Раді Вас бачити!

Друзі чудово проводили цей зимовий вечір в приємній компанії Ярини та Назара. Вони тільки недавно вийшли з затишного ресторану сучасної японської кухні "СушіЯ" і тепер неспішно прогулювалися Хрещатиком ‒ однієї з найширших вулиць світу. З настанням темряви місто манить вогнями, і не тільки вуличних ліхтарів. Архітектурне підсвічування змушує дивитися на будівлі не так, як вдень, вона впливає на візуальне сприйняття і дозволяє зробити акцент на потрібних елементах. Особливо Ярослав своїм професійним поглядом звертав увагу на кольори і яскравість підсвічування – це також мистецтво! Адже за допомогою світла можна щось підкреслити, а щось навпаки ‒ приховати. Світлове оформлення будівель створює ефект таємничості, надає будинкам оригінальний вид, роблячи їх запам'ятовуючим. Вечірній Київ чудовий! А з яскравою новорічною ілюмінацією й зовсім захоплює дух! Красиві чарівні вогники дивовижно поєднуються з сутінками, занурюючись в казкову атмосферу.

Майдан Незалежності – серце Києва. Воно б'ється вдень і вночі, в бурі й спеку, в спокійний час і в роки негоди, відчуває на собі всі події які переживає країна і Київ. Ряд скульптур і красиві фонтани, які надавали ще більше чарівності й вишуканості, не могли залишити нікого байдужим. Відразу привертає до себе увагу Монумент Незалежності, який являє собою височенну білу колону з фігурою дівчини Берегині в національному костюмі з калиновою гілкою, піднятою над головою.

— Який чудовий вечір! Правда? — захоплено вигукує Ярина, насолоджуючись особливою енергетикою столиці. Вона крокувала по головній площі Києва, майже підстрибуючи й розмовляла більше всіх! Її веселий голосок українською мовою дзвенів, немов срібний дзвіночок, і всі тільки посміхалися від зворушливості та слухали її. Від Ярини віяло такою легкістю і дитячою безпосередністю, що перебуваючи поруч з нею, всі інші теж заряджалися позитивом, а їх думки ставали світлими й чистими.

— Шкода тільки, що Соні з нами немає, — мовить Яринка, звертаючись до Злати. — Було приємно познайомитись вчора з нею. Дуже неординарна, яскрава дівчинка!

— Сонька хотіла піти з нами, але у неї багато уроків і твір їй ще потрібно написати по літературі, — пояснює Злата. — До того ж вона завтра вже їде. Нехай відпочине трохи. Вона теж була рада з вами познайомитися.

У всіх був натхненний, романтичний настрій. Відчувалося наближення новорічних свят. Життєрадісна Яринка йшла поруч з Назаром і весь час тримала його за руку, Вероніка щось ніжно нашіптувала на вухо Ігорю, а Кіра зворушливо притискаючись до Антона, кидала на нього закоханий погляд. Стиснувши ще міцніше теплу долоню Ярослава, Злата мимоволі підняла на нього очі. З ‒ під його світло-сірої шапки виглядало чорне волосся. А невеликий поривчастий вітерець легенько грався його чубом. Обличчя Ярослава була таким мужнім і водночас надзвичайно чарівним. Зараз він чомусь особливо нагадував милого казкового ельфа. Відчувши погляд Злати, він теж подивився на неї, і чарівна усмішка з'явилася на його обличчі. У його дивовижних очах ‒ безодня. Вони такі глибокі, що зачаровують! Злата зловила себе на тій думці, що у світі дуже багато володарів темно карих очей, але в цих було щось особливе, неземне і таке рідкісне, як комета в небі! Дивишся в ці очі й ніби у відкритий космос потрапляєш і опиняєшся в невагомості! Перехопити такий погляд — особливе задоволення.

— Тобі не холодно? — ледь чутно запитав він ласкавим турботливим голосом, нахилившись до її обличчя. Злата у відповідь посміхнулася йому і заперечливо похитала головою. Вони якраз проходили повз Пасаж – відкритого довгого коридору в житловому будинку, який обрамлений арочними виходами на дві вулиці.

— Нам уже пора, — з сумом повідомляє Назар, глянувши на годинник. — Бо ще запізнімось на потяг.

— Так, дійсно пора! Час так швидко пролетів, — зітхнула Яринка.

— Тоді будемо їхати на вокзал? — запитує Ігор. Всі в підтвердження кивнули йому. Велика дружна компанія попрямувала в бік метро.

Поїзд "Київ ‒ Львів" має відправлятися вже через кілька хвилин. Тихенько схлипуючи, Ярина все ще стояла на пероні, обіймаючи друзів на прощання.

— Бережи Злату! — шепнула вона наостанок Ярославу.

— Так, звісно! — кивнув він їй у відповідь. — Спасибі, що приїхали. Ми були дуже раді вас бачити. Щасливої дороги!

— Яринко, давай швидше! — жестом кличе Назар, який встиг попрощатися з усіма й вже піднімався в вагон. — Потяг без тебе вирушить!

— Та йду вже! — пробурчала Ярина, слідуючи за Назаром. Вона ще раз обернулася до друзів, які продовжували махати їм услід. Всі шестеро проводжали поглядами поїзд до тих пір, поки він повністю не зник в густій темряві...

Повернувшись додому, Злата заглянула в кімнату сестри ‒ Соня, яка вже переодягнулася в кумедну молодіжну піжаму, прикрашену принтом героя якогось японського аніме, мило дрімала над столом перед монітором ноутбука і серед розкиданих зошитів. Злата безшумними кроками підійшла до неї.

— Софійко... — шепоче Злата, нахилившись над її вухом. — Іди лягай! Чуєш мене? — вона поклала руку Соні на плече.

— Ви вже повернулись? — сонно потираючи очі, Соня знехотя підняла голову. — Як погуляли?

— Непогано, — відповіла Злата. — Ми прекрасно провели час. А ти як? Не сумувала одна?

— Звичайно, мій вечір минув не так весело, як у вас, але результативно! — переможним голосом заявила Соня, складаючи свої зошити на столі. — Так що нудьгувати не доводилося.

— От і добре. А тепер іди лягай! — повторила Злата. — На ходу вже засинаєш. Ми з Ярославом теж вже збираємося спати. Сьогодні знову був дуже насичений день.

— Добраніч! — солодко потягнувшись, Соня слухняно встала зі стільця і, поцілувавши Злату в щічку, швидко стрибнула у свою тепленьку постіль.

— Добраніч, сестричко! — кивнула у відповідь Злата. Вимкнувши світло, вона зачинила за собою двері. Загорнувшись у ковдру, Соня повернулася до стіни й глибоко занурилася у світ чудесних снів.