Раді Вас бачити!

Ніч опустилась на землю, ніби м’яка темна вуаль, вкрита діамантами. Яскраві зорі, немов іскристі перли, розсипані по безмежному небеснім полотні, створювали враження, що дбайливий художник наніс їх на чорне сукно. Вони мерехтіли у холодному повітрі, неначе віщуючи незвідані таємниці. Тіні дерев повільно танцювали під його промінням, а нічні звуки переплітались у мелодію тиші.

Повний місяць спостерігав за землею, даруючи їй свою ясність. Сяйво місяця відбивалось на поверхні снігу, перетворюючи кристали на срібні чари, що відбивали світло, створючи враження, що ліс ожив, наче перетворившись на велику, білу казку.

Навколо панувала тиша, яка тільки зрідка порушувалась тріском морозу. Вітер обіймав дерева, ледь зрушуючи їх гілки, які були вкриті інеєм, наче виблискували у казковому святі. У таку ніч серце наповнюється теплом, навіть попри холод, адже краса зимового неба та спокій природи дарували відчуття безмежної радості й натхнення.

Але цю чарівну тишу наповнену магією порушив страшенний крик вовка. Крик, що виривався з його грудей, наповнений силою та люттю, лунав в навколишньому лісі. Його голос, глибокий й пронизливий, проникав у серце. Вовк стояв на узвишші, його чорне хутро мерехтіло у місячному світлі, а його очі, як два вогні, спостерігали за небом, де несподівано з'явився кажан — швидкий й непередбачуваний, немов тінь, що вислизав з-під покривала ночі.

Раптово в небі почувся свист, кажан, згорнутий у щільний клубок, нападав на вовка, розкриваючи свої крила в повному розпуску. Вовк, сповнений інстинкту, відступав на крок, його м’язи напружувались, готові до атаки. Кожен рух обох супротивників був викликаний натиском природи, наповнюючи повітря напругою.

Кажан, легкий та спритний, кружляв навколо, намагаючись дістати вовка, в той час, як той зосереджував свою силу, уважно спостерігаючи за його маневрами. Вовк зробив рішучий стрибок, його щелепи відкриваються в запеклому ривку, але кажан, зникаючи в повітрі, вміло ухилявся.

Ця гра смерті, повна енергії й сили, нагадувала про жорстокі закони виживання в дикій природі. Крики й звуки битви лунали у лісі, змішуючи гучний войовничий рев вовка та високий, пронизливий звук кажана. Вони ставали символами протистояння між силою й спритністю, волею й інстинктом, підкреслюючи, як у кожному куточку природи відбувається нескінченна боротьба за життя.

Вовк ще раз вирвав зі своїх грудей гучний крик. Цей крик — заклик до своїх побратимів, заклик до спільноти, що відгукувався у відповідь. Зграя вовків, граційних й потужних, вишли з укриття. Їх сірі хутра блищали під місячним світлом, а люті очі пронизували темряву. Вовки, об'єднані в згуртовану команду, рухались вглиб лісу до свого ватажка. Вони готові було битись до кінця…

Кажан, відчуваючи загрозу, швидко змінив курс. Він виконував трюки, намагаючись ухилитися від хижаків, але вовки, були націлені на свою здобич. П’ять вовків встали у коло, одна мить, і вони одночасно підстрибнули до висоти, щоб схопити його. Одному вдалось захопити кажана. Його зуби встигли прокусити плоть маленької істоти перед тим, як його крила вирвались з паски могутнього звіра. Червона кров кажана полилась на яскравий білий сніг.

Почувши запах крові головного побратима, здався ще один крик. Він інший, тихіший за рев вовків, але цей крик відрізнявся у кількості його володарів. З темряви з’явилась зграя кажанів, їх маленькі, швидкі тіла, немов тіні, стрімко наближались, створюючи картину хаосу. Крила кажанів, що розкривались, нагадували темні серпанки, які затуляли світло зірок. Вони кружляли над головами вовків, роблячи стрімкі маневри, створюючи враження невидимого шторму. Крики кажанів, пронизливі та тривожні, заповнили повітря, лякаючи навіть найбільш відважних хижаків.

Вовки моментально реагували. Вони стали на захист, встаючи в бойову позицію, їх хвости були підняті, а щелепи відкриті в агресивному ривку. Кожен вовк, сповнений рішучості, намагався вигнати небезпечних непроханих гостей, а їх гучне виття переплітались з хаотичними звуками кажанів.

Битва розгорталась у повітрі, де зграя вовків, зухвало атакувала, намагаючись схопити повітряних хижаків. Кажани, спритні й швидкі, ухилялись від їх нападів, кружляючи навколо, створюючи плутанину. Вовки, вражені незвичайною атакою, проявляли свою силу, але зграя кажанів невтомно кружляла, завдаючи ураження з усіх боків.

Кров текла по білому снігу…

***

Повітря було наповнене свіжістю зимового ранку. Довкола все тихо. По глибокому лісі, де сніг м’яко вкривав землю, йшла дівчина у довгій блакитній сукні. Вона була ще зовсім юна. Її білі ноги шли по білому снігу, як по ніжних хмаринках. Раптово вона зупинилась. Вона не могла йти далі. Дівчина з широко відкритими очима подивилась на поляну, яка була залита кров’ю після нічного бою. Вона підняла очі до неба й тихо щось прошепотіла. Сльози, як дві кришталеві сніжинки полились по її обличчю. Вона закрила обличчя руками та сіла на залиту кров’ю землю. Діставши білосніжний папір дівчина поринула у світ думок. Замість чорнил їй служила кров, яка лилась рікою по снігу. Перо ковзала по білосніжній поверхні, залишаючи за собою червоні сліди. Її світле довге волосся, що спадало на плечі, м’яко коливалось, коли вона нахиляється над аркушем. Вона часто підводила голову, щоб спостерігати за лісом, де величезні сосни стояли, наче охоронці цієї зимової казки. Зимовий мороз огортав землю повністю. Босі ноги тремтіли від холоду, але її обличчя було зосереджене та спокійне. Її очі випромінювали енергію, наче вона намагалась вловити невидимі нитки світу та перевести їх на папір.

В якусь мить дівчина підвела очі та подивилась у даль лісу. Перед нею відкрилась інша реальність, яку могла бачити лише вона одна. На зустріч їй, у чорному вбрані шли хлопець та дівчина. Вони йшли поряд, але наблизитись один до одного не могли, наче це була велика заборона. Кроки були дуже повільні та обережні. Вони старались оминати тіла загиблих, які брали участь у вчорашньому бої. Їх очі були сповнені рішучості та впевненості. Одна мить й сильний вітер розвіяв їх образи, не лишивши ні сліду від їх присутності.

Дівчина з полегшенням зітхнула. Вона зав’язала папірус та ще раз підняла голову до неба, благаючи про щось. Вона повільно піднялась та окинула очима ліс. Дівчина посміхнулась. Від її посмішки наче все навкруги стало яскравіше та добріше. «Обраний всіх врятує!» — Тихо мовила вона. Її голос, як мелодійне ехо злетіло вгору до неба та розчинилось у височенні.

***

Храм Білих Веж

У світлій залі, з великими вікнами, прикрашеній витонченими фресками, заповнювався простір теплим сонячним світлом, яке грало на стінах та підлозі, створюючи чарівні візерунки. Посеред зали стояла дівчина у довгій рожевій сукні, на її обличчі виблискувало сонячне сяєво, золотими та пурпурними відтінками, роблячи її чарівне обличчя ще миліше. Вона дивилась у вікно та посміхалась сонцю, яке гріло її тіло. Дівчина тримала букет живих квітів — яскравих й пахучих. Півонії, лілії та троянди, сплетені у витончену композицію, ніби повторювали палітру її емоцій.

В залу зайшла друга дівчина у довгій блакитній сукні. Поділ її сукні був просякнутий червоною кров’ю, тканина слипалась, важко прилипнувши до ніг. Темні плями розповзлись по матерії. Але вона йшла легко, ніби не помічала цього. Її кроки були плавними й впевненими. Кожен її рух був виповнений дивною грацією, в якій не було ані вагання, ані страху. Її очі були сповнені світла й радості, ніби віддзеркалювали красу навколишнього простору. Посмішка на її обличчі, невимушена та щира, робила атмосферу ще теплішою й привітною. Довге світле волосся дівчини, розпущене й м’яко спадало по плечах, грало на світлі, створюючи враження, наче навколо неї танцюють золоті промені.

У її руках був папірус, який вона міцно притуляла до грудей. Легкий вітерець, що проникав через відчинене вікно, приносив із собою аромати квітів з саду, наповнюючи простір свіжістю. У цю мить дівчина у блакитній сукні обережно поставила на підставку аркуш паперу. Вона зосереджено дивилась на нього, а в очах читалось хвилювання.

Раптово вона затремтіла, наче згадала щось. Але рука подруги обережно торкається її плечей, наче заспокоюючи її. Дівчина у рожевій сукні тихо промовила:

— З тобою віра. Вона завжди буде тебе супроводжувати.

— Так! Зі мною віра, в те що обраному вдасться всіх врятувати, – її голос був, як чарівна мелодія, який лунів як пісня у величезній залі.

***

Замок Безмовної тіні

У залі старого замку, де панувала важка, холодна атмосфера, тліли вогнища на стінах, кидаючи мляве, миготливе світло, що ледь розігнало морок. Повітря було густе від диму та вологості, ніби саме каміння просочене вічною сирістю.

У цьому залі зібралися люди в чорних одежах, їхні фігури зливались із темрявою. Одяг з грубого темного матеріалу, прикрашений темними металевими застібками й шнурівками, виглядав водночас розкішно й похмуро. Їх капюшони були низько насунуті на обличчя, з-під яких пробивались холодні, пильні погляди. Деякі з них рухались різко, майже хаотично — то знімали капюшон, то нервово зводили плечі або стискали кулаки. Їх волосся, розкуйовджене й вологе від сирого повітря, спадало на обличчя, але ніхто не звертав на це уваги. Вони ніби розчинилися у мороці — мовчазні, напружені, кожен — окремий вузол думок і тривоги.

Лише зрідка тишу порушував глухий звук чорних чобіт, що ковзали кам’яною підлогою з дзеленчанням металу. Обличчя залишались непроникними — як утікачі від світла й тепла, що загубили свої почуття в безмежному мороці.

Усі погляди були прикуті до молодого чоловіка, який повільно виходив у центр зали. Його хода була граційна, та при цьому не зовсім впевнена — неначе йому доводилось стримувати щось буремне всередині. Волосся спадало на лоб у вологих пасмах, трохи скуйовджене. Він зупинився.

— Обраний серед покликаних, – з радістю промовив він.

На ці слова у дівчини з карими очима, що стояла ліворуч біля колони, раптово засяяли очі — у них спалахнула іскра надії, ніби всередині неї ожив хтось, хто довго спав. Вона ледь помітно видихнула, а губи її здригнулись, стримуючи посмішку.

На іншому боці зали, серед темних силуетів, стояв хлопець із суворими рисами — зазвичай непроникний і холодний, мов камінь. Але навіть на його обличчі промайнула легка, стримана посмішка. Вона ледь торкнулась його вуст, але цього було достатньо, щоб помітити: всередині нього щось змінилось. Його погляд став уважнішим, живішим, він трохи підняв голову, ніби раптом відчув гордість або віру в те, що їх шлях має сенс.

— Серед покликаних обраний? – Перепитала юна дівчина, що стояла біля вікна, трохи осторонь усіх. Її рухи залишались неспокійними: вона то поправляла пасма волосся, що падали на обличчя, то перебирала пальцями поділ своєї накидки.

— Наша ціль — переманити обраного на наш бік, – проігнорувавши її слова, холодно продовжив хлопець у центрі. – Добре пам’ятайте про це. Ми — члени Чорного Братства. І маємо досягти мети будь-якими способами.

Зала знову занурилась у тишу — пронизливу, тягучу. Кожен присутній поринув у власні, не менш темні думки.

Дівчата з Білого Братсва

Чорне Братство