Раді Вас бачити!

У кімнаті спала Орсяна, ми, намагаючись не шуміти, переодяглися і вийшли надвір, де на нас чекав батько.

– Я сам вас відвезу до тітки. А то з вашою удачею знову у якусь халепу вскочите.

Ми з Кхиброю гигикнули, але погодилися. Сівши у підводу, нам нарешті випала нагода роздивитися Ситів. Величезна академія зі Спіраллю та невагомим Маятником виднілася звідусіль, бо стояла на пагорбі, як і королівський палац, який виднівся з усіх куточків столиці. І якщо башти академії прикрашали сині прапори, то на шпилях королівського палацу майоріли золотаво-червоні, мов полуденна спека. Мармур, з якого було побудовано палац – дивного блакитно-бузкового кольору. Я такого ніде не зустрічала. Високий шпиль башти королівського архимага прикрашала зірка з вісімкою променів. Мешкав він, зрозуміло, що недалеко від палацу, бо більше займався державними справами аніж магічними.

Майже впритул до стін академії, просто в яру розташовувався Магічний квартал. Там жили й практикували маги всіх стихій, оракули, цілителі та інші представники магічних справ. Причому темні маги жили відокремлено, у самому кінці кварталу. Там, як кругом статуї Маруни у Храмі Всіх Богів, клубочилася пітьма. Про це нам розповів кучер, який виявився добрим і балакучим дядьком.

– До них найчастіше бігають за тим, щоб наврочити, за приворотами, а то й більш мерзенними справами, – продовжував він. – А поряд, по сусідству, магічні крамниці, де продають усе, що душа забажає: від амулетів і зілля, до звіряток та іншої магічної атрибутики.

– Звіряток? – здивувалася Кхибра. – А що в них особливого?

– Сходіть туди, дізнаєтеся, – засміявся кучер. – Ви ж юні адептки?

– Ага, щойно вступили, – підтвердила його слова тролиця.

– У-у-у-у, тоді у вас усе попереду! А факультет який?

– Кулінарний.

– Овва! Давненько в нас не було магів-кулінарів.

Батя тяжко зітхнув і дивися на дорогу так, наче її не існувало взагалі.

Вулиці Ситова тонули в зелені. Уздовж доріг росли кучеряві липи й клени, тінь від яких захищала від спекотного літнього сонця. Ми їхали повз Центральну площу. Тут височіла сцена, прикрашена різнокольоровими прапорцями. У самому серці площі бив високий красивий фонтан. До нього вела широка алея, якою гуляли безтурботні дітлахи під пильним наглядом няньок. Ми з Кхиброю підвелися, щоб краще розгледіти фонтан. А кучер навіть призупинив коней, щоб ми змогли насолодитися видовищем.

– Це маги-стихійники з головним архітектором столиці спорудили фонтан, – не без гордості сказав дядько. – Містяни люблять прогулюватися біля нього.

Це було щось неймовірне: у центрі просто у повітрі висіла величезна водяна куля, схожа на сиву кульбабу, з якої тонкими струменями била вода. Навколо неї в самому низу розташовувалися менші кулі, які більше були схожі на кактуси з потужними голками. «Кактуси» оберталися навколо своєї осі то швидко, то повільно. І довжина «голок» була різною. Від цього вони ставали схожими то на квіти, то на водяні вертушки. Вгору, з шапки «кульбаби» бив високий потужний струмінь води, підтримуючи над собою ще одну кулю – кришталеву. Від тяжкості кришталю вода рівномірним гладким потоком струменіла вниз, мов накриваючи фонтан куполом.

– Там ще золоті рибки плавають, а люди кидають монетки та загадують бажання, – продовжував розповідь кучер. – А вночі вмикають різнокольорову магічну підсвітку. В останню ніч літа з бухти Семи Стихій привозять сирену, яка співає Прощальну Пісню літу. Жителі з усіх усюд приїжджають до Ситова, щоб насолодитися її співом. – От би послухати наживо! – замріяно сказала я.

– Так, чого ж не послухаєте? Літо промайне як один день!

– Ага, цілих три місяці! І юноцвіт ще не закінчився, – похмуро буркнула Кхибра.

– Та скільки там його залишилося? П'ять днів, – подав нарешті голос батько.

Я покосилася на нього і посміхнулася.

– У тебе хоч гроші залишилися? – продовжив він.

– Так, не хвилюйся. Я цьому гаду сказала, що в мене тільки два срібняки.

Батя усміхнувся в бороду і хитро примружив очі.

– А ти в мене виявляється, не настільки простакувата, як здаєшся?

– У корчмі попрацюєш і не такого навчишся, – відрізала я.

Ми проїхали повз сувору триповерхову будівлю, яку ділили префектура, магістрат і мерія. Ніякої ліпнини, ніяких еркерів – одні прості нудні лінії. Щоправда, на кутах сиділи такі ж похмурі й нудні ґарґульї. Воно й зрозуміло, тут працюють творці законів, права і порядку. Як сказав кучер, за будівлею префектури – квартал еліти міста. Він так і називається – Шляхетний. Будинки, за словами того ж кучера, просто розкішні. У них і ресторація своя є. Ого! Я ніколи в житті не була в ресторації. Тільки в «Модному Ситові» бачила картинки одного з закладів. Якщо вірити художникам, то там було не те що багато, а розкішно. І як тільки багатії сидять на таких витончених стільцях. Я ж дівчина з почуттям гумору! От і уявила, як тонкі ажурні ніжки розповзуться, як павукові лапки, коли на нього всядеться добрий чолов’яга. Не всі ж шляхетні чоловіки з жінками тендітні мов очерет. А якби таке й сталося, розмов би на тиждень вистачило. Як вельможа поламав елітні меблі. Ця думка мене навіть розвеселила.

На протилежному боці від префектури розташовувався Ремісницький квартал, де жили трударі й майстри своєї справи. Там можна було замовити ковані решітки на вікна або ворота, купити гончарні та солом'яні вироби. Кушнірські та швацькі артілі, майстри-гутники та шевці. Але найголовніше – там продавалося всіляке кухонне начиння. Ні, я, звичайно ж, люблю коштовності. І ніколи б не відмовилася від шикарних сережок із «Лу-Акарії», але практичність вбиває в мені почуття прекрасного. Якщо вимірювати сережки кількістю сковорідок, каструль та іншого кухонного посуду, то на ці гроші можна не тільки скупити весь асортимент, а й відкрити крихітну харчевню. Але, як казала моя колишня подруга Тайка: «Не годиться прекрасне вимірювати примітивним». Можливо, вона має рацію.

Ліворуч від Ремісничого кварталу – Купецький. Чого там тільки не було! Крім практичних будинків із крамницями на першому поверсі та кімнатами на другому, там був критий ринок, де в будь-яку погоду торгували найрізноманітнішим крамом. Тут можна було купити і заморські тканини, і дивовижні речі, і різнокольоровий бісер для вишивки. А головне, тут був цілий ряд ельфійських див! По-іншому їхні товари назвати не можна. Щойно ми з Кхиброю заробимо грошенят, обов'язково туди сходимо. Може, вдасться виторгувати в них чудову спідницю, розшиту метеликами. Під час ходи метелики немов оживали й пурхали спідницею вгору-вниз, ніби вона була лугом, а не відрізом тканини. Минулого року я її так і не випросила у батьків. Мама сказала, що платити за це непорозуміння двісті срібняків, яке потім лежатиме у шафі й годуватиме міль, вище її розуміння. Аргументи були залізними:

– От куди ти її вдягати збираєшся, у корчму? Там вона швидко вся жирними плямами покриється, і ти її викинеш. Тому ми тобі купимо чорну, вовняну. І теплі панталони з начосом на зиму.

Я готова була крізь землю провалитися від озвученого мамою – поруч стояв красивий ельф і посміхався почутому. Скільки я не наводила аргументів: що працюю за двох, готую обід і перемиваю весь посуд тоді, коли весь будинок уже спить – нічого не діяло. Мама залишалася непохитною. Вона з легкістю все відкидала:

– У Дори троє дітей, Лютка чекає на двійню і Вітка вагітна. Їм потрібно допомогти. У Єрошки чоботи продірявилися, потрібні нові.

Коли я заїкнулася про те, що в сестер є чоловіки, які мають їх утримувати, то мама цикнула:

– Багато ти розумієш!

І Маруна мене смикнула сказати:

– Але ж твоя мама і копійкою не допомогла, коли ти народила Вітку! Чому я, гаруючи мов кінь, не можу купити те, що хочу?!

І отримала ляпаса. І проревіла весь вечір і всю ніч у себе в кімнаті.

Бабуся Дора, на честь якої назвали мою молодшу сестру, була скупердяйкою. Вона й копійчини не дала мамі, коли в неї народилася Вітка. У нас тоді всі гроші йшли на корчму. Бабуся Аконіта з татом працювали і вдень, і вночі. Мама стежила тільки за будинком, іноді прикрикуючи на мене, щоб я няньчила Вітку, в мої-то шість років! Тато з бабусею і будували, і облаштовували, і товари закуповували, і рекламу замовляли в глоскській газеті, і працівників наймали. Я ними тоді милувалася: бабуся в мене була мировецька. Як же мені її не вистачає! Треба буде на дозвіллі її зошит вивчити, а то за роботою все ніколи. На дешеві романчики в Курчавому часу вистачало, а ось щойно брала в руки зошит, очі злипалися, і я засинала сном немовляти.

Підвода звернула, і ми проїхали повз Ліричний квартал. Там жили представники всіх видів мистецтв: поети, музиканти, художники, письменники, скульптори, актори та співаки. Будинки в них були веселі – одні з башточками, інші зі смішними скульптурами або химерами на фасаді, треті присадкуваті, але з писаними віконницями й еркерами. Усі строкаті, як пряникові будиночки на зимові свята.

Нарешті ми приїхали до тітчиної таверни. Біля неї стояло кілька завсідників – орк, який гордо випнув щелепу, і парочка гномів, які діловито засунули великі пальці під широкі шкіряні пояси. У мене око бите, і я запросто визначаю, хто подорожній, а хто ні. Завсідників господарі таверни люблять і вітають. Частенько наливають за кошт закладу. А як же! Вони бариш приносять. У них завжди найкращі наїдки, найкраще місце і найкраще обслуговування.

Тато розрахувався з візником, і ми з Кхиброю, підібравши спідниці, рушили до таверни. Тітка зустріла нас із посмішкою на обличчі. Вони розцілувалися з батьком.

– Ну, що, Прошко! Якби не твоя бідова дівка, ти б до медовара не приїхав?

– Палажко! А ти погарнішала!

– Погарнішаєш тут із твоєю дзиґою! Учора мало зовсім не посивіла!

– Молода ще, щоб сивіти! – батько, підморгнув мені. Потім повернувся до тітки: – Приїхав би! Куди б подівся? Хіба її одну можна залишати?

– А корчма зараз на кому?

– На Петрусі Бобрику.

– Вимахав, мабуть? Скільки йому вже?

– Що є, те є, вимахав. Стелю скоро головою чіпляти буде. Двадцять три днями стукнуло.

– То чого ти малу за нього не посватав?

– Тітонько Палажко, це моя подруга, Кхибра, – вклинилася я у розмову, щоб змінити тему. Що-що, а про своє зірване заміжжя думати хотілося найменше. Здавалося, що все це було так давно, а минуло всього-то півтора дня!

– Здоровенькі були, – привіталася тролиця й усміхнулася.

– Навзаєм. Можеш називати мене тіткою Палажкою. Ідіть-но, дівчатка, на задній двір, там кошик картоплі стоїть. Почистити й зварити. Свиням в одній каструлі, людям – в іншій.

– Товчену? – уточнила я.

– Ні, шматочками. Частина в суп піде, а частину зі шкварками зробимо. Ну, чого вуха розвісили? Кроком руш! І щоб за годину картопля варилася. Ножі візьмете на кухні. Руто, де кухня, пам'ятаєш?

– Авжеж.

Тато й тітка проводили нас напруженими поглядами.

– Ти нічого не розповідала про весілля. Ти мала вийти заміж? – поцікавилася Кхибра. – Чи з-під вінця втекла?

– Ні, – похитала я головою, відчиняючи двері таверни. – Будемо чистити картоплю, розповім.

У таверні сиділо всього кілька відвідувачів, які були зайняті пивом та їжею. На нас піднялися кілька пар каламутних очей і одразу ж, втративши будь-який інтерес, повернулися до своїх мисок і кухлів. Ми пройшли на кухню. У казанах булькала вода. З одного смачно пахло курячим бульйоном, а з другого – перловкою. Я скривилася – з дитинства не люблю цю кашу.

 Коли ми тільки-но відкрили корчму й затягли паски, то три місяці, аж до самого сніготала*, їли саму перловку: або на молоці, якщо зранку, або зі шкварками, якщо в обід або на вечерю. Перебирати не доводилося, тому я стійко терпіла тортури ненависною кашею. Коли після чергової вечері я вибігла надвір, вивертаючи шлунок, бабуся сказала, що досить, більше цієї каші в моєму житті не буде. І поки вона була жива, ніхто вдома її не їв.

Спитаєте, чому городини не було? – сарана все зжерла. Маги не встигли й пальцями клацнути, як усі поля й сади Курчавого та його околиць почорніли. Це вже коли шкідники піднялися хмарою вгору, маги їх знищили. А виростити врожай заново не вийшло. Та й хто виділятиме мага-природника, – так називали магів землі, – щоб він відновлював рослини? По-перше, енерговитратно, а по-друге, такі послуги надто дорого коштують. Дешевше купити нові саджанці. Сусідній Глоськ допоміг тільки перловкою, як виявилося, і їхні поля сарана частково знищила.

Бабуся пішла до голови, домовилася з ним про щось і всього на пів дня злітала кудись грифон-диліжансом. Повернулася з неабияким заплічним кошиком гречки, пшона і кукурудзяної крупи. Ще там виявилися два величезні шмати окосту і борошно. Це була наша частка. У диліжансі ж ще виявилося п'ять кошиків і п'ять мішків різноманітних продуктів і круп, які голова забрав, щоб розділити поміж городянами.

Бабуся розділила і нашу частину, і роздала, як вона сказала – надлишок – сусідам. Мати не хотіла ділитися, говорила, що голова все розділить те, що привезла бабуся, їм і так перепаде, а у нас в сім'ї діти малі. Але бабуся Ніта сказала, що погано тріскати за обидві щоки, коли в сусідів хоч конем грай. Вона, не питаючи маму, ділилася молоком: не тільки в нашій родині були діти.

Через сарану м'яса тоді було в надлишку. Багато хто з курчавців худобу порізав і продав, сподіваючись, що на інші продукти грошей вистачить. Годувати тварин нічим, ось і пішла вона практично вся під ніж. Що тушкованкою закрили, що грифонам зав'ялили й запасли, а більшу частину продали. Та й тримали переважно по одній корові, трохи більше свиней та овець з козами. Наша корівка залишилася чи не єдиною на все Курчаве. І то, тільки через те, що сарай в нас великий і сіно торішнє залишилося. Начебто містяни були і з грошима, а ціни на крупи та овочі з фруктами геть усюди злетіли до небес. От і виживали як могли.

Взимку захурделило й насипало снігу по самісінькі віконця, що грифон-диліжанс не працював. Сарай із грифонами утеплювали всі мужики. Кому потрібні хворі звіроптиці? Та й лікувати їх не було можливості. Горпина між людьми розривалася: то дитя захворіє, то старий, то годувальник... Та й лікувати грифонів навряд чи вона вміє. Це не коню тріснуте копито загоїти й не корову заговорити на хороший удій. Тому грифонам, на відміну від курчавців, на раціон гріх було скаржитися. А купівлю нових Курчаве не потягнуло б. Будувати портал до нашого міста чомусь ніхто зі столичних магів не захотів.

Я багато чого переосмислила тоді й твердо вирішила – взяти приклад з бабусі Аконіти: ніколи не опускати рук, доводити розпочату справу до кінця, навіть якщо важко і, здається, що сили закінчуються, треба вірити в себе, йти вперед і допомагати іншим. Вона стільки разів підбадьорювала батю. І він ішов за нею. Вірив і слухав її. І в підсумку в нас усе вийшло. А ще, що дуже дивно – я ніколи не хотіла бути схожою на маму. Ні, зовні вона в мене доволі симпатична жінка, а от характер... Жодного разу за всю зиму вона доброго слова таткові не сказала, тільки й дзижчала про збитки, та пиляла, що мені завжди з батькової тарілки перепадав зайвий шматочок м'яса або ложка шкварок.

– Досить годувати, її потім ніхто не засватає! Дивись, щоб навесні геть увесь гардероб не міняти.

– Буде треба, змінить! – сказав батя і мати не посміла заперечувати, тільки насупилася як миша на крупу.

Щоправда, відвідувачів у корчмі тієї зими небагато було. Та й звідки їм узятися, якщо нас як від світу відрізало. Король особисто відправив магоптаха зі словами: «Співчуваю вам, курчавці, але нічим допомогти не можу. У бюджет цьорік не закладені катаклізми. Ваше місто завжди вважалося кліматично стабільним. Маги, які відповідають за погодні умови вашого регіону, будуть суворо покарані. Тримайтеся, мої вірнопіддані, ваш король із вами!» Я вважала знущанням подібну промову Еріка Другого. Як так можна? Адже ціле місто може вимерти! Бабуся лише гірко посміхнулася на мій спалах гніву, але не промовила ні слова.

Коли я розповіла Кхибрі про своє скасоване весілля, вона рознервувалася і мало не порізала палець.

– Не треба так бурхливо реагувати. Нехай залишається зі своєю Тайкою. Адже вона спить і бачить його своїм чоловіком.

– Ти шляхетна, – зітхнула Кхибра. – Якби мій брат або батько дізналися про таку ганьбу, то просто б убили його.

Я вирячилася на неї.

– Як це?

– Ось так. У тролів усе просто: зрадив – помри.

Я витріщалася на тролицю, немов бачила її вперше у житті. Цікаво, якби Єрошка був старшим за мене, і дізнався, що ми з Лавром вдавалися до любовних утіх на сіннику, він би теж убив горе-нареченого? Я розреготалася. Убити не вбив би, а от фізіономію б розфарбував ліпше, ніж я!

– Що я такого сказала? – образилася подруга.

– Не звертай уваги, це я уявила свого брата на місці твого.

– Він би що, розцілував би його за зраду?

– Ні, що ти! По-перше, Єрошці лишень десять років, а по-друге...

Мені не дали договорити: на ґанок заднього двору вийшов огрядний кухар. Якби мене з Кхиброю з'єднати і ще взяти доважком Орсяну, і відтворити це в п'ятірному ступені, то якраз вийшов би цей колоритний персонаж. Він потягнувся до хрускоту кісток і глянув на нас з-під великого пишного ковпака, вдягненого на саму маківку, виставивши напоказ частину голови з ріденьким світлим волоссям. Ніс-ґудзик, пухкі червоні щоки як у запасливого хом'яка й оченята, що постійно шастали на всі боки, немов вишукували: що б вкрасти? Я глянула на його руки - зовсім не кухарські. Випещені пальці більше схожі на гномські ковбаски. Ні порізів на них, ні плям від морквини чи буряків. У нашого кухаря три фартухи, які щодня перуть, бо до кінця дня на них живого місця немає – усі в плямах. Там підлива капнула, там бульйон, а тут олія. Та ще й руки можна витерти. А коли багато готуєш, то не звертаєш уваги на робочий одяг. А цей немов із картинки зійшов. Відразу видно – дармоїд.

– Ну, довго ще возитися будете? – похмуро запитав він скрипучим і противним голосом.

– Трохи залишилося, – шмигнула носом Кхибра.

– У тебе нежить?

– Чого б це? – тролиця вилупила на нього й так немаленькі очі.

– А чого шморгаєш?

– Уже й шморгнути не можна!

– Цибулю чиститимеш, тоді й нашморгаєшся, – посміхнувся він і засміявся. – А цей ваш ректор правильно зробив, що вас сюди прислав! Рук не вистачає, а хазяйка жлобиться найняти для мене ще одного помічника.

Я хотіла пожартувати, що, мабуть, помічник і гарує за нього, але промовчала. Хоч тут потрібно перший день протриматися без скандалів. Чи зможу? – подивимося. Кухар сплюнув і пішов на кухню. Ми енергійніше запрацювали ножами. Чистки спіралями і пелюстками злітали в сміттєвий кошик. Нарешті з картоплею покінчено. Я пішла на кухню – не самим же нам тягти величезну каструлю очищеної картоплі!

Як і думала, кухар стояв біля казана і знімав пробу, тоді як спритний хлопчина шаткував капусту і помішував кашу. Товстун плямкав і прицмокував, тримаючи над своїм неосяжним животом велику серветку. Тепер зрозуміло чому він такий чистенький! Тільки як йому вдається нічого не зачепити такими габаритами? Відповідь прийшла сама собою: я вихватила оком у дальньому кутку стілець, накритий пледом. А поруч столик із кухлем і тарілкою. На тарілці лежала і парувала печеня. Схоже, що цей дармоїд збирався добряче та смачно пообідати.

Кухарка принесла плетінку зі скибками свіжого білого хліба і поставила поруч з тарілкою. Зрозуміло! Значить, цей дармоїд весь день там сидить. Керує. Гаразд, придумаю що-небудь. Шеф-кухар несхвально глянув на мене, підозрюючи щось недобре. Він прицмокнув кілька разів, промокнув серветкою пухкі губи й вирячився на мої груди, як упир на жертву. Знаю я ці масляні погляди. Про всяк випадок, я опустила руку на качалку.

– Гей! Ми почистили картоплю. Забирайте, – звернулася я до нього.

Той ліниво позіхнув і відповів:

– Ви обидві – дебелі дівки, притягніть самі.

Від обурення я мало не стукнула його качалкою. Але він лише прикрикнув:

– Чого витріщаєшся?! Тягніть, час плине! Чи ви думаєте, що відвідувачі вам подякують, що стільки чухалися? – Потім повернувся до кухарчука і визвірився: – Скільки можна повторювати?! Солити потрібно наприкінці, а не спочатку! Бовдур! – і він дав хлопцеві ляпаса. Той лише скрипнув зубами від гніву, але нічого не відповів.

– Я дівчина, а не вантажник! – перемикнула я дармоїда на себе. – Ви більший за мене в п'ять разів чи в шість! І до того ж – чоловік.

– Мовчати! Я шеф-кухар! І тут усі підкоряються мені! Сказав, принести, значить – несіть! І не сперечайся!

Я глянула на його фартух, який ледве сходився на попереку, і подумки послала цього шефа в Марсулу! Добре, притягти, значить, притягти. Розхлюпуючи воду, ми притягли каструлю з картоплею і не встигли вийти, як шеф, з посмішкою на вустах, сказав, киваючи головою в бік комори:

– Цибулю почистить! І швидше!

Ми глянули на кошик цибулі і, сопучи, потягли на вулицю. У дверях ми знову почули його голос:

– І свиням лушпайки поставте варити. Додайте потім трохи крупи. Крупа в сараї, у мішку. Мішок стоїть під полицями. Знайдете. І світло довго не паліть, а то ніяких свічок на вас не напасешся.

– Ми на дотик визначимо, – не втрималася від порції отрути Кхибра.

– Навіщо нам свічки палити? Ми краще магічний світильник візьмемо. Думаю, що тітка Палажка буде не проти.

– Вона для тебе пані Пелагея! – рявкнув той.

«Гаразд, – про себе усміхнулася я. Менше знаєш – краще апетит».

– Звісно, пані Пелагея, – замість мене відповіла Кхибра.

– Казан на вулиці. Після – вимити й вичистити.

Я міцніше стиснула качалку, а Кхибра легенько штовхнула мене в плече, я глянула на неї: вона похитала головою – не треба. Гаразд, переживу.

У дворі ми влаштували раду: намовляти на нього тітці – недобре. Та й вона може не повірити нам. По товстопузу видно, що він уміє пускати пил в очі. Значить, потрібно шукати інші варіанти.

– Давай із хлопцями ввечері поговоримо, – запропонувала Кхибра. – Може, щось разом придумаємо.

– Давай, – погодилася я. – Тільки боюся, що до вечора або я здохну, або він.

– Не бери дурного в голову.

А не проста дівчина моя тролиця! Ох, не проста!

– Кхибро, скажи, а де ти цього навчилася? У вас теж корчма?

– Харчевня, – насупилася подруга. – А там кого тільки не було. У нас місто ж портове. А моряки й купці – ті ще пройдисвіти. Та й розбійників усяких вистачало. Тих я боялася найбільше. І якщо з'являлися, то їх обслуговував брат. Я працювала на кухні.

– Боялася, що вкрадуть? – якось невдало пожартувала я.

– Ні. Могли б на Блудні острови відвезти, а там... Деяких жінок і дівчат так відвезли. Хто зна’, як склалася їхня доля?

– Тому брат відправив тебе до столиці?

– Мама, – зніяковіла Кхибра. – Вона сказала, що мені не місце в харчевні. Я мала вступити на курси кухарів. Але заради інтересу прийшла в академію. І ось, – вона усміхнулася, – ми тепер адептки.

– Так отож, – реготнула я, згадуючи нічну пригоду в їдальні. – Мало вчора свої долі не пристроїли у добрі руки!

Ми реготали на весь двір так, що облізлий сірий кіт вигнувся дугою і зашипів, тікаючи від нас. Ми швидко знайшли казан, який, мабуть, зроду ніхто не мив – смерділо від нього так, що нудота одразу ж підкотила до горла. Жирний, липкий, брудний, смердючий. Хіба можна в ньому щось варити?

– Що будемо робити? – запитала тролиця. – У такому казані варити не можна, – вона озвучила мої думки.

– Я піду пошукаю тітку, бо від цього ненажери ми нічого не доб'ємося. До речі, нам теж не завадило перекусити. На миску юшки ми вже заробили.

– Я б зараз курячого супчику з локшиною з'їла б! – мрійливо заплющила очі Кхибра.

– Буде нам супчик, – твердо пообіцяла я.

Я вирішила обійти таверну з боку сараю, щоб зайвий раз не показуватися на очі кухарю. А коли проходила повз конов'язі, то почула глухі голоси. Я призупинилася і затамувала подих. Розмовляли двоє чоловіків.

– Через твою недбалість учора все зірвалося! – вичитував когось грубий чоловічий голос.

– Звідки я знав, що мене якась дівка прикладе качалкою по голові? – обурився другий.

Цей голос я запам'ятала на все життя. Красунчик, власною персоною! Отямився, значить.

– Де зараз Зурмс?

– Та де йому бути? У склепі. Йому вчора теж дісталося. Мені довелося з головою, що гуділа мов пароплав, бігати містом і ловити бродячих собак, щоб той не сконав.

– Нічого довірити не можна!

– Та звідки я міг знати, що так вийде?! – скипів бандит. І вже тихіше продовжив: – Я його спеціально в нетрі повів. Ну, якщо й загриз би когось, не страшно. Там усяка шваль живе.

– Завести завів, а сам по бабах? А ну, колись, Красунчику, мабуть, у дім насолоди бігав?

– Та по яких бабах з ось такою башкою?! Я відлежався в таверні. Мені хазяйка кімнату безкоштовно дала.

– Типу, збиток компенсувала? – реготнув грубуватий голос. – Сама під бік лягла чи племінницю свою підсунула, щоб утішила тебе, бідолашного, після того як приклала? – і він зареготав своєму сальному жарту. Гаразд, запам'ятаю. Список тих, хто наривається на мою скалку, поповнився ще одним персонажем. От тільки на власні очі його побачити.

Я навшпиньках кралася до рогу таверни, щоб обережно підглянути, хто це там такий дотепний. І треба ж мені було штовхнути ногою порожню миску, яку хтось із відвідувачів залишив за рогом. Мабуть, цей хтось підгодував тітчиного собаку, який увесь день ховався від спеки в кущах бузку і дрихнув. Каша розсипалася, миска гримнула. Бандити стрепенулися.

– Піди, дізнайся, хто там, – сказав «жартівник».

Я не встигла зробити крок назад, як ніс до носа зіштовхнулася з Красунчиком, що виринув з-за рогу. Треба ж, як я вгадала його кличку!

- Попалася, небога?!

– Чуєш ти, дядечку, я зараз повторю вчорашнє, тільки цього разу прикладу сковорідкою, – огризнулася я.

– Ого! Так це була ти?! – неначе уточнив злодій. Я ж своїми вухами чула, що його приятель казав про мене.

– Я. То як щодо сковорідки?!

– Ось тільки хамити не треба!

– Зі злодіями і хамами потрібно говорити їхньою мовою. Іншої вони не розуміють.

– А ти спробуй!

Я примружилася.

– Красунчику, або як там тебе? Ти що до мене клинця підбиваєш?

Злодій розсміявся і зігнувся навпіл.

– Ой, не можу! Дівко, та ти себе в дзеркало бачила?

Від обурення у мене затремтіли губи, я схопилася за качалку, але вдарити не встигла. Ззаду її перехопила міцна чоловіча рука.

– Будеш доньку ображати, виб'ю зуби, – спокійним тоном сказав батя. Він не дав грохнути по голові цього прощелигу. – І взагалі, хлопче, тримайся від неї подалі. Рука в доньки важка, як би в дім блаженних тебе після пари ударів не забрали.

Красунчик випростався, зло блиснув очима в мій бік:

– То це ваша донька?

– Угу, – відповів батько, стаючи поруч зі мною.

– Виховувати треба краще. Я до неї з повагою, а вона...

– У мене не може бути нічого спільного зі злодієм! І твоя повага мені не потрібна! – перебила його я.

– Хлопче, йди куди йшов.

Красунчик накинув на голову каптур і натягнув його низько, так, щоб не було видно обличчя. Спритним рухом рук він відв'язав коня і легко заскочив у сідло.

– Ми ще зустрінемося! – пообіцяв на прощання злодій і пришпорив коня.

Другий бандит, мабуть, сховався, щойно почув татків голос.

– Руто, востаннє пропоную повернутися додому.

– Тату, у мене з'явилася справжня подруга. А найголовніше – я хочу вчитися. Скажи, чому ти проти?

– Я не хочу щовечора засинати з думкою, що з тобою може трапитися щось погане.

– Давай я тобі щовечора буду магоптаха надсилати. І він тобі моїм голосом розповість, що з твоєю бідовою донькою все гаразд. Вона працює і вчиться.

Батя обійняв мене і міцно пригорнув до себе.

– Руто, Ситів – не Курчаве. Притримай язика. Не потрібно огризатися на всіх навкруги. Ти майже нікого не знаєш, а лізеш у пляшку. Твоя качалка проти ножа або стріли – ніщо. Один удар клинка і вона розлетиться на друзки. А ніж прилетить ще швидше. Я вже мовчу про стріли.

– Значить, попрошу друзів, щоб зміцнили її магією.

– Яких друзів? Де ти їх візьмеш?

– Тату, у мене вже є друзі. Тобто, сподіваюся, що є. Не переживай, я не пропаду. Присягаюся, я сьогодні ж накуплю птахів і буду щовечора тобі їх надсилати!

Батько важко зітхнув і поцілував мене в маківку. Я обхопила його руками.

– Ти тільки мамі нічого не розповідай, добре? Не хочу, щоб вона зайвий раз хвилювалася.

– Не скажу.

Ми попрощалися, і батя поїхав на станцію грифон-диліжанса. А я пішла шукати тітку. Вона була на другому поверсі у своїй кімнаті, яка була їй і за кабінет. Вона записувала щось у бухгалтерську книгу.

– Тітко Палажко, а чим можна котел зішкребти й помити? А головне, де?

– Не зрозуміла, на кухні що, брудні котли? – її голос насторожився.

– Ні, для свиней.

– А що він брудний?

– Та як тобі сказати... Схоже, що зі сніготала його ніхто не мив.

– Зрозуміло, – тітка закрила книгу і підперла рукою голову, спершись об стіл. – Як же я втомилася...

Я підійшла до неї й обійняла. З кофтинки показався медальйон. Присягаюся Аргіною, він блиснув, немов на нього потрапив промінь сонця. Тітка злякано глянула на мене.

– Навіщо ти його одягла?

– Мені його віддала бабуся. Я не знімаю його ніколи. Скажи, з цим медальйоном щось пов'язано?

Тітка тільки кивнула.

– Що саме?

– Я присягнулася, що збережу цю таємницю. І не можу порушити клятву.

– Гаразд. Хто тоді може хоч щось зрозуміле мені розповісти про цей медальйон?

Тітка Пелагея задумалася, немов зважувала: говорити чи ні. І все ж наважилася.

– Тобі потрібно знайти одного ельфа.

Я криво посміхнулася.

– Скажи ще, що його звуть Скріраніель.

– Як? – вона встала з-за столу, відсунувши мене, ніби я була стільцем. – Він тебе знайшов? Сам?

Напевно, мій промовистий погляд відповів на її запитання.

– Ніхто мене не шукав. Ми в одному диліжансі їхали з Курчавого.

Тітка, мабуть, щось намагалася скласти в умі, бо, стиснувши губи, мовчала.

– Тобто, ти хочеш сказати, що вчора ви їхали разом, так?

– Так.

– Значить, він тебе сам знайшов, – тітка видихнула. – Руто, це важливо: що він сказав?

Я знизала плечима, згадуючи вчорашню розмову.

– Він сунув мені візитку і сказав, що знатиме, де мене шукати. Я ж відповіла, що житиму і працюватиму в тебе. Звідки я могла знати, що вступлю до академії?

Тітка усміхнулася, підійшла до мене, рвучко обійняла і сказала:

– Ось і славно! Ходімо, я покажу тобі де лежать шкребки та сіно.  А котел помиєте в струмку. За кухонним сараєм, якщо ти пам'ятаєш, тече Гіркий струмок, де ми миємо і шкребемо котли.

– І ти теж? – здивувалася я.

– А що тебе дивує? Працівники ж теж люди. Вони і хворіють, і в сім'ї може щось трапитися. Тоді я працюю замість них, якщо нових немає можливості найняти. І город саджу, і поливаю грядки, і бур'яни виполюю, і на зиму заготовину роблю. Та й за худобою дивлюся. Моя Чара не дасться іншим рукам доїтися. А молока дає багато. Тому, здоїти її двічі на день – це мій обов'язок. Дівчинку вчора бачила?

– Ага.

– Моя помічниця. Щоправда, здоров'я в неї слабеньке, але допомагає. Дуже старається. Уся птиця і кози на ній. Плюс у залі працює подавальницею. Думаю, що ви з нею потоваришуєте.

Я дивилася і не розуміла: тітка з помічницею та іншими працівниками весь день, як в’юн в ополонці крутяться, хлопчина-кухарчук – куховарить, а цей боров жере, спить і в чистенькому ходить?

– Тітонько, а хто в тебе шеф-кухар?

– Познайомилися? Правда, він славний? Приїхав із Тинозерова. Майстер на всі руки!

– Так, – спантеличено підтримала її я, – майстер... – «На всю сраку!» – додала я подумки.

– Готує чудово і процес організував. Розумник!

«Звичайно! Процес свого травлення і післяобіднього сну. Ось у чому досяг успіху цей пройдисвіт», – подумала я. Нічого, і на нього знайдемо управу!»

 

*Сніготал – березень

**Вистужанець – листопад

***Ірдонга – бог води