Спочатку:
На сторінку книги
Був вихідний день. Злата з Кірою вже кілька годин ходили по магазинах ‒ до Нового року залишився лише тиждень, у зв'язку з цим з'явилося багато приємних святкових клопотів.
— Ой! — спохватилася Кіра, коли вони вже вийшли з торгового центру. — Я дещо забула купити! Златко, ти почекай мене тут, не йди нікуди! Добре? Я он туди ще збігаю, — вона вказала в сторону магазину, який розташований неподалік. — Я зараз повернусь!
— Кір! Я дуже прошу, постарайся швидше! — благально просить Злата. — Я втомилася. Не можу більше.
— Так ‒ так, звичайно! — Кіра енергійно закивала головою. — Я миттю!
Насолоджуючись зимовим пейзажем, Злата на повні груди вдихала свіже, морозне повітря. День був прекрасний! Сніг укутав землю пухнастою ковдрою. Гілки дерев вкрилися тонкою скоринкою льоду, від цього вони здавалися кришталевими. Зимове, грудневе небо було ясне: світило сонечко, чисті прозорі кристали снігу іскрилися і переливалися від його негріючих, але яскравих сліпучих променів, створюючи таки чином чарівну різдвяну атмосферу.
Чекаючи подругу, Злата маленькими кроками походжала по засніженій алеї. Звук скрипучого снігу під ногами наводив на певні думки, ніби природа сама починала розмовляти з нами.
— Златославо?! Це ти??? — Злата несподівано почула позаду себе знайомий чоловічий голос, який змусив її здригнутися. Тільки одна людина завжди називала її повним ім'ям! Вона обернулася, немов в сповільненій зйомці.
— Дімо?! — Злата підняла брови. Зустріти колишнього хлопця, якого вона не бачила вже два роки, було для неї повною несподіванкою.
— Яка зустріч! — вигукує Діма, підійшовши ближче до неї. — Радий тебе бачити!
— Вибач, не можу сказати, що взаємно, — пробурмотіла у відповідь Злата. — Яким вітром? Ти ж начебто з міста поїхав.
— Поїхав. Тепер знову повернувся! А ти, дивлюся, даремно часу не гаяла. Треба ж! — Діма не приховував свого подиву, помітивши її кругленький животик, — Тобі личить. Погарнішала як! — із захопленням сказав він. Діма говорив правду. Йому дійсно було важко відвести погляд від Злати: невеликий морозець розрум'янив їй щічки, її очі гарячого шоколаду стали ще більш яскравими й виразними, а довге каштанове волосся красивим хвилями спадало їй на плечі й поблискувало міддю від світла сонячних променів. Злата світилася зсередини, і цей її внутрішній стан відбивався на зовнішності. Краса вагітної жінки в її натхненності, в радісному очікуванні нового життя, яке змінює вираз обличчя, робить майбутню маму ще більш жіночною і ніжною. Діма пильно дивився на Злату. Закусивши губу, він навіть десь глибоко в душі щиро шкодував про те, що вона вже не його. Побачивши її знову, Діма усвідомив, що вона ‒ краще, що було в його житті. І це той самий випадок, коли люди починають цінувати те, що втрачають.
— І хто цей щасливчик, Златославо? — запитує він, злегка перекосивши рот в посмішці.
— Яка тобі різниця? Моє життя тебе не стосується. Не треба на мене дивитися, ніби я тебе зрадила! — Злата трохи підвищила тон, а її очі спалахнули грізними іскорками. — І не називай мене більше Златославою! Мені це не подобається і ніколи не подобалося! Чуєш? НІКОЛИ! Я ‒ Злата. Так навіть в паспорті написано!
— Ух, яка ти «колюча»! — він дивився на Злату з пустотливою, трохи нахабнуватою посмішкою. — Мені це навіть подобається! Мене це заводить, — і як ні в чому не бувало, граючись її волоссям, він починає намотувати на свій палець її розкішний локон. — Ти, як троянда ‒ така прекрасна, але з шипами.
— Руку прибрав від мене! — процідила крізь зуби Злата. — Чи не занадто багато собі дозволяєш? Залиш моє волосся в спокої!
— Пардон! — Діма тут відпустив руку і виставив вперед свої долоні. — А раніше ти мене кохала... — в його голосі почулося розчарування і досада. — Невже ти так швидко забула все, що було між нами ?!
— Ага, забудеш тут... — буркнула у відповідь Злата. — Я вже сумніваюся, що колись дійсно тебе кохала! Я от дивлюся зараз на тебе і ще більше усвідомлюю те, що я раніше зовсім нічого не знала про кохання. Не таке воно. Розумієш? Не таке ... — тихо промовила вона і знову уважно глянула в його сірі очі, ще раз переконавшись в тому, що зовсім нічого не відчуває до Діми. Перед нею стояла зовсім чужа людина. Усередині відчувалася одна порожнеча, залишився лише осад неприємних спогадів.
— Златослав... Злато, — за звичкою почав Діма, але тут же швидко виправився. В його голосі почулися ніжні нотки упереміш з щирим каяттям. — Я багато думав про нас і дуже шкодую про те, що ми розійшлися. Я розумію, що зробив дурну помилку, і тепер хочу тебе повернути. Заради цього я знову в Києві. Я хочу, щоб все було, як раніше!
— Що?! — у Злати очі розширилися від подиву. Вона не могла повірити своїм вухам. — Для цього тобі знадобилося ДВА роки? Та вже не буде, як раніше! Невже ти не розумієш цього? Я чекаю дитину від іншого чоловіка! Я щаслива без тебе! Ти сам кинув мене перед нашим весіллям! Та ще й образив! Забув? І через два роки ти знову з'являєшся, ніби нічого не сталося і говориш мені, що хочеш все повернути? Чесно, я не розумію тебе ...
— Послухай мене, будь ласка! — благальним тоном говорить Діма, боячись, що Злата зараз розвернеться і піде. — Я розумію, що сильно винен перед тобою! Я просто злякався тоді. Розгубився! Повір, весь цей час я дуже сумував за тобою. Ти тоді так легко відпустила мене, навіть не намагалася втримати!
— Втримати?! — злегка нахиливши корпус тіла назад, Злата неголосно розсміялася, демонструючи цим всю гаму емоцій, що нахлинули. — Легко відпустила? Та ти й уявити собі не можеш, що я відчувала тоді! Мені було боляче, страшно неприємно! — вона кинула на нього різкий, крижаний погляд. — Мене ніби брудом облили! Якщо ти думав, що я буду битися в істериці, принижуватися і зі сльозами благати тебе повернутися ‒ ти глибоко помилявся! Це занадто багато честі для тебе. Я просто навчилася мудро жити. Попри те що моя самооцінка була розтоптана вщент, у мене все ще залишилися крихти почуття власної гідності. До того ж тебе можна в чомусь і зрозуміти. Тому перш за все я думала про тебе! Я не хотіла руйнувати твої мрії. Ти сам зробив свій вибір і я не мала права впливати на нього. Це твоє життя! Кожен йде власним шляхом, а наші з тобою дороги просто розійшлися. От і все!
— Невже нічого не можна змінити? — все ще з надією питає Діма. — Навіть твоя майбутня дитина для мене не перешкода! Тим паче ти знаєш, як я мріяв про дітей! Я хочу бути з тобою, інакше я б не повернувся до Києва! Пробач мені, будь ласка! Адже у нас стільки всього і хорошого було! Пам'ятаєш, як ми любили дивитися на зірки?
— Ти сам розумієш, що говориш? — роздратовано вигукує Злата, відчуваючи, що її ця розмова починає напружувати. — У цієї дитини є батько, якого я дуже кохаю! І я давно пробачила тобі, але повірити тобі більше не можу. Та й не потрібні мені твої вибачення і прогулянки з тобою під зірками теж не потрібні! Занадто пізно. Наші з тобою відносини — це вже історія, а історію, як кажуть, не переписують. Напевно моя вина теж в цьому є, — вона говорить уже спокійнішим тоном. — Ми з тобою тоді збиралися одружитися, і я вирішила, що ти, як мій майбутній чоловік повинен про все знати. Мабуть, я з психологічного погляду неправильно подала тобі цю інформацію. Але у світі нічого не відбувається випадково. Значить так мало статися.
— Злато, я... — поклавши руку їй на плече, Діма хотів ще щось сказати. Злата тут же скинула його руку зі свого плеча і заперечливо похитала головою, даючи йому зрозуміти, що не варто цього робити.
— Дімо, послухай ти мене! — вона нервово потирає скроні кінчиками пальців. Їй здається, що це якийсь абсурдний сон. — Не треба більше нічого говорити! Ця розмова така безглузда. Давай краще її просто закінчимо! І взагалі ... Ти зараз такий жалюгідний! — заявляє вона йому прямо в очі. — Тобі самому не гидко? Колись ти принизив мене, але зараз ти принижуєшся сам... — Злата не встигла договорити ‒ цієї миті до них підійшла Кіра.
— Дімо?! — її очі округлилися від подиву. — Ти ?!
— Ну Здрастуй, Кіро! — привітався він з дівчиною.
Витягнувши обличчя, Кіра лише підняла одну брову, висловлюючи цим свою зневагу. Її голова була піднята, немов вона дивилася на людину зверху вниз, ніби відсторонюючись від нього. Потім вона звернулася до подруги.
— Все гаразд, Злато? — стурбовано запитала вона.
— Так-так, все нормально, Кірочко! — відповіла їй Злата. — Не хвилюйся! Ми просто поговорили.
— Поговорили вони ... — пробурмотіла під ніс Кіра. — Ходімо вже! Нічого тобі тут мерзнути! — вона легенько підштовхнула Злату, намагаючись її швидше відвести звідси. — Давай мені свої пакети, я понесу!
— Та мені не важко. Правда! — запевняє її Злата. Але Кіра не звертаючи уваги на її слова, забирає пакети з її рук.
— Вибач, нам потрібно йти, — Злата обернулася до Діми. — Всього доброго!
— Ми ще не договорили, — Діма не збирався відступати. — Може зустрінемося якось?
— Я тобі вже все сказала. Нам нема про що більше розмовляти! — твердим голосом сказала Злата
— А мені здається, що є ...
— Дімо! Ти чув, що вона сказала? — не витримує Кіра, роблячи глибокий вдих. — Відчепись від неї! — вона так загрозливо подивилася на Діму. Якби можна було вбити одним тільки поглядом, Кіра запросто це зробила б! Вона навіть не намагалася приховувати свої емоції, її очі, в яких горіла лють, красномовно говорили про її негативне ставлення до цієї людини. Більше не сказавши йому ні слова, дівчата розвернулися і пішли.
"От я ідіот!" — вилаявся про себе Діма, дивлячись услід Златі, яка все далі віддалялася від нього. Від відчаю він відкинув ногою сніг, потім нервово закурив сигарету і почав занадто часто пальцем збивати з неї попіл, що говорило про його важкий внутрішній стан. Дімі зовсім не хотілося вірити в те, що він зі своєї вини втратив цю дівчину назавжди.
