Спочатку:
На сторінку книги
Через пару днів Злата з Ярославом приїхали в дитячу лікарню, де він збирався розмальовувати стіну в холі, для якої за порадою Злати, він вирішив використовувати доречну колірну гамму — ніжні пастельні тони, спокійні й виразні. Ярослав навіть планує зробити дизайн дитячої кімнати для їхньої майбутньої дитини. Але це буде трохи пізніше, коли вони вже будуть знати для кого саме потрібно облаштовувати кімнату: хлопчика чи дівчинки. А ще він вирішив, що буде серйозно займатися цим. Художній розпис дуже цінний, адже є унікальною ручною роботою.
Доки Ярослав займався підготовкою стіни, Злата вирішила відвідати дітей і дізнатися, як йдуть справи. Адже її не було деякий час. Занурившись у свої думки, Злата йшла по довгому коридору лікарні. Вона побачила, що їй назустріч вибіг маленький хлопчик з чистими блакитними оченятами. Побачивши Злату, він ще швидше затупотів ніжками, підбігаючи до неї.
— Злата! — радісно белькоче хлопчик. Дивлячись на неї знизу вгору, він обхопив її ноги маленькими рученятами. — Злата прийшла!
— Привіт, малий! — ласкаво посміхнулася Злата, ніжно погладжуючи його по спинці. — Як у тебе справи?
— Добре, — гордо відповідає хлопчина. — Я сьогодні навіть не плакав!
— Та ти молодець! Справжній чоловік! — похвалила його Злата, доторкнувшись до його крихітних пальчиків. — Де твоя мама? — вона озирнулася по сторонах.
— Данилку! Синочку, ну куди ти втік? За тобою неможливо встигнути! — почувся чийсь жіночий голос. Через пару секунд в коридорі симпатична світловолоса дівчина, яка йшла слідом за хлопчиком. Побачивши Злату, вона привітно усміхнулася і помахала їй рукою.
— Злато, здрастуй! — привіталася вона і, підійшовши ближче, взяла Даньку за руку. — Я дуже рада тебе бачити! Щось тебе не видно останнім часом, — зауважила вона. — Ми вже хвилюватися почали. Все добре?
— Привіт, Анечко! — Злата посміхнулася їй у відповідь. — Я теж рада тебе бачити! Так, все добре, просто так склалися обставини. Як він? — запитала вона, кивнувши на Данила.
— Слава Богу, одужує після операції. Бачиш як бігає вже? — на обличчі Ані відбилася щаслива посмішка, коли вона глянула на свого маленького сина. — Але Данилко весь час про тебе питав. Сумував дуже.
— Я боявся, що ти більше не прийдеш, — шмигнувши, носиком Данилко ображено подивився на Злату. — Я чекав тебе.
— Маленький, хіба я могла не прийти? Я ж обіцяла! — Злата трохи нахилилася і подивилася в ангельські, не по дитячому мужні очі дитини, який був змушений боротися за своє життя. Його погляд змушує здригнутися, задуматися, придивитися. Складається враження, що перед тобою не маленький хлопчик, який ще не зовсім доладно говорить, а доросла людина, яка пройшла через багато що! Дивлячись на Даню, Злата відчула такий приплив ніжності, трепету та любові! Адже вона сама скоро стане мамою і все більше починала розуміти, що відчувають батьки, коли їх дитина перебуває на межі життя і смерті. Єдине, що дає сили їм батькам ‒ це їхня віра! Віра в диво. І хоча ця віра неодноразово перевірялася на міцність, вони завжди вірять у божественне втручання.
— Ти пограєш зі мною в казку? Як минулого разу, — Данило наполегливо тягне Злату за руку, вимагаючи слідувати за ним. — Будь ласка! — благально просить він.
— Данилку! — Аня намагається зупинити сина. — Злата не може зараз пограти з тобою. Нам пора до лікаря.
— Маленький, я прийду до тебе трохи пізніше. Обіцяю! — запевняє його Злата. — А зараз тобі потрібно йти з мамою. Я поки сходжу до однієї дівчинки, якій теж потрібно допомогти. Ти ж будеш мене чекати?
— Так! — сказав Данька, кинувши на Злату довірливий погляд. — Ти – фея? Як у тій казці? — несподівано запитав він
— Фея? — Злата посміхнулася і легенько клацнула його по носику. — Ніі, я не фея. Радше, її помічниця. До речі, у мене дещо є для тебе, — вона дістає зі своєї сумки маленького, дуже забавного плюшевого ведмедика і простягає його Дані. — Тримай! Він буде твоїм талісманом. Нехай він завжди оберігає тебе і нагадує тобі про мене. Не губи його, гаразд?
— Дякую, — радісно виблискуючи очима, він бере в руки ведмедика. — Це буде моя улюблена іграшка! — емоції дитини такі щирі, непідробні, справжні.
— Злато, я хотіла сказати тобі... — тихо промовила Аня, підбираючи слова. — Дякую ще раз тобі за все, — вона доторкнулася до її плеча. Цей жест додав щирості її слів. — Якби не ти, Данька просто не вижив би без цієї дорогої операції, яку ми з чоловіком не могли оплатити. Ви врятували йому життя!
— Чужих дітей не буває. У мене нічого не вийшло б без добрих, чуйних людей, — говорить у відповідь Злата. — Я просто роблю те, що повинна робити.
— Ні, — Аня заперечливо махає головою. — Ти не зобов'язана це робити! Ти витрачаєш свій час, свої сили. У тебе, як і у всіх, можуть бути свої проблеми й справи. Своє життя. Але попри це, ти стільки робиш для людей! Це дуже цінно! Правда! Такі, як ти роблять цей світ кращим.
"Ось вона – потужна сила вдячності! Вона допомагає помічати речі навколо, які раніше не помічав" — слова Ганни справили на Злату особливе враження і змусили її замислитися. Вона завжди відчувала потребу допомогти іншій людині й завжди робила це з чистим серцем, не вимагаючи нічого натомість. Справжня благодійність – щира, тиха. Вона буває різного роду і часто це необов'язково гроші. Як психолог, Злата прекрасно розуміла, що головна причина, чому вона займалася цим — це, щоб заглушити свій біль і заховатись від власних проблем. Зараз вона думала зовсім інакше! Тепер Злата робила це з чітким розумінням того, що неможливо допомогти всім. Але в силах кожної людини зробити життя інших, хоч трішки яскравішим та легшим! Таким чином створюється суспільство, яке сфокусовано на реалізації нашого максимального потенціалу та можливостей. Дивлячись у вдячні очі Ані, Злата відчула себе частиною цього світу. Вона усвідомила те, чим вона займається в житті, вона робить це не дарма! Коли Злата бачила результат своїх старань і зусиль, вона отримувала від цього задоволення і радість. Злата ще раніше прекрасно усвідомила, що навіть такі неприємні моменти, як хвороба й інші життєві труднощі призводять до чогось важливого, цінного. Їй є за що дякувати Всесвіту. Потрібно тільки довіритися та зануритися у відчуття подяки.
— Аню, і тобі спасибі! — Злата зараз відчувала приємне внутрішнє відчуття. — Я зворушена твоїми словами. Це дуже багато для мене значить. Для кожної людини важливо знати, відчувати, що вона в цьому світі комусь потрібна, — переводячи погляд, вона ніжно посміхнулася Дані, який однією рукою міцно тримав мамину руку, а іншою – подарованого плюшевого ведмедика. Весь цей час він зосереджено вслухався в слова дорослих.
