Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Віктор та Хелена стояли перед її будинком. Нічний вітер проймав дівчину до кісток, змушуючи тремтіти, проте вона не була впевнена, чи це лише холод, чи ще й страх, що досі не відпускав її. Віктор, помітивши її стан, мовчки накинув їй на плечі свою куртку та ніжно провів долонею по її плечах, намагаючись заспокоїти.
— Може, ти все ж таки скажеш, що робила на кладовищі? — Його голос був м’яким, але водночас вимогливим.
Хелена розгублено опустила очі, немов шукаючи відповідь під ногами.
— Я… — її голос зірвався, і вона замовкла.
Віктор посміхнувся. Він не очікував правди — принаймні, не зараз. Повільно, майже невловимо, він підняв її підборіддя кінчиками пальців, змушуючи подивитися йому в очі. В темряві вони здавалися ще глибшими, ще загадковішими. Його губи ледь торкнулися її уст — м’яко, обережно, немов у цьому поцілунку ховалася відповідь, якої він не зміг отримати словами. Хелена завмерла на мить, а потім невпевнено посміхнулась. Не промовивши ні слова, вона повільно розвернулася та пішла до свого будинку, несучи на собі тепло його куртки й дотик, що ще довго пульсував на її губах.
Хелена зайшла в кімнату, відчуваючи, як серце гупає у грудях. Її руки тремтіли, а дихання було уривчастим. Вона повільно підійшла до дзеркала й зупинилась, вдивляючись у власне відображення. Почервонілі від сліз очі, зблідле обличчя, легке тремтіння губ — вона виглядала втомленою та розгубленою. Раптом у тиші пролунав ледь чутний звук — кроки, легкі, майже нечутні. Хелена різко обернулась… та завмерла від жаху.
Позаду стояла Вікторія. Її пекучо-червоні очі палали у темряві. Вони світились примарним світлом, пробиваючи густу темряву ночі. Бліде, майже прозоре під місячним сяйвом обличчя набувало ще більш моторошного вигляду, здавалось, що світло не торкалось його, а лише ковзало по поверхні, підкреслюючи його неземну красу. Темні пасма волосся спадали на плечі, але деякі з них відкривали гострі, витончені вуха, які нагадували обриси хижої тварини. Вікторія посміхнулась, демонструючи гострі ікла.
— Ти злякалася, красуне? — Її голос був м'яким, медовим, але від нього пробігали холодні мурахи по спині.
Хелена перевела погляд на дзеркало… її відображення було там. А Вікторії не було. Очі дівчини широко розкрилися від усвідомлення, вона знову різко глянула на Вікторію, губи злегка тремтіли. Вікторія схилила голову на бік і лукаво посміхнулася.
— Дзеркало тебе підвело. Зараз ніч… а я не відображаюсь у дзеркалі після заходу сонця, — вона промовила це майже ніжно, насолоджуючись кожною хвилиною її страху.
Хелена зробила невпевнений крок назад, її пальці зімкнулись в кулак.
— Я думала, що вампіри не можуть увійти до будинку без запрошення, — тихо промовила вона, намагаючись приховати страх.
Вікторія склала руки на грудях та злегка схилила голову на бік.
— Передивилась сучасних фільмів? — Вона засміялась, її голос був легким, майже грайливим. — Можливо, й не можуть. Але я… трохи відрізняюсь від інших вампірів. Для мене існують інші правила.
Хелена перевела погляд на відкрите вікно. Вітер гойдав напівпрозору завісу, холод заповнював кімнату.
— Ти прийшла мене вбити? — Її голос тремтів, але вона змусила себе подивитися Вікторії просто в очі.
Вікторія знову засміялась, її сміх був м’яким, як шовк, але водночас таким, що змушував серце стискатись від напруги.
— Що ти? Звичайно, ні. Якби я вбила людину, я б не отримала прощення, — вона зробила паузу, вдивляючись у Хелену. — Хоча… якщо я вб'ю тебе, чи буде це враховуватись? Адже ти не людина, правда?
Очі Хелени блиснули. В одну мить її вираз змінився — страх поступився місцем спокійній впевненості.
— Мені нашепотіла одна пташка, що тобі подарували безсмертя на знак покарання за твої гріхи, — тихо прошепотіла вона.
Вікторія примружила очі й нахилилася трохи ближче.
— Скільки тобі років?
— Двадцять, — спокійно відповіла Хелена.
Губи Вікторії розтягнулись в посмішці.
— Двадцять? — Вона насмішкувато вигнула брову. — Двадцять… і плюс скільки? Сто? Двісті? Може тисяча?
Хелена мовчала, намагаючись приховати хвилювання. Вікторія повільно пройшлася кімнатою, недбало торкаючись пальцями меблів, ніби оцінюючи простір навколо.
— Поки я чекала тебе, мала трохи часу, щоб все тут роздивитись, — вона зупинилась біля книжкової полиці й витягла одну з книг. — У тебе ціла колекція. І що ж ми тут маємо? — Гортаючи сторінки, вона зухвало всміхнулась. — Чорна магія… Виявляється, ти не така вже й невинна дівчинка.
Хелена краєм ока глянула на стару дерев’яну скриню в дальньому кутку кімнати. Усередині лежали хрести, свята вода, срібло та осикові кілки. Але шансів дістатись до них у неї майже не було.
— Цікаво, яке закляття ти використала, щоб приворожити мого брата? — Вікторія різко змінила тон, її голос став жорсткішим. — Бо він останнім часом поводиться так, ніби зачарований.
— Ніякого закляття, — спокійно відповіла Хелена. — Все, що він відчуває до мене, справжнє.
Вікторія з гуркотом зачинила книгу.
— Ну, так… — у її голосі бриніли сумніви.
За мить Вікторія вже стояла впритул до Хелени. Її рух був настільки стрімким, що повітря навколо ніби здригнулося, а очі Хелени навіть не встигли зафіксувати зміну положення. Вона просто зникла з одного місця і з’явилася перед нею, немов сама тінь, що ковзнула у простір між миттю та реальністю. Вікторія нахилилася ближче, її червоні очі мерехтіли в напівтемряві, а тонкі губи ледь помітно вигнулися у хижій усмішці.
— Я це ще перевірю, моя красунечко, — прошепотіла вона з хижою усмішкою.
Вікторія підняла руку, її довгі чорні кігті зловісно виблискували в тьмяному світлі. Вони ледь не торкнулися шкіри Хелени, змушуючи її завмерти, напружено очікуючи болю. Проте удару не було. Вампірка лише повільно провела кігтями в повітрі, наче малюючи невидимі знаки між ними. Хелена відчула, як її дихання мимоволі прискорилося, але вона не відвела погляду. Вікторія усміхнулась — не жорстоко, але й не дружньо. Її рухи були сповнені невимушеної загрози, ніби вона просто гралась, відтягуючи момент розв’язки.
— Гарно тримаєшся, — посміхнулась Вікторія, схрестивши руки на грудях. — Я думала, що ти злякаєшся й врешті-решт покажеш свої червоні пір’я.
Хелена гордо підняла голову, її погляд був сповнений впевненості. Вікторія повільно зробила крок назад, уважно вивчаючи її вираз обличчя.
— Я знаю, хто ти, — її голос був тихим, але в ньому чулася загроза. — І ти з’явилась в нашому житті не просто так.
— Я не бажаю тобі зла, — спокійно відповіла Хелена. — Навпаки, я хочу допомогти.
— Мені не потрібна допомога! — Голос Вікторії став жорстким, майже гарчанням. — Ні від тебе, ні від когось іншого!
— Але я справді можу...
— Скоро мій день народження, — різко перебила її Вікторія. В її очах промайнуло щось майже фанатичне. — Я чекаю на цей день більше, ніж ти собі можеш уявити. Я виконала всі умови Білого братства й благала небеса про прощення. Іншого бажання у мене немає. І єдине, що може мені завадити… — її погляд потемнів, — це червоний птах.
Хелена завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холод.
— Мені… було набагато складніше, ніж Віктору. Зілля, яке ми випили рік тому, дарувало йому неймовірні можливості. — Голос Вікторії змінився, став майже благаючим. — Бути для нього вовком не стало випробуванням. Він зовсім не такий, як інші перевертні. Інші змушені перетворюватися три ночі на місяць, а він… він може стати вовком у будь-який момент. Ні місяць, ні повня його не контролюють. Вони лише додають йому неймовірної сили та влади, якої немає жодному іншому вовку.
Хелена мовчки слухала, широко розплющивши очі.
— Мені не пощастило так, як братові… — Вікторія на мить завмерла, ніби збираючи сили, щоб продовжити. — Кожну ніч… цілий рік я стримувала у собі бажання вкусити людину. Хоч я й перетворююся на вампіра щоночі, контролювати свою вампірську суть… це найстрашніша каторга. Ти навіть не уявляєш, як мені було…
Хелена мовчки зглотнула, відчуваючи страшенний біль у словах Вікторії, який пробіг по її власному серцю, немов холодний ніж.
— Я не хочу тобі нашкодити, — щиро сказала Вікторія. — Я навіть не буду ставати між тобою та Віктором. Любіть одне одного, кохайте, що хочете — робіть. Я… я не буду вам заважати. Але прошу тебе, благаю… не роби дурниць. Один твій необачний крок — і все піде прахом. Все, що ми будували… усе, що ще можна врятувати… зникне. Назавжди.
Хелена примружила очі.
— Ти справді віриш, що Біле братство подарує тобі прощення?
— Так. — Очі Вікторії раптом змінили колір на пронизливо-блакитний. — Але тільки якщо ти не втрутишся.
Вікторія нахилилась вперед, її голос став майже пошепки:
— Я знаю, що ніхто не може тебе вбити, окрім дівчини з червоними очима. — У цю мить її погляд спалахнув червоним блиском. — Тому, не раджу тобі переходити мені дорогу.
У цю мить Хелена затремтіла. Вона сховала за спину свої тремтячі руки, аби не показати перед вампіром свій страх.
Вікторія ж різко розвернулась й підійшла до вікна. Її постать здавалась ще більш похмурою на тлі місячного світла, що пробивалося крізь фіранки. Вона повільно розправила руки, в ту ж мить шкіра на них почорніла, а пальці витягнулися, перетворюючись на гострі вигнуті кістки. Лише на мить її очі, холодні й блискучі, зустрілися з поглядом Хелени. А потім її тіло почало змінюватися. Образ дівчини зник, розчиняючись у тіні, і вже за мить величезний чорний кажан розправив свої крила, миттєво злетівши у повітря.
Крила пронизливо ляснули по повітрю, здіймаючи у кімнаті легкий вітер. Хелена інстинктивно зробила крок назад, слідкуючи, як темна фігура вилітає через вікно у безкрайню ніч, залишаючи за собою лише відчуття тривоги та ледь відчутний подих холоду.
Вікторія знає все про червоного птаха: хто вона та хто навів на неї це закляття. Проте поки що прямо про це не говорить Хелені. Вона лише попереджає червоного птаха не робити дурниць, адже інакше Пророцтво здійсниться, і постраждають багато невинних душ.
- Але чи послухається її Хелена?
- Чи не повторить вона помилку, яку колись уже допустила багато років тому?
