман. – Сідай, поки місце не охололо.

Але я гордо запахнула плащ, відсунулася до краю сидіння і втупилася у вікно. Звісно, нічого не видно, крім розпливчастих жовтих плям ліхтарів і мокрих дерев. Порив вітру кинув щедру жменю дощу на двері підводи, і я відсахнулася. Кинувши сердитий погляд на Германа, який удавав, що дрімає, я все ж таки підсіла до нього і поклала голову на плече. Він одразу ж пригорнув мене до себе, і мені стало так тепло і затишно, що захотілося їхати з ним на край світу. Я пригрілася і засопіла. Прокинулася від різкого стуку. Кучер постукав батогом по даху:

– Панове, ось вона ваша академія, приїхали.

– Шафране, ховайся під капюшон, – скомандувала я клопу. Він хоч і вередун, а все ж шкода.

Повторювати двічі не довелося, я відчула, як його лапки залоскотали шию. Ми вийшли з підводи та, взявшись за руки, помчали до гуртожитку, шльопаючи по калюжах.

Біля дверей кімнати на нас чекала вірана зі свитою.

– Морошкіна, я востаннє запитую: де брала шампунь? Негайно відповідай!

– Я ж тобі сказала: в ельфійській крамниці.

– Етикетку покажи!

– Я не зобов’язана перед тобою звітувати!

– Ю, відчепись від неї, га? – м’яко, але наполегливо сказав Герман.

– Боги, свята Отавіреніс! Що ти знайшов у цій селючці?! Германе, подивися на неї...

– Ти на себе подивися: на кого ти за літо перетворилася? Стала мізерною, склочною і скандальною. А Руту не чіпай, вона моя дівчина.

У Зіррілани відкрився від подиву рот.

– Ось це твоя дівчина?! – звискнула вона.

– «Це» – це ти. А в неї, – Герман кивнув у мій бік, – є ім’я.

У коридорі з’явився Альгін.

– Що за галас?

– Ю дверима помилилася.

Ютара на мить відвернулася. Я тільки встигла помітити, як вона ворушить пальцями, з яких сповзає дивний темний візерунок. Як зачарована я стежила за цією в’яззю, яка кинулася до мене. Але одразу ж розсипалася, немов наштовхнулася на невидимий щит. Я відчула, як нагрівся Германів браслет.

– Ай!

Ю кинула на мене спопеляючий погляд і, забравши своїх вірних фрейлін, пішла вгору сходами.

Герман узяв мою руку й оглянув браслет. Судячи з усмішки, залишився задоволений.

– Хлопці, не чіпайте її, – знову почав свою пісню Альг.

Я не витримала й огризнулася:

– Ось що, Альгін, іди й заспокоюй свою ненаглядну Ютару! Тільки вона може всіх задирати й ображати, а ми повинні перед нею плазувати.

– Обіцяю поговорити з нею, – твердо сказав він. – Але дуже прошу...

– І я тебе прошу, Альг, нехай Ю обходить сотою дорогою Руту. Інакше я за себе не відповідаю. – Герман перевів погляд на мене: – Зроби відвар, а то щось горло дере.

– Залюбки!

До нас, стрімголов, біг сходами ельф. Він навіть не захекався! Ось це я розумію, форма!

– Слухайте, терміново треба зібратися! Є новини.

– Тихіше, – закрутив головою на всі боки Альгін. – Тут скрізь цікаві вуха!

– Ліку, ти бачиш, що ми з Герой промокли? – запитала я, пальцем показуючи на невелику калюжку, що встигла натекти з плаща.

– Ага, і що з того?

– Нічого, – подав голос клоп. – Поки вони не приймуть гарячий душ, ніхто в кімнату не зайде. Покусаю!

Альгін рефлекторно доторкнувся до кінчика носа, немов згадав укус щитника.

– Гаразд, я пізніше зайду, – знизав плечима Лікраніель. – До речі, Тан цукерки привіз.

– Чудово, ось і захопиш із собою. Ми зробимо ягідний відвар, а ти принесеш цукерки.

Я штовхнула двері, Кхибра сиділа за столом і робила домашнє завдання – старанно заучувала заклинання. Точно! Ми ж мали поставити на кімнату блок-шепіт! Кхибра – розумниця, а в мене зовсім із голови вилетіло. От же ж, бідося! Ректор мав рацію: я сюди вступила вчитися, а не особисте життя влаштовувати.

Тролиця глянула на мій мокрий плащ.

– У душ, негайно! І воду гарячішу зроби, а я поки займуся відваром.

Я витягла з сумки мішечок ягід. Добре, що хоч він не встиг промокнути. І дуже дбайливо дістала скатку.

– Кхибро, зачини двері на замок.

Тролиця повернула ключ.

– Дивись, – я розгорнула скатку.

– Ого! Руто! Це ж справжній скарб! Звідки?!

– Мамин спадок. Апчхи!

– Негайно в душ! А я поки що сховаю ножі в платяну шафу.

– Поклади на полицю з білизною. Апчхи!

– Де в Орсяни зміїний корінь?

– Ліворуч на полиці. Апчхи! Апчхи! Апчхи!

Я зняла з себе мокрий одяг і пірнула під гарячі струмені води. Коли вийшла з душу, то від мене йшла пара. Замотавшись у довгий теплий халат, накрутивши на голові рушник, я сіла на ліжку.

– Одягни шкарпетки, – повчальним тоном сказала тролиця.

Я слухняно натягнула вовняні шкарпетки.

– Стрибай під ковдру! – скомандувала вона і вручила повну чашку гарячого відвару.

У двері постукали.

– Руто, давай все відкладемо на завтра.

Я вперто мотнула головою – ні. Кхибра зітхнула і відчинила двері. До кімнати увійшли хлопці. Тролиця мовчки дала чашку відвару Герману. Він глянув на мене.

– Що, все-таки, застудилася?

– Не знаю. Знобить трохи.

Кхибра злилася: вона метала на хлопців гнівні погляди, але ті удавали, що нічого не сталося. Герман присів на край ліжка і помацав чоло. З того, як він нерадісно глянув на Ліка й Альга, стало зрозуміло, що не все так добре.

– Альгін, не знаєш, Ейя тут чи в Дощевську?

– Начебто сьогодні бачив.

– У тебе накопичувач є?

– Так.

– Я зараз повернуся.

Герман підвівся, дбайливо підіткнув ковдру, і вийшов. Я дрібними ковтками пила відвар. Лік простягнув мені згорнутий з хрусткого строкатого паперу кульок:

– Пригощайся, це неймовірна смакота.

– Дякую.

Я взяла круглу цукерку в золотистій обгортці, розгорнула, понюхала, відкусила половину і заплющила очі від задоволення. Це були ексклюзивні ельфійські цукерки, їхній смак ні з чим не сплутати: мигдальний горіх у повітряному лавандовому суфле. Уся ця ніжність вкрита мармуровим шоколадом і посипана дрібними апельсиновими зернятками цукатів. І як вони виходять у ельфів – загадка!

– Лікраніель, це божественно, – замурчала я від задоволення. – Можна ще одну?

– Я радий, що тобі сподобалося.

Він поклав поруч зі мною три цукерки. Двері відчинилися і в кімнату увійшла висока струнка дівчина в короткому кокетливому халатику. Довге волосся підібране дивовижною шпилькою на маківці, за гострим вухом – магоперо. Лік ледь не впустив пакет.

– Добрий вечір.

Голос ельфійки був тихим, немов шерех листя. Ми привіталися. Вона підійшла до мене і поклала долоні спочатку на щоки, а потім на лоб і маківку.

– Це не застуда, – зітхнула вона. – На ній сліди темного прокляття. Як би тут не було некромагії. Боюся, у мене не вистачить сил його зняти.

Альгін простягнув їй артефакт, але Ейя похитала головою.

– Не в цьому річ. Мені знань не вистачить. Тут родовий візерунок, я не можу допомогти, вибачте. Краще знайдіть некроманта-старшовіточника, вони точно вивчали подібні прокляття.

Лік немов заворожений дивився на Ейю. Потім простягнув їй цукерки.

– Пригощайся.

– Дякую.

Вона встала, взяла цукерку і пішла.

– Богиня! – видихнув Лікраніель. – Моє серце розбите.

– Це все Ютара, – пискнув клоп.

– Що?

– Вона плела візерунок, а не просто насилала порчу.

– Точно! – згадала я. – Від її пальців тягнувся дивний візерунок.

– І ви мовчали?! – з пальців Германа зіскочила іскра, яку він не збирався гасити. – Я думав, що вона просто зурочення кинула! От бовдур! Зурочення без візерунка! – роздратовано пояснив він.

Мені ставало дедалі холодніше. Зуби стукали об край чашки, відвар розливався по ковдрі. Кхибра забрала чашку, зняла ковдру і віддала свою.

– Германе, ні! – Альгін в один стрибок опинився поруч з дверима і перекрив собою прохід.

– Іди геть, – твердо і грізно вимовив Гера. – Що вона собі дозволяє?!

– Германе, я не можу тобі це розповісти. Я присягнувся Ю, що ніхто не дізнається її таємницю!

– Мені начхати на її таємниці! Змогла проклясти – нехай відповідає за свої вчинки! Досить прикривати їй спину! Відійди по-хорошому, Альг!

– Давай покличемо Шрама, – запропонував розчервонілий від хвилювання Альгін.

– Клич, тільки я все одно притягну цю погань сюди. Подивися на Руту! Чим вона це заслужила, га?! Якщо її вивела з себе така дрібниця як шампунь, то, що буде далі?! Ти про це думаєш?!!

Мене лихоманило. Я вже не відчувала пальців на руках і ногах. Ставало дедалі страшніше.

– Я... пальців не відчуваю, – застогнала я.

Кхибра сіла на ліжко, стягла з мене шкарпетки й стала швидко масажувати ноги.

– Лік, не тупцюй на місці! Потім будеш згоряти від любові! Давай, розтирай їй руки! Герка, Альг, потім розберетеся! Кличте когось на допомогу! Рута зараз втратить свідомість.

Герман дістав із коробки, що стояла на вікні, магофлая, щось шепнув і підкинув до стелі. Птах зник.

Він підійшов до мене, поклав руку на лоб.

– Та вона вся горить!

Що було далі – не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що страшенно хотілося пити. Перед очима все попливло. Стало душно, дуже душно, а потім я відчула запах жасмину. Крізь тремтяче щільне повітря переді мною виникла красива жінка в легкому білому одязі. У волоссі вплетені квітки жасмину. Поруч з нею стояла молода дівчина з довгим вогненно-рудим волоссям і розсипом веснянок на обличчі. На дівчині крім напівпрозорої блакитної короткої туніки більше нічого не було. Вона мені дуже когось нагадувала. Але я не могла згадати кого.

– Побачила? – запитала жінка в білому рудоволосу.

– Дай мені ще хоч трохи на неї подивитися.

– Дивись. Але скоро вона піде. Їй рано. А тобі час прийняти Великий Дар Забуття. Я виконала твоє прохання, Оуеллано.

– Мамо, – прошепотіла я. – Мамо! Матусю!..

Мені було дуже боляче, але я дихала. Мені дуже хотілося кинутися їй назустріч і просто обійняти... Так поруч із нею... Аргіна!..

– Я, здається, щось чула. – Мама подивилася – на мене?

– Вона кликала тебе. Але їй зарано. Ходімо, люба.

Аргіна взяла за руку маму, яка постійно озиралася, і разом із нею розчинилася в золотистому серпанку. Я зробила глибокий вдих, закашлялася і розплющила очі. Наді мною схилився блідий переляканий Герман, поруч сиділа на підлозі не менш перелякана Кхибра. Лікраніель ум’яв майже всі цукерки. І тільки Альгін стояв біля столу похмуріший за хмару. Я потерла очі й побачила за спинами друзів Шрама.

– Адептка Морошкіна, як ви почуваєтеся?

– Непогано, – здивовано відповіла я.

– Адепт Брісс, йдіть за мною. Я вимагаю пояснень.

– Я пов’язаний клятвою.

– А я – обов’язком. Ви розумієте, що якби я не отримав флая, то завтра адептку Морошкіну я б допитував, не в дуже свіжому вигляді, у своїй лабораторії.

Я здригнулася. Що він хоче цим сказати? Що я могла померти?

Альгін мовчав.

– Я ситий вашим красномовством, адепт Брісс. Завтра я чекаю вас із винуватцем події в себе в кабінеті до початку занять.

– Але...

– І ніяких «але»!

– Я нікому не дозволю влаштовувати свавілля! Зовсім з глузду з’їхали!

Некромант, не прощаючись, вийшов і грюкнув дверима.

– Альгін, Шрам має рацію. Ігри Ютари зайшли занадто далеко.

– Я поговорю...

– Досить! – різко обірвав його Гера. – Ти вже розмовляв із цією скаженою! І в результаті вона все перекрутила, звинувачуючи всіх і вся в тому, що її, бачте, провокують! А вона вся зефірно-повітряна! І ні при чому!

– Ти нічого не знаєш!.. – знову завів свою пісню Альгін.

– І знати не хочу! Вона поводиться як навіжена малолітня дівчинка, якій усе дозволено! Іди, розмовляй! Я більше не буду спостерігати! Вона мало не вбила Руту! Хоча прекрасно розуміла, що робить!

Альгін знітився, увібрав голову в плечі й вийшов з кімнати. Кхибра глянула на купу цукеркових обгорток.

– Лік, у тебе вуха не злипнуться від такої кількості солодкого?

– Ні, – усміхнувся ельф.

– Хоч би одну залишив!

Я скосила очі на узголів’я – там лежали три цукерки.

– Кхибро, бери, тут три штуки залишилися. Нам якраз вистачить.

Ми зашаруділи обгортками і відкусили по шматочку.

– Блаженство, – видихнула Кхибра і сіла на своє ліжко.

– То що ти там розкопав, Ліку? – навіть після зняття прокляття цікавість не полишала мене.

– Нічого. Це Раартанель дещо розповів.

– І ми по слову будемо з тебе вивуджувати?

– З нами немає Альгіна. Без нього я нічого не буду говорити, – спокійно відповів ельф. – Так, те, що трапилося, сумно. Але ми – команда.

Як не дивно, правда на його боці.

– Тоді ми лягаємо спати, – позіхнула Кхибра. – Зберемося завтра. Ліку, фантики забери. Я сьогодні тільки прибрала.

– Без проблем.

Ельф згріб у кульок обгортки.

– Зачекай, – зупинив його Герман. – Що з документом? Ти його повернув?

Ельф знітився.

– Зрозуміло. І далі що?

– Чесне ельфійське, я його завтра ж віддам Тану! – рвучко сказав Лікраніель.

– Ловлю на слові, – у голосі Германа ні тіні іронії.

– Усім добраніч і до завтра, – Лік вийшов, тихенько причинивши за собою двері.

Кхибра пішла до вбиральні. А Герман пригорнув мою пухнасту голову до себе.

– Якби ти знала, як я злякався!.. Я не пробачу Ю цієї витівки. Вона відповість за все!

– Геро, я... Я бачила Аргіну, а поруч із нею була моя мама. Моя справжня мама!.. Уявляєш?

– Ще б пак! Коли професор Вікк зайшов до нас у кімнату, ти майже не дихала. Я пробував сплести одне з цілительських заклинань, але нічого не вийшло. Шрам відкинув мене як кошеня і тут я на власні очі побачив його силу. З тебе стікали чорні струмочки. Ти була такою блідою, що веснянки здавалися неймовірно яскравими... До речі, браслет... він лопнув, а перлина перетворилася на пісок. Після того як Грондер Вікк стягнув прокляття, то одразу ж навісив цілющий кокон. Я благав усіх богів, щоб вони не забирали тебе.

– Германе...

Я притулилася до нього щокою і заплющила очі.

З ванної вийшла Кхибра.

– На добраніч!

Гера поцілував мене в лоб і пішов.

Тролиця погасила світло і вляглася. Муфт приніс мені нову ковдру, поки я лежала непритомна. У лихоманці свою ковдру я залила відваром.

– Як думаєш, чому Ю на тебе так розлютилася? – запитала Кхибра.

– Якби ж я знала...

– Зате я здогадуюся, – сказала тролиця з виглядом знавця. – Раніше вона зустрічалася з Богрісом. А потім накинула оком на Германа. І навіть намагалася закрутити з ним роман. А він обрав тебе, а не цю ідеальну ляльку.

– Звідки ти знаєш?

– Дівчата на кухні розповіли. Вони поруч з віраною живуть. А гуртожиток – це життя на виду.

– Ти хочеш сказати, що це та велика таємниця, яку присягнувся нікому не розповідати Альгін?

– Дівчата, якби все було так просто, то ніхто б прокльонами не розкидався. Тут щось інше, – сонно пробурмотів клоп.

– Шафран має рацію, – задумливо сказала я.

Ми помовчали.

– Навіщо концентрат купила?

Усередині все обірвалося.

– Як ти дізналася?

– Хотіла вкрити шубою, коли тебе морозило, а в кишені – знайомий флакон. Я її і повісила назад. Благо Герка сказав, що шуба не допоможе. То навіщо тобі він?

– Не знаю, – чесно зізналася я. – Відчуваю, що так треба.

– Я не хочу бачити, як ти будеш варити зілля на колінцях, коли хтось попаде у халепу. Ти можеш не встигнути, хоч це ти розумієш?

– Так, – тихо відповіла я. – Але мене це не зупиняє. У мене з’явилася одна ідея…

– Думаєш, Шрам допоможе, коли ти намудруєш?

– З чого б йому допомагати?

– З того, що він чудово володіє магією зцілення. І ми це вже бачили, коли з Курчавого повернулися. Випадок із тобою – ще одне підтвердження. Він же темний. І джерело в нього темне. А цілительська магія – світла.

Ми задумалися.

– Здається, що магія зцілення – це загальна магія. Без неї він не зможе допомогти навіть собі. Він же живий, а не мертвий. Хочеш, спитаємо в Богріса? – запропонувала я.

– Може й так. Але, що ти замислила?

Я розказала про Єрошку, як моя хибна мати вирішила відвезти його до глоської відьми. Не довіряє вона, бачте, Горпині. Та й недолюблює, чого вже там. А дорогою сталося нещастя... У горлі застряг ком.

– Тепер братик назавжди залишиться горбатим.

– О боги!

Кхибра схвильовано спитала:

– Вважаєш, що не нашкодиш? А якщо зробиш гірше?

– Знаєш, коли я читала у бібліотеці про милорику, то нічого не було там про те, що вона отруйна і жодного випадку, що вона комусь зашкодила не описано. У мене передчуття, розумієш? Так треба.

– Я не знаю відповіді. Мені боляче, що твоя мачуха таке вдіяла з Єрошкою, та він не труп, над яким Шрам проводив би експерименти. Хоча, може й твоя правда. Хтозна, може відвар і допоможе. А батько дозволить?

Я мовчала. Звісно, що ні. Якщо дізнається, то заборонить навіть наближатися до брата. Але якщо є хоча б малесенький шанс, то треба ним скористатися.

– Навряд чи. Але я все одно спробую. Візьму флакон з собою. Комин у кімнаті є. Ківш позичу у Міша з Мишем. А далі… далі нехай допоможе мені Аргіна.

– Ой, Руто, ой чудиш ти, – зітхнула Кхибра.

– Не те слово, – приєднався до неї Шафран. – А якщо все піде шкереберть?

– Шафране, я вірю в те, що все буде добре.

– Ну, як знаєш. Тільки не кажи потім, що тебе ніхто не попереджав.

Буде день і будуть справи. Я солодко позіхнула.

– Краще розкажи, як пройшло побачення.

– Ойхільд, – Кхибра мрійливо зітхнула. – Він пропонує поїхати на вихідних кудись на природу.

– Поїдь.

– Ні. Мені потрібні гроші. Ми обіцяли тітці Палажці, що будемо по вихідних допомагати.

– Вона пам’ятає. Думаю, якщо ви на пару-трійку годин кудись виберетеся, то нічого страшного не станеться.

– Може й так. Краще скажи, як батько?

– Важко йому... Ох, Кхибро...

Я заплакала, згадуючи та жаліючи Єрошку. Кхибра встала і підійшла до мене. Я посунулася до стінки, і подруга лягла поруч.

– Якби не Герман з Шафраном, то не знаю, як би я з усім цим упоралася.

– Бідний Єрошка... Як він... прийняв це?

– Герка допоміг, сказав, що навчить битися. І якщо в нього відкриється магічний дар, то навчить ним користуватися.

Я ткнулася в плече тролиці й схлипнула.

– Який Герка молодець, – погладила мене по кулі волосся Кхибра. – Батя сказав, що мама і сестри досі в усьому звинувачують мене. Він забрав Єрошку і приїхав до тітки.

– І правильно зробив. Ти вже вибач мені, Руто, але з такою мачухою і сестрами не потрібно ніяких ворогів. Пробач, я не маю права так говорити. Ця жінка тебе виростила і виховала, але те, що вона тебе терпіти не може і без магії видно.

– Руточко, не плач, не рви моє бідне серце на шматки, – схлипнув клоп.

– Не буду, – витираючи сльози, пообіцяла я. – Кхибро, випусти мене, я вмиюся. Не хочу завтра бути з опухлим обличчям. Щоб Ю раділа? Ніколи!

На ранок дощ припинився. Але погода все одно була похмурою. Дув безперервний вітер. Щось зарано цього року. Зазвичай зорестуж дув в останній тиждень калитника. Невже погодники не дадуть нам поніжитися теплом? Я подивилася на вулицю – пориви вітру зривали дикі яблука, які котилися травою. Сюди б конячок, вмить би схрупали. Студенти куталися в плащі, дехто вдягнув високі чоботи. Я вирішила поки що обмежитися панчохами. Встигну ще набігатися в чоботях. У нас зима лютує до самого сніготала. Як сипне першим снігом наприкінці медовара, так і продовжує періодично сипати до початку весни. А за пів року холодів дуже хочеться, щоб тепло затрималося довше.

Ми одягнулися і тільки-но попрямували до їдальні, як прилетів синій магоптах і голосом професора Вікка сказав: «Адептка Морошкіна, чекаю на вас у своєму кабінеті. Терміново».

– Я візьму тобі пару булочок, – запевнила Кхибра. – Сподіваюся, що їх можна виносити з їдальні.

– Дякую.

У кабінеті сиділи Ютара, Альгін і літній трохи повненький чоловік з коротким сивим волоссям у шовковій сріблястій мантії, з-під якої визирали штани та сорочка в тон їй. Глибоко посаджені сині очі з незадоволенням глянули на мене.

– Професор Вета Сан, куратор курсу адепта Брісса, – представив він чоловіка.

– Дуже приємно, – кивнула я. – Адептка Рута Морошкіна, перший виток курсу кулінарної магії.

– Що вчора сталося, адептка Морошкіна? Ми хочемо почути вашу версію.

Я глянула на Альгіна і Ютару. Альг був похмуріший за хмару, а Ю гризла кінчик коси.

– Мене прокляли.

– Це зрозуміло, – перебив мене застудженим голосом професор Сан. – З чого все почалося?

– Не пам’ятаю.

– Вам пам’ять відбило? – не вгамовувався пан Вета Сан.

– Напевно, – збрехала я. Найбільше в житті я не любила ябедничати. Самі розберемося. Не діти.

– А вчорашній вечір ви пам’ятаєте?

– Ну, таке собі – щось пам’ятаю, щось ні, – знову збрехала я.

Ю перестала гризти косу, а Альгін втупився на мене як некромант на небіжчика.

– А що до цього було, пам’ятаєте? – продовжував допит професор Сан.

– Пам’ятаю.

– Ви не знаходите, що це дуже дивно: вчорашній вечір ви не пам’ятаєте, а що було до цього – пам’ятаєте.

– Можливо, це наслідки прокляття...

Пан Грондер Вікк шумно зітхнув.

– І як накажете покарати адептку Па, адептка Морошкіна?

Я знизала плечима.

– Може, накладемо на адептку Морошкіну закляття достовірності?

– Без моєї згоди ви не маєте права його накладати, – я сміливо подивилася в обличчя професору Сану.

Він заломив праву брову.

– Он як? Цікаво, звідки ви це знаєте?

– Знаю.

Я не могла позбутися неприємних почуттів, які викликав викладач Альгіна. Було в ньому щось відразливе: чи то занадто великий ніс у поєднанні з тонкими губами, що постійно кривилися в уїдливій усмішці, чи то сині очі, що були недоречними на червоному зморшкуватому обличчі. Чи то масивне підборіддя, яке здавалося ще більшим за рахунок другого і все псувало.

У кабінеті повисла пауза.

– На заняття. Негайно. Усі! Нам із професором Вікком потрібно поговорити наодинці.

Нам і не треба повторювати двічі. Ми як магічні заряди вилетіли з кабінету некроманта.

– Дякую, – абсолютно щиро сказала Ютара. – Не очікувала від тебе такого.

Вірана простягнула руку. Я демонстративно схрестила руки на грудях.

– Я просто ніколи не ябедничаю.

Розвернулася і пішла. Мене наздогнали.

– Зачекай, Руто, – нерішуче почала Ю. – Я хочу вибачитися за вчорашнє. Ти мене справді вивела. А шампунь дуже хочеться... ось я й не розрахувала сили...

– Вибачення приймаються. Але я не хочу мати з тобою нічого спільного. Мені пора на пари. І, так, шампунь пошукай у крамницях. Я надто зла, щоб розповідати в яких.

– Дякую, Руто, – це подав голос Альг.

Я нічого не відповіла. Йшла коридором і... страшенно хотіла їсти. Хоч би Кхибра не забула про булочки!

Ми увійшли у свою кулінарну аудиторію і обімліли. Професорка Грехем поралася біля вогнища. Поруч із нею на столі стояв Фінік і злегка вклинювався в процес. Тугі, блискучі фіолетовими боками баклажани, падали в миску з водою, де їх мила жовта мочалка. Далі блискучі овочі добровільно стрибали на довгі зуби кухарської виделки, потім, зістрибували й Фінік допомагав їм укладатися рядками на широке деко. Пані Ліонелла приклацувала пальцями та щось нашіптувала. А з боку здавалося, що вона наспівує пісеньку і пританцьовує. Деко піднялося в повітря і добровільно пурхнуло у відчинені дверцята печі. Печі? Звідки вона взялася?

Професор Грехем, немов прочитала наші думки:

– Пічка з’явилася вночі. Ми великим викладацьким складом учора опівночі працювали, щоб зробити це диво. Тепер ми можемо з вами, адепти, робити практично все.

Вона вправно сплела помаранчевий візерунок, який, наче на котячих лапках, зістрибнув з її пальців, і заслінка закрилася. У цей час ступка товкла часник із базиліком, зернами коріандру, сіллю і перцем. Лимон катався під дошкою, на якій балансував кухрик. Пані Ліонелла взяла з діжки шматок жовтого тіста, і качалка розкачала його просто на столі, який сам посипався борошном, що казна-звідки взялося. Почувся мелодійний дзвін. Заслінка відчинилася і до столу, поспішало деко, на якому запеклися синенькі.

Професорка Грехем взяла в руки ніж і розрізала овочі. Ложкою вигребла м’якоть і змішала її з потовченою зеленню, і теплою виклала на тісто. Потім розрізала лимон і вичавила сік у глиняну мисочку. Вона лише підвела брову, як дві гусячих пір’їнки одразу занурилися в сік і ледь торкнулися начинки. Пані Ліонелла защипнула вигадливим швом краї пирога. А до неї вже поспішало інше деко, змащене гусячим жиром. Пиріг вмостився на ньому і завмер. Кухарська виделка проколола його в кількох місцях і лягла на стіл.

– Почекаємо, коли тісто підніметься, – підморгнула вона нам.

У цей час кухрик розбив два яйця і розділив жовтки від білків. Нове гусяче перо збовтало жовтки і рясно змастило пиріг.

– Скажіть, пані Грехем, а ми теж коли-небудь так зможемо? – запитала Кхибра. – Я ніколи нічого подібного не бачила.

– Зможете. Тільки для цього потрібно мати магічний запас. Я вам сьогодні показала лише маленьку частину того, що ви всі зможете робити. А це – ази навіть не кулінарної магії.

– Ух! – тільки й міг сказати Вальдек.

І ми розсміялися.

А після пари нам усім дісталося по великому шматку пирога. Тісто з хрусткою скоринкою виявилося тонким і смачним. А начинка – пікантною. Запивали – теплим молоком. І хіба що не муркотіли від задоволення. Обід відпадав сам по собі.

Потім ми з хлопцями пішли до теплиці. Ґрунт був підготовлений: прогрітий і трохи вологий. Насіння – купили. Тож кожен посіяв у свій ящик зелень. Я вибрала кріп, лимонний базилік, чебрець, тархун, коріандр і материнку. Окремо посіяла кореневу селеру і ріпку-м’ятку – особливий вид ріпи, що пахне м’ятою. Вставила табличку зі своїми ініціалами та пішла мити руки.

Біля їдальні стояв схвильований Герман. Побачивши мене, погрозив пальцем.

– Куди зникла ваша група? Я бігаю по всій академії, шукаю...

Я дістала з сумки шматочок пирога пані Ліонелли й простягнула йому.

– Пригощайся. Пані Грехем показувала нам дива кулінарної магії. Хоч вона стверджує, що те, що вона витворяла, зовсім не кулінарна магія.

Він відкусив одразу пів пирога і заплющив очі.

– Напевно, я оселюся на вашому факультеті, – з набитим ротом промовив Герман.

– Займи чергу за Лікраніелем. Той теж погрожував у нас харчуватися.

– За вухатим ніде не встигнеш! То всі цукерки зжере, то попереду дракона лізе на чужі факультети.

– За вухатого можна й вихопити, – пролунав за моєю спиною голос ельфа.

Він в одну мить вихопив у Германа половину пирога й одразу ж заштовхав увесь до рота.

– Нахаба!

Ельф жував із таким апетитом, ніби щойно не пообідав.

– Як я міг таке пропустити?

– Гаразд, – зітхнула я, – нам час на пари. Увечері приходьте до нас.

– А пироги будуть? – запитав ельф, витираючи рот хусткою.

– Після цукерок, які ти всі вчора зжер.

– Але я ж тобі три штуки залишив!

– Я поділилася з Кхиброю і Герою.

– Гаразд, запитаю в Тана, можливо, у нього залишилися.

– Як ти почуваєшся? – Герман узяв мене за руку і подивився на зап’ястя, де залишився тонкий шрам від браслета.

– Порівняно з учорашнім вечором – чудово.

Гера потер пальцем шрам.

– Не болить?

Я похитала головою – ні.

На парі у пані Лайс мені влетіло.

– Адептка Морошкіна, чому вчора ніхто не здогадався запросити мене?

Чутки про моє вчорашнє прокляття розлетілися по всій академії.

– Адептка-цілителька припустила сліди некромагії.

– Тобто, точного визначення не було?

– Ні.

– Як це сталося?

Я мовчала.

– Зрозуміло. Якщо подібне трапиться за стінами академії, ви теж мовчатимете?

– Ні.

– Що вам заважає назвати причину?

– Вік.

Її брови повільно поповзли на лоба.

– Потрудіться пояснити.

– Ми дорослі люди. Розберемося самостійно.

– Усі адепти академії перебувають під опікою Його Величності Еріка Другого. І ми за кожного з вас несемо особисту відповідальність перед королем. Будете продовжувати мовчати?

– Так.

– Іншого я й не очікувала. Сідайте. Домашнє завдання всі виконали?

Багато хто закивав. Ми з Кхиброю сиділи, опустивши голови.

– Адептка Юрз, продемонструйте, будь ласка, блок-шепіт.

Кхибра здригнулася, але вийшла на середину аудиторії. Вона повільно з’єднала пальці обох рук у замок і щось прошепотіла. Повітря здригнулося.

– Чудово, адептка Юрз. Можете сісти на місце. Хтось ще хоче спробувати? Адептка Морошкіна?

– Я не готова, – чесно зізналася я.

– Одиниця. На наступному занятті ви продемонструєте нам два заклинання. А тепер запишіть тему сьогоднішнього заняття: любовні прокляття та їхні наслідки.

Гаразд, одиниця теж оцінка. Причому, найперша. Виправлю. А ось за Кхибру я була дуже рада. Та й сама вона світилася від щастя.

Увечері ми смажили пиріжки з беконом і печеною бруквою. Солодкувата бруква з солоним беконом і меленим перцем – якраз те, що потрібно. Гора пиріжків розтанула за десять хвилин. Плюс, поки ми смажили, пригостилися ще кілька адептів із нашого поверху. У Ліка від насолоди тремтіли кінчики вух.

– Слухай, Ліку, а хіба ельфи не вегетаріанці? – не витримав Альг після того, як той забрав у нього з-під носа останній пиріжок.

Ельф розсміявся.

– Ні! Ми ж не дріади! Ми просто не вбиваємо тварин просто так. Сильним воїнам потрібен тваринний білок. А оскільки ми всі з дитинства вчимося поводитися з луками і холодною зброєю, то без м’яса нам не обійтися.

– Але ж дріади теж воїни, – сказав Гера.

– Лучниці. Здебільшого – лучниці. Але в них інша природа. З древа народжені в древа і повернуться.

– Годі філософствувати, – обірвав його Альгін. – Викладай новини.

– Тан погодився покласти документ на місце.

– І це все? – розчаровано запитала я.

– Ні. Нам потрібно потрапити на міське кладовище. І подивитися той сектор, який позначений на карті червоним колом, – сказав Лік, дістаючи свій блокнот з нотатками. – Дівчата, дайте карту.

Кхибра відкрила шафу і вивудила з неї карту. Ельф розгорнув її. Карта була розділена на дві частини: одна – просто зменшена карта світу, без жодних позначених місць. А друга – карта Ситова. Ось вона якраз набагато цікавіша за карту світу.

– Ось, бачите? – він показав пальцем на широке коло в північно-західній частині кладовища. – Тут раніше ховали шляхетних мешканців. І саме тут знаходяться фамільні склепи кількох найбагатших сімей Ситова. Руто, я просто нутром чую, що це пов’язано з твоїм передбаченням.

Я насупилася.

– Зачекай. Згадай, пані Лайс сказала, що цією частиною користувалися наші адепти. Як так? Хто б зі знаті погодився віддати на поталу академії фамільні склепи? – розумно зауважила Кхибра.

– Адепти, Кхибро, користувалися ось цією частиною цвинтаря, – Лікраніель ткнув пальцем правіше від кола. – Раартанель сказав, що їм було заборонено підходити до склепів, що з північно-західного боку брами. А ось тут, якраз те, що віддали академії, – він знову потикав пальцем трохи правіше позначеного місця, – звичайні старі могили.

Ми сиділи й мовчки витріщалися на карту. Звалилася ж вона на мою хвору голову!

– Я серцем чую, що треба йти до склепів, – порушив тишу писклявий голос Шафрана.

– Тебе ніхто поки що не питає, – огризнулася Кхибра.

– Фі, як грубо! – фамільяр злетів і сів у центрі кола на карті.

– Пропоную піти туди в сутінках, так непомітніше, – запропонував ельф.

– Дякую, без мене, – відокремилася я, не розділяючи пропозиції Лікраніеля. – З мене вистачить цвинтарних пригод.

– Руто, що за дитинство?! – розлютився ельф. – Тобі ж ворожка передбачила...

– Це не дитинство, – обірвала я його. – Як давно тебе намагався зжерти мертвяк?

– Треба Гріса брати з собою, – абсолютно спокійно сказав Гера. – Без нього не впораємося.

Ми мовчали.

– Ні, звісно, можемо замість Богріса підключити Шрама, а разом із ним і пані Лайс. І тоді помахаємо ручкою всьому нашому розслідуванню, – додав Альгін і добив джокером: – І державна таємниця виповзе назовні. За що хтось отримає по гострих ельфійських вухах. І не він один. Тому що ти, Лікраніеле, потягнеш за собою обох братів.

– Ну вже ні! Обійдемося своїми силами! – схвильовано вигукнув ельф.

– Я «за», – видихнула я здаючись та підіймаючи руку. Боротися проти аргументів Альгіна не мало сенсу. Він у цьому випадку має рацію.

Рішення ухвалили одноголосно – розповідаємо все Богрісу, беремо з нього клятву і йдемо завтра в сутінках на цвинтар. Пресвітлі боги, от чомусь мені здається, що все це добром не закінчиться!

 

Кільцевник – п’ятниця

Сніготал – березень