Спочатку:
На сторінку книги
Вже понад тиждень, відколи Ярослава виписали з лікарні й сьогодні він вже вийшов на роботу. Намагаючись себе чимось зайняти, Злата сиділа на кухні й працювала за ноутбуком, щоб хоч трохи відволіктися. Пролунав дзвінок у двері. Злата піднялася з місця, стараючись йти якомога швидше.
— Привіт, Ніко! — Злата, впускає Вероніку. — Проходь!
— Привіт, Злат! — вітається Вероніка, переступаючи поріг квартири. — Як ти тут? Я звільнилася сьогодні раніше, от і вирішила до тебе заглянути, — каже вона, знімаючи своє взуття.
— Та все нормально. Потихеньку. — відповідає Злата. — Спасибі, що прийшла! — каже вона, щиро посміхаючись подрузі. Повісивши свою куртку, Вероніка подивилася на себе в дзеркало, яке висіло в передпокої. Вона поправила окуляри й злегка пригладила трохи розпатлане чорне волосся. Дівчата попрямували на кухню.
— Як Ярослав? — запитує Вероніка, сідаючи на кухонний диван, поки Злата ставила чайник. — Як він себе почуває?
— Нормально наче, Слава Богу, Правда, він ще ослаблений трохи, йому краще було б ще відлежатися пару днів вдома, але він відмовився! Каже, що дуже багато роботи накопичилося, що його чекають великі справи! — сміється Злата. — Він узяв свій тубус з кресленнями й пішов на роботу. Але часто телефонує мені, додому на обід заїжджав ...
— Зрозуміло, — монотонно промовляє Вероніка, дивлячись в одну точку. — Добре, що його виписали вже.
— Нік, у тебе все добре? — запитує Злата, помітивши, що Вероніка була дещо сумною і задумливою. — Ти якась не така ... — відсунувши ноутбук, вона ставить перед Нікою чашку гарячого чаю і тарілочку з відрізаним шматком шоколадного тортика. Наливши собі в склянку йогурт, Злата сідає навпроти Вероніки та зосереджено дивиться їй в очі. — Це часом не з Ігорем пов'язано?
— Як ти здогадалась? — в очах Вероніки відбивається здивування. — Це так помітно?
— Я все ж таки психолог! До того ж ми друзі. Я вас добре знаю і деякі речі помічаю. Ти можеш поділитися зі мною. Якщо хочеш, звичайно ... Що тебе так бентежить?
— Злат, я вже сама нічого не розумію — Вероніка тримає обома руками теплу чашку. — Наші з ним стосунки — це щось таке ніжне, крихке ... І ось - ось випурхне з рук! — для виразності своїх слів, вона поставила чашку на стіл і склала долоні, немов тримала в руках птаху, яка в будь-який момент може вирватися і полетіти. — І чим далі, тим більше я сумніваюся, що в наших з Ігорем є спільне майбутнє.
— Чому?
— Ми з ним дуже різні, і він відчуває це! У мене складається таке відчуття, що йому некомфортно в цих відносинах. Він віддаляється від мене, часто говорить що я занадто багато часу проводжу на роботі, — розповідає з нотками суму Вероніка. — А я хочу, щоб ми були разом!
— Нік, ти дуже гарна, розумна, освічена дівчина, яка з великим успіхом робить кар'єру, — намагається пояснити Злата. — Ти незалежна і самодостатня! Ігор – простий хлопець, який працює на СТО. І судячи з його темпераменту, він цілком може вважати, що не гідний тебе ... Не твого рівня. Розумієш?І тому, як ти кажеш, Ігор відчуває себе "некомфортно".
— Якщо чесно, то я теж про це думала! — Вероніка хмуриться і різко замовкає. Роблячи маленький ковток чаю, вона повертає голову до вікна і занурюється у власні думки, немов веде внутрішній монолог. Дивлячись на замислений і трохи спантеличений вигляд подруги, Злата повільно піднімається зі свого місця і сідає поруч з Веронікою.
— А ти просто показуй йому, як він багато значить для тебе, як потрібен тобі ... — злегка нахиляючи голову, Злата уважно вдивляється в її обличчя. — Питай про все, радься, проси його про допомогу. Чоловіки люблять не слабких жінок, а тих, які вміють ЗДАВАТИСЯ слабкими. Поєднуй в собі непоєднуване! У вас все буде добре. Я впевнена в цьому! — в знак підтримки, вона кладе свою руку подрузі на плече. Вероніка знову перевела погляд на Злату і мимоволі посміхнулася. Поглянувши в очі Злати, які немов весняні сонячні промінчики дарували ніжне тепло, вона зазнала неймовірного полегшення! Це так чудово, коли є людина, після розмови з яким на душі так затишно, і на світ дивишся зовсім по іншому.
— Злат, дякую тобі! — не стримуючись, Вероніка з вдячністю обіймає Злату. — Просто дякую!
— Та власне, нема за що, — розчулена невластивою сентиментальністю Вероніки, Злата посміхається і легенько погладжує її по спині.
— Ого, як у тебе серце шалено б'ється! — Вероніка нарешті відпускає Злату і стурбовано дивиться їй в обличчя. — Ти точно добре себе почуваєш? І взагалі, я помітила, що ти останнім часом дуже знервована ...
— Та мені до лікаря знову йти треба через пару днів, — губи Злати починають нервово тремтіти. — Щось я хвилююся дуже.
— Хвилюєшся? — нічого не розуміючи, Ніка тривожно дивиться на Злату. — Чому? Щось не так?
— Нік... — Злата важко видихає і дивиться на Вероніку довгим, пронизливим наскрізь поглядом. — Ти ж нічого не знаєш...
— Що? Чого я не знаю? — Вероніка напружилась — З дитиною щось? Говори!
— Все дуже серйозно, — насилу говорить Злата. — У мене проблеми зі здоров'ям. З каріотипом. Мені взагалі не можна народжувати! Лікарі турбуються сильно, кажуть, що для мене це велике навантаження, я можу не витримати. Тому через пару днів вони будуть вирішувати, як діяти далі. Можливо кесарів доведеться робити вже зовсім скоро. Я дуже хвилююся за дитину...
— Боже, Злат! Я нічого не знала ... — майже беззвучно промовляє трохи шокована Вероніка. — Як ти взагалі зважилася народжувати?! Ти дуже відчайдушна! — в її голосі одночасно чулися нотки захоплення і тривоги. — Це сильно!
— А хіба я могла інакше? — губ Злати торкається сумна посмішка. — Те, що я змогла завагітніти — це диво! Я так мріяла про цю дитину, хоча і не вірила, що це може статися зі мною. Я майже змирилася вже і всіляко намагалася знайти себе в чомусь іншому, вчилася сприймати особливості свого організму, всього лише особливостями. І це не проблема! Точніше, це проблема рівно настільки, наскільки в це віримо. Навіть благодійність і психологію я вибрала не просто так! — відчуваючи гостру потребу виговоритися, вона продовжувала вивертати душу навиворіт, даючи волю своїм емоціям, які накопичилися за довгий час. — Щоб почати жити повним життям, я відволікалася від своїх проблем, допомагаючи тим, у кого вони страшніші. Я уявляла, що мені на роду написано: "Померти при пологах", а мій ангел ‒ охоронець таким способом заступився за мене і захистив, виключивши саму можливість пологів. І тепер, коли доля мені все ж подарувала такий шанс, цей малюк повинен народитися за всяку ціну! Скажу тобі по секрету, я навіть про всяк випадок відео для дочки записала... Я хочу, щоб вона знала мене ... Що я її дуже сильно люблю.
— Господи, Злато! Ти такі страшні речі говориш! — Вероніка дивиться на подругу переляканими очима. Від цих слів Злати, вона відчула, як мороз по шкірі пробіг. — Як ти тільки не боїшся ?!
— Боюся, — по щоці Злати котиться важка сльоза. — Ще я боюся ніколи не побачити свою донечку.
— Златочко... — серце Вероніки болісно стискається. — Уявляю, як тобі було не просто. І зараз важко! Як ти тільки справляєшся з цим?! — вона витирає великим пальцем гарячу сльозинку з її щоки.
— Не сперечаюся, дуже важко! Але я не маю право нарікати на свою долю. — Злата підіймає на Вероніку вологі очі, які відображали глибоку печаль. — Є люди, яким набагато важче, ніж мені! Люди, які змушені боротися за своє життя! Варто лише сходити в хоспіс до вмираючих від раку дітей, в клініку, де лікуються люди, які потребують пересадки органів. Вони б багато віддали, щоб опинитися на моєму місці! Потрібно цінувати те, що маємо. А у мене є багато — хороша квартира, улюблена робота, люблячі батьки, сестричка, ви всі... Я відчуваю, що комусь потрібна. Без вас і Ярослава я не впоралася б.
— І найпрекрасніше те, що він з'явився у твоєму житті! — додає Вероніка, легенько погладжуючи її по довгому волоссю. — Тобі дуже з ним пощастило!
— Так. Ярослав з'явився так несподівано, — Злата щасливо посміхається крізь сльози. — Він просто Ангел на землі! А я мало не впустила його через все це! — з останньою фразою вона супиться, занурюючись у свої спогади. — І якби Кіра не розказала йому тоді про мене ...
— Кіра? Наша Кіра? — усміхається Вероніка. — Я навіть не дивуюся! Це так на неї схоже.
— Так, — Злата береться за край стола і помаленьку встає з кухонного дивана. Тримаючись однією рукою за спину, вона маленькими кроками підійшла до вікна і підняла свій філософський замислений погляд на ясне березневе небо. — Я не хотіла впускати Ярослава у своє серце. Я боялася, що мені знову буде боляче. Та і Ярослав заслуговує кращого... А Кіра не витримала і все йому розповіла. Я тоді так розізлилася на неї! — Злата повертає голову до Вероніки. Доброзичлива усмішка знову заграла на її губах. — Якби не вона, невідомо як би все склалося. Можливо, я зараз би не чекала цього маленького "дива"! Тепер я розумію, що так і повинно бути.
— Здається, я здогадуюся, коли це було. Незадовго до поїздки до Львова! — згадує Вероніка. — Ви тоді ще з нею в кафе посварилися трохи.
— Так, вірно, — підтверджує Злата, злегка кивнувши. — І хоча Кіра буває, так би мовити, "безпардонною" і цим може конкретно бісити, я все одно її люблю! Ми з нею дружимо з самого дитинства, і я дуже вдячна їй за все! Вона своєю легкістю, невимушеністю навіть забавляє. Така мила. Кіра завжди відкрито говорить те, що думає, ніколи не приховує своїх емоцій і почуттів. Вона наша й така рідна... В ній стільки віри й оптимізму! Коли я ще не знала, що вагітна, Кіра чомусь була впевнена в причині мого поганого самопочуття. І це при всьому, що вона знала про мою проблему.
— У Кіри дуже хороша інтуїція! Вона у нас чудова! — Вероніка з теплом згадує подругу. — Ой, вибач! — винувато каже вона, коли ненароком зачіпає ліктем ноутбук Злати, який знаходився в режимі очікування. Монітор засвічується — Вероніка бачить відкритий "вордовський" текст.
— "Диво. Всупереч долі"? "Прийняття себе"? — прочитавши назви файлу і у, Вероніка дивиться на Злату широко розкритими від подиву очима. — Це що? Ти книгу пишеш???
— Типу того, — Злата відходить від вікна і сідає на стілець. — Це не художній твір. Тут тема психології, — пояснює вона. — Коли я дізналася, що чекаю дитину, у мене було стільки емоцій і думок! Це і надихнуло мене на написання книги. Сьогодні закінчила. Перед твоїм приходом!
— Мдаа, виявляється, я тебе зовсім не знаю, подруго, — ледь чуть мовить Вероніка. — Що ти збираєшся з цим робити? — вона киває на ноутбук
— Та нічого, — Злата стискає плечима. — Я просто так писала, щоб відволіктися трохи, якось висловити свої думки. Я почала це писати, коли ще в лікарні лежала.
— А ти можеш мені це на електронну пошту скинути? — Вероніка примружує очі, ніби в голові прокручувала якусь несподівану думку.
— Без проблем! Тільки навіщо тобі це?
— Дуже зацікавило мене. Взагалі ‒ то, я думаю, що в цьому є сенс! — на обличчі Вероніки з'являється загадкова посмішка. — Такі книги мотивують і допомагають не здаватися, знайти віру в краще! Я сама спочатку почитаю, а потім обов'язково все розповім, добре? А ось і твій "Ангел" з роботи повернувся! — підморгнула вона Златі, коли в коридорі почувся звук вхідних дверей. Через хвилину на кухні з'явився Ярослав.
— О привіт, дівчата! Радий тебе бачити, Ніко! — він і ввічливо усміхається подрузі. — Як у вас справи?
— Привіт! — вітається Вероніка. — Все добре, Ярославе! Я ось вирішила Злату провідати.
— Добре, що вона була не одна, — Ярослав цілує Злату і лагідно обіймає її ззаду. — Як ти тут?
— Все нормально. А в тебе як день минув? — прикриваючи долонями його пальці, що розташувалися у неї на животі, Злата піднімає на Ярослава повний ніжності погляд, який зовсім не говорив про те, що всього кілька хвилин тому, вона давала волю своїм сльозам. — Гей, Ярославе, ти чуєш мене? — Злата повертається до нього обличчям і клацає пальцем перед його очима, коли літаючи у своїх думках, він не зреагував на питання. — Ти в порядку?
— Що? А так, я в порядку, — стрепенувся Ярослав. — Гаразд, дівчата, ви поговоріть, а я поки в душ сходжу. Втомився дуже ... — він швидко чмокнув Злату в маківку і пішов з кухні.
— Що це з ним? — запитує Вероніка, від якої не сховалося занепокоєння в очах Ярослава. — Він дивний якийсь...
— Не знаю, — Злата розгублено розводить руками. — Це ж творчі люди! Вони всі трохи дивні. Їх душа налаштована на тонкий світ! Чому тут дивуватися? Вони на своїй "хвилі"! — Злата добродушно сміється. Але раптом її обличчя стало серйозним. — Треба з ним поговорити. Щось не подобається мені його настрій.
— Так, поговори з ним! — кивнула Вероніка. — Я піду вже ... Ігор чекає мене. Про книгу не забудь! Добре? І жени від себе погані думки! Не мені це тобі говорити. І з тобою, з дитиною все буде добре! Чуєш? — підбадьорює вона, клацнувши Злату за кінчик носа. Вероніка обіймає подругу на прощання і розуміє, як ця сьогоднішня розмова сильно їх зблизила. Вона дуже непокоїться за Злату і ще більше приходить до усвідомлення того, що потрібно дорожити не тільки тими з ким весело, а з ким можливе глибоке спілкування. Веселі люди часто бояться стикатися з болем, або витісняють її, тому дивляться на світ позитивно. Вони дарують настрій, але багато про що з ними не поговориш. Люди цікаві прожили багато болю, вони зранені й не бувають легкими, але в них фантастична мудрість! І Злата поєднує обидва ці якості. А ще Вероніка відчула нестримне бажання побачити Ігоря, обійняти його, поцілувати, приготувати романтичну вечерю і сказати як сильно вона його кохає. Це так важливо — цінувати тих, хто поруч ...
— А де Вероніка? — запитує Ярослав, коли уже вийшовши з ванної, сідаючи на диван поруч зі Златою, яка вже чекала його в вітальні. — Пішла?
— Так, вона пішла вже, — відповідає Злата. — Ти скажеш мені, що трапилося? Мені здалося, що ти чимось схвильований, — вона вичікувально дивиться йому в очі. — Що з тобою?
— Сонечко... — видихає Ярослав. — Мені завтра на пару днів потрібно терміново поїхати до Одеси. Я ж там квартиру в оренду здаю. Виникли проблеми, тому їх потрібно швидко вирішити.
— До Одеси?! — непокоїться Злата, для якої майбутня поїздка Ярослава була трохи несподіваною. — Але тебе тільки вчора з лікарні виписали! Тобі небажано їхати так далеко!
— Та справа зовсім не в цьому! — хмуриться Ярослав, перебуваючи у своїх роздумах. — Я нормально себе почуваю. Тебе не можна залишати одну! І не їхати я теж не можу! — нахилившись, він у відчаї опирається ліктями об свої коліна і запускає пальці в чорне волосся. — Я не знаю що мені робити!
— Ярославе, але я майже не буваю одна. Кожен день мене хтось з наших провідує. Тобі не варто так хвилюватися! Їдь спокійно, якщо тобі потрібно. До того ж у мене є Кіра, а вона мені точно спокою не дасть! — усміхається Злата, намагаючись його заспокоїти. — Але ти не лише через це не хочеш їхати до Одеси. Адже так? — обережно запитує вона, уважно дивлячись йому в очі, ніби шукає в них істинну відповідь на своє питання. — Чому ти мені нічого не розповідаєш? Ти не говориш про своїх батьків, не знайомиш мене з ними. Ми з тобою ж не чужі люди. Я повинна знати, — тихо каже вона, не відводячи від нього пильного погляду. Але Ярослав мовчить. Прикривши очі, він лише тяжко зітхнув у відповідь. Даючи йому можливість зібратися з думками, Злата не квапить його. В знак підтримки вона лише мовчки взяла його руку у свою, даючи цим зрозуміти, що він може повністю їй довіритися.
— В мене немає батьків! — Ярослав піднімає на Злату потьмянілі очі, в яких вона знову побачила той несамовитий біль. І від цього їй стає ніяково. — Вони загинули в аварії майже два роки тому. Я був не в собі! Втратити їх в один день ... Це зламало мене остаточно. Я тоді почав зловживати спиртним... — розповідає він з тремтінням в голосі, згадуючи ті трагічні події в його житті. — Просто тоді якось все відразу навалилося: з роботою не ладилося, колишня дівчина зрадила мене з моїм кращим другом, ну з цим взагалі банальна історія сталася, – не для сюжету жіночого роману. З Одесою мене більше нічого не пов'язує. І якби я міг, то взагалі не повертався б туди. У всякому разі, хоча б деякий час...
— Пробач. Я не знала цього, — майже беззвучно промовила Злата. Те, що вона почула від Ярослава, шокувало її. Вона кожною клітинкою відчула його біль та уявила, що йому тільки довелося пережити тоді. І він був такий самотній в той час.
— Тобі не потрібно просити вибачення, сонечко! — перериваючи її сумні думки, Ярослав міцно обіймає Злату і заривається носом у її розкішне волосся. — Батьки – це єдине, що я хотів би повернути. Ти – моя сім'я! Ти й наша майбутня крихітка. Ви – найдорожче, що є у мене в житті!
— Я з тобою! Я знаю, що тобі боляче! — це все, що Злата могла в такому випадку сказати Ярославу. Цими словами вона висловлювала готовність знаходитися поруч і страждати разом з близькою людиною. Це неймовірно потужна підтримка. Адже ми так рідко дозволяємо собі увійти в цю сіру зону ‒ зону жаху і болю. Але саме там криються коріння нашого зцілення...
