Раді Вас бачити!

Перевертні стояли на кладовищі, де сніг швидко вкривав землю, ховаючи під собою старі надгробки. Вітер підніймався, несучи з собою завивання. Гілки чорних дерев згиналися, наче схиляючись перед незримими силами, що прокидались цієї ночі. Висхідний місяць блідо сяяв у небі, його світло пробивалось крізь важкі снігові хмари, відкидаючи розмиті сріблясті відблиски на вкриту білою ковдрою землю.

До них повільно підійшли Святослав, Лука та Зореслава. Вони виглядали насторожено, але в їх очах панував спокій та рівновага, ніби вони вже були готові до будь-якого розвитку подій.

Віктор опустив погляд та помітив, як Лука міцно стискав руку Зореслави, даруючи їй підтримку. Почуття роздратування охопили його, немов холодний вітер.

— Ви нахабно перебуваєте на нашій землі та ще мали сміливість викликати нас на перемови, — з гнівом вигукнув Ярослав, його голос лунало, як грім у тихій ночі.

— Багато років тому ми народились на цих землях, — усміхнулась Зореслава, її голос звучав м’яко, але впевнено. — Вовки ж присвоїли їх собі набагато пізніше. Тож теоретично, ці землі спочатку належали нам.

— Ваші серця вже давно не б’ються. Усі вампіри — це живі мерці. Навіть безглуздо про це говорити, — прокоментував Ярослав, його слова лунали з презирством.

— Конфлікт не вирішити лише словами, — промовив Святослав, його голос звучав упевнено, немов виклик.

— Які ваші пропозиції? — Проричав Віктор, його голос звучав люттю. Він відчував від Святослава запах Вікторії, і це доводило його до божевілля.

— Вирішення ворожнечі можливе лише через чесний бій, — азартно усміхнувся Святослав.

— Чесний бій з вампірами? — Хмикнула Марина, її голос звучав іронічно.

— Бій буде справедливим, заради честі. Як вам, як не вовкам, це знати? — промовив Лука, його слова сповнили повітря духом змагання.

Тиша затягнулась, мов важка пелена. Перевертні спілкувалися подумки, лютуючи від пропозиції вампірів, у їх очах пробігали спалахи обурення та рішучості. У повітрі відчувалася напруга, готова спалахнути в будь-який момент, адже від цього бою залежало не лише їх існування, а й майбутнє обох родів.

Нарешті тишу порушив Святослав:

— Вікторія пропонує дочекатися повні, щоб наші сили були рівні. Хіба це не справедливе рішення?

— Як ви взагалі смієте висувати нам якісь умови?! — Розлютилась Квітана.

— Коли таке було видано?! — Обурилась Селіна.

— Вампіри зовсім очманіли! — Гаркнув Мстислав.

Перевертні загомоніли, перекрикуючи один одного.

Святослав лише всміхнувся:

— Серед вас є Покликаний. Може, вислухаємо його думку?

Усі перевели погляд на Віктора. Він мовчки обводив вампірів поглядом, ніби пожираючи їх очима. У ньому вирувала лють — бажання спалити кожного з них до попелу. Лише неймовірним зусиллям він стримував себе.

— Ви отримаєте нашу відповідь перед світанком, — промовив він.

Вампіри лише зловісно всміхнулись. Їх руки змінились, витягнулись, перетворюючись на чорні крила. Троє кажанів здійнялися в нічне небо та зникли в пітьмі.

***

Ніч поволі згасала, але сонце не квапилось прорізати обрій. Мороз усе більше стискав землю крижаними обіймами.

Віктор стояв сам посеред темного лісу, його силует губився серед тіней дерев. Він чекав головного посланця від вампірів та щиро сподівався, що Вікторія, керуючись правом старшинства, надішле саме Святослава.

Раптом Віктор відчув холодний, гнилий запах. Він обернувся та побачив, як до нього повільно наближається Святослав. Той виглядав спокійно та впевнено, але не квапився наближатись.

— Вікторія передає свої вітання, — промовив Святослав з посмішкою.

Віктор знову відчув її запах, що доносився від Святослава, але він був слабким, ледь вловимим.

— Передай їй, що перевертні готові до бою, — спокійно відповів Віктор.

Чорні очі Святослава загорілись у темряві, немов оцінюючи кожне слово Віктора.

— Чи справді ти вважаєш, що це буде простий бій? — Запитав він, його голос був м'яким, але в ньому відчувався холодний натяк. — Вікторія не буде грати в прості ігри, і ти це знаєш.

Віктор відчув, як у ньому спалахнула лють.

— Я знаю, чого вона хоче, — відповів він з натиском. — Я готовий битись за своїх, жоден вампір не стане на моєму шляху.

Святослав знову усміхнувся, але його очі були серйозними.

— Ти занадто впевнений у своїй перемозі, Вікторе.

— Можеш передати Вікторії, що ти вдало передав її слова, — відповів Віктор, посміхаючись у відповідь.

Посмішка з обличчя Святослава не зникала, але коли він повернувся, щоб піти, раптові слова Віктора зупинили його.

— Я бачу, що вона довіряє тобі не настільки, як ти хотів би, — насмішкувато промовив Віктор.

Очі Святослава спалахнули червоним вогнем, але він не розгубився.

— У майбутньому я це зможу виправити, — відповів він спокійно. — А от чи повернеш ти довіру — в цьому ніхто не може бути впевнений.

Віктор підняв брови, усвідомлюючи, що ситуація стає все більш напруженою.

— Ніхто не знає, чого чекати від Вікторії. Що вона може вчинити, знає лише вона, — сказав Віктор, його голос звучав впевнено.

Святослав усміхнувся, його посмішка була знаком погодження.

Через мить, Віктор спостерігав, як перші сонячні промені невдало намагаються наздогнати кажана, який стрімко летів у бік ночі, що вже почала відступати. Тіні лісу поступово розсувались, але напруга у повітрі залишалась.