Раді Вас бачити!

Після ранкової чашечки гарячого шоколаду зі свіжими круасанами на терасі в кафе, Антон з Кірою прогулювалися біля грандіозної Ейфелевої вежі, повністю занурюючись в чарівну атмосферу весняного Парижа – чудового міста на березі Сени, де витає дух свободи й відчувається особлива романтична аура, яка ще здавна вабить творчих людей і дарує їм натхнення. Повністю занурившись в магію надзвичайної красивої французької столиці, яка має своє неповторне обличчя, підкорює своєю витонченістю й естетикою, Антон і Кіра просто насолоджувалися один одним: вони трималися за руки, багато цілувалися, закохуючись в один одного заново.

— Не дарма кажуть: "Побачити Париж – полетіти в небеса"! — захоплено каже Кіра, не відпускаючи руку коханого. Її немов бездонне блакитне небо, очі сяяли від відчуття безмежного щастя. Трохи втомлені від захопливої прогулянки Антон з Кірою зайшли пообідати в популярний романтичний ресторанчик Le Jules Verne, який знаходився на другому рівні Ейфелевої вежі. Місце в ньому Антон забронював ще заздалегідь. Їх столик був розташований біля вікна з видом на Марсове поле – один з найвідоміших і великих парків Парижа. Поки вони чекали, коли їм принесуть фуа ‒ гра з картопляним суфле, Кіра тим часом водячи пальцем по сенсорному екрану телефона, переглядала вхідні повідомлення.

— Що там? — поцікавився Антон, побачивши, що зосереджено читаючи повідомлення, Кіра несподівано посміхнулася.

— Це Ніка пише, — доповідає Кіра, піднімаючи на нього задоволений та водночас трохи схвильований погляд. — Завтра Злату з дівчинкою вже виписують з лікарні. Їх ще вчора повинні були виписати, але Злата себе щось погано почувала, у неї навіть температура підскочила. Тому її вирішили залишити, щоб ще трохи поспостерігати за нею. Ярослав нервувався через все це... — з цими словами вона сумно зітхнула. — Вагітність Злату добряче "підкосила". Вона довго відновлюватиметься від цього. І їй так потрібна наша підтримка і допомога.

— Ти все ще турбуєшся за Злату? — запитує Антон, помітивши раптову зміну настрою Кіри. — Але ти сама кажеш, що все вже нормально, вона завтра буде вдома. Це ж прекрасно! — він підбадьорливо посміхнувся і, простягнувши свою руку через стіл, м'яко торкнувся її пальців.

— Так, Златі вже легше, Слава Богу. До неї батьки приїхали. А ще Ніка пише, що Дарсі дуже сумує, майже нічого не їсть, — продовжує розповідати йому Кіра. — Вона саме у нас була, годувала і вигулювала його ... Знаєш, це так чудово: Париж, весна, романтика, ця вежа, Лувр, де можна зависнути біля "Мони Лізи", Нотр-Дам-де-Парі , вечірні пікніки з пляшкою Бордо і декількома видами сиру, ми з тобою удвох...Але повідомлення від Ніки так навіяло! Мені несподівано захотілося до свого рідного Києва! Я сильно сумую за Златою. Адже після того випадку, я ще не бачила її. Я навіть за нашою собакою скучила! А ще я так хочу взяти на ручки маленьку Лізочку! — говорить вона з якоїсь невластивою їй філософською задумливістю, немов вела натхненний монолог. Кіра повернула голову в бік вікна, милуючись приголомшливим панорамним видом столиці Франції – міста любові й великого серця. Весь цей час Антон не міг відірвати свій погляд від Кіри, все більше усвідомлюючи, як сильно він її кохає. У цей момент вона здавалася такою "дорослішою", мудрішою. В цю хвилину вона була особливо чарівною, в її очах читалося душевне заспокоєння, а її світле, шовковисте волосся сяяло від яскравих сонячних променів, що робило її схожою на неземне божественне створіння. Відчувши пильний погляд Антона, Кіра знову обернулася до нього і посміхнулася так, що все навколо наповнилося м'яким сяйвом.

— Дякую, тобі за Париж! — промовила з безмежною вдячністю і любов'ю в голосі. — Ці дні незабутні! Я кохаю тебе!

— Я теж тебе дуже кохаю, — прошепотів він їй у відповідь. — Це все для тебе, кохана! У нас ще стільки всього попереду. Головне, що ми разом.

*****

Ярослав старанно допомагав Златі на кухні. Сьогодні поверталися з Франції Антон з Кірою. Ігор з Веронікою вже поїхали їх зустрічати в аеропорту на автомобілі Антона, ключі від якого він на час поїздки довірливо залишив Ігорю. Батьки Злати вже поїхали додому. Тому друзі вирішили всім разом відзначити повернення Кіри з Антоном і народження Лізи в тихій, дружній атмосфері. Злата з Ярослав з нетерпінням чекали їх у себе вдома.

— Щось їх довго немає, — з легким занепокоєнням промовила Злата. Продовжуючи нарізати кубиками сир фета для салату, вона поглянула на годинник.

— Вони поки додому заїдуть, а Антону ще на роботу потрібно ненадовго заскочити. Не хвилюйся, вони скоро будуть, — заспокоює Ярослав і дбайливо простягає до її рота соковиту часточку апельсина. Через прочинені двері спальні почувся вимогливий плач дитини.

— Ой, Лізочка прокинулася! — промовила Злата, пережовуючи апельсин. — Годувати її ще рано, — відклавши ніж в сторону, вона мала намір йти до дівчинки в спальню.

— Я сам подивлюся, а ти закінчуй тут, — Ярослав швидко чмокнув Злату в скроню і швидкими кроками вийшов з кухні. Злата тим часом вже дістала з духовки запечену рибу і почала розставляти тарілки на стіл. Скучивши за своєю господинею, Аська не відходила від Злати ні на крок. Дзвінко муркочучи й гордо розмахуючи своїм пухнастим хвостом, вона обвивалася навколо її ніг, наполегливо вимагаючи увагу і ... їжу!

— Асько, припини, будь ласка! Не заважай мені! Ти не голодна, — намагаючись прогнати кішку, Злата легенько відштовхує її ногою. Почувши звук дверного дзвінка, Злата поспішила в коридор, щоб відчинити. Кішка пішла за нею.

— Златочко! — поставивши подарункові пакети, Кіра прямо з порога кинулася до подруги й обняла її так міцно, що Златі стало важко дихати.

— Обережно. Ти мене задушиш, — Злата ледь переводить подих. — Я теж дуже рада тебе бачити, — тепло посміхається вона, взаємно обіймаючи подругу. Злата з радісними іскорками в очах, дивиться через плече Кіри на Антона та Вероніку з Ігорем, які не наважуючись порушувати цей душевний момент зустрічі двох кращих подруг, лише мовчки посміхалися, спостерігаючи за цією зворушливою сценою. Емоції Кіри не могли не тішити.

— Як ти? З тобою все гаразд? — запитує Кіра тремтячим голосом, все ще не відпускаючи Злату. — Мені Ніка писала, що тобі погано було ... Як Ліза? Я можу її побачити?

— Кірочко, ти чого?! — Злата стурбовано дивиться подрузі в обличчя, по якому котиться сльозинка, залишаючи на щоці сріблясту доріжку. — Все ж добре! Бачиш, я перед тобою, жива, — вона знову притягує Кіру до себе і заспокійливим жестом погладжує її по спині. — З Лізочкою теж все в порядку, вона в спальні. З нею Ярослав зараз. Я потім трохи пізніше вам її покажу.

— А це для нашої мамочки і її крихітки, — коли Кіра, нарешті, відпустила Злату, Антон підійшов до Злати й простягнув їй розкішний букет весняних квітів та великий подарунковий пакет. — Ми тебе дуже любимо, дорогенька! І дуже скучили! — він дбайливо обіймає і цілує її в щічку. Вероніка з Ігорем з квітами й подарунками теж приєдналися до душевних обіймів.

— Дякую вам велике! Я теж вас всіх дуже люблю! — промовила зворушена до сліз Злата. — Як же добре, що ми всі зібралися! Ви проходьте у вітальню, а я квіти поки поставлю і покличу Ярослава. Щось його довго немає. Заодно подивлюся, як він там справляється. Я зараз повернусь! — ще раз посміхнувшись друзям, вона попрямувала в бік спальні...

Злата тихенько відчиняє двері спальні й завмирає. Вона спирається об стіну. Ніжна посмішка не сходить з її губ — підклавши під голову подушку, Ярослав безтурботно дрімав на ліжку, а поруч з ним лежала Лізочка. Дівчинка не спала — вона активно рухала ручками, стискаючи їх в крихітні кулачки. Дивлячись на свого сплячого коханого і новонароджену дочку, Злату охопило глибоке трепетне почуття, яке наповнює світлом і внутрішнім спокоєм. Коли вже все позаду, Лізочка добре себе почуває, і Злата була безмежно щаслива, що їй навіть трішки ставало страшно. Хіба так буває? Адже щастя таке крихке, потрібно докласти чимало зусиль, щоб його вберегти...

Відірвавшись від своїх потаємних думок, Злата вкрадливими кроками підійшла до Ярослава.

— Це хто кого заколисує, га? Ти тата? — пошепки звертається Злата до донечки. — Ти моє щастя ... Іди до мене, моя маленька! — вона акуратно бере дівчинку на руки й кладе її в ліжечко. Опинившись у своїй колисці, малятко відразу заплющує свої оченятка і швидко засинає. Злата з материнською турботою вкриває її м'якою пухнастою ковдрочкою. Переконавшись, що дівчинка спокійно спить і ні в чому не має потреби, вона знову підходить до Ярослава, який продовжував міцно спати. Златі так не хотілося його зараз будити. Вона прекрасно розуміє, що Ярослав дуже втомлюється. Він серйозно зайнявся черговим проєкт, тому у було нього багато роботи, і при цьому він дуже допомагає їй з Лізочкою. Але, на жаль, вона повинна його розбудити.

— Ярославе... — вона легенько смикає його за плече. — Прокидайся! — шепоче вона йому на вухо і ніжними рухами пальців, прибирає чорну чуприну з його чола.

— А? Що? — розплющивши очі, Ярослав підіймає голову і розгублено озирається навколо. — Я що заснув? — він сонно потирає пальцями очі.

— Ага, — Злата тихенько сміється у відповідь. — Ти так мило спав! Вибач, що змушена тебе будити, — з цими словами в її голосі почулися нотки смутку і жалю. — Вже наші друзі прийшли. Вони чекають. Я зайшла за тобою і поглянути на Лізу. Я її в ліжечко переклала. Ходімо?

— Так ‒ так, звичайно, сонечко. Йдемо, — намагаючись прокинутися остаточно, Ярослав струснув головою і, все ще позіхаючи, піднявся з ліжка.

*****

— Ну друзі, розповідайте як Париж? Як з'їздили? — з великою цікавістю запитує Ярослав, звертаючись до Кіри з Антоном, коли після дружніх вітань, обіймів і рукостискань вони нарешті сіли за стіл.

— Це було дивовижно! Париж чудовий! — починає з захватом розповідати Кіра. — Ми щасливі! — Але водночас, коли дивишся на Сену, починаєш якось особливо усвідомлювати, що наш Дніпро також прекрасний і величний. І як це важливо любити свою країну...

— А ще у нас є новини! — додає Антон, загадково посміхаючись. — Скажеш їм, Кірочко?

— Звичайно! — Кіра дзвінко засміялася у відповідь і перевела свій погляд на заінтригованих друзів, які затамувавши подих, кидали на них вичікувальні погляди. — І тааак ... Антон зробив мені пропозицію! — урочисто оголошує вона, витримавши невелику паузу. — Ми вирішили одружитися!

— Ура! Це ж чудово! Ми вас вітаємо! Будьте щасливі разом! — лунає радісний вигук кількох голосів одночасно. Піднявшись зі своїх місць, друзі в емоційному пориві кинулися вітати Антона і Кіру. Злата дивиться на Антона і посміхається.

"Ти молодець!" — промовила вона одними губами й в знак схвалення підняла вгору великий палець. Злата була щиро рада за свою подругу, адже Кіра так довго чекала цього. І тепер цей момент настав.

— Раз вже у нас сьогодні день хороших новин, може, ми зараз теж розповімо? — Ігор глянув на Вероніку і грайливо підморгнув їй. Не відводячи від неї багатозначного погляду, він ніжно торкається руки Вероніки.

— Так, зараз вже можна, — Вероніка зворушливо посміхнулася і згідно кивнула йому у відповідь.

— А що ви хочете розповісти? І чому це ви такі таємничі, а? А ну дізнавайтесь! — говорить Злата, примруживши очі, і посміхаючись одним куточком губ. Не стримуючи сміх, Ігор з Веронікою по-змовницьки переглянулись. Немов по команді, вони демонстративно підняли по одній руці, - в обох на безіменному пальці правої руки блищали обручки.

— Що? — У Кіри очі округлилися від побаченого. — Ви одружилися?? — не вірячи своїм очам, вона в подиві дивиться на їхні обручки. — Ви серйозно??? І мовчали ???

— Друзі, вибачте нам! — винувато каже Ігор, спостерігаючи за реакцією друзів, які були, м'яко кажучи, шоковані від несподіваної новини. Здавалося, що тільки Злата не була здивована: широка задоволена усмішка грала на її губах. — Ми розписалися тиждень тому. Нам просто не хотілося цих банальних весільних урочистостей і традиційних застіль, тому було вирішено, що все пройде тихо, спокійно, без будь-яких надмірностей. Але цю подію обов'язково відзначимо! — заявляє він з посмішкою на губах. — Всі разом!

— І прямо зараз! — урочисто оголошує Антон, відкриваючи пляшку французького вина, яку вони з Кірою привезли з Парижа. — Такий чудовий привід! І навіть не один, а кілька! У нас сьогодні просто свято якесь! — весело сміється він.

— Златі не наливати! Їй не можна. — попереджає його Ярослав. — Друзі, ви нереально круті! — звертається він до Ігоря та Вероніки. — Ми дуже за вас раді!

— Дуже дякуємо! — говорить у відповідь Ігор, ніжно обіймаючи однією рукою Вероніку, яка щасливо посміхаючись, злегка поклала голову йому на плече.

— Мені теж не треба! — Ніка поспішила накрити зверху порожній келих своєю долонькою, коли Антон збирався наповнити його червоним вином. — Я не п'ю.

— Чому це? І з яких це пір? — запитує Антон, не приховуючи свого здивування. Всі інші в нерозумінні теж кинули погляди на Вероніку, очікуючи негайної відповіді.

— Друзі, це ще не всі сюрпризи, — збираючись з думками, вона швидкоплинно дивиться на Ігоря, який в знак підтримки міцніше стиснув її долоню. — Я чекаю дитину! — з останньою фразою її обличчя освітила ніякова, але така щаслива посмішка. — Тому я не п'ю. Коли ми про це дізналися, Ігор відразу ж запропонував одружитися і я погодилася. Це вийшло так спонтанно! Ми не хотіли вам говорити доки Злату з дитиною не випишуть з лікарні й Кіра з Антоном не повернуться з Парижа.

— Але тепер, коли всі в зборі, ми можемо вам сказати про це! — додає Ігор. Дбайливо обнявши Вероніку, немов вона була з коштовного кришталю, він ніжно цілує її в скроню.

— Оце так! — присвистує Антон. — Оце так поворот!

— Ого… — тільки й зміг вимовити ошелешений Ярослав. Його очі блиснули іскорками радості.

— Що ж це коїться? Сьогодні просто дивовижний день! — від надлишку емоцій, Кіра прикладає долоні до своїх щік. — Ущипніть мене! Мені здається, що я сплю, і це все мені сниться! — посміхається вона зі сльозами щастя на очах.

— Ні, це тобі не сниться! — сміється Антон, обійнявши Кіру за плечі. — Це реальність, крихітко!

— Ну ви даєте, друзі! — Кіра встає зі свого місця і підходить з розпростертими обіймами до Ігоря і Вероніки. — Ви, звичайно, вмієте здивувати й довести до шоку! Тільки згадайте лише, як ці двоє зустрічатися почали! Конспіратори ще ті! — їй ніяк не вдається придушити внутрішній смішок при згадці про те, як одного разу, коли вони всі були у Львові, вона випадково застукала Ігоря і Вероніку удвох в номері. Тоді Кіра й думки не могла допустити, що вони можуть бути разом. Вероніка з Ігорем спочатку дуже ретельно приховували свої відносини, не викликаючи жодних "підозр". Тепер вони чоловік і дружина, у них скоро з'явиться дитина. Це так прекрасно, неймовірно й дуже зворушливо!

— Ніко, а як же твоя кар'єра? — з посмішкою питає Кіра, нарешті відпустивши її зі своїх емоційних обіймів. — Це ж так важливо для тебе!

— А що кар'єра? Вона нікуди не дінеться, я все зможу поєднувати! — заявляє Вероніка з усією впевненістю і рішучістю. — Ми ж жінки, а вони багатозадачні. Нехай Злата, як психолог підтвердить це. Правда, Златочко?

— Звісно! — Злата, яка сидить ближче до Вероніки, торкається її руки, висловлюючи цим свою підтримку. — Буде нелегко, але ти обов'язково впораєшся! Дитина — це так чудово! — думаючи, про свою маленьку дочку, яка зараз знаходилася в сусідній кімнаті й безтурботно спала у своєму ліжечку, Злата відчуває, як зсередини охоплює хвиля материнської ніжності.

— Ігорю, бережи Ніку! — вступає Ярослав, який був дуже радий за своїх друзів. — Їй зараз дуже потрібна твоя підтримка і любов!

— Так, звісно! — киває Ігор, обертаючи на Вероніку виразний і сповнений любов’ю погляд. — Обов'язково.

— Ніко, давай хлопчика народжуй! Бо в нашій "банді" жінок більше стало. Це потрібно виправити! — жартує Антон. Всі у відповідь тільки весело розсміялися. — Ну, а якщо без жартів... — його обличчя раптом стало серйозним. — Насправді я дуже хочу, щоб попри те, які б зміни не відбувалися в нашому житті, які б не були турботи – ми завжди залишалися однією командою. Сім'єю! Це ж так круто, що ми є одне в одного. Разом ми багато подолаємо. І я мрію про те, щоб в майбутньому наші діти також дружили між собою.

— О, звучить, як тост! Гарно сказано! — підтримали його друзі. З відчуттям яскравого свята, вони підняли свої вже наповнені келихи. Тільки Вероніці й Златі замість вина налили апельсиновий сік. Крізь дзвін келихів наполегливо увірвалася мелодія вхідного дзвінка — дзвонив телефон Злати, який лежав на підвіконні.

— Вибачте! — зробивши маленький ковток соку, Злата підіймається з місця і підходить до вікна.

— Якийсь номер невідомий, — вона спантеличено дивиться на екран і натискає на зелену кнопку, щоб відповісти на дзвінок. — Так, я слухаю ... Здрастуйте! Так, це я. Від Вероніки? — брови Злати повзуть вгору. Вона здивовано піднімає очі на Ніку, яка зрозумівши про що йде мова, не відводила від Злати зосередженого погляду. — Що? Та ні, звичайно, я не проти ... Коли? Гаразд. У мене просто маленька дитина, і я не знаю, як у мене вийде. Але я постараюся. Дякую. До побачення!

— Хто телефонував? — поцікавилася Кіра, коли Злата вже закінчила розмову.

— Це телефонували з видавництва з приводу моєї книги, — відповідає Злата все ще з приголомшеним виразом обличчя. — Завтра запрошують мене прийти, щоб все обговорити. Це ти постаралася? — звернулася вона до Вероніки. Легка посмішка мимоволі торкнулася її губ.

— А це ще один сюрприз! — Вероніка хитро посміхнулася у відповідь. — І для тебе! Ти не рада? — з якоюсь настороженістю запитала вона, помітивши стриману реакцію Злати.

— Ні, я рада, звичайно! Просто це дуже несподівано, я трохи шокована! — Злата тихенько засміялася, а в очах блиснув вогник радості. — Дякую тобі дуже! У мене найкращі друзі! — в знак подяки, вона з душевним теплом обіймає Вероніку. — Як тобі це вдалося?

— Коли прочитала твою книгу, я була під сильним враженням і відразу подумала про те, що вона обов'язково повинна вийти у світ! — захоплено розповідає Вероніка. — У мене один дуже хороший знайомий працює у видавництві. Я йому зателефонувала. Він обіцяв посприяти.

— Це та сама книга, про яку ти розповідала? — Кіра подивилася на Злату з неприхованою цікавістю. — Але ти не говорила, що вже закінчила її.

— Так це та сама книга "Диво. Всупереч долі" — підтверджує у відповідь Злата. — Я не встигла сказати, та й не до цього було, — з цими словами вона сумно зітхнула. — Коли я вирішила спробувати написати книгу по психології, я взагалі не думала, що з цього щось вийде. Я так "розважалася" просто, закінчила писати зовсім недавно. Саме тоді до мене Ніка прийшла, вона і попросила дати почитати, — Злата знову з посмішкою подивилася на Вероніку.

— Мдаа... Злато, ти ніколи не перестаєш вражати! — мовить Антон, накладаючи салат в тарілку. — Це ж круто!

— Так, це точно! Новина чудова, — погоджується з одним Ігор. — Злато, ти молодець! У тебе обов'язково все вийде! — з упевненістю говорить він, звертаючись до Злати. — Ми дуже раді за тебе!

— Дякую за підтримку, за те, що в радісні й важкі моменти ви завжди поруч, — щиро подякувала Злата, злегка кивнувши головою. — Для мене це дуже важливо.

— Я пишаюся тобою, сонечко! — Ярослав ніжно цілує Злату, коли вона знову сіла поруч і, обхопивши його руку, пригорнулася до його плеча. — Можеш не хвилюватися, я завтра попрацюю вдома і заодно посиджу з Лізочкою, поки ти з'їздиш до видавництва. Але ти тільки після лікарні, тому мені все ж таки буде спокійніше, якщо хтось з дівчат зможе поїхати з тобою. І на таксі!

— Я завтра зможу з'їздити зі Златою, — охоче відгукнулася Вероніка.

— Дякую, Ніко! — Ярослав з вдячністю усміхнувся їй у відповідь. — Це було б чудово! Ви такі класні! Я знав, що на вас можна покластися, — тільки-но він встиг це сказати, як із сусідньої кімнати долинув віддалений плач немовляти.

— Ліза знову прокинулася, — Злата тут же схопилася з місця. — Її уже пора годувати. Друзі, я скоро повернуся... — кинувши на друзів просити вибачення погляд, вона поспішно вийшла з вітальні. Злата не змусила себе довго чекати. Через деякий час вона повернулася до друзів з сяючою посмішкою на обличчі й з крихіткою на руках.

— Ой, дивіться, хто це до нас прийшов! — зраділа Кіра, побачивши дівчинку. Ярослав посміхнувшись, трохи посунув стілець. В знак подяки Злата кивнула йому у відповідь і, акуратно притримуючи дитину, сіла поруч. Не втримавшись, друзі піднялися зі своїх місць і підійшли ближче до Злати, щоб трохи краще розглянути дівчинку.

— Це наша Ліза, — прошепотіла Злата, не відводячи від донечки ніжного материнського погляду. Заспокоївшись у мами на руках, Ліза дивилася на всіх здивованими, все ще мокрими від сліз очима. Дівчинка була ще зовсім крихітною, але здавалося, що вона все розуміє й оцінююче дивиться на людей, які її оточували. Ангельські очі цієї дівчинки змушують зупинитися, завмерти й замовчати. На її милому, ніжному личку несподівано з'явилося щось на зразок посмішки. І всі тихенько засміялися від зворушливості, спостерігаючи за "емоціями" дівчинки.

— Боже, вона така гарненька! — захоплено вигукнула Кіра, приклавши руки до грудей. — Яке миле крихітне створіння!

— Злато, можна мені взяти її на руки? — несміливо запитала Вероніка.

— Так, звісно! — без вагань відповіла Злата. Вона підвелася й обережними рухами переклала дитину у руки Вероніки. — Потримай її, — вона мимоволі посміхнулася, спостерігаючи за тим, як Вероніка багатозначно подивилася на її новонароджену донечку: це був особливий погляд. Погляд жінки, яка сама скоро стане мамою. І Злата розуміла це, як ніхто інший. Опинившись в чужих руках, дівчинка невдоволено запхикала. Але як тільки Вероніка почала її легенько колисати, Лізочка відразу заспокоїлася і, відкривши свої маленькі пухкі губки, солодко позіхнула.

— У тебе непогано виходить, Ніко! — тихо засміялася Антон. — Відразу видно, що майбутня мати! Бачиш, вона вже засинає.

— Дівчинка просто диво! — ледь чутно прошепотів Ігор, який дбайливо обійняв Вероніку ззаду Й через її плече дивився на сплячу дитину. — У вас чудова донька! Злато, ти – героїня!

— Спасибі! — Злата зніяковіло кивнула у відповідь і, простягнувши руку до дитини, поправила їй чепчик на голівці. — Як же добре, що ми сьогодні зібралися! Що ми всі разом ... Навіть їхати не хочеться, — сумно зітхнувши, вона немов кошеня, притиснулася до Ярослава.

— Не зрозуміла ... Ви кудись їдете? — засмутившись Кіра, спрямованим поглядом подивилася на Злату, потім на Ярослава. В її чистих блакитних очах читався неприхований смуток.

— Ми через пару днів їдемо до батьків Злати. Віра Петрівна дуже наполягає на тому, щоб Злата з дитиною хоча б місяць погостювала у них і набралася сил, — пояснює Ярослав. Обійнявши Злату, він легенько погладжує її руку. — Так дійсно буде краще. Злата ще слабка після лікарні й не дуже добре себе почуває. Їй зараз навіть Лізочку не можна довго на руках тримати. Віра Петрівна – лікар. Вона догляне і допоможе з маленькою. Тому мені так буде спокійніше. А я побуду там зовсім недовго і повернуся до Києва. У мене дуже багато роботи, заодно і ремонт в дитячій закінчу, який так і не встигли доробити. Адже ми не чекали Лізочку так рано ... — супиться Ярослав, занурившись в важкі спогади, і ще міцніше стискаючи руку Злати. Заплющивши на мить очі, він перевів погляд на свою донечку, яка мирно заснула у Вероніки на руках, і ледь помітно посміхнувся одним куточком губ.

— Гей! Ви чого? — запитує Злата, помітивши, що друзі раптом притихли. — Я ж недалеко їду. І не назавжди. Все ж добре! — вимовляє вона підбадьорливим тоном. — Чого зажурилися? Сьогодні ж такий чудовий день! Стільки прекрасних новин! Потрібно радіти, а не сумувати.

— Так, ти маєш рацію, Злато. Сьогодні чудовий день! — погодилася з подругою Вероніка. Але в її голосі прозвучали печальні нотки. — Ми все одно будемо сумувати за тобою, — ледь промовила вона, продовжуючи легенько колисати на руках дитину.

Новина про те, що Злата на деякий час їде, дійсно трохи засмутила друзів. Після того як вони її ледве не втратили, у всіх переоцінка цінностей, яка іноді відбувається раптово. Як грім серед ясного неба! Вони ще більше усвідомили як сильно люблять Злату і наскільки вони всі дорогі один одному. У них починається новий етап в житті, з'являються інші пріоритети, зобов'язання, цілі ... Але друзі були твердо впевнені в тому, що не дивлячись на це, їхня дружба, яка була перевірена на міцність і якій можна тільки позаздрити, залишиться такою ж міцною і справжньою. І кожного разу вона стає тільки сильнішою, набуваючи велику цінність і значимість. Ніхто з друзів не сумнівався в тому, що вони завжди зможуть знаходити час, щоб, так само як зараз, збиратися разом і радіти один за одного, а у важкі моменти допомагати й підтримувати. Разом вони зможуть все. А зараз вся ця дружна "шістка" була невимовно щаслива і просто насолоджувалася цим моментом, радіючи прекрасним змінам і появою на світ Лізочки, дивлячись на яку, віриш в те, що мріям властиво збуватися. Щастя є!

*****

Насолоджуючись приємним весняним теплом, Злата прогулювалася з дитячим візочком в парку недалеко від будинку. Її настрій був натхненним. Весна радувала і спонукала до прекрасних думок.Златі всього кілька хвилин тому телефонувала Ельвіра та повідомила про те, що Матвійко йде на одужання після операції і їх скоро випишуть додому, а це не могло не викликати радість і почуття душевного полегшення від того, що життя крихітного хлопчика врятоване.

Злата неспішними кроками вже поверталася додому. Наблизившись до під'їзду, вона з великим здивуванням побачила Діму, який задумливо сидів на лавці біля її будинку і покурював сигарету. Від спогадів їхньої останньої зустрічі, Злата відчуває, як усередині все напружилося. Накинувши на голову капюшон, вона різко розвертає візочок до входу під'їзду, сподіваючись непомітно проникнути всередину.

— Злато! — гукнув Діма, помітивши дівчину. — Стривай! Не йди, будь ласка! — благально просить він. Зробивши ще одну затяжку, він кидає недопалок і направляється в бік Злати.

— Що тобі потрібно від мене, Дімо? — процідила крізь зуби Злата. — Ти, що підстерігаєш мене тут?! Я гадала, що ти вже давно дав мені спокій.

— Я сусідку твою зустрів, вона сказала, що ти вийшла прогулятися. Я вирішив дочекатися тебе. Я не займу в тебе багато часу. Це буде наша з тобою остання розмова. Я тобі обіцяю. Тільки вислухай мене, будь ласка! — він дивиться на Злату благальним поглядом.

— Гаразд, — пом'якшала Злата, помітивши непідробну щирість в його очах. — Що ти хочеш?

— Я хочу попросити вибачення…

— Що?! — брови Злати поповзли вгору. — Просити вибачення?

— Так, — Діма кивнув у відповідь і мимоволі опустив погляд, не наважуючись дивитися Златі в очі. — За все! Я поводився, як останній дурень. І та бійка... Пробач! Я був п'яний і нічого не розумів, — він знову піднімає очі й дивиться на Злату повним жалю поглядом. — Шкода, що багато ми починаємо розуміти тоді, коли щось втрачаємо. Коли я все усвідомив, було вже надто пізно! Я поводився нерозумно. Це були відчайдушні спроби повернути тебе, навіть не дивлячись на те, що ти носила дитину від іншого. Ярославу повага за те, що він не виявився таким ідіотом, як я, і не упустив тебе.

— Я сама ледь його не упустила... Через тебе, — тихо промовила Злата, пильно дивлячись йому в очі. — Через те, що я боялася, що це повториться, і я знову переживу ці відчуття, цей біль. Я ледве не відмовилася від свого щастя.

— Злато... — не знайшовши слів для виправдання, Діма важко зітхнув. — Я...

— Дімо, не потрібно нічого говорити, — зупиняє його Злата, не бажаючи розвивати цю тему. — Це вже не має ніякого значення. Головне, що кожен з нас зробив правильні висновки. І я ні в чому тебе не звинувачую. Ми всі робимо помилки, кожна людина має право на свій вибір. Що вже говорити зараз про це? Краще скажи, як у тебе справи? — поцікавилася вона, намагаючись перевести розмову в інше русло.

— Все нормально, — відповів Діма. — Влаштувався на нову роботу, познайомився з дівчиною. Ми почали зустрічатися.

— Ти її кохаєш?

— Здається, що так. Сподіваюся, що у нас все вийде, — промовив Діма з надією в голосі.

— Ось бачиш, одне без одного в нас виходить все. Я рада за тебе! — на її обличчі з'явилася щира посмішка. — Бережи її! Щастя іноді знаходиться зовсім поруч. Головне, його не проґавити.

— Дякую. Хто в тебе? — посміхнувшись, Діма кивнув на дитячий візок.

— Дівчинка. Ліза. — відповіла Злата. — Гаразд, Дімо! Я піду вже ...

— Тобі настільки неприємна моя персона, що ти поспішаєш якомога швидше піти? — в голосі Діми проскакують сумні нотки.

— Ні, справа зовсім не в цьому, — запевняє його Злата. — Мені дійсно потрібно йти. Сьогодні нас Антон везе до моїх батьків, а я ще не всі речі зібрала, і малу годувати пора. До того ж зараз Ярослав повернеться. Не потрібно, щоб він тебе тут бачив.

— Так ‒ так, звичайно! — Діма поспішно закивав головою. — Я йду. Просто я хочу, щоб ти знала, що незважаючи ні на що, наші відносини назавжди залишаться для мене чимось особливим, прекрасним. Ти ніколи не будеш мені байдужою. Мені дуже шкода, що зрозумів я це тільки недавно. Я дуже багато думав про це. І нехай у нас з тобою все закінчилося, я щиро хочу, щоб ти пробачила і не тримала на мене зла. Для мене це дуже важливо. Саме тому я й прийшов до тебе.

— Я пробачила тобі, Дімо, — відповіла Злата, яка була зворушена його словами до глибини душі. — Я вже говорила це тобі. Просто відпусти все і більше ні про що не шкодуй!

— Дякую тобі ще раз! — вимовив Діма з почуттям емоційного полегшення. — У мене ніби камінь з душі звалився! — не втримавшись, він мимоволі торкається її руки. — Вибач, я не повинен був цього робити... — відчувши, як здригнулися її пальці в його долоні, Діма прибирає свою руку і робить пару кроків назад. — Мені дійсно краще піти...

"Все ж таки людині властиво змінюватися, і причини в кожного свої, але в основному нами завжди керує натхнення або відчай" — робить висновки Злата, дивлячись услід Дімі, який почав віддалятися від неї. Немов прочитавши її думки, він обернувся до неї. Діма посміхнувся легкою багатозначною посмішкою і наостанок помахав рукою. Пришвидшивши крок, він швидко зник за рогом будинку. У цей момент Злата чомусь згадала про одну книжку Ельчіна Сафарлі, де йдеться про те, в певний період зустрічаємося з певною людиною, необхідною саме в цей період. Такий дивний закон тяжіння, таке взаємовигідний порятунок.Проводимо певний час разом, потім обов'язково розлучаємося. Тому що кожному з нас треба йти далі, входити в новий, наступний період свого життя.