Раді Вас бачити!

Закінчивши свої домашні справи, Віра Петрівна увійшла до вітальні, де Злата любила проводити майже цілі вечори біля каміна ‒ почитати якусь цікаву книгу в м'якому зручному кріслі, посидіти за ноутбуком, який вона привезла з собою або, дивлячись на яскравий вогник в каміні, помріяти наодинці. Тому Віра Петрівна не сумнівалася, що застане свою доньку саме тут.

— Злат! Що? Що таке? — злякалася Віра Петрівна, доньку, яка стояла біля дивана, немов нерухома кам'яна статуя. Єдиним рухом була важка сльоза, що котилася по її щоці. Телефон, який Злата тримала в руках, здавалося, ось ‒ ось випаде з її рук. Віра Петрівна швидким кроком підійшла до неї. Взявши Злату за руку, вона уважно вдивляється в її бліде обличчя.

— Мам... Я ... Ярослав ... — затиналася Злата, насилу вимовляючи слова. — Я Кірі щойно телефонувала... Його в лікарню забрали. У нього запалення легенів!

— О Боже! Цього тільки не вистачало! — жахнулася Віра Петрівна. — Таак... Тихо ‒ тихо! — занепокоїлася вона, побачивши, що губи Злати нервово тремтіли, а з очей знову готові политись рікою сльози. — Дихай глибше, Злато! Подумай про дитину! Їй погано буде, якщо ти хвилюватимешся!

— Це дуже небезпечно, мам? — схлипувала Злата, ніяк не заспокоюючись. — Я хочу поїхати. Мені потрібно до нього!

— Небезпечно що? Пневмонія? Це залежить від тяжкості захворювання, — пояснювала Віра Петрівна. — Якщо допомога надана вчасно й людина добре відгукується на лікування, то вона швидко одужує. Тобі нікуди не треба їхати. Я завтра сама зателефоную Кірі й про все дізнаюся детальніше. Я все ж таки лікар! Якщо батько сьогодні не виїхав би у відрядження, я з'їздила б до Ярослава в лікарню. Але я одну тебе не залишу! Навіть з Сонею! — категорично заявила Віра Петрівна. — Вона тільки й рада, коли нас з батьком вдома немає! Тоді робить те, що їй заманеться! Ні. Такого задоволення я їй не дам! Він не один, Слава Богу! Про нього є кому подбати. Ваші друзі поруч.

— Мені потрібно завтра виїхати! — вперто повторила Злата, не стримуючи потік гарячих сліз. — Я не можу тут просто так залишатися, знаючи, що йому погано!

— Злато! — в розпачі вигукнула Віра Петрівна. — Не змушуй мене кричати на тебе! Ти заспокоїшся, врешті решт ? Хочеш, щоб й тобі погано стало? Може, краще піднімешся до себе? — її голос став більш м'яким і тихим. — Відпочинеш трохи ...

— Ні, — Злата заперечливо похитала головою. — Я тут хочу.

— Добре, — примирливо кивнула Віра Петрівна. — Тільки не стій! Приляж на диван! У тебе ж спина болить, — вона помітила, що Злата майже весь час тримається рукою за спину.

— Ось так... Розумничка. Все буде добре, — примовляла Віра Петрівна, допомагаючи Златі лягти на диван. — Я зараз за валеріаною сходжу. І за тонометром. Тобі потрібно тиск поміряти, — вона поправила Златі подушку та вкрила м'якою теплою ковдрою.

Віра Петрівна повернулася до вітальні вже через хвилину. Присівши на краєчок дивана, вона взяла руку Злати й почала намотувати манжет тонометра. Сховавшись носиком в подушку, Злата не вимовила жодного слова, ніби останні сили покинули її. Лише коли Віра Петрівна поміряла їй тиск та подала заспокійливе, Злата з байдужим виглядом підняла голову. Випивши заспокійливе, вона знову опустилася на подушку й втомлено заплющила очі. Віра Петрівна з тугою подивилась на Злату, яка зараз здавалася підозріло спокійною з урахуванням того, що всього пару хвилин назад гіркі сльози безперестанку лилися з її очей. Через деякий час Злата нарешті заснула. Тривожно вдивляючись в сонне обличчя доньки, Віра Петрівна все ще сиділа поруч на дивані, продовжуючи легенько погладжувати її руку. Вона не на жарт занепокоїлася за Злату, боячись, щоб з нею нічого не сталося. І за Ярослава теж. Адже вона любить його, як свого власного сина та відчуває, що зараз її материнське серце просто розірветься на дрібні шматочки, завдаючи нестерпного пекельного болю. А тут ще Соня досі не повернулася зі шкільної дискотеки, хоча вже давно повинна бути вдома.

"Напевно мені теж зараз валеріанка не завадила б. Так що ж таке?!" — ще сильніше захвилювалася Віра Петрівна, коли чергова спроба додзвонитися Соні не увінчалася успіхом. У цей момент вона несподівано почула, як у коридорі голосно грюкнули вхідні двері.

"Нарешті! З'явилася!" — Віра Петрівна полегшено видихнула. Переконавшись, що Злата не прокинулася, вона безшумними кроками вийшла з кімнати.

— Ну що ти шумиш?! — шикнула Віра Петрівна, кидаючи незадоволений, повний обурення погляд на Соню, яка нахилившись, розстібала своє взуття. — Тихіше не можна? Злата у вітальні спить. Розбудиш її! Вона й так перенервувалася дуже. Ледве заснула!

— Перенервувалася? — знявши взуття, Соня різко підняла на матір неспокійний погляд. — Чому? Сталося щось? — запитала вона, вона намагаючись говорити пошепки.

— Ярослав до лікарні з пневмонією потрапив, — доповідає Віра Петрівна, важко зітхаючи. — Я Кірі пробувала телефонувати, хотіла у неї дізнатися, як йдуть справи. Я припускаю, що вона не все сказала Златі, щоб сильно її не хвилювати. Злата дуже нервується. Тиск у неї через це підскочив.

— Ого ... — ледь чутно промовила у відповідь Соня. — Це фігово.

— А ти де була до цього часу? — Віра Петрівна не зводила з Соні суворого погляду. — Я й так собі місця вже не знаходила! Чому я додзвонитися тобі не могла?!

— У мене телефон розрядився, — незворушно відповіла Соня без найменшого почуття провини. — Зі мною все гаразд. Бачиш, я повернулася й жива ‒ здорова. З дівчатами забалакались просто.

— Ти мене колись до інфаркту доведеш! Ти на годинник дивилася? Я тобі о котрій сказала бути?! — Віра Петрівна злегка підвищує голос. Соня бачить як в очах матері палають гнівні іскорки. — Нормальні діти сплять давно вже, а ти швендяєш по ночах невідомо де!

— Так то ж нормальні... Дістала вже! — огризнулась у відповідь Софія. Навіть не глянувши на матір, вона спокійно, як ні в чому не бувало, вішає свою чорну куртку.

— Що ти сказала? Поговори ще мені тут! — процідила крізь зуби Віра Петрівна, ледь стримуючись, щоб не відчитати її як слід.

— Мої юні роки, кров бурлить ‒ кипить, в мені музика не тліє, а мати мене не розуміє! — почала тихо наспівувати Соня, не звертаючи на слова матері й всім своїм виглядом показуючи їй, що вона зараз не має наміру слухати.

— Перестань блазнювати, Соню! Я з тобою серйозно розмовляю!

— Так і я цілком серйозно, мамочко! — в голосі Соні відчувалося легке роздратуванням у голосі. Ця розмова починає вже напружувати. — Ну вік у мене такий! Перехідний! А це неймовірно складна штука! Я ж кажу, що ти не розумієш мене! — вона з викликом і з усією своєю непокорою в очах подивилася в обличчя матері.

— У мене твій "перехідний вік" ось вже де сидить! — сердито вигукнула Віра Петрівна. — Це не означає, що можеш робити все, що тобі заманеться і це буде сходити тобі з рук! Є відповідальність й повага до почуттів інших, врешті ‒ решт! Златі теж колись було чотирнадцять, але з нею таких проблем не було!

— Ви про мене говорите? Яких зі мною проблем не було? — несподівано почувся слабкий голос Злати.

— Ой, Златочко... — ніжно посміхнулася Віра Петрівна, обернувшись до Злати, яка стояла на порозі й, прикривши рот рукою, солодко позіхала. — Ми розбудили тебе? — вона підходить до дочки й дбайливо кладе свої долоні їй на плечі.

— Та ні, — сонно відповіла Злата. — Я просто води вийшла попити й почула, що ви "емоційно" розмовляєте в коридорі. Що за балаган серед ночі?

— Та так... Виховний момент, — Віра Петрівна, безнадійно махнула рукою. — Мені здається, що у випадку з Сонею це не має сенсу! — вона мимохідь глянула на Соньку, яка мовчки опустивши очі, з задумливим виразом обличчя накручувала волосся на палець.

— Звичайно, це не має сенсу, мамо! — заявила Злата, злегка посміхнувшись. — Їй же не сім років! Соня вже цілісна самостійна особистість. Про це треба було раніше думати. Ти мені так і не сказала. То яких там зі мною проблем не було? — наполегливо запитала вона, кидаючи на матір вичікувальний погляд. — А я з задоволенням послухаю.

— Це я мала на увазі, що ти повна протилежність Соні! Ти була дуже хорошою, слухняною дівчинкою. Спокійною, відповідальною, — поринула у спогади Віра Петрівна. — Я завжди могла тобі довіряти, в усьому покластися на тебе. З тобою в цьому плані взагалі ніяких проблем не було. Соня ‒ дуже важка дитина і я завжди сподівалася, що ти станеш для неї прекрасним прикладом. Та ти тільки подивися, як твоя сестра одягається! Ну що це таке? — вона обвела Соню несхвальним критичним поглядом. — Все темне, браслети якісь з шипами, червоні пасма, ця кофтина з черепом... Я ж доньку ростила! Дівчинку! А цей яскравий макіяж...

— Гей ‒ гей! Мамо, я, взагалі ‒ то, тут! Соня не приховувала свого обурення та образу. — Я вам не заважаю? Ні? Може, мені піти до себе, щоб ви могли далі спокійно обговорювати мене і мій важкий характер? Скажи спасибі, що я взагалі ні до ніякої субкультури не належу! Їй мій зовнішній вигляд, бачте, не подобається! — сердито пробурмотіла вона собі під ніс.

— Справді, мам... Нормально вона одягається! За стилем своєї музики! — почала заступатися за сестру Злата, яка в цей момент підійшла до Соні й щиро обняла її з всією своєю сестринською любов'ю. — Ти дуже правильно підмітила: "В ЦЬОМУ ПЛАНІ!" Зі мною інші проблеми були! — вона дивилася на матір дуже пильним, багатозначним поглядом, в якому одночасно відбивалася найрізноманітніша палітра почуттів та емоцій. — Не треба порівнювати нас між собою! Такий підхід не приведе до позитивного результату. Тим більше, що я вже доросла. Діти не курчата в інкубаторі – вони не повинні бути однаковими.

— Що ти маєш на увазі, Злато? — Віра Петрівна глянула на старшу доньку здивованими очима. — Хіба я порівнюю вас? Про що це ти?

— Та про те ж! — вигукнула Злата з серйозним виразом обличчя. — Ти постійно порівнюєш нас одну з одною і цим тільки підживлюєш різницю між мною та Сонею! Це відбувається тому, що я дуже схожа на тебе зовні та характером! А Соня зростає непокірною індивідуалісткою, нею складно управляти, а тобі така вдача не до душі! — пояснила Злата з з погляду психології. — А татові, навпаки, подобається характер Соні! Він часто каже, що вона вся в нього й завжди зможе за себе постояти! Навіть, якщо батьки в такому випадку роблять це з кращих спонукань та намагаються діяти заодно, але діти все одно відчувають різне ставлення до них, тому ПСИХОЛОГІЧНА ПОЛЯРИЗАЦІЯ тільки посилюється!

— От дожилася! — Віра Петрівна сплеснула руками. — Мої ж діти вчать мене як потрібно їх виховувати! Моя старша донька ввімкнула психолога? — уст матері торкнулася ніжна посмішка.

— Чула, мати? Чула? — пожвавилася Сонька, відчувши підтримку сестри. — Злата діло говорить! Хоч хтось мене в цьому житті розуміє!

— А ти не тіш себе ілюзіями, Соню! — приструнила її Злата, зобразивши суворий вираз обличчя. — Тобі теж не завадило б навчитися розуміти та поважати почуття інших! Йди вже спати! Передача "На добраніч, малюки!" вже давно закінчилася! — з останньою фразою, вона жартома тихенько захихотіла.

— Ех, і так завжди ... — Сонька театрально зітхнула у відповідь.

— Так, дівчатка! І правда. Пізно вже, ходімо спати! — Віра Петрівна одночасно обіймає Соню і Злату. — Хоча ви у мене такі різні, я вас дуже люблю! — промовила вона з трепетом у голосі, коли вони втрьох підіймалися на другий поверх.

Злата. Хвилюючись за Ярослава, вона ні на мить не припиняла думати про нього. Особливо, коли знає, що він хворіє й знаходиться в лікарні. Їй шалено хочеться до нього. Хочеться побачити, обійняти його, ткнутися носом між шиєю та плечем, не відходити від нього ні на крок і знати, що скоро з ним все буде добре. І не думати ні про що.