Раді Вас бачити!

Грудень. Нарешті настав цей довгоочікуваний день ‒ відкриття персональної художньої виставки Ярослава. Скільки зусиль було докладено для цього. Все було продумано до найменших деталей! Ярослав хвилювався, але був дуже щасливий. Він кожною своєю клітинкою відчував підтримку Злати й своїх друзів, які весь цей час допомагали йому. У пориві безмежної вдячності він неодноразово обіймав їх, кажучи що, якби не вони, у нього нічого б не вийшло.

Все проходило вельми вдало. Енергетика виставки була просто вражаючою! Перед масштабними полотнами були розставлені зручні дивани, на яких гості довго могли милуватися витворами мистецтва. У залі горіли декоративні неонові лампи, все було освітлено таким чарівним світлом, що можна навіть побачити казкову прозорість повітря! Світлові потоки спрямовані в різні сторони, було навіть продумане окреме підсвічування для кожного об'єкта експозиції. Кожна картина Ярослава несла в собі певну концепцію, розкривала особливості творчого стилю, одночасно відображаючи його прекрасні почуття і душевні тривоги.

Панувала домашня, затишна атмосфера. Грала ненав'язлива акустична музика. Відвідувачі, серед яких також були досвідчені художники, із задоволенням пригощалися закусками у вигляді сиру, фруктів, канапе, коктейльних креветок, мініатюрних пирогів, хумус і вина. Гості чудово проводили час в приємній обстановці. Занурюючись в тематику "неонових мрій", вони знаходилися в піднесеному стані, ніби потрапили в інший незвіданий світ. Це й не дивно, адже тут зібралися справжні поціновувачі мистецтва! Ярослав був у центрі уваги: до нього підходили, спілкувалися з ним, а він привітно посміхаючись, відповідав на питання, що цікавлять, але при цьому ні на хвилину не зводив очей зі Злати й намагався весь час бути поруч з нею. Дивлячись на нього, Злата відчувала гордість і захоплення. Від нього неможливо відвести погляд! Її ніжний, чуттєвий ангел. Він просто неперевершений: стрункий, високий; яскраве, чорне волосся, сяючі невичерпною живою енергією очі, чарівна посмішка. Стильні штани й ефектна сорочка з жилетом робили його образ бездоганним. Злата перевела погляд на сцену, де зараз разом з іншими запрошеними музикантами грає її сестра Соня, яка дуже зраділа, коли сестра запропонувала їй виступити на цьому заході, кажучи, що пора переходити на більш серйозну сцену і заявляти про себе. Злата завжди цікавилася творчістю молодшої сестри й підтримувала її в цьому. Задумливо опустивши повіки й повністю занурившись в музику, Софія плавними рухами доторкалася до клавіш, видаючи живу кришталеву мелодію. Чарівні космічні нотки розносилися до далеких куточків залу. У цей момент Злата ще більше переконувалася в тому наскільки для Соні це важливо – вона просто жила музикою і вже точно визначилася, чим займатиметься в житті. На ній була червона вечірня сукня, поверх якої була надягнута чорна куртка ‒ косуха, очі злегка обведені темними тінями, а її волосся з червоними пасмами гладко зачесане з боків, створювали об'ємний начіс посередині. У такому стилі вона здавалася такою дорослою і була неймовірно привабливою. Поєднання елегантності та класичного року робило Соню більш жіночною і водночас підкреслювало її брутальний характер. Відчувши притягуючий погляд сестри, Соня підняла очі й тепло посміхнулася їй. Злата відповіла на її посмішку і підморгнувши їй, вона підняла вгору великий палець, висловлюючи цим своє захоплення і схвалення. Потім Злата обернулася до своїх друзів. Кивнувши Ярославу, вона попередила його, що зараз повернеться.

— Все добре, Златко? — схвильовано запитав він, не наважуючись відпустити її руку. — Ти куди?

— Все в порядку, — заспокоює його Злата. — Я просто пити хочу.

— Давай я принесу. Чого тобі хочеться?

— Ти збираєшся мій кожен крок контролювати? — шепоче йому Злата. — Не хвилюйся! Я сама піду. Я скоро.

— Добре, — зітхнув Ярослав. — Тільки не довго.

Але Злата затрималася. У неї різко запаморочилася голова. Вона присіла на стілець біля барної стійки, вирішивши трохи відпочити.

— Злато! Ось ти де! — через деякий час вона чує знайомий, дзвінкий, як спів солов'я голосок. Злата обернулася. Її очі розширилися від несподіванки.

— Яринко??? Ти??? Не можу повірити! — не приховуючи своїх емоцій, вона обіймає львівську подругу. — Я так рада тебе бачити!

— Я тебе теж, — посміхається Ярина, щиро радіючи зустрічі. Це був неймовірний вечір.

— Ви все ж таки приїхали! Чому нічого не сказали?! А де Назар? — запитує Злата, нарешті відпустивши Ярину зі своїх обіймів.

— Хотіли зробити вам сюрприз! — весело сміється Яринка. — Ми до останнього не знали, чи вийде у нас приїхати до Києва. Навчання все ж таки. Але всі питання вирішили й ось ми тут! А Назар зараз якраз з твоїми друзями спілкується. Ти б тільки бачила, як вони зраділи, коли побачили один одного! Назар з Ярославом на одній хвилі! Ми тільки недавно прийшли сюди. В нас ще деякі справи були. Ярослав просто талант! Його роботи надзвичайні. Я вражена! Це безумовно успіх. Завтра точно вся країна дізнається про Ярослава Вишневського! — без зупину торохтить вона. Висловлюючи своє захоплення, Ярина активно жестикулює.

"Впізнаю Яринку!" — посміхається Злата, спостерігаючи за її бурхливими жестами й виразною мімікою. Смарагдові очі Ярини відображали той же веселий блиск.

— Так, все проходить досить вдало, — погоджується з нею Злата, озираючись на всі сторони. — Схоже, що всі задоволені. По іншому і бути не могло. Тішить, коли люди тяжіють до прекрасного!

— До речі, а чому ти тут сама сидиш? — запитала Ярина. — Там всі хвилюватись почали. Кажуть, що ти вже повинна повернутись, а тебе все немає. Добре, що я тебе тут зустріла. Ярослав збирається тебе шукати. Якби його не відволікали, то він вже досі б рвонув до тебе! Він нервується чомусь, — нічого не розуміючи, Ярина знизала плечима.

— Та я ... Мені просто треба було... — Злата зніяковіло опустила очі. — Зараз вже підемо до них.

— Мінералка? — глянувши, на склянку з водою, яку Злата тримала в руках, Ярина вдавано скривилася носиком. — Так не годиться! Може вип'ємо чогось міцнішого?

— Ярин, я із задоволенням би з тобою випила. Тим більше в такий день! Але вибач. Мені не можна.

— Чому? — Ярина здивовано підняла брови. Вона уважніше придивилася до Злати й нарешті помітила її округлий акуратний животик, який вже не приховувався під стильною сукнею кольору бургунді.

— Божечки... — Ярина від розчулення склала долоні. — Це так мило! Златочко! Вітаю! — вона обережно обіймає Злату, немов тонкий прозорий кришталь, який може розсипатися від будь-якого необережного дотику.

— Дякую, — посміхаючись, сказала Злата.

— Виглядаєш ти просто неперевершено! — Ярина взяла її за кінчики пальців і, розширюючи огляд, зробила крок назад. — Як ти почуваєшся?

— Більш менш нормально. Ростемо потихеньку, — відповідає їй Злата. — Голова розболілася, тому я вирішила посидіти трошки.

"Ова!" — повернувши голову, Злата побачила "картину маслом" ‒ в кінці залу зручно розташувавшись на дивані й ефектно поклавши ногу на ногу, Соня сиділа на колінах якось хлопця. Мило розмовляючи, вона однією рукою обняла його за шию, а іншою тримала келих з шампанським. Хлопець своєю чергою притримував Соню за талію. Злата примружила очі: ні, зір її не підвів. Соню ні з ким не сплутаєш! Тим більше, що з цього боку було все добре видно.

"От Сонька! Дівчинка даремно часу не гає! Бере від життя все і відразу!"

— Ярин, — знову обернувшись до подруги, Злата доторкнулася до її руки. Я зараз, добре? Ти поки візьми собі щось і йди до наших. Скажи Ярославу, що я скоро прийду. Щоб не хвилювався.

— А ти куди? — занепокоїлася Ярина. — У тебе все гаразд?

— Так ‒ так, все в порядку! — запевнила Злата й на підтвердження своїх слів повільно моргнула їй. — Іди! Всі вже зачекалися напевно. Я швидко. — зробивши черговий ковток води, вона піднялася з місця і попрямувала в бік Соні.

— Вибачте, що завадила! — Злата звернулася до хлопця і для ввічливості начепила посмішку на обличчя. — Ви не заперечуєте, якщо я у Вас вкраду цю "панночку" на пару хвилин? — не чекаючи відповіді, вона бере Соню за лікоть і відводить її в сторону.

"О ні!" — Соня закотила очі, розуміючи, що їй не вдасться уникнути нотацій старшої сестри.

— Злато, ти чого лякаєш так? З'являєшся так несподівано.

— Ага, налякаєш тебе тут... — невдоволено буркнула Злата. — Ти зовсім страх втратила! Чи не лопнеш, дитинко? — грізно блиснувши очима, вона кивнула на келих, який Соня продовжувала тримати в руці.

— Я зовсім трішки, — Соня скорчила безневинне личко. — Чесно!

— Я бачу твоє "зовсім трішки". А очі як горять! Цілий феєрверк! — захихотіла Злата, глянувши в її розширені зіниці. — Тобі шампанське в голову вдарило? Чи ти флюїди випромінюєш?

— І те й інше, — пирснула у відповідь Соня, ледь стримуючи внутрішній смішок. — Це Влад, — вона кивнула в ту сторону, де сидів її хлопець. — Гітарист! Правда він лапочка? Влад запросив завтра до себе ... музикою позайматися.

— Ну ‒ ну, музикою... — в голосі Злати почулися нотки недовіри. — А ще ви будете разом чай пити й вірші один одному розповідати! — саркастично пирхнула вона. — Я бачила, як він дивився на тебе.

— Як?

— Всепожираюче! — відповідає Злата. — І точно не в очі! Цей твій "лапочка" хоч поцікавився, скільки тобі років? Знає, що ти неповнолітня? Він явно старший за тебе.

— Ну що ти! — Соня грайливо закліпала очима з віялоподібними віями. — Він же джентльмен! Безтактно питати у дівчини про вік! Навіть в такої юної, як я!

— Не питають після вісімнадцяти, а до цього навіть потрібно! Так, леді! Я зараз по твоїй легковажній голівоньці таак наздаю! Може, хоч тоді твої мізки на місце стануть, — Злата намагається удати, що вона злиться, але це в неї не дуже виходило і виглядало так мило, що Соня лише тихенько засміялася.

— Маленький, не пощастило тобі з мамою, — жартує Соня, нахилившись до Златиного животика. — Вона в тебе така "сувораа"!

— Ой! Зате йому дуже пощастило з тіткою! — добродушно усміхнулася Злата, сплеснувши руками. Вона розуміє, що не може довго сердитися на Соню і сильно лаяти. Це було вище її. Вона так любить свою сестричку. У дитинстві Злата, як і багато дітей, дуже мріяла про молодшого братика або сестричку, але мама весь час відмахувалася, надаючи їй тоді незрозумілі для дитини аргументи. Але в один чудовий літній день її мрія збулася: народилася довгоочікувана Сонька! Вони просто не уявляли своє життя один без одного! Злата була для Соні єдиною людиною з якою вона ділилася своїми почуттями, якимись думками й таємницями. Про смаки та інтереси Соні Злата знала все.

— Сонь, якщо серйозно... Акуратніше там, гаразд? — наполягає Злата. — Ти вічно шукаєш пригоди на свою голову, і не тільки на свою. Якщо ти вляпаєшся, мене батьки в асфальт закатають! І не подивляться, що вагітна. Я прошу, зроби так, щоб я була спокійна за тебе. Мені й так нелегко. Будь ласка, будь обережною. Сподіваюся, ти зрозуміла, про що я.

— Сестричко, ти чого? — ласкавим тоном промовила Соня, знаючи, як Злата хвилюється за неї. — Я можу постояти за себе! На мені де сядеш, там і злізеш! Ти ж знаєш це.

— Саме тому, що знаю ... — пробурмотіла у відповідь Злата. — Гаразд, я піду вже. Я і так затрималася. Ярослав там буде нервуватися. Та й тобі знову виступати через кілька хвилин.

— Окей, — кивнула Соня. — Злат, я не сказала тобі... — нерішуче промовила вона. — Влад пропонує мені пізніше погуляти з ним вечірнім містом. Ти ж не проти?

— Проти, — спокійно і лаконічно відповіла Злата.

— Ну, Злато...

— Соняяя, — Злата залишалася непохитною і категоричною. — Ця розмова безперспективна! Я все сказала. Як іноді говорить одна моя добра знайома зі Львова: "Не доводь мене до сказу!" — вона знову посміхнулася, згадавши про подругу. — До речі, вони теж тут! Потрібно буде потім тебе познайомити. Це Назар і Ярина. Пам'ятаєш, я розповідала тобі про них?

— Звичайно, що пам'ятаю! Вони приїхали?! Круто! — досить вигукнула Соня. — А тебе хіба можна довести? — захихотіла вона, відреагувавши на процитовану фразу.

— А ти спробуй! — Злата з викликом подивилася на Соню. — Але раджу тобі не випробовувати мої нерви. Вагітні жінки іноді такі неадекватні бувають. Ну дууже непередбачувані. І досить вже пити! Мала ще, — не церемонячись, вона забирає у Соні келих з недопитим шампанським. — Не забувай, що ти не в нічному клубі й не на дискотеці! Тут культурний захід, тому поводь себе належно! — шепнула Злата їй на вухо.

— Злато! — Соня зупинила сестру, коли та вже збиралася йти.

— Що ще? — сестра знову обернулася до неї

— Здається, я закохалася, — видихнула Соня, боязко опустивши очі.

— Софійко! Починається ... — Коли вже встигла? — широка, тепла усмішка торкнулася вуст Злати. Вона підійшла до Соні ще ближче і ніжно обняла її. — Сестричко, моя рідна... Тобі ще стільки всього треба буде зрозуміти й усвідомити. Ми потім про це поговоримо, якщо ти хочеш, добре? — вона уважно глянула в її юне, квітуче обличчя. В знак згоди Соня енергійно закивала головою.

"Так що ж таке?" — зробивши кілька кроків, Злата приклала руку до грудей – в області серця несподівано з'явилися болі, а голова так розколювалася, немов вона зараз розірветься на маленькі шматочки. Ноги трохи затекли й це Злату злегка насторожувало.

"Мені потрібно на повітря", — вона глибоко вдихнула. Захопивши своє пальто, Злата швидко попрямувала до виходу.

Падав сніг. Білі повітряні сніжинки плавно кружляли в танці від прохолодного зимового вітру і виблискували на тлі нічних ліхтарів. Шум міста затихав, навколо починала панувати атмосфера умиротворення і тиші. Зимові вечори найказковіші, найзагадковіші. Віє чарами й дихається так свіжо. Здається, що з кожним вдихом в тілі з'являється все більше сил та енергії! Злата сперлася спиною об стіну будівлі. Вона трохи нахилила голову назад і закрила очі, підставивши своє обличчя падаючим з неба волохатим метеликам, які легенько лоскотали їй щічки.

— Златочко! Нарешті я тебе знайшла! — почула вона схвильований голос Вероніки. Злата розплющила очі й ледь помітно посміхнулася, побачивши подругу. Полегшено видихнувши, Вероніка швидким кроком підійшла до неї.

— Що таке? Що ти тут робиш одна? — Ніка стурбовано глянула Златі в очі, поклавши свою руку їй на плече. — Ярина сказала, що ти зараз повернешся, а тебе досі немає! Тобі погано? Тільки правду кажи!

— Трішки. Якось недобре, — слабким голосом відповіла Злата. — Зараз все мине, — запевняє вона, намагаючись бути переконливішою. — Я тільки ще трішечки побуду на повітрі.

— Може, Ярославу сказати? Давай краще зайдемо всередину, — наполягає Вероніка. — Тут холодно. Ти змерзнеш! Там... — вона не встигла договорити, бо в цей момент до них підбіг Ярослав, притримуючи однією рукою куртку, яку він накинув на плечі.

— Ось ти де! — він узяв Злату за руки, зігріваючи їх своїми теплими долонями. — Золотко, що трапилося? — він кидає на неї стривожений погляд. — Скажи мені!

— Ярославе, не хвилюйся, будь ласка! — Я хочу ще трішки побути на вулиці.

— Вона не дуже добре почувається, — шепнула Вероніка йому на вухо.

— Я це вже зрозумів, — Ярослав важко зітхнув. — Нік, ти йди, а я побуду з нею. Ми скоро.

— Гаразд, — невпевнено вимовила Вероніка, все ще ніяк не наважуючись йти. Ярослав кивнув їй, даючи цим жестом зрозуміти, що все під контролем і вона може спокійно йти. Зробивши пару кроків, Вероніка ще раз озирнулася, потім зникла за дверима.

— Златунь, ти чому відразу мені нічого не сказала?! — його голос почав злегка тремтіти. Ярослав ще міцніше стискає її руку, а іншою струшує сріблясті сніжинки з її довгих каштанових локонів. — Чому?

— Я... я не хотіла псувати тобі вечір. не хотіла, щоб ти нервувався через мене.

— Дурненька... — Ярослав ніжно пригортає Злату до себе і відчуває як шалено б'ється її серце. — Як ти можеш зіпсувати мені вечір? Все найяскравіше й прекрасне, що зараз відбувається в моєму житті ‒ це завдяки тобі! Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки я тобі вдячний за все! За стимул, натхнення. За твоє кохання! За те, що ти поруч! Це так цінно. Я дуже тебе кохаю! Чуєш? Ти й дитина – найдорожче, що є в моєму житті!

— Ярославе... — вона заховала носиком в його груди. Стан тривоги й занепокоєння раптом охопило її. — Мені страшно. Я боюся втратити дитину.

— Злат, ти чого?! — злякано сказав Ярослав. — Поглянь на мене! — він торкнувся обома долонями обличчя, примушуючи її дивитися йому в очі. — Скажи, що? Дуже погано? Щось болить?

— Ні ‒ ні, — Злата заперечливо похитала головою і змахнула пальцем сльозинку, яка скотилася немов маленький чистий діамантик та впала на руку Ярослава, розчинившись в його гарячій долоні. — Уже все минуло. У мене чомусь погане передчуття, — вона знову опустила наповнені глибоким сумом очі. Снігопад ставав сильнішим, красиві пухнасті пластівці ледь встигали танути на її віях.

— Що ти таке кажеш?! — від цих слів у Ярослава було таке відчуття, що хтось схопив за серце і стискав його з усією силою до нестерпного болю. Він прекрасно розумів наскільки Златі зараз важко. Вона постійно перебуває під пильним контролем лікарів. А їй потім потрібно ще народити. Від цих страшних думок йому здавалося, що його мозок зараз просто скипить. Але Ярослав намагався не показувати їй цього, щоб не хвилювати її зайвий раз. Він допомагав і підтримував Злату, як тільки міг, намагаючись весь час бути поруч з нею.

— Сонечко, все буде добре! Віриш мені? — промовляє тихим заспокійливим голосом Ярослав. — Ти просто втомилася. Ти ж цілий день на ногах! Послухай мене уважно! Я не можу зараз поїхати, а тобі треба додому. Тому ти береш Соню ‒ одну я тебе не відпущу. Антон вас відвезе.

— Ні. Я дочекаюся тебе. Ще не пізно. Я нормально з Яриною і Назаром так і не поспілкувалася. Незручно перед ними.

— Злато, ти їдеш додому! Не сперечайся зі мною! — голос Ярослава звучав твердо і наполегливо. — Завтра з ними ще побачишся. Вони ввечері їдуть. А тобі потрібен режим. Ти приїдеш додому, знімеш взуття, відпочинеш, розслабишся. Ти перехвилювалася сьогодні, не вистачало ще, щоб у тебе тиск знову підскочив! Ти ж пам'ятаєш, що Олена Василівна суворо наказувала стежити за цим? — він дбайливо накидає їй на голову капюшон.

— Звичайно, я пам'ятаю, — вона сумно усміхнулася у відповідь. — У мене дитина, а не амнезія.

— Вона ще й жартує! Так вже набагато краще, — Ярослав ніжно провів пальцями по її обличчю. Трохи нахилившись, він поцілував її в холодний носик. — Ходімо! Ти замерзла ...

Кіра знайшла Соню у залі, в дальньому затишному кутку. Заплющивши очі й піднявши одну ніжку, Софія пристрасно цілувалася з дуже привабливим хлопцем, який щільно притискав її до стіни.

— Соню! Підійди сюди, будь ласка! — голосно шепнула Кіра та махнула рукою, жестом підкликаючи її до себе. — Я шукаю тебе!

Відірвавшись від поцілунку, Соня ще пару секунд в подиві дивилася широкими очима на Кіру. Виглядаючи через плече хлопця, вона продовжувала обіймати його за шию. Прошепотівши щось йому на вухо, дівчина неохоче підійшла до Кіри.

— Що таке, Кіро? — невдоволено буркнула Софія. Вона була явно не в захваті від того, що її безцеремонно відволікли від вельми приємного "заняття". — Я ... емм ... зайнята. Ти невчасно.

— А мені здається, що я ,навпаки, вчасно! Сонь, ти пила?! — вона підозріло глянула їй в обличчя. — Тебе ж Злата вб'є!

— Хто? Злата? Моя Злата? — усміхнулася Соня. — Та вона навіть мухи не скривдить! Так, прихлопне трішечки. Скаже мені пару "ласкавих" і все. Жити буду! Тим паче, що я вже розмовляла з нею ... — в цей момент Соня раптом насупилася, згадавши про те, що одного разу вона вже отримала від Злати ляпас. Хоч Софія вважала, що це було цілком заслужено і справедливо, але вона ніяк не очікувала від Злати такого. Соня прекрасно розуміла, що насправді її сестра не така вже й проста, як може здаватися.

— Гаразд, Сонь, — Кіра швидко переходить до суті. — Я взагалі не про це. Там Злата тебе шукає. Вона каже, що твій телефон у неї в сумці. Тому відправила мене за тобою. Антон її зараз додому відвезе, а Ярослав ще повинен знаходитися тут. Ти їдеш з нею.

— Чому? Щось трапилося? — захвилювалася Соня. — Де Злата зараз?

— Вона вже біля виходу, — відповідає Кіра. — З нашими львівськими друзями наостанок спілкується. Тебе чекає.

— Так, звичайно, — Соня швидко кивнула головою. — Зараз! Тільки Владу скажу, що я вже йду...

*****

Коли Ярослав вже повернувся додому, у квартирі панувала повна тиша. Світло скрізь було вимкнуте. Вдома ніби нікого не було. Ярослав тихесенько відчинив двері спальні. Злата з Сонею вже спали на ліжку безтурботним сном. П'ятка визирала з ‒ під ковдри, а її рука недбало лежала на плечі Злати.

"Схоже, що я сьогодні сплю на дивані..." — посміхається Ярослав, дивлячись на сестер, які так мило спали. Лише приглушене світло нічника падало на їхні сонні обличчя. Ярослав зробив пару безшумних кроків і захопив свою футболку, яка висіла на стільці. Він уже збирався йти, коли помітив, що Соня злегка ворухнулась.

— Ярославе, це ти? — сонно пробурмотіла вона, ледь розплющивши очі.

— Вибач, я тебе розбудив? — винувато вимовив Ярослав, намагаючись говорити тихіше. — Як вона? — він кивнув на Злату, яка продовжувала солодко спати, поклавши зчеплені долоні під голову. — Я телефонував вам обом, але ви не відповідали. Я місця собі не знаходив!

— Та ніби все нормально, — шепнула у відповідь Соня. — Наші телефони у сумці передпокої в залишилися. Ми не почули, як ти телефонував. А мій телефон взагалі на вібрації стоїть. Ми непомітно заснули разом. Злата дуже хотіла дочекатися тебе. Але Морфей виявився сильнішим її, — вона обережно піднялася на ліжку і глянула на Злату, яка мирно сопіла. Тепла посмішка торкнулася губ Соні. По її очах було видно, як сильно вона любить свою сестру.

— Вона дуже втомилася сьогодні, — зітхнув Ярослав, не відриваючи від Злати пильного погляду. — Слава Богу, що все нормально. Я думав, що трапилося щось.

— Дещо і правда сталося! — загадково промовила Соня, встаючи з ліжка.

— Що?! — Ярослав кинув на Соню вичікувальний погляд, відчуваючи, як кому до горла підкочується. — Говори!

— Малюк ворухнувся! Вперше. — з трепетом у голосі повідомляє Сонька. — Декілька разів.

— Ворухнувся? Моя дитина ворухнулася? — почувши це, Ярославу здавалося, що в цей момент його душа виростає і пробивається з тіла неймовірними крилами від щастя. Це так чудово! — Тю, Сонька! Налякала, — видихнув він. Ярослав махає головою, прикриваючи обличчя долонями. Як же йому хотілося зараз кинутися до Злати. Обійняти її, розцілувати. Він уже збирався зробити крок, але помітивши цей "порив" Соня відразу зупинила його.

— Чш, — вона піднесла до губ вказівний палець. — Ти чого смикаєшся? Тихо! Розбудиш же її! Тобі зараз теж краще відпочити. У тебе сьогодні був непростий день. Я вже до себе піду. Реально спати хочеться... — прикриваючи рот рукою, Соня солодко позіхнула.

— Добраніч, Сонь! — шепнув їй услід Ярослав, коли вона вже була біля дверей.

— Добраніч! — кивнула вона у відповідь й вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

____

Настав новий грудневий день. Зимове сонце вперто посилало крізь віконце свої слабкі холодні промінчики. Розплющивши очі, Злата повернула голову і глянула на сонного Ярослава.

"Господи, який він гарний" — усміхнувшись, вона легенько провела пальцями по його чорному густому волоссю ‒ їй так подобалося це робити! Не втримавшись, вона повільно нахилилася до його обличчя і розбудила його душевним ранковим поцілунком.

— Доброго ранку, мій улюблений художнику! — шепоче вона йому в губи. — Як спалось?

— Доброго ранку, сонечко! — ніжна посмішка стосується його губ. — Я спав, як убитий! Як ти, рідна?

— Нормально, — відповідає Злата, проводячи пальцем по його руці. — Я так хотіла тебе вчора дочекатися. Ми з Сонею довго розмовляли, а потім я так різко заснула... — по її голосу було зрозуміло, що вона була трішки засмучена. — Мені так хотілося тобі дещо сказати!

— Я знаю, що саме, — Ярослав підвівся на лікті й пильно подивився на Злату. Його усмішка стала ще ширшою, а очі заблищали щасливими іскорками. — Мені Соня вже все розповіла, — він чуттєвими дотиками погладив Злату по животику. — Це прекрасно!

— Ну ось ... Я так хотіла сама тобі сказати про це — Злата награно зітхнула. — Гаразд, я в ванну, а потім треба розбудити Соню. Ти теж не затримуйся! Скоро будемо снідати, — вона чмокнула його в щічку. Накинувши шовковий халатик, Злата піднялася з ліжка й ефектно скинула з плечей довге витончене волосся.