Раді Вас бачити!

Настав ясний березневий ранок. Не перестаючи нагадувати про прихід весни, ласкаві сонячні промінчики вперто пробивалися крізь вікно ‒ нагадували, що тепло вже зовсім скоро.

Коли медсестра вийшла з палати, Ярослав потягнувся рукою до телефона, який лежав на тумбочці. Як тільки він ввімкнув його ‒ посипалися повідомлення, а рингтон просигналізував про вхідний дзвінок. Примружившись, Ярослав глянув на екран.

— Так, Віро Петрівно! — озвався він слабким голосом і знову заплющив очі.

— Нарешті! Додзвонилася тобі! Як твоє самопочуття? — Ярослав почув в трубку її стривожений тон. — Ми дуже хвилюємося за тебе.

— Мені вже краще. Медсестра щойно заходила. Не варто турбуватися за мене, — запевняє Ярослав, повільно вимовляючи слова. — Скажіть, як там Злата? Вона прокинулася вже? Я можу з нею поговорити?

— Віро Петрівно, чому Ви мовчите? — тривога Ярослава наростала. — Що з нею?! — він розплющує очі й злегка підіймає голову.

— Ярославе... — нарешті озвалася Віра Петрівна напруженим голосом. — Я з цього приводу теж телефоную тобі ... Злата поїхала хвилин сорок тому, — вимовила вона на одному диханні. — До тебе!

— Що??? — Ярослав відчував, як всередині стигла кров. — Як поїхала?! Навіщо Ви її відпустили ?! Та ще й саму!

— Ярославе, послухай мене! — Віра Петрівна намагалася говорити якомога стриманіше. — Я не відпускала її! Але Злата хіба послухає? Вона вийшла з дому, коли я вже на роботу збиралася. Вона дуже хвилюється за тебе, місця не знаходить, а їй категорично не можна нервуватися! Може, дійсно їй буде спокійніше, якщо вона буде поруч з тобою і бачити тебе?

— Так, гаразд... — Ярослав взяти себе в руки. — Їй все одно скоро до лікаря треба. Вона повинна бути в Києві, — ледь чутно вимовив він, ніби сам до себе. Перекинувшись ще кількома словами з Вірою Петрівною, він відключається і набирає номер Антона.

— Привіт, друже! — привітався він з другом, коли той відповів вже через кілька гудків. — Та я нормально. Жити буду, — Ярослав швидко відповів на питання Антона і перейшов до суті. — Я тобі ось навіщо телефоную ... Ти зайнятий зараз? Чи зможеш поїхати на автостанцію і зустріти Злату? Віра Петрівна зателефонувала і сказала, що Злата зірвалася й поїхала до Києва. Вона десь через годину вже повинна бути в місті... Чудово! Спасибі тобі! Ти справжній друг! Тільки, будь ласка, вези її відразу додому! — наполегливо просив він. — Давай, бувай. Зателефонуєш потім мені. Дякую тобі ще раз ...

"Злато, рідна моя... Що ж ти робиш?" — прошепотів Ярослав, намагаючись додзвонитися Златі. Але вона не відповідала на дзвінок.

*****

Вийшовши зі своєї машини, Антон відразу бачить як з маршрутки разом з іншими пасажирами, обережно ступаючи, вийшла невисока дівчина в бежевій куртці з хутряним капюшоном та білій шапці, з ‒ під якої витонченими хвилями на плечі спадало довге каштанове волосся.

"Фух! Встиг!" — полегшено видихнув Антон.

— Злато! — покликав він дівчину і швидким кроком покрокував їй назустріч. Почувши своє ім'я, Злата обернулася.

— Антоне?! — вона кинула на нього здивований і трохи розгублений погляд. — Що ти тут робиш? Я не говорила, що приїду ...

— Привіт! — Антон поцілував Злату в щічку і взяв сумку з її рук. — Твоя мати Ярославу зателефонувала... Ти зовсім здуріла, дорогенька ти наша? — вибухнув він, не стримавши себе. — Ти що витворяєш ?! Хіба так можна? Ярослав там ледве не божеволіє! Тому він і попросив мене тебе зустріти.

— Пф ... Не варто напружуватися і їхати по мене! — роздратовано пирхнула Злата у відповідь на його гнівний тон. — Я прекрасно дісталася б на таксі!

— Слава Богу! У тебе ще вистачає розуму не користуватися у твоєму стані міським транспортом підчас епідемії! Значить ще не всі мізки втратила! Хоча, приїхати автобусом до Києва тебе не зупинило, — прямувавши до машини, Антон не припиняв вичитувати її, як маленьку дитину. — Ти розумієш, що ти робиш? У місті грип сильний ходить! Ти взагалі пам'ятаєш, що ти вагітна?! Тобі берегтися треба! — не вгамовувався він. — З Ярославом все нормально буде! І дівчата завжди поруч. Що ж тобі не сидиться ‒ то ?!

— Ти дійсно думаєш, що я зможу спокійно сидіти, знаючи, що моя кохана людина хвора і знаходиться в лікарні? — Злата наполегливо, з усією рішучістю і твердістю подивилася Антону в очі. — Вибач, але це сильніше мене! І взагалі... Може, вже досить на мене кричати! Я роблю те, що повинна робити!

"Ех, Злато, Злато..." — Антон лише скрушно похитав головою. Він допоміг Златі сісти в машину і дбайливо пристібнув її ременем безпеки.

— Я тебе зараз додому відвезу, — мовив він, сівши на водійське сидіння.

— Ні! — запротестувала Злата. — Відвези мене до Ярослава! Мені потрібно до нього! — вона не відводить від нього вимогливого погляду.

— Злат, тобі краще... — почав Антон.

— Або ми їдемо до нього в лікарню або я виходжу з машини і їду на таксі! — Злата різко перебила його. Для переконливості своїх слів вона рішуче береться за ручку дверцят автомобіля.

— Добре ‒ добре, ми їдемо до нього, — здався Антон, розумівши, що немає сенсу її вмовляти.

"Яка ж вона вперта!"

Вони їхали мовчки. Поклавши голову на підголівник, Злата задумливо дивилася на сонячне і все ще сніжне місто крізь вікно автомобіля, лише час від часу вона на мить заплющувала очі. Намагаючись вести машину обережно і не дуже швидко, Антон зосереджено дивився за дорогою та іноді з побоюванням поглядав на Злату. По її втомленому вигляду не важко було зрозуміти, що вона майже не спала всю ніч, хвилюючись за Ярослава. У цей момент Антон несподівано навіть для самого себе, дуже чітко відчув емпатію! Він ніби на енергетичному рівні збагнув емоції й стан Злати, але не наважувався вмовити її все ж поїхати додому і трохи відпочити.

— Антоне... — ледь чутно мовила Злата, першою порушивши мовчання. — Скажи мені чесно, як він? — вона обернулася до Антона і підняла на нього очі, які дивилися так глибоко і з тугою всередину тебе. — Це дуже серйозно, так?

— З Ярославом все буде в порядку, йому вже трохи краще, — заспокоював Антон, намагаючись, щоб його слова звучали, як можна переконливіше, — Дівчата вчасно підняли тривогу. Я розмовляв з ним сьогодні. Він хіба не телефонував тобі?

— Телефонував, але я забула звук в телефоні ввімкнути, тому й не чула. Тільки недавно побачила, а тут ще й батарея розрядилася майже... — з досадою відповіла Злата. — Антоне, ти вибач мені, будь ласка! Я клопоту тобі завдаю. Ти ж на роботі повинен бути... — вона винувато опустила очі.

— Ну що ти? Які клопоти? — Антон поблажливо посміхнувся. — Ми ж сім'я! Нікуди робота від мене не дінеться – я сам собі начальник! Це ти пробач мені! Я не повинен був на тебе кричати, — відпустивши однією рукою кермо, він на секунду прикриває її пальчики своєю долонею. — Просто ми дуже хвилюємося за тебе.

— Я знаю, — слаба посмішка заграла на її вустах.

Коли вони вже приїхали в лікарню, Антон повів Злату довгим коридором лікарні. Тихенько відчинивши двері палати Ярослава, він пропускає Злату вперед.

— Ярославе... — вона швидким кроком підійшла до ліжка, і Ярослав бачить, що очі Злати блищать від сліз, які вона ледь стримувала.

— Златочко... — Ярослав підвівся в ліжку і дбайливо обійняв її. — Чш ... все добре. Ти чого? — тихо промовив він і заспокійливим жестом погладив її по спині. Ярослав з несхваленням і докором глянув на Антона через плече Злати.

"Я ж просив тебе!" — прошепотів він лише одними губами.

Помітивши його погляд, Антон подивився на Ярослава винними очима і безнадійно розвів руками, мовляв: "Прости, друже! Я нічого не зміг вдіяти". Вирішивши, що їх потрібно залишити одних, Антон делікатно вийшов з палати.

— Як? Як ти себе почуваєш? — схвильовано запитала Злата, ніжно торкнувшись пальчиками його чорного волосся. — Тобі погано? — опустивши повіки, вона нахиляється до його обличчя. Зрозумівши намір Злати, Ярослав зупиняє її.

— Сонечко, не потрібно мене зараз цілувати, — з жалем видихнув він, ледь стримавшись, щоб не припасти до її чуттєвих губ. — Не можна ... — каже Ярослав злегка хриплуватим голосом і лагідно проводить рукою по її холодній щоці, торкаючись великим пальцем маленької, дуже привабливою родимкою над верхньою губою. — Мені легше вже. Тобі не варто було так турбуватися і приїжджати. Ти зовсім не бережеш себе, дурненька!

— Я не могла залишатися у батьків ... — не відпустивши його руку, Злата, сіла поруч на ліжку. — Я дуже хвилювалася... МИ хвилювалися! — вона несподівано посміхнулася і поклала його долоню собі на живіт. Від цього зворушливого жесту, Ярослав відчуває як всередині розливається тепло і безмежна ніжність.

— Привіт, крихітко! — посміхнувся він, відчуваючи під своєю долонею виразні рухи дитини в животику своєї мами. Він невідривно дивився в яскраві, темні з густими нафарбованими віями очі Злати й відчував себе найщасливішою людиною! Ярослав в черговий раз переконався в тому, що попри те, що Злата іноді поводилася безвідповідально і не обдумано, він не може по ‒ справжньому злитися на неї. Він щиро радий бачити Злату. Що вона поруч. Така прекрасна, мила... Мати його майбутньої дитини! В такий момент Ярослав особливо відчував як сильно вона має потребу в ньому, а він в ній ...

Чекаючи в коридорі біля палати, Антон бачить Кіру, яка з пакетом в руках рухалася в його сторону.

— Антоне?! Ти тут? — вона підійшла до нього і привітала його ніжним поцілунком. — Чому ти не сказав? Ми б разом поїхали. Ти ж начебто ввечері збирався Ярослава відвідати, — Кіра з легкою образою подивилася йому в очі.

— Та це несподівано вийшло, — пояснив Антон. — Я Злату привіз. Ярослав попросив зустріти її. Вона у нього зараз.

— Що??? — кліпаючи віями, Кіра ошелешено дивилася на Антона. — Як приїхала? Злата в Києві??? — перепитала вона, не повіривши його словам. — Ти це серйозно?

— Ні, я жартую! — з сарказмом вимовив Антон.

— Вона з глузду з'їхала? — обуренню Кіри не було меж. — Я її вб'ю! І прямо зараз! — вона рішуче взялася за дверну ручку, маючи намір увійти в палату.

— Стривай, Кірочко! — зупиняє Антон, взявши її за руку. — Залиш її в живих! — сміється він, дивлячись на миле та водночас сердите обличчя Кіри, яке його навіть тішило. — Я її й так сварив вже. Але Злату теж можна в чомусь зрозуміти ... Ти пригадай себе, коли я в лікарню після аварії потрапив.

— Краще не нагадуй! — насупилася Кіра, занурившись у свої сумні думки. — Я так злякалася тоді за тебе! У тебе ще досі рука повністю не відновилася! — вона обійняла його та уткнулася носом в його плече, — Мдаа...Коли щиро кохаєш, то в певних моментах, особливо, коли з нею щось відбувається ‒ почуття іноді сильніші за розум! Ти повністю забуваєш про все, зосереджуєшся тільки на коханій людині, — промовила в роздумах Кіра.

— Саме так! — погодився Антон, цілуючи її у світле шовковисте волосся. — Я про те ж…

— Я все ж таки загляну до них, — Кіра підняла на нього чисті блакитні очі.

— Гаразд, — кивнув Антон. — Я вийду, покурю. Зараз повернуся. Ти тільки акуратніше з нею, добре? — злегка посміхнувшись, він підморгнув Кірі.

— Та годі тобі! Не така я вже і злюка! Я добра сьогодні! — тихенько засміялася Кіра. Коли Антон покрокував по коридору, вона обережно відчинила двері палати та відразу завмерла від побаченої картини: поклавши голову Ярославу на груди, Злата безтурботно дрімала, а він схилив свою голову на плече і ніжно обняв однією рукою Злату уві сні.

"Боже, яка милота!" — від зворушливості Кіра склала долоні до грудей. Дивлячись на цю чудову пару, вона навіть боялася поворухнутися, щоб не злякати цей момент. Вони були як двоє прекрасних сплячих ангелів! Такі небесні, неймовірно прекрасні. Навіть у такій "локації", як лікарняна палата, це виглядало дуже ‒ дуже мило і душевно! Кіра глянула на Злату, яка тихенько посопувала, і ловила себе на тій думці, що вона безмежно скучила за нею за цей недовгий час. Кіра обережними кроками підійшла до них. Ярослав в цю хвилину розплющив очі. Побачивши Кіру, він посміхнувся їй і швидко приставив до губ вказівний палець, перевівши погляд на сплячу Злату.

— Її потрібно розбудити, — шепотіла йому Кіра. — Їй же незручно! — вона нахилилася до Злати й легенько смикнула її за плече.

— Златочко, прокинься! — Кіра намагалася вивести Злату з міцного сну. — Чуєш? Прокидайся! — ще голосніше шепнула вона. Повіки Злати здригнулися й нарешті вона розплющила сонні очі.

— Що? Що таке? — не зрозумівши спросоння, що відбувається, вона підняла голову і стурбовано глянула на Ярослава. Потім вона обернулася в сторону Кіри.

— Кірочко! — щиро зраділа Злата, побачивши її.

— Привіт, подружко! — Кіра тепло посміхнулася й огорнула Злату у свої обійми. — Ех, ти! Попри те, що тебе вбити мало за твої витівки, я дуже рада, що ти повернулася! Мені дуже не вистачало тебе!

— Я теж сумувала за вами! — Злата була в розчулених почуттях. — Дуже!

— Як наш хворий? — звернулася Кіра до Ярослава, нарешті відпустивши Злату. — Я дивлюся, що тобі значно краще! Це Злата на тебе так впливає? — вона задоволено посміхнулася і легенько струснула його чорну чуприну. — Бо ми з Нікою здорово перелякалися за тебе! Ти їж, головне, добре! — наказала вона. — Лікар сказав, що тобі зараз потрібно їсти висококалорійну їжу і пити багато рідини!

— Так. Мені дійсно, краще, — відповів Ярослав хриплуватим голосом і недбало відмахнувся рукою, ніби його здоров'я, це не найважливіше зараз. — Не варто так хвилюватися про мене! І я, звичайно, дуже радий, що Злата вдома. БЕЗМЕЖНО! Але зовсім не підтримую те, що вона приїхала сюди до мене! — Ярослав несхвально дивився на Злату й легенько погладжував її руку. — Рідна, тобі не треба носитися по місту і перебувати поруч зі мною! Олена Василівна тебе за це по голівці не погладила б!

— Ярослав має рацію, — підтримала його Кіра. — Ходімо, Злат! Ми з Антоном тебе додому відвеземо. Ти вже на ходу засинаєш! Тобі потрібно відпочити. Та і Ярославу теж ... — вона обережно взяла її за лікоть. — По дорозі ще в супермаркет заїдемо, купимо тобі чогось смачненького і корисного, бо в вашому холодильнику миша повісилася!

— Кіро, я залишуся ще тут, — Злата боязко звільняла свою руку. — Я хочу побути з ним ...

— Златочко... — Ярослав важко видихнув. — Не пручайся, прошу тебе! Ти ж бачиш, що зі мною все нормально. Я ж не дитина! Тобі потрібно думати про себе і... крихітку! — додав він, використавши важливий і дуже переконливий аргумент. — Ти ж хочеш, щоб з нею все було добре, правда?

— Гаразд, — сильніше стиснувши його руку, Злата неохоче погодилася. Не дивлячись на те, що Ярослав хворий, його погляд серйозних темних очей заворожував і свідчив про глибину почуттів. У цих очах було стільки благання і позамежної ніжності, що Злата не могла не послухатися його. Вона зовсім не хоче, щоб він зайвий раз хвилювався через неї.

Послідувавши за Кірою, Злата зупинилась біля дверей і знову обернулася до Ярослава, все ще сумнівавшись, чи варто їй йти. Адже іноді мужні й сильні чоловіки також потребують допомоги та захисту. Злата прекрасно розуміла, що Ярослав не той, хто буде скаржитися, він ніколи не зізнається, що погано себе почуває.

Він лише злегка кивнув і ледь помітно посміхнувся, мовивши лише одним поглядом: "Зі мною все нормально. Не хвилюйся, сонечко! Іди ". Злата теж посміхнулася йому у відповідь. Вона наостанок послала йому повітряний поцілунок і неохоче вийшла з палати.