Раді Вас бачити!

Минуло більше ніж тиждень. Був післяобідній час. Ярослав йшов вулицею, повертаючись додому. Він раптом зупинився біля будинку Злати. Він неабияк сумував за цією дівчиною і дуже хотів побачити її. Недовго думаючи, він покрокував до її під'їзду. Ноги ніби самі його несли туди. Піднявшись на п'ятий поверх, він раптом згадав їхню останню зустріч, коли він уранці зайшов до Злати. Він боявся, що вона знову не стане з ним розмовляти. Ярослав нерішуче натискає на дзвінок. Через пару секунд він почув кроки, що наближаються по той бік дверей. Почулося клацання і двері відчинилися. На порозі стояла Кіра. Вони зовсім не очікували побачити один одного.

— Привіт, Кіро! У мене таке враження, що ти тут живеш, — посміхнувся Ярослав. — Злата вдома?

— Привіт! Її немає. Вона поїхала до батьків, — відповіла Кіра, дивлячись на Ярослава з високо піднятими бровами та широкими очима. — Я кішку прийшла погодувати. Ну і перевірити чи все в порядку тут. Вона мені залишила ключі. А ти як?

— Нормально. У від'їзді був. По роботі. Тільки сьогодні повернувся. Злата надовго поїхала? Коли вона повернеться? — по голосу Ярослава було чутно, що він був трохи засмучений.

— Десь через два тижні. У неї відпустка, от вона і вирішила... — Кіра зітхнула, спостерігаючи, як притулившись спиною об стіну, Ярослав опускається на підлогу і кладе руки на коліна. Нахмурившись, він про щось глибоко задумався Його погляд сконцентрований в одній точці.

— Все! Я так більше не можу! — не витримує Кіра, дивлячись на Ярослава, який занурився в безвихідну печаль. — Злата мене вб'є, але так більше тривати не може. Заходь! — дівчина запрошує його увійти у квартиру. Ярослав у подиві підняв на Кіру очі й слухняно пішов за нею.

— Чай? Кава? — запитує Кіра, коли вони зайшли на кухню.

— Кава, — відповідає хлопець, сідаючи на стілець. — Ти хотіла мені щось сказати? — Ярослав розуміє, що Кіра не просто так запросила його у квартиру.

— Отже, так… — Кіра робить невеличку паузу, не знаючи, як почати розмову. — Це з приводу Злати. Скажи, вона дійсно потрібна тобі? Ти впевнений в цьому?

— Так! Вона дуже дорога мені. Дуже ‒ дуже. Я і сам не очікував, що можу покохати ось так. Шалено. Щиро. Настільки сильно. Але до чого ти хилиш? Одного мого кохання мало. Злата відштовхує мене. Ти це знаєш не гірше за мене. Я відчуваю себе слабким, жалюгідним ідіотом! Я не знаю, що мені робити. Я не можу без неї! — відчуваючи свою безвихідь, Ярослав спираючись ліктями об стіл і, злегка нахиливши голову, запускає пальці у своє темне волосся.

— Тримай! — Кіра подає каву і сідає поруч. — І вона теж кохає тебе. Я тобі казала про це, якщо ти пам'ятаєш.

— Так, звичайно! — хлопець робить ковток гарячої кави. — Я весь час про це думаю. Але, чесно кажучи, я не знаю, як сприймати те, що ти мені сказала тоді. Якщо це правда, то це все змінює. Але позиція Злати говорить про зворотне.

— Все змінює, кажеш? Ну як на це подивитися… — примруживши очі, Кіра зосередилася на власних думках.

— Кіро, ти припиниш говорити загадками?

— Мені треба з тобою серйозно поговорити. Вислухай мене уважно і не перебивай, гаразд? — видихає Кіра, відчуваючи, як складно почати цю розмову. — Навіть не знаю як сказати... У Злати проблеми. Розумієш? Справа не в тобі.

— Я щось подібне вже чув, — каже Ярослав, згадуючи розмову з Антоном.

— Я просила не перебивати. Мені й так складно.

— Вибач! — Ярослав винувато опустив очі.

— Так ось... — зробивши глибокий видих, Кіра продовжує. — У неї проблеми з генетикою. Щось з каріотипом. Точно не пам'ятаю. Я в цьому не розуміюся. Злата не може мати дітей. Через це вона "обпікалася" не раз. Вона дуже сильно переживає і тепер не хоче зав'язувати ні з ким відносин. Вона боїться! Розумієш? Боїться! Ось і вбила собі в голову.

— Що?! Я ж ... — від почутого Ярослав відчуває як до горла підкочується клубок. — Злата... Златка... рідна, — тільки й зміг вимовити. Як же він хотів, щоб вона була поруч. Було непереборне бажання її підтримати, обійняти міцно ‒ міцно, ніколи не відпускати. — Ось воно що... Злата через це так? Вона думає, що...

— Так! Так! — вигукує Кіра, перебиваючи його. — Саме так! Я не прошу тебе говорити мені, що ти відчуваєш зараз. Не поспішай. Що б ти не думав про це, я тебе зрозумію. Але і Злату я теж розумію! Тому, якщо ти не впевнений... В такому випадку Злата має рацію, тобі дійсно краще зникнути з її життя. Дати їй спокій. Ти зрозумів мене?

— Ні! Ти справді думаєш, що я так запросто візьму і відмовлюсь від неї? Злата ‒ моя! Чуєш, вона моя! — твердо заявив Ярослав, стукнувши себе кулаком у груди.

— Моя, моя... — передражнює Кіра. — А Злата так не думає. Вона хіба твоя власність? Не потрібно сприймати жінок, як якусь річ! — вимовляє вона з легким роздратуванням. — Жінка – це особистість! Зрозумій це! Тому тобі доведеться враховувати і її почуття також.

— Кір, ну навіщо ти так? — Ярослав важко зітхає. — Знаєш, я справді тобі не буду говорити якісь слова переконання про те, як Злата багато значить для мене. Про те, що вона для мене цілий світ. Як би наївно це не звучало. Я впевнений у своїх почуттях до неї й завжди відповідаю за свої слова. Я не менше твого хочу, щоб Злата була щаслива. Зі мною.

— Мене і не треба в цьому переконувати й щось говорити мені. Я вже сказала про це, — Кіра кладе руку йому на плече. — Ти повинен переконати її. Я розповіла тобі все це тому, що потрібно розставити всі крапки над "і". Затям собі: "Жінки терпіти не можуть підвішеного стану, цієї невизначеності". Тут "так" або "ні". Третього не дано. А Злата ніколи не скаже тобі про це. Для неї це взагалі закрита тема. І мені влетить по повній від неї. Але сподіваюся, що я все зробила правильно.

— Спасибі тобі, — Ярослав з вдячністю подивився Кірі в очі. — Хоч щось прояснилося. Я спробую поговорити з нею. Я повинен зробити це. Чого б мені це не коштувало! Кажеш, Злата через два тижні повертається? — в його очах блиснув загадковий вогник. — Значить, у мене є трохи часу. Сподіваюся, що встигну.

— Що ти задумав? — запитує заінтригована Кіра.

— Я їй дещо обіцяв. Скоро дізнаєшся. До речі, а де Аська? Щось я її ніде не бачу.

— Так вона була десь тут, — Кіра теж озирається по сторонах, шукаючи кішку. — Вона поїла і, напевно, сховалася в Златиній спальні. Ася любить спати на її ліжку. Злата навіть намагалася відучити її, але нічого не вийшло. Я зараз піду, подивлюся.

— Я теж не проти поспати на її ліжку, — всміхнувся Ярослав.

— Ох, вже ці чоловіки... — Кіра усміхається йому у відповідь. — Почекай хвилинку! — дівчина виходить з кухні. Через пару хвилин вона повертається з посмішкою на обличчі й кішкою на руках. Мордочка Аськи висловлювала повне невдоволення. Тварині явно не подобалося, що її підняли з затишного, теплого містечка і потривожили її сон. Кішка нервово змахувала хвостом, показуючи своє обурення і, здавалося, що вона готова пустити в хід свої кігті.

— Я мала рацію, вона дійсно була в спальні й солодко спала, згорнувшись у клубочок, — Кіра легенько гладить кішку по спинці.

— Дай мені її, — Ярослав підходить до Кіри й бере Аську на руки. — Яка вона гарна! Підросла як! — захоплюється хлопець, погладжуючи кішку. Її шерсть була блискучою, гладкою і приємною на дотик, а грайливі жовті очі випромінювали здоров'я та цікавість. Від того нещасного, хворого й покинутого кошеняти не залишилося ні сліду! Ця кішка мала для Ярослава якесь особливе значення і нагадувала про той прекрасний час, коли вони зі Златою знайшли її. Перед ним знову постав той чудовий романтичний весняний день ‒ прогулянка по місту, каток, погляд Злати, її емоції. Тоді він відчував себе дуже щасливим від того, що вона була поруч.

— Так, Злата добре за нею доглядає, — каже Кіра, перериваючи його думки. В цю хвилину задзеленчав її телефон, який лежав на столі.

— Це Злата, — Кіра глянула на екран. — Треба ж... Як відчуває!

Почувши це, Ярослав злегка відкрив рот і застиг на місці.

— Кір, будь ласка! Ти можеш увімкнути гучний зв'язок? — ледь чутно промовив він.

— Ще чого! Ні, звичайно! — Кіра категорично проти. — Ти розумієш, про що ти просиш?!

— Кіро, я прошу тебе... будь ласка! — благає Ярослав. — Вона на мої дзвінки не відповідає. Тільки одне повідомлення мені надіслала. Просила, щоб я їй не телефонував і не писав. Я дуже хочу почути її голос.

— Що ж з тобою робити? Гаразд, — здається Кіра. Телефон наполегливо продовжував вібрувати в її руці. — Тільки сиди тихо! Ні єдиного звуку! Не видавай мене! — суворо наказує вона. Ярослав енергійно киває у відповідь.

— Так. Привіт, Златко! — Кіра натиснула зелену кнопку. — Як ти там?

— Та все нормально. Тут гарно так! — відповідає Злата бадьорим голосом. — Ти як там? Чому так довго слухавки не брала? Не відволікаю тебе?

— Ні ‒ ні! Що ти? Я рада тебе чути. Я саме у тебе вдома.

— А так? Раз ти вже там, то відчини вікна, будь ласка! Хоча б ненадовго. І не забудь зачинити, коли будеш йти. Нуу... Можеш заодно і пил протерти, підлогу помити, — на тому кінці долинув Златин жартівливий сміх.

— Ач, як розкомандувалася! — посміхається Кіра. Веселий голос Злати щиро порадував її.

— Як там моя маленька "хуліганка"? — запитує Злата, хвилюючись за кішку. — Не сумує?

— Ні. Думаю, що ні. Мені чомусь здається, що вона не сумує, їй дуже добре зараз, — відповідає Кіра, поглядаючи на Аську, яка відчувши щось рідне, розташувалася на колінах Ярослава. Голосно муркочучи, кішка довірливо притулилася до його руки й терлась об його долоню. Ася висловлювала вищу міру котячого щастя. А Ярослав не відводив свого погляду від Кіри й уважно прислухався до розмови. Від голосу Злати у нього все змішалося всередині. Він відчув такий приплив ніжності й теплоти.

— Я так скучила! — продовжує говорити в телефон Злата. — І хочу всіх вас побачити. Слухай, Кір, ти не знаєш, як там Ярослав? Не зустрічала його? — її голос бринів хвилюючим трепетом.

— Ні, я його не бачила. Його зараз у місті немає, — обманює Кіра. — Так ти зателефонуй йому! Поговори з ним!

"Ех, знала б ти, що він зараз у тебе вдома, сидить біля мене і все чує".

— Кіро, не починай! Ми з тобою вже розмовляли про це.

— Ти кохаєш його? — скориставшись моментом, запитує Кіра для Ярослава, хоча сама вже знала відповідь на це питання.

— Так. Ніби ти не знаєш, — без вагань відповіла Злата, але відразу ж схаменулась. — Стривай, а чого ти раптом питаєш? Чому у тебе голос такий підозрілий? Га? Ти нічого не приховуєш від мене?

— Та ні! Що ти? Все в порядку, — Кіра з побоюванням дивиться на Ярослава, який від надлишку емоцій почав смикатися на місці. Ще трохи й він вихопить з її рук телефон. Вона жестами просить його сидіти тихо і тримати себе в руках.

— Будемо вважати, що я повірила. Кіро, ти де зникла там? — кличе в трубку Злата.

— Я тут, Злат. Тут.

— Гаразд, Кіро. Я не можу більше говорити. Мене там кличуть, — Злата швидко закінчує розмову. — На все добре! Бувай.

— Тобі теж всього найкращого! Була дуже рада тебе чути. Я пізніше ще наберу тебе. Бувай. — Кіра кладе слухавку і полегшено видихає. — Фух! Ледь не спалилися! Я ж просила тебе, Ярославе! Ну що? Переконався?

— Вибач, Кір. Важко було втриматися. Вона запитала про мене! Вона кохає мене! Уявляєш?! — вигукує Ярослав, сповнений внутрішнього піднесення.

— Уявляю. Ще і як уявляю! — усміхнулася Кіра, дивлячись на його сяючі очі. — Добре, що у неї прекрасний настрій. Схоже, що зміна обстановки дійсно пішла їй на користь. Злата знає, що робить. Ну, що ж? Я рада, що ми поговорили з тобою. Сподіваюся, що ми зрозуміли один одного. Ти чудовий хлопець, і хочеться вірити, що у вас все буде добре. Ех, я люблю вас обох! — Кіра взяла Ярослава в дружні обійми й легенько поплескала його по спині. — Так, досить цих сентиментів! — вона відпускає хлопця і витирає сльозинку, яка скотилась по щоці. — Тобі пора. У мене ще справи є.

— Спасибі тобі ще раз, Кір. — знову щиро дякує Ярослав. Кивнувши, Кіра відповіла дружелюбною посмішкою.

******

Був ранній ранок. Час тихої радості. Ці години — не для поспіху, не для метушні. Ранок – час неквапливих, глибоких, золотих думок. Злата завжди любила прокидатись на світанку. Вона з любов'ю і ніжністю глянула на свою молодшу чотирнадцятирічну сестру Софію, сплячу солодким, безтурботним сном. Злата просто обожнювала свою сестричку! Та й для самої Соні вона завжди була авторитетом. Попри важкий перехідний вік сестри, Злата завжди мала на неї вплив. Дівчина тихенько підійшла до Софії й дбайливо поправила їй ковдру, яка майже сповзла на підлогу. Потім Злата беззвучними кроками вийшла з кімнати.

Увійшовши на кухню, вона побачила матір, яка вже стояла біля плити. Від неї так і віяло теплом та турботою, домашнім затишком.

— Доброго ранку, мамочко! — Злата підійшла ближче до матері й ніжно поцілувала її в щоку. — Ти, як завжди, з ранку раніше?

— Доброго ранку, рідна! Прокинулася вже? А я тісто на пироги збираюся замісити. Вже давно не пекла. Ось вирішила побалувати вас.

— О, чудово! А часто балувати й не потрібно, — посміхнулася Злата. — Тато ще спить?

— Так. Він незабаром прокинеться. Ти зараз будеш снідати?

— Ні. Зараз не хочу. Рано ще. Я кави поп'ю, — відповідає дівчина. — Краще піду, трохи прогуляюся...

Злата вийшла на ґанок з чашкою ароматної кави в руках, насолоджуючись кожним ковтком. Ранок такий приємний, чарівний і повен ніжності. Природа прокидалася, світ наповнювався життям, новим диханням, красою, а світлі сонячні промінчики пестили обличчя, наносячи тонкий шар теплоти й здається, що саме сонце тебе обіймає. Новий день, нові думки й відчуття. Допивши каву, дівчина в легкому літньому платтячку вийшла з подвір'я, прямуючи в бік лісу. Пройшовши трохи по стежці, Злата зняла босоніжки й босими ногами ступила на зелену траву, яка купалася у ранковій росі. Всюди спів птахів і аромат різноманітних кольорів. Неподалік пахло стиглою малиною. Дзвінко дзюрчав струмочок, Злата опустила свою долоню в прозору воду, в якій відбивалось безкрає блакитне небо. Повне усамітнення з природою дарувало хвилини душевного спокою. Ти перестаєш турбуватися про те, чого у тебе немає, дякуєш Всесвіту за ті чарівні речі, які оточують в цьому світі. Це так чудово, досліджувати ліс, ходити вранці по сирій траві, чути її шепіт. Слухати шурхіт листя і музику квіткових скрипок, кружляти разом з вітром, збирати величезні букети ромашок, на яких горіли вогнем яскраві крапельки сонця, і подарувати його мамі. Але не дивлячись на душевну гармонію, Злата впіймала себе на тій думці, що вона шалено скучила за Києвом, за своїми друзями. У неї було непереборне бажання побачити Ярослава! Вона відчуває, як її сильно тягне до нього, і не могла не думати про це... Їй так хотілося сказати йому, як сильно вона кохає його. Сказати як багато вона значить у її житті. Але серце і розум говорили різними мовами.

*****

Кіра повернулася з роботи понад годину тому. Вигулявши собаку, вона як раз переодягнулась і вже збиралася знову йти, коли задзвенів дверний дзвінок. Лабрадор світлої масті голосно загавкав. Виляючи хвостом, він вибіг в коридор.

— Фу, Дарсі! Сидіти! — відчиняючи двері, Кіра притримує собаку за нашийник.

— Злата??? — побачивши перед собою подругу, Кіра кілька секунд стояла на місці, здивовано кліпаючи віями. — Ти ж начебто через тиждень має приїхати.

— Передумала. А ти не рада мене бачити? — посміхається Злата.

— Скажеш таке ... Ще як рада! — Кіра на емоціях обіймає Злату. — Я просто не очікувала.

— Так я навмисно тобі не говорила, щоб ти не встигла свої "косяки" приховати, — сміється Злата. Вона нахилилася і ласкаво звернулася до собаки. — Привіт, мій волохатий друже! Дай лапу, Дарсі! Ой, який ти розумний пес. Молодець! — хвалить Злата, коли Дарсі радісно помахуючи хвостом, підняв передню лапу і поклав її в долоню.

— Та годі тобі! — відмахується Кіра. — Краще розкажи, як ти? Коли ти повернулася? — Кіра бере Злату за руку і тягне її на кухню.

— Кір, все добре, — Злата сідає на стілець. Вигляд у неї був трохи втомленим. — Дуже скучила. Приїхала кілька годин тому. Вирішила до тебе заїхати. Я тут вам гостинців привезла. Все домашнє.

— Спасибі! — дякує Кіра, розкладаючи продукти. — Як я рада, що ти вже повернулася! Я дуже сумувала за тобою.

— Я теж скучила. А Антон де?

— У себе в кафе. Як завжди. Я саме до нього збиралася.

— Оу, я не вчасно? — зніяковіла Злата.

— Нічого. Почекає. До речі, можемо разом поїхати. Антон буде радий тебе бачити. Він питав про тебе і збирався сьогодні зателефонувати.

— Незабаром побачуся з ним. Кір, як Ярослав? — несміливо запитує Злата. — Тільки не кажи мені, що ти з ним не стикалася. Що за твір мистецтва на моєму сходовому майданчику? Я коли побачила, грішним ділом, подумала, що не туди потрапила! — жартує вона.

— Тобі, що не подобається? А твої сусіди навіть дуже задоволені!

— Ну чому ж? Подобається. Дуже. Люблю мистецтво. Але я не про це... — обличчя Злати посерйознішало.

— Ти бачила його? Він тобі щось говорив? — Кіра відчула, як всередині все напряглось.

— Та ні. Не бачила. Ти чому засмикалася? — Злата злегка нахилилася й уважно глянула Кірі у вічі, помітивши, що та почала нервуватись. — Щось сталося поки мене не було? В очі мені дивись!

— Та нічого не сталося. З чого ти взяла? Я просто так запитала, — мовила Кіра, відводячи погляд.

— "Я просто так запитала ..." — передражнила її Злата, не вірячи словам Кіри. — Гаразд, я піду вже. Мені пора. Я ненадовго заїхала.

— Ти що не їдеш зі мною? Увечері Вероніка повинна під'їхати в кафе. Ігор також. Могли б разом посидіти.

— Ні, Кірочко. Вибач. Давай краще завтра, добре? Я просто втомилася сьогодні. Та ще в фонд потрібно заскочити. Загалом, справи є. Я хочу лягти сьогодні раніше. Ніці я пізніше зателефоную.

— Я розумію тебе. Давай тоді завтра. Йдемо? — збираючись йти, Кіра бере свою сумочку. Дівчата разом виходять з квартири.

*****

Суботній ранок. Ярослав вирішив прийти раніше, щоб швидше закінчити розмальовувати стіну на сходовому майданчику. Залишилося вже небагато. Він намагався встигнути до приїзду Злати. Сьогодні у нього було особливе натхнення — стан душевного підйому, свіжості, живого сприйняття дійсності, повноти думки й усвідомлення своєї творчої сили. Розклавши всі свої художні приналежності, він взявся за фарбу. Ярослав з головою занурився у творчий процес, повністю абстрагуючись від реальності. Хлопець малював на стіні в стилі імпресіонізму, що відрізняється життєрадісністю й чуттєвою красою світу. Це був його власний світ. Світ, в якому жили мрії, де можна побути собою, даючи повну свободу для вираження своїх приголомшливих ідей і почуттів. Мистецтво широке і невичерпне. Кожен раз відкриваються нові горизонти, нові шляхи. Твій маленький Всесвіт, який створюєш ти сам, і вона відкриває двері там, де раніше були стіни.

Через деякий від художнього процесу Ярослава відволік звук замка зсередини Златиної квартири.

"Кіра?" — промайнуло в його голові. Він насупив брови й повернув голову в бік дверей.

— Злата? — побачивши дівчину Ярослав трохи розгубився від несподіванки. — Ти? — він не наважувався поворухнутися, боячись сполохати цю мить. Вона навіть вранці була неймовірно прекрасною! Дівчина вийшла в блакитному шовковому халатику. Її волосся було зібране ззаду, два невеликі хвилясті пасма з обох сторін неслухняно спадали на обличчя. Злата виглядала такою ніжною, зворушливою. Вона просто випромінювала природну жіночу красу! А маленька акуратна родимка над куточком верхньої губи робила її ще більш привабливою і милою.

— Ти сподівався побачити тут когось іншого? А я думаю, що за шум на майданчику. Виходжу, а це ти тут твориш, — дівчина не стримала посмішку. Але швидко прийнявши "закриту" позу, вона склала руки на грудях і схрестила ноги, що ясно свідчило про те, що вона зараз не налаштована про щось говорити.

— Я такий радий тебе бачити! Ти коли повернулася? — Ярослав відчуває, як його серце починає битися в шаленому ритмі, погрожуючи вистрибнути з грудей.

— Вчора, — відповіла Злата. Щось особливе було в її погляді. Таємниче. Незрозуміле. Вона дивилася на Ярослава з таким захопленням. Як на ангела, що спустився з небес! Її очі випромінювали світло, але водночас вони наповнилися нестерпним сумом. Вони ще пару хвилин дивилися один на одного, не зронивши ні слова. Їх погляди говорили набагато більше, ніж самі красномовні фрази у світі. Вони розмовляли очима й астрально передавали потужні телепатичні потоки, розуміючи один одного без слів та жестів. У такі моменти можна справедливо сказати, що вони спільно володіють найціннішим, що є на землі. Це і є кохання.

— Дуже гарно. У тебе талант! — Злата кивнула на арт, першої порушивши тишу.

— Дякую. Я старався для тебе.

— Я це оцінила. Правда, — щиро промовила дівчина. — Я саме снідати збиралася. Складеш мені компанію? — грайлива посмішка знову торкнулася її обличчя. — Чи ти дотримуєшся принципу, що художник повинен бути голодним? — Златі на цей раз зовсім не хотілося проганяти його. Вона дуже скучила за Ярославом. Весь цей час їй дуже не вистачало його. Тому дівчині дуже хочеться, щоб він просто побув поруч. Хоча б ненадовго.

— З тобою я залюбки поснідаю! — без вагань погоджується Ярослав.

Він заворожено, немов закоханий хлопчисько, все ще не міг відвести погляд від Злати. Це так чудово! Просто ось так сидіти у неї на кухні, спостерігати, як вона готує сніданок, щось клопочеться біля плити. Просто бачити її перед собою.

Аська ходила слідом за своєю господинею і терлася об її ноги. Піднявшись на задні лапки, а передні поклавши на стілець, тихенько нявкаючи, вона настирливо випрошувала їжу.

— Асю, почекай зовсім трішки! Я дам тобі твій корм, — Злата легенько відштовхує кішку. Ранок був таким затишним, "сімейним". Ярославу навіть здалося, що Злата його дружина. На цей раз вона не проганяє його і навіть збирається погодувати! Йому було так добре зараз ‒ спокійно, безтурботно.

— Ася така попрошайка! — сміється він.

— Це точно! — погоджується Злата. — Вона не заспокоїться поки не отримає своє. Що? — запитує вона, помітивши його зосереджений погляд. — Щось не так?

— Ні ‒ ні. Все добре, — запевняє Ярослав. — Я просто милуюся.

— Їж краще, — Злата подала йому млинці й сметану. — Смачного! — попри те, що у неї всередині кипів ураган почуттів і емоцій, зовні вона виглядала стриманою і непохитною.

— Златко, як ти? — Ярослав доторкнувся до її пальчиків, коли вона сіла поруч. — Я сумував за тобою, — він все ще тримав її руку, немов цілий світ був у його долонях. Йому здавалося, якщо відпустить її, то разом з тим він випустить свою долю, своє щастя яке, неначе птах випурхне з його рук та і полетить високо ‒ високо в небо і він більше не зможе його впіймати. Від його дотику Злата здригнулася кожною клітинкою, відчуваючи всю міць його любові, яка відбивалася блиском в його темних очах. Ні! Цьому неможливо опиратися. Серце своє не обдуриш, а воно знову забивається в куток і тепло рідних долонь розливається диким болем в душі. Але кохання сильніше будь ‒ якого болю, тому, що воно ‒ пекельний біль. І водночас ‒ найсильніший антибіотик проти глибоких душевних ран.

— У мене все нормально, — ледь чутно промовила вона. — А в тебе як?

— Все, як завжди. Робота, проєкти... — Ярослав робить паузу, ще сильніше стискаючи її руку. — Злат, поговорімо.

— А зараз ми хіба не розмовляємо? — Злата піднімає брови, виражаючи здивування.

— Я серйозно.

— Може, ну цих серйозних розмов? Мені цього і на роботі вистачає. Там я тааак серйозно розмовляю. Давай краще не тут і не зараз. Ок?

— А якщо я прийду до тебе, як до психолога, тоді ти вислухаєш мене? — грайливо запитує Ярослав, вловлюючи момент.

— У тебе якісь проблеми? — підіграє йому Злата. — Щось хвилює?

— Так, дещо хвилює, — поглядаючи на Злату, Ярослав загадково примружує очі. — Є одна дуже чарівна дівчина, яку я дуже сильно кохаю. І вона мене теж. Тільки не хоче зізнаватися в цьому. Мені здається, що у неї "блок" на кохання. Ти мені допоможеш?

Злата відчуває, як частішає її серцебиття, а дихання стає важким. Звісно, що вона здогадувалася про кого йде мова і розуміла, що за цим криється щось інше.

"До чого він хилить? Він якийсь не такий. Загадковий..."

— Злато, я все знаю! — випалює Ярослав, прочитавши її думки.

— Знаєш що? — її губи почали тремтіти. Вона відчуває, як по всьому тілу обдає холодом. Злата замовкла, більше не промовляючи ні слова.

— Мені Кіра все розповіла.

— Кіра значить... — голос Злати звучав віддалено – він був чужим, в ньому не приковувалися нотки розчарування. — Язика б їй відірвати ‒ він занадто довгий!

— Послухай мене! — Ярослав підсів ще ближче. Взявши Злату за плечі, він розвернув її обличчям до себе. — Не злися на Кіру, будь ласка! Вона просто хотіла мені допомогти. Нам! У тебе дуже хороша подруга, вона дуже за тебе хвилюється. Златка, сонечко ти моє, — ласкаво вимовляє він, дивлячись їй в обличчя, по якому почали бігти важкі сльози. — Ти через це так, чи що? Ти дійсно думаєш, що я можу зробити тобі боляче? Ти цього боїшся? Злато, не мовчи! Поговори зі мною!

— Тобі краще залишити мене. Зараз! — вона піднімає потьмянілий погляд, але дивиться не на Ярослава, а кудись вдалину.

— Ти просиш про неможливе! — Ярослав заперечливо хитає головою. — Я не зроблю цього.

— Не муч мене. Прошу тебе! — благає вона, насилу видавлюючи слова. — Тобі потрібна інша дівчина. З якою ти будеш щасливим. Не я.

— Злато, не тобі вирішувати, яка дівчина мені потрібна, — він витирає їй сльози й ніжно цілує її мокрі щічки. — Ти вважаєш, що я зможу бути щасливим з іншою і водночас кохати тебе? Мені потрібна лише ти. Як повітря! Весь час думаю про тебе. Зі мною ніколи раніше такого не було.

— Це ти зараз так кажеш. Ти не усвідомлюєш до кінця. Я боюся, що одного разу настане день і ти підеш, зачинивши за собою двері. Назавжди! Розумієш? Весь час я буду боятися тебе втратити! Відчуття спустошеності... Воно не минає, — вона повільно опустила повіки, ховаючи свій сумний погляд.

— Рідна... Я тут. З тобою. І так буде завжди! Чуєш? Завжди! Разом ми впораємося! — Ярослав знову намагається заглянути їй в очі. — Я розумію, як тобі нелегко. І те, як тобі важко повірити мені, — він прекрасно усвідомлює, що ніякі слова не переконають її в його щирості. Злата не та дівчина, яка любить слухати вухами. До неї потрібен зовсім інший підхід. — Тому я не буду тебе квапити. Я почекаю. Але, будь-ласка, не відштовхуй мене! Дозволь мені бути поруч! Для мене дійсно це дуже важливо. Я вірю, що в цьому грьобаному світі все ще залишилося місце для кохання! — він ніжно обіймає її й, гладячи по голові, проводить рукою по її м'якому каштановому волоссю. В теплих обіймах коханого, Злата відчула свою значимість, шо її кохають не за щось, а просто за те, що вона є. Відчуваючи величезну чоловічу підтримку і любов, дівчині здавалося, що не все так страшно, як вона думає. Злата поглянула в його гарні привабливі очі, як на якесь божество! Він – Ангел, який оберігає її. Просто ідеал! Хіба так буває?! З іншого боку, глибоко всередині роздирали суперечливі почуття. Але вона зовсім не хотіла про це думати. Не зараз. Не в цю хвилину. Їй просто хотілося відпустити свої думки, переживання, які терзали душу, і повністю віддатися своїм почуттям, слухати своє серце.

— Я кохаю тебе, — тихо промовила вона, сама того не очікуючи.

— Я знаю, — посміхаючись, прошепотів він їй на вухо. — І я тебе. Шалено.

"Вона сказала це!" — Ярослав кожною клітинкою відчув, як всередині все затріпотіло, пожвавилося. Це було так неймовірно! У цей момент він був найщасливішою людиною! Злата поклала голову йому на коліна, а він губами ніжно торкнувся її плеча. Вони знову мовчали. Тут не потрібно ніяких слів і зізнань. Це був той душевний, романтичний момент, коли можна просто промовчати. Злата і Ярослав занурилися кожен у свої думки, але обидва насолоджувалися цією миттю. Годинник зупинився. У кохання немає часу і швидкості. Вона просто існує, як щось інше. І нехай весь світ почекає.

*****

Друзі вже пів години як зібралися у своєму кафе і з нетерпінням чекали Злату. У закладі було досить багатолюдно. Залом проносилася тиха ненав'язлива музика. Попри те що на вулиці дуже спекотно, всередині віяло приємною прохолодою. Щоб трохи усамітнитися, друзі вибрали найвіддаленіший столик, який стояв в кутку. Обійнявши Антона за руку, Кіра притулилася до його плеча, а він у відповідь зворушливо поцілував її в маківку. Вероніка й Ігор сіли навпроти.

— Ну де ж вона?! — обурюється Вероніка, дивлячись на годинник. — Домовилися ж вчора! Я так скучила за нею за ці тижні.

— І справді, — приєднується до Ніки Ігор. — Уже повинна бути.

— Ярослава теж немає, — вставляє Антон. — Я телефонував йому, він сказав, що буде.

— Вони один одного варті. Я зараз зателефоную їй, — бурмоче Кіра, набираючи номер подруги. — Злато, де тебе чорти носять? Ти скоро? — сердито запитує вона, коли Злата відповіла на дзвінок.

— Ти чому кричиш? Обернись! — озивається в трубку Злата. — Я вас бачу.

— Ось вона! І Ярослав теж з нею! Ух ти! — друзі помітили Злату, яка наближалася до них разом з Ярославом, і почали радісно махати їм услід, кличучи до себе. Злата і Ярослав настільки чудово виглядали разом, що друзі навіть мимоволі замилувалися ними. Злата і Ярослав були, як єдине ціле! Ніби створені одне для одного. І те сильне тяжіння, що виникає між ними, важко було не помітити.

— Привіт, а ми вже зачекалися вас! — вигукнув Антон, щиро радіючи зустрічі.

— Вибачте, будь ласка! Ми затрималися, — винувато промовила Злата.

— Так вийшло, — вставляє Ярослав.

— Все нормально? — запитала Кіра, коли Злата після емоційних обіймашок та рукостискань сіла поруч.

— Я з тобою потім поговорю. — процідила Злата крізь зуби. Вона зняла сонячні окуляри і її очі сяйнули спалахами гніву. У Кіри навіть мороз пройшов по спині від цього погляду.

"Схоже, мені капець!"

Друзі прекрасно проводили час разом, весело спілкуючись між собою й насолоджуючись дружньою, безтурботною атмосферою. Кіра поглянула на Злату, намагаючись вловити її настрій, але та поводила себе, як зазвичай ‒ її абсолютно ніщо її не видавало. Тільки тон при зустрічі, говорив про те, що Злата була дуже обурена. Кіра прекрасно знала, що її подруга іноді вміє приховувати свої справжні почуття, тому вона плавно перевела погляд на Ярослава, який виглядав абсолютно спокійним. Складалося враження, що його зовсім нічого не хвилювало. Поруч зі Златою він виглядав неймовірно щасливим і натхненним, ніби вона була найважливішим і необхідним елементом його життя. Душевний заряд! Від нього так і випромінювало безтурботною внутрішньою гармонією. Гарячі сонячні промені, які пробивалися крізь широкі вікна, падали на його обличчя, надаючи ще більше блиску його насиченому чорному волоссю, що робило його образ ще більш чарівним. Він був дуже уважним до Злати й, ніжно торкаючись її руки, про щось тихенько запитав, а вона злегка кивнула йому у відповідь.

— Мені треба відійти. Я зараз повернуся, — Злата піднялася з місця і віддалилася від друзів.

— З нею все нормально? — Антон звертається до Ярослава. — Вона так схопилася різко.

— Начебто так, — відповідає Ярослав. — Вона зараз повернеться.

— Я все ж таки піду, гляну, як вона, — Кіра піднімається з місця.

"Заодно поспілкуюся з нею наодинці..."

Нахилившись над умивальником, Злата бризнула на обличчя водою, злегка змочивши волосся. У цей момент в жіночу кімнату увійшла Кіра.

— Злаат ... Ти сердишся на мене? — несміливо запитала вона.

Злата різко обернулася до неї.

— Я?! Серджуся?! За що? За те, що ти лізеш туди, куди тебе не просять? Ні, звичайно! Ну що ти? — Злата вдає, що здивована питанням Кіри, а в її інтонації відчуваються нотки сарказму. — Якого хріна ти це зробила?! — вона несподівано підвищує тон.

— Але я ж з кращих спонукань, — виправдовується Кіра.

"Значить, вони все ж таки поговорили ..."

— Може, я сама розберуся? — Злата кинула на Кіру гнівний погляд. — Це не твоя справа!

— Ага. Ну і ну. Іншим допомагаєш, а в собі розібратися не можеш. Теж мені... — буркнула Кіра.

— Я думала, ти мене розумієш! — обурилася Злата.

— Я не розумію?! — ображено вигукує Кіра. — Я, між іншим, теж жінка. А ще я розумію, яку помилку ти можеш зробити, упустивши такого хлопця, як Ярослав. Такі, як він на дорозі не валяються!

— Пф... Якщо він тобі так подобається, так забирай його собі! — здавалося, Злата могла вбити блискавками, які метали в її очах. — Вже всі вуха протарабанила мені за нього!

— Ти чого?! Злато, що ти верзеш? — Кіра дивиться на Злату, дивуючись спалахам її емоцій. — Ти взагалі чуєш себе?!

— Дівчата, куди ви поділися? — з-за дверей показалася Вероніка. — Не заважатиму? У вас усе нормально?

— Не хвилюйся, Ніко! Все просто зашибись! Я вас всіх так люблю! — Злата демонстративно обняла Вероніку і швидко вийшла з кімнати.

— Що це з нею? — Вероніка так і застигла на місці з розведеними руками.

— Та нічого, — буркнула Кіра з неприхованим роздратуванням. — Просто у нашої любої Златочки від кохання дах поїхав! Вона мене бісить вже! Ненормальна.

— Ви посварилися?

— Та... — Кіра безнадійно махнула рукою. — Важко передбачити, який у неї настрій буде через п'ять хвилин. Злата ж не була такою. А зараз з котушок злетіла! Вона стає якось непередбачуваною, — підмітила вона. — Ні, ну нічого ж страшного не сталося! Ярослав поруч з нею, сидить зараз з нами, спілкується, мило посміхається. До Львова пропонує всім разом поїхати. Привабливий такий! Лапочка! Навіть причепитися ні до чого. А вона завелася ...

— Ти теж не ображайся на неї. — Вероніка підійшла ближче до Кіри й поклала їй руку на плече. — Прошу тебе! Ще не вистачало, щоб ви посварилися! Вона не зі зла ж... Кохання чудова річ, але вона псує характер! — посміхнулася дівчина.

— Ти Ремарка начиталася? — засміялася Кіра.

— Треба ж ... Яка точність! Ти знаєш звідки ця цитата? — підколює її Ніка.

— Тю! Не одна ти книги читаєш, — парирує Кіра з викликом у погляді — Ти мене недооцінюєш!

Вероніка працювала в солідному рекламному агентстві й дійсно була дуже начитаною й освіченою дівчиною. Її вимова була просто бездоганною! Сленг, слова просторіччя тощо, дуже рідко вживалися навіть в неформальній обстановці. Глибокі знання і великий словниковий запас дозволяли їй без праці підтримувати розмову будь ‒ якої теми. Ще красномовність, креативне мислення є дуже важливими якостями для її роботи, і допомагають впевнено просуватися по кар'єрних сходах. Неперевершений розум і природну красу підкреслювало яскраве чорне волосся, підстрижене під "каскад", окуляри, які були їй до лиця, стриманий макіяж, а також взуття на підборах і стильний діловий одяг, додавало її образу ще більшої елегантності й вишуканості.

— Гаразд, — мовила Ніка. — Ходімо? Нас зачекалися вже.

Кіра раптом зупинилася на півдорозі, коли вони поверталися до друзів. Легенько штовхнувши Вероніку, вона кивнула в бік їхнього столика, – Злата в чудовому настрої сиділа біля Ярослава. Жестикулюючи руками, вона про щось захоплено розповідала хлопцям і з апетитом їла овочевий салат, запиваючи улюбленим апельсиновим соком.

— Нє. Ну ти тільки подивися! — сплеснула в долоні Кіра, звернувшись до Ніки. — Про що я тобі й говорила! Всього пару хвилин назад вона кричала на мене, а тепер спокійнісінько собі сидить і посміхається, як ні в чому не бувало! У неї все чудово!

Вероніка лише посміхнулася у відповідь.

— Злат... — шепоче на вухо Кіра, коли підійшла до неї ближче. — Будь ласка, не гнівайся на мене!

Злата на мить опускає повіки, супроводячи це легким кивком голови, даючи цим жестом зрозуміти Кірі, що все добре, не варто турбуватися.

— Нарешті дівчата повернулися! — вигукнув Ігор. — Ато кудись розбігаєтеся всі ...

— Вип'ємо ще щось? — пропонує Антон.

— Ага. Може, тобі вже досить! — дорікнула йому Кіра, яка панічно боялася, щоб він не сідав напідпитку за кермо.

— Я кохаю тебе, — Антон швидко чмокає її в щічку.

— От зараза, а! — Кіра розчинилася в широкій усмішці. — І що ти будеш з ним робити? Ех, ти! Це був заборонений "прийом"! — Кіра розкуйовдила рукою його світло - коричневе волосся і ніжно поцілувала в губи.