Спочатку:
На сторінку книги
Землю вже огорнула глибока темна ніч. Помірно погойдуючись, поїзд впевнено рухався до пункту свого призначення ‒ Львів. Тиша, тільки чутно як по рейках стукають колеса. Злата все ніяк не могла заснути. Вона задумливо розглядала темні пейзажі, що миготіли за вікном. Під звук вагонних коліс пролітали поля, ліси, маленькі села. Але ними неможливо насолодитися в нічній темряві. Лише іноді миготіли вогники міст повз, яких мчав потяг. Ніби супроводжуючи, яскравий повний місяць плив по просторому чорному небу, висвітлюючи йому шлях. Дивлячись на мінливі ландшафти за вікном, хочеться вірити тільки в краще, що все ж в кінці подорожі тебе понесе в найкращу мить. В такі моменти, коли ти належиш сам собі, думки особливо заповнюють твій розум.
Кіра й Антон вже давно пішли до свого купе. Вероніка мирно спала на нижній полиці, а Ігор і Ярослав розташувалися на верхніх місцях. Друзі із задоволенням прийняли пропозицію Ярослава поїхати на кілька днів до Львова. Сам же Ярослав їхав не тільки відпочити, а й у справах ‒ він брав участь в огляд ‒ конкурсі для архітекторів в номінації "Міський інтер'єр", який проходив саме у Львові. Він дуже старанно працював над своїм проєктом, приклавши чимало зусиль і часу, вкладаючи в нього всю свою душу і талант. Ярослав також планував пройти професійну атестацію для здобуття освітньо ‒ кваліфікаційного сертифіката архітектора, що було важливо для його подальшої кар'єри. І вже почав збирати відповідні документи.
Злата почула, як Ярослав злегка ворухнувся, його рука повисла прямо у неї над головою. Дівчина не стрималася і тихесенько торкнулася його пальців ‒ вони такі гарячі, рідні. Ось так би завжди тримати їх і ніколи не відпускати, слухати його рівне дихання. Злата все більше починає розуміти, що без цієї людини вона не уявляє свого життя. Вона поклала голову на подушку і заплющила очі, намагаючись заснути. Потрібно постаратися поспати хоча б пару годин. Рано вранці вже потрібно буде вставати, а вона ще навіть й око не стулила. У цей момент Ярослав прокинувся і безшумно зліз з верхньої полиці. Він в напівтемряві глянув на Злату. Поклавши одну руку над головою, а другу на живіт і, злегка зігнувши ногу в коліні, вона була такою затишною і, здавалося, спала блаженним сном. У всякому разі, так думав Ярослав. Хлопець пильно дивився в її закриті з темними пухнастими віями очі, і все частіше ловив себе на думці, що він "живе", поки ця дівчина знаходиться поруч з ним. Йому навіть в думках страшно уявити, що він може її втратити. Вона для нього цілий Всесвіт! Він ще більше починає усвідомлювати, що його життя до появи Злати було сірим і одноманітним. ПОРОЖНІМ! Тепер воно заграло новими яскравими фарбами та зазвучало зовсім інакше. Пару років тому в страшній аварії Ярослав втратив своїх батьків. Він був єдиною дитиною в сім'ї, тому після їх загибелі залишився зовсім один. Без підтримки, без самих рідних людей, яких він дуже любив. Незадовго до цієї трагедії Ярослав розлучився зі своєю дівчиною, з якою зустрічався довгий час. І причина цього розставання досить банальна – це зрада. Вона зрадила його і, не роздумуючи, пішла до іншого. Душевні рани не завжди вбивають, але ніколи не гояться. Всі ці події стали для тонкої творчої натури особливо великим страшним ударом. Здавалося, що його життя розбилося на дрібні шматочки, і зібрати заново вже неможливо. Ярослав закинув живопис, архітектуру, "муза" вже не відвідувала його. Все це більше не мало для нього ніякого значення. Глибока депресія повністю заволоділа ним, він довгий час ніяк не міг з неї вибратися. Почуття безвиході не покидало і до нестерпного болю роздирали його душу на шматки. І вже по "закономірності" він все частіше зловживав алкоголем, знаходячи в ньому єдину розраду. Ярослав несподівано отримує привабливу пропозицію на перспективну роботу в Києві. Це стало для нього порятунком! Ярослав схопився за це, як за останній шанс щось змінити у своєму житті та все почати з чистого аркуша. Тому без вагань він залишає рідну Одесу, місто з яким його більше нічого не пов'язувало, де залишилося багато важких спогадів. Повен надії, Ярослав назавжди їде до Києва, до нового життя. Це чудове каштанове місто з характерним візантійським архітектурним стилем дав йому мету, мрію та чудових друзів, які завжди готові підставити своє плече у важку хвилину. Київ подарував йому найдорожче, найцінніше. Найпотаємніше. Це ‒ кохання. Чисте, сильне, справжнє. Злата стала сенсом його життя, тим світлим промінчиком, який опромінює його серце. Вона оживила в ньому всі прекрасні почуття, які є в людині, і запалила в його душі яскравий вогник. Заради неї йому хотілося творити й творити. Жити! А жити – це боротися; боротися – це жити. Тепер Ярослав точно знав, що він ніколи не буде здаватися, а завжди буде впевнено йти до своєї мрії. Понад усе на світі він хотів, щоб Злата була щасливою і завжди була поруч з ним. Йому хотілося берегти її, кохати, знаходити в людині своє власне щастя.
Ярослав нахилився над Златою й обережно, щоб не розбудити, поцілував її в лоб і поправив за вухо пасмо волосся, яке спало їй на чоло. Злата відчула, як дотик його теплих губ приємною заспокійливою хвилею розлився по всьому тілу. Її ніби пледом вкрили й огорнули любов'ю!
— Спи, моє сонечко. Я кохаю тебе, — ледь чутно вимовив він. Йому зовсім неважливо було, чує вона його зараз чи ні. Головне було зовсім інше. Це було вимовлено щиро, в пориві внутрішніх емоцій. Він сказав тому, що йому так захотілося. Тому що він так відчував. Ярослав ще раз з ніжністю поглянув на неї й тихими кроками вийшов з купе. Злата розплющила очі й посміхнулася.
— Я тебе теж кохаю, — пошепки промовила вона, солодко позіхнувши. Слова Ярослава подіяли на неї немов золотистий порошок Морфея. Повернувшись на бік і склавши руки під голову, Злата занурилася в чарівні сни. Сни, які пишуть казки.
