Раді Вас бачити!

Після того як Ярослав з важким серцем терміново виїхав до Одеси, Кіра намагалася не залишати Злату одну. Тому після роботи вона відразу помчала до подруги додому і дівчата цілий вечір проводили разом. Вони вже повечеряли та, тепер зручно розташувавшись на м'якому дивані, дивилися дуже захопливий фільм і весело теревенили між собою, коментуючи сюжет.

— Ого, ну і час пролетів! — Кіра здивовано глянула на годинник в телефоні. — Антон вже скоро додому повернеться. Златочко, подружко моя... — вона з теплом звернулася до Злати. — Давай я зателефоную йому і попереджу, що у тебе переночую? Мені так спокійніше за тебе буде. Бо мало що…

— Ні ‒ ні! В цьому нема потреби, — запевнила її Злата. — Антон чекатиме тебе! Іди до нього! Ти та так зі мною багато часу проводиш. Навіть незручно якось.

— Нічого страшного. Мені не важко. Антон обійдеться! Він все розуміє. Зараз я тобі більше потрібна. До того ж я йому не дружина, тому у мене немає перед ним ніяких зобов'язань! — з усією серйозністю заявила Кіра, демонстративно склавши руки на грудях. — І я можу робити все, що захочу! Хочу ‒ ночую у найкращої подруги, а захочу – піду в нічний клуб відриватися до самого ранку!

— Кіро... — Злата скрушно похитала головою й посміхнулася одним куточком губ.

"Вона непоправна!"

— Ну що "Кіро"? — з легким роздратуванням промовляє Кіра, задумавшись про щось своє. — Маю право!

— Кірочко моя, — сказала Злата тихим ласкавим тоном, прочитавши її думки. Вона присіла ближче до подруги. — Я знаю, про що ти зараз думаєш і як для тебе це важливо! — торкаючись її руки, вона дивиться на Кіру розуміючим поглядом. — Антон дуже тебе кохає. Я тобі це точно кажу! Тільки наберися трохи терпіння! Іди до нього! За мене можеш не хвилюватися. Зі мною все нормально буде.

— Ні, Злат! — Кіра категорично похитала головою. — Я все ж таки залишуся. Тим більше, що Ярослав наполегливо просив, щоб я приглянула за тобою. Термін вже не маленький! Краще тебе не залишати одну. Раптом тобі щось знадобиться або, не дай Боже, погано стане, а нікого поруч не буде ?! Що тоді, га?

— Ну правда, Кір! — Злата вклала у свої слова всю силу переконання. — Ти вибач мені, не подумай, що я тебе жену. Але ви всі настільки оточили мене увагою та турботою, що й кроку не даєте спокійно ступити! — пояснила вона без роздратування в голосі. — Я звичайно, ціную це і дуже вдячна всім вам! Я не знаю, що б я без вас робила! Але занадто велика увага трохи напружує, я втомлююся від цього, розумієш? А тут ще мама постійно телефонує ‒ ти ж сама бачила. Я прекрасно розумію, що вона хвилюється, боїться, але цим ще більше нервує мене. Хочеться реально взяти й вимкнути телефон! Я відчуваю себе просто немічною людиною, яка сама взагалі нічого не в змозі зробити! Це мене бентежить.

— Злато, ну що ти таке кажеш! — вигукнула Кіра, дивлячись на Злату. — Бентежить її... До чого тут це? Вагітних взагалі небажано залишати надовго самих. А у тебе складний випадок. Мало що може статися. Навіть не думай нічого такого! Чуєш? До речі, ти коли до лікаря йдеш?

— Через два дні, — Злата сумно зітхнула у відповідь. — Ярослав хоче швидше залагодити свої справи, щоб встигнути повернутися до цього часу. Ти спокійно можеш йти, Кірочко. Вдень ще дівчата з фонду до мене заходили, ми довго обговорювали про організацію спеціальних "контейнерів добра" для нужденних. Це мене виснажило. І зараз мені дійсно потрібно побути на самоті. В тиші.

— Ну так я тут у вітальні залишуся, а ти йди до себе в спальню, насолоджуйся тишею та спокоєм скільки завгодно! — пручалася Кіра. — Не бачу в цьому жодної проблеми! Так що я залишаюся! — рішуче заявляє вона, всім своїм виглядом показуючи, що не збирається нікуди йти.

— Гадаєш, я не знаю, що ти все одно будеш все одно заглядати до мене і перевіряти? — посміхнулася Злата доброю посмішкою. Милі ямочки заграли на її щоках. — Кір, як щось, то я в першу чергу зателефоную не тобі, а в "Швидку"! — її обличчя знову стало серйозним. — Але я нормально себе почуваю, тільки голова трішки болить. Все буде в порядку.

— Це, якщо ще будеш в змозі зателефонувати, — пробурмотіла про себе Кіра. — Ну не знаю, Злат. Не подобається мені все це, — з великим сумнівом промовила вона. — Але раз ти так наполягаєш ...

— Антон заїде за тобою?

— Ні. Він зараз ще на роботі буде. Затримується трохи. Я таксі викличу. — відповіла Кіра. — Ти відпочивай, нічого не роби! І ось ще ... Не здумай вимикати телефон! Зрозуміла? Тільки спробуй! — в знак попередження вона показала свій маленький тендітний кулачок.

— Зрозуміла ‒ зрозуміла, — засміялася Злата. Миле й одночасно загрозливе обличчя Кіри її тільки тішило. — Я не буду вимикати телефон. Обіцяю.

*****

Підклавши подушку за спину і загорнувшись в затишну ковдру, Злата зручно розташувалася на ліжку і читала книгу. Кішка Аська примостилася поруч, тихенько муркаючи уві сні. Після прочитання кількох сторінок Злата вже солодко засинала, коли несподіваний телефонний дзвінок змусив її здригнутися.

— Кіро! Ти з глузду з'їхала?! Нічого, що я вагітна? — обурено вигукнула Злата, піднявши слухавку і сонно позіхаючи. — Я дрімала вже. Ти мене налякала!

— Пробач, Злат! Я думала, ти ще не спиш, — на тому кінці лунає винуватий голос Кіри. — Я просто хвилююся дуже. Як ти себе почуваєш зараз?

— Так само як і годину тому, коли ти ще була у мене, — Злата не стримала свою посмішку й м'яким тоном звернулася до подруги. — Кірочко, я буду нормально себе почувати, якщо ти не будеш мене так лякати. Все добре, не хвилюйся! О, Ярослав знову телефонує. — вона глянула на екран і тихесенько засміялася. — Схоже, що мені поспати не дадуть.

— Тоді відповідай йому! Я завтра до тебе заїду. Раптом що — телефонуй в будь-який час. Чуєш?! В будь-який! Навіть ночі! Бувай! — проговорила Кіра і швидко відключилася.

— Так. Привіт! — відповідає Злата Ярославу ніжним і все ще сонним голосом.

— Привіт, сонечко! — пошепки мовить Ярослав. За тембром його голосу, Злата точно знає, що зараз він посміхається. — Я телефоную, щоб побажати тобі солодких снів. Ти з кимось розмовляла?

— Це Кіра телефонувала.

— Я не зрозумів ... Ти, що сама вдома зараз?! — Ярослав. Починає нервуватися — Я думав, що вона у нас ночувати залишиться. Як твоє самопочуття?

— Я нормально. Не хвилюйся ти так! — поспішає заспокоїти його Злата, почувши по голосу, що він дуже засмучений. — Це я сама її попросила. Я хотіла побути одна.

— Злат, ну що значить "одна"? — видихає в трубку Ярослав, стримуючись щосили, щоб не сваритися. — Ти втомилася?

— Трішки. А так все добре. Правда! — каже Злата, намагаючись надати своєму тону переконливості. — Тільки скучила за тобою дуже, хочу, щоб ти скоріше повернувся. Ти дуже потрібен мені.

— Сонечко, я теж за тобою сильно сумую! — вимовляє Ярослав, розчулений її словами. — Я повернуся зовсім скоро. Ти тільки бережи себе, добре? Я кохаю тебе.

— І я тебе…

_____

Наступного дня Кіра знову приїхала до Злати. Хвилюючись за подругу, вона практично весь свій вільний час проводила зі Златою, уважно спостерігаючи за її станом. Пізній вечір настав зовсім непомітно. Злата вже пішла до себе в спальню, а Кіра, щоб не турбувати її, залишилася у вітальні. Сівши в зручному кріслі й вкривши ноги теплим пледом, вона вирішила погортати цікавий журнал і заодно дочекатися Антона, який теж повинен ось ‒ ось приїхати сюди. Антон зателефонував через пів години, і сказав, що вже підіймається. Тому щоб він не дзвонив у двері, Кіра швидко зіскочила з місця і вибігла в коридор його зустрічати.

— Заходь! — Кіра впускає Антона у квартиру. — Тільки тихо! — попереджає вона, приклавши вказівний пальчик до губ. — Злата в спальні. Я заглянула до неї щойно. Вона заснула.

— Як вона? — Антон беззвучним кроком переступає поріг і цілує Кіру. — У вас все добре? — пошепки питає він, знімаючи свою куртку. Кіра жестом вказує йому пройти у вітальню.

— Не дуже... — зітхнувши відповідає вона, сідаючи на диван. — Її нудило, не їла майже нічого, голова у неї болить. Взагалі, вона якась зовсім млява сьогодні. Я відчуваю себе останньою сволотою, коли послухала Злату і залишила її вчора одну. Слава Богу, що хоч все обійшлося! Але щось мені дуже тривожно. Я, мабуть, сьогодні точно тут переночую.

— Так, звичайно, кохана! — Антон сідає поряд і ніжно обіймає Кіру, цілуючи її у світле волосся. — Ми не залишимо її. Будемо поруч з нею.

— Я так боюся за неї! — каже Кіра, ще сильніше притискаючись до Антона. — Так, а ну тихо! — вона різко підіймає голову й уважно прислухається до якогось звуку. — Мені здається, Злата кликала мене… Я двері в спальні прочиненими залишила. Чи мені почулося?

— Та ні, не почулося. Вона дійсно щойно кликала тебе, але якось дуже тихо, ніби обірвалася на півслові. — Антон не відводить від Кіри настороженого погляду.

— Я до неї! — Кіра встає з дивана й кулею вибігає з вітальні.

— Злато! Господи! — крикнула з переляку Кіра, побачивши подругу, яка без свідомості лежала на підлозі біля ліжка.

— Злато! — Кіра кинулася до неї. — Отямся, будь ласка! — намагаючись привести Злату до тями, вона легенько поплескала її по щоках. Злата повільно розплющує очі й дивиться на Кіру туманним поглядом.

— Златочко, що трапилося? — питає перелякана Кіра. — Скажи мені! — вона обережно підіймає її голову й прибирає хвилясте пасмо з її зблідлого обличчя. — У тебе щось болить?

— Я... кликала тебе... Я встала з ліжка, хотіла вийти... — говорить Злата слабким голосом, ледь ворушачи губами. — У мене сильно закрутилася голова, я впала... Живіт болить… — стогне вона, знову заплющуючи очі. — Мені дуже погано…

— Мамочки! Та в тебе кров! — Кіра відчуває, як усередині панічна атака починає упиватися своїми крижаними пальцями.

— Що з нею?! — зляканий Антон прибігає на крик Кіри. — Її потрібно везти в лікарню! Терміново! — він підбігає до Злати й акуратно бере її на руки.

— Так – так, звичайно! — розгублено промовила Кіра, у якої виступили сльози на очах. — Неси Злату в машину. А я візьму її телефон, там повинен бути номер Олени Василівни. Вона веде Злату, їй обов'язково потрібно зателефонувати! — вона хапає телефон Злати, який лежав на ліжку і виходить в коридор слідом за Антоном. Дуже швидко зібравшись, Кіра дбайливо накинула на Злату теплу куртку.

— Кірочко, і мою прихопи, будь ласка! — Антон киває на свою куртку, яка висіла на вішалці, і без верхнього одягу виходить з квартири зі Златою на руках.

*****

— Антоне, швидше, будь ласка! — квапить його Кіра. Вона сиділа на задньому сидінні автомобіля і тримала Злату, міцніше притискаючи її до себе. — Олена Василівна сказала, що зволікати не можна ні в якому разі! Вона саме в лікарні та чекає нас!

— Я й так їду швидко!Ти хочеш, щоб знову в аварію потрапили?! — нервується Антон, напружено стискаючи кермо. — Чорт! — лається він, коли змушений зупинитися на червоне світло світлофора.

— Злато, не заплющуй очі, прошу тебе! — благає Кіра, легенько струснувши її за плече. — Ти чуєш мене? Говори зі мною! — вигукує вона в істериці, дивлячись як її краща подруга "гасне" у неї на очах. — Златоо!

— Я чую тебе, Кіро... Не кричи... будь ласка... — ледь чутно промовила Злата, розплющивши очі. — Моя крихітка... Врятуйте її... Ярослав... — великі сльози страху і відчаю скотилися по її блідих щоках. Вона зі гучним схлипом ховає обличчя у Кіри на грудях.

— Він незабаром приїде. Потерпи трішки. Все буде добре, — примовляє Кіра й погладжує подругу по волоссю, заспокоюючи її чи то себе.

— Златочко, тримайся, дорогенька! Зовсім трішки. Ми скоро приїдемо, — Антон обертається до дівчат. Дивлячись на Злату, яка балансувала на межі двох вимірів, його серце стискається з нестерпним болем.

_____

— Чекайте тут! — суворо наказує Олена Василівна Антону та Кірі, коли вони вже привезли в лікарню Злату, яку у важкому стані відразу ж відвезли на каталці як тільки друзі відчинили двері установи. — Вам далі не можна! Я потім сама до вас підійду і все повідомлю.

— Скажіть, з нею все буде добре? — запитує Кіра з надією в голосі й зі сльозами на очах. — Адже так?

— Ви у Бога вірите? — Олена Василівна пильно подивилася в очі. По її погляду Кіра розуміє, що ситуація дуже серйозна. — Тоді моліться! Це все, що ви зараз можете для неї зробити. А мені потрібно бігти. Ми зробимо все, що в наших силах! — не кажучи більше ні слова, лікар розвертається і, голосно цокаючи підборами, швидко зникає в перспективі білого коридору.

Час тягнувся невблаганно довго. Здавалося, що ця ніч ніколи не скінчиться! Важко зітхаючи, Антон міцніше стискає руку Кіри, яка опустила голову йому на плече й тихо схлипувала. Вона була такою засмученою та розгубленою. Їй було страшно. Дуже страшно! Кіра з жахом уявила, що це зі Златою цілком могло статися й вчора, коли вона вночі залишалася вдома сама. Кіра ніколи не пробачила б себе за це! Злата для неї як рідна сестра, яку вона дуже сильно любить та боїться втратити.

Не випускаючи з обіймів свою кохану, Антон відчуває як швидко б'ється її серце, з силою вдаряючись в ребра. Вони обоє мовчали. Говорити зовсім не хотілося. Гнітюча навколо тиша тиснула на скроні, всередині все холонуло від сильного хвилювання, немов відмирала частинка самого тебе. Від напруженого очікування здавалося, що повітря навколо згущується, дихати стає все важче...

— Антоне, я боюся за неї! — ледь чутно прошепотіла Кіра, піднявши на нього потьмяніли очі, з яких потекла туш від пролитих сліз. — А якщо станеться найстрашніше? Якщо вона втратить малюка? Злата так його чекала! — вона не витримує й схоплюється з місця, починаючи безладно маячити в Антона перед очима. — Це нестерпно! Скільки ще чекати?!

— Кіро, сядь! Будь ласка! — Антон зловив Кіру за руку та легенько потягнув до себе, змушуючи її знову сісти. — Це не допоможе, якщо ти так будеш мучити себе! Їх обов'язково врятують. Обох. Дуже сподіваюся на це... — тихо вимовив він, опускаючи очі. Що ще Антон міг сказати Кірі? Які слова розради? Його й самого охоплювало внутрішнє тремтіння. Зберігати спокій, коли близька людина перебуває у важкому стані, практично неможливо. Це вище людських сил! Раптом почувся звук кроків, що наближалися й відлунням розносився по порожньому широкому коридору. Через хвилину показалася Олена Василівна. Вигляд її був трохи втомленим і стурбованим, а на чолі виступили крапельки вологи.

— Як вона? Що з нею?! — Кіра різко підхоплюється з місця, розмазуючи по обличчю ще не висохлі сльози й не відводячи від лікаря напруженого погляду. Ставши за спиною Кіри, Антон кладе долоні їй на плечі. Вона відчуває як здригаються його пальці.

— Загалом ситуація склалася дуже непроста, — доповідає Олена Василівна, трохи зібравшись з думками. — У неї різко впав тиск, сталося відшарування плаценти. Ми були змушені зробити екстрене кесареве, і... під час операції у Злати була зупинка серця! — видихає лікар після невеликої паузи. — Вона зараз у реанімації. Ви вчасно її привезли, інакше ми б втратили й матір і дитину! Діяти потрібно було дуже швидко!

— О Божечки! — Кіра прикрила рот рукою. Від жаху в неї розширилися очі. — Що з малюком? — з тривогою запитала вона, відчуваючи як підкошуються ноги.

— Дівчинкою зараз займаються неонатологи, її легені виявилися неготовими, вона не може самостійно дихати, тому їй деякий час доведеться побути під апаратом штучної вентиляції легенів, — з жалем говорить Олена Василівна. — Стан дитини нестабільний.

— З нею все буде добре? — не вгавала Кіра, пильно дивлячись в добрі очі лікарки. — Вона ж виживе, так?

— Послухайте, дівчинка слабенька, вона недоношена, але думаю, що ми впораємося — ще й не таких дітей виходжували! — запевняє Олена Василівна. — Те, що Злата змогла завагітніти й доносити до такого терміну — це вже неймовірне диво! Вона справжня героїня! — з цими словами її очі блиснули іскорками захоплення. — Ми дуже сильно побоювалися за неї й неодноразово попереджали про всі ризики. Те, що сталося сьогодні було цілком передбачувано. Слава Богу, що все обійшлося... З Вами все гаразд? — звертається вона до Кіри, уважно вдивляючись в її очі. — На Вас лиця немає! Може допомога потрібна?

— Ні ‒ ні, — Кіра заперечливо хитає головою. — Зі мною все нормально, просто перенервувалася. Олено Василівно, спасибі Вам велике! — щиро дякує вона. — Якби не Ви ...

— Не варто подяки, — добродушно посміхнулася Олена Василівна, яка була зворушена словами Кіри. — Це моя робота. Зі Златою унікальний випадок. Для нас це була справа принципу — зробити все можливе, щоб ця дитина з'явилася на світ і при цьому зберегти життя Злати. Інакше я не вважала б себе хорошим лікарем. Дівчинка народилася без патологій. Вона просто янголятко! У неї такі великі гарні очі!

— Бо у неї дуже красиві батьки, — задумливо промовила Кіра та навіть злегка посміхнулася. Попри те що Кіра не на жарт злякалася за Злату, в цю хвилину вона раптом відчула прилив тихої радості й трепетного хвилювання, думаючи про новонароджену дівчинку, яка була змушена з'явитися на цей світ завчасно і вже з перших хвилин життя боротися за те, щоб дихати. Від цих думок у Кіри навіть дихання зачаїлося! Нарешті вона могла полегшено видихнути й бути впевненою в тому, що тепер обов'язково все буде в порядку. Найстрашніше вже позаду. Кіра не сумнівалася, що малятко видужає і почне дихати самостійно. Не сумнівалася, тому що дивлячись в очі лікаря, які випромінювали душевне тепло і вселяли надію, їй щиро хотілося вірити в це! По іншому й бути не може.

— Коли ми зможемо їх побачити? — вступає Антон, який весь цей час уважно слухав і не вимовив жодного слова. — Завтра можна буде відвідати?

— На жаль, ні, — Олена Василівна заперечливо похитала головою. — Зараз грип дуже сильний ходить. У нас карантин. Тому в відділення нікого не пускають. Думаю, що в найближчі кілька днів ви поки не зможете її побачити. Але ви не хвилюйтеся! — вона тут же поспішила запевнити. — Все буде добре. Злата до ранку не прокинеться. Медсестра від неї не відходить ні на крок! Я чергую сьогодні, теж буду заглядати до неї. Думаю, що її вже зовсім скоро переведуть у звичайну палату. До того ж Златі потрібен спокій і тиша, щоб зміцніти, набратися сил. А ви їдьте додому! Вам теж потрібно відпочити й заспокоїтися. Я ж бачу як ви хвилюєтеся. Це була важка ніч. Те, що ви опинилися поруч, врятувало Злату. Була дорога кожна хвилина! Їй дуже пощастило з такими друзями та молодим чоловіком також. Я його добре знаю. До речі, а де він?

— Ярослав терміново від'їхав у справах в інше місто, — відповідає Антон. — Він ще нічого не знає.

— Ясно. Ви там повідомте йому, якщо щось... Ще не зовсім зрозуміло, як Злата буде себе почувати, коли прийде до тями. Вона поки не зможе сама йому зателефонувати. Гаразд? Він же батьком став! — Олена Василівна урочисто посміхнулася і підморгнула їм.

— Так – так, звичайно. Дякую Вам ще раз, Олено Василівно! Побільше б таких лікарів...

*****

Ярослав неспокійно крутився уві сні. Яскраве місячне сяйво крізь вікно падало на його стривожене сонне обличчя, немов намагалося розбудити його від кошмарного сну.

— Злата! — злякано скрикнув Ярослав, несподівано прокинувшись в холодному поту. Він струснув головою та подивився на годинник, який показував третю годину ночі. У нього виникла гостра потреба зателефонувати Златі та переконатися, що з нею все в порядку. Але він чудово розумів, що розбудить Злату і цим тільки налякає її, адже на дворі глибока ніч. Ярослав підіймається з ліжка й натягує свої джинси. Він все одно вже не зможе заснути. Тому щоб відігнати нав'язливі думки, він вирішив пройтися до моря, яке знаходилося недалеко від його будинку.

Ніч. Пустинний берег. Чорне море злегка колишеться невеликими тихими хвилями. Атмосфера нічного морського пейзажу нагадує одну з картин Айвазовського, де море завжди головний герой. Віє свіжим, прохолодним березневим повітрям, тишею, спокоєм і чистотою живої природи.

Ярослав підіймає голову до неба — воно вражає своєю красою й зливається з морем. Лінія горизонту дуже тонка, майже непомітна. Небо вкрите хмарами, зірок на ньому практично не видно, і чим далі вгору, тим воно стає світлішим, а в самій височині тьма розступається перед величним повним місяцем, який освітлював морську гладь і, граючись відблисками, створював жовту доріжку.

Він дуже любить море і ніколи не перестає ним захоплюватися. Море надихає, притягує та криє в собі багато нерозкритих таємниць, які так хочеться відкрити. Ярослав тільки зараз по справжньому усвідомив, як він скучив за таким рідним Чорним морем! Він тут народився, виріс. Це його стихія! Але у Ярослава навіть думки не виникало повернутися до Одеси. Це місто вже встигло стати для нього "чужим". Тут залишилося багато важких спогадів. Все його життя тепер в Києві: улюблена робота, найчудовіші друзі у світі, на яких завжди можна покластися. Його Злата. Його натхнення. Його світлий промінчик. Як же йому зараз не вистачає її! Він мимоволі посміхнувся, з ніжністю згадуючи їхні перші зустрічі. Ця дівчина зачепила його з першого погляду, з першої хвилини! Попри те, що Злата деякий час намагалася не виявляти своїх почуттів до нього, але це їй вдавалося з великими труднощами! У пам'яті Ярослава спливає їхнє романтичне катання на льоду і, як повертаючись після прогулянки додому, вони знайшли нещасну Аську і потім разом рятували її. З хворого наляканого кошеняти Аська перетворилася в красиву граціозну кішку, яка в знак подяки демонструвала свою довіру і віддану любов. А потім був відпочинок на Київському водосховищі та їхня перша незабутня ніч на березі, після якої він мало не збожеволів! Після цього була спільна поїздка до Львова, де Злата теж змусила його здорово понервуватись, коли нікого не попередивши, вона пішла одна гуляти містом. Ярослав також згадує Японію, де вони удвох провели вражаючі, незабутні дні. Море яскравих емоцій, яких Ярослав не відчував за все своє життя! А потім їх чекало щось неймовірне ‒ новина про те, що Злата чекає дитину! Ярослав весь час думає про свою майбутню крихітку. Від надлишку почуттів йому хочеться голосно крикнути: "Я щасливий!" морю, небу, місяцю. Всьому світу!

"Але чому мені так неспокійно зараз на душі?!Що мене так мучить зсередини?!" — хмуриться він, задумливо походжаючи по березі. Прохолодний березневий вітерець грав його темним волоссям. Дуже дивні, суперечливі відчуття. Тривожні думки знову і знову нахабно вривалися в його мозок. Ярослав так і не зміг ввечері з нею поговорити. Кіра сказала йому, що Злата вже заснула. Тому він щиро сподівався, що його кохана в цей момент спокійно спить і бачить солодкі сни. Скоріше б ранок...

*****

"Здивовано озираючись довкола, Злата в повітряній білій сукні повільно крокувала босими ногами по вузькій стежині, яка вела кудись далеко – далеко. Її оточували величні гори, потоки води, прекрасні долини з яскраво зеленими травами та безліч різноманітних дивовижних квітів: їх аромати були вище людського розуміння! Небо було невимовне – живого, синьо ‒ жовтого кольору, воно постійно змінювало свої переливи. Сонця не було видно, але все було наповнене яскравим сліпучим світлом. Звідусіль чулося мелодійне щебетання птахів і дзвінкий шум водоспадів. Тут панувала неземна, фантастична краса, від якої перехоплює подих, ти повністю занурюєшся в нірвану, втрачаючи почуття часу.

Не звертаючи з дороги, Злата продовжувала йти до тих пір поки не наблизилася до кордону, що розділяє простір. Він був незвичайним і нагадував оболонку мильної бульбашки — прозору і дуже тонку. Збираючись переступити через цю грань, Злата робить боязкий, невпевнений крок ...

— Мамо, мамочко! Не йди туди, будь ласка! Ти мені потрібна! Повернись! — ніби крізь шар води, Злата несподівано почула віддалений несамовитий плач дитини, який благав її не робити цей крок. Злата різко зупиняється і розгублено озирається на всі боки, намагаючись зрозуміти звідки цей голос, який кликав її. Нікого не побачивши, Злата хоче кинутися шукати цю дитину, але не може зрушити з місця — вона відчуває як раптом якась невидима сила почала тягнути її вниз... "

_____

Настав ранок…

Видавши жалібний стогін, Злата насилу розплющила очі й, немов у тумані, бачить перед собою медсестру, яка схилилася над нею.

— Слава Богу, отямилися! — полегшено видихнула медсестра. — Як же Ви налякали нас! Як себе почуваєте? — запитує вона, ласкаво посміхаючись. Нічого не відповідаючи, Злата напівзаплющеними очима почала озиратися по сторонах, намагаючись зрозуміти в якій реальності вона зараз знаходиться. Тремтячими пальцями вона доторкається до свого живота.

— Моя дитина... Де вона? — Злата ледь ворушить губами. — Що з моєю дитиною?! — від переляку її очі розширюються, а в слабкому, хриплому голосі проскакують нотки паніки. Кривлячись від болю, Злата намагається піднятися з ліжка.

— Тихіше ‒ тихіше! Не нервуйтеся, будь ласка! — заметушилася медсестра, з побоюванням глянувши на показники монітора. — Лежіть спокійно, не смикайте рукою. Ви під крапельницею! — вона злегка притримує Злату за плече. — Вас ледве відкачали вчора! Дівчинка перебуває під ретельним наглядом, їй потрібно подихати киснем і зміцніти. Все буде добре. Як тільки Вам стане краще, Ви зможете її побачити. А зараз постарайтеся відпочити, добре?

— Олена Василівна... Покличте Олену Василівну... — просить Злата, знову опустивши голову на подушку й прикривши очі, з яких по щоках потекли дві важкі краплі. — Вона тут? — кожне слово їй вдається з великими труднощами.

— Так, звичайно, — кивнула у відповідь медсестра. — Олена Василівна ще тут, вона просила мене повідомити, коли Ви отямитеся. Я зараз її покличу! — поправивши Златі ковдру і ще раз перевіривши крапельницю, вона поспішно вийшла з палати.

*****

— Кірочко, ти що зовсім не лягала? — важко зітхає Антон, коли прокинувшись вранці, застав Кіру на кухні. Поклавши голову на стіл, вона задумливо сиділа за столом і ліниво водила чайною ложкою по чашці, в якій остигала ароматна кава. Поруч на столі лежав її телефон. Вигляд Кіри був дуже втомленим і пригніченим, під очима виднілися темні кола, — наслідки безсонної ночі. Дивлячись з тугою на свою кохану, Антон ще більше усвідомив наскільки важко вона сприйняла вчорашню ситуацію зі Златою та який це для Кіри був стрес. Та він й сам не на жарт перелякався за Злату, що його досі било внутрішнє тремтіння. Вчора він, як ніколи чітко усвідомив наскільки важливо цінувати тих, хто поруч, хто дорогий тобі, кого ти так сильно любиш. У такі моменти багато що усвідомлюєш, на деякі речі дивишся зовсім по іншому.

— Я ніяк не могла заснути, — Кіра підіймає голову і втомлено потирає очі. — Весь час думаю про Злату і про її дитину. Я Олені Василівні щойно телефонувала, щоб дізнатися, як там справи. Вона мені сказала, що Злата прийшла до тями...

— Іі? — присівши поруч, Антон прикрив її руку своєю долонею і кинув на Кіру вичікувальний погляд. — Це ж добре! Як вона?

— Прокинувшись, Злата дуже злякалася! Вона плакала і думала, що дитини вже немає! Їй дали заспокійливе, вона заснула. Знаєш, мені ще ніколи так страшно не було! Я лише подумаю, що ми їх мало не втратили, що її життя було під загрозою! Мене досі трясе! — схлипує Кіра, сховавшись носиком Антону в груди. Перед її очима знову і знову спливає вчорашня картина, коли вона знайшла Злату в спальні на підлозі майже без свідомості таку нещасну, безпорадну...

— Чш, все добре, все вже позаду, — примовляє Антон, ніжно погладжуючи її по волоссю, немов маленьку дитину. — Ну що ти, кохана? Зовсім розклеїлася у мене... Ну, все ‒ все, видихай вже! Вони обидві живі. Це найголовніше! — заспокоює він і трепетно поправляє їй за вухо світле пасмо. У цей момент задзвонив телефон Кіри.

— Це Ярослав! — Кіра здригнулася і подивилася на Антона розгубленими очима. — Як мені йому сказати? Він же такий вразливий! Уявляю як він відреагує на все це. Ще й винуватим себе буде почувати, то що поїхав і залишив Злату одну.

— Відповідай йому, Кірочко! Чи може я сам з ним поговорю? — пропонує Антон, помітивши, що Кірі складно це зробити. — І все йому скажу.

— Ні, я сама! — збираючись з думками, Кіра робить глибокий вдих і нерішуче відповідає на дзвінок.

— Кір, доброго ранку! — вона чує його сонний, стривожений голос. — Вибач, що так рано. Я не розбудив тебе? Просто я хвилююся дуже. У вас там все добре? Чому у Злати телефон відключений? Вона ще не прокинулася? Ти у нас вдома зараз? — ніби щось передчуваючи, Ярослав закидає її питаннями.

— Ярославе, ти тільки не нервуйся, добре? — Кіра намагається говорити якомога спокійніше, але її голос починає по ‒ зрадницьки тремтіти. — У тебе донька! — вимовила вона на одному диханні. В цю мить подивилася напруженим поглядом на Антона, який сидів поруч і чув їхню розмову.

— Що??? В сенсі? — від почутого Ярослав відчуває як всередині все перевертається, а серце починає тривожно тремтіти, передчуваючи щось недобре. — Кіро, що сталося? Що з ними?!

— Златі вчора стало дуже погано... Їй довелося терміново робити кесарів, щоб врятувати її та дитину, — з важкістю розповідає Кіра, ледь стримуючись, щоб знову не дати волю сльозам. — У відділення зараз не пускають поки ... Карантин ...

— Як??? Господи, Злата ... — промовляє вбитим голосом Ярослав. — Кіра, ти чому мені не зателефонувала ?! — вигукує він у трубку. Від його різкого голосу Кірі стає моторошно. — Чому відразу ж мені не повідомила ?!

— Перестань на мене кричати, Ярославе! — не стримуючи емоцій, Кіра по інерції теж підвищує на нього голос. — Не до цього було! Я сама ледве не збожеволіла! Кричить він тут, трясця!

— Кіро, просто скажи, як Злата зараз? — видихає Ярослав, намагаючись взяти себе в руки. — Що з маленькою?

— Злата зараз спить. Я Олені Василівні недавно телефонувала, про все дізналася, — відповідає Кіра, пропускаючи через себе образу. — З нею все буде добре. Дівчинка в реанімації. Вона під ретельним наглядом, не хвилюйся! Телефон Злати у мене. Я скоро поїду до неї в лікарню, передам речі й привезу його.

— Дякую, — тихо промовив шокований Ярослав. — Я зараз же їду на вокзал і повертаюся додому! Потім зателефоную. — не сказавши більше ні слова, він швидко відключився.

— Ні, він нормальний взагалі?! — з неприхованою образою вигукує Кіра, звертаючись до Антона. — Ще й кричить на мене! Придурок! — в емоційному пориві вона кидає на стіл телефон. — Та пішов він до біса!

— Кірочко, не гнівайся на нього! — Антон підходить до своєї коханої й дбайливо обіймає її. — Він цього не хотів. Це на нервах все.

— Зате я "спокійна"! — вибухає Кіра, відштовхуючись від Антона. — Зашибись просто! — великі кришталеві сльозинки котяться з її блакитних очей, залишаючи на щоках вологі доріжки.

— Кіро, кохана моя... — не знаючи, як утішити, Антон знову притискає до своїх грудей Кіру, яка була на межі емоцій. — Заспокойся, будь ласка! На тебе дивитися боляче! Не вистачало ще нервового зриву! Я розумію, що ти дуже злякалася за Злату. Це вивело тебе з колії. Мені теж було дуже страшно, повір! Чуєш мене? — він злегка струснув її за плечі й пильно глянув їй в обличчя. — Вони живі, — ось що найголовніше! Дівчинка обов'язково викарабкається, Злата теж скоро набереться сил, їй стане краще. Ми всі разом її відвідаємо, а потім ми з тобою як махнемо на кілька днів в Париж! Все буде чудово!

— Що? В Париж??? — кліпаючи мокрими від сліз віями, Кіра підіймає на нього здивований погляд. — Ти це серйозно?

— Більш ніж! — підморгнув Антон і загадково посміхнувся. — Тільки ти і я ... ну й Ейфелева вежа! — він підбадьорливо клацнув Кіру по носику.

— Я кохаю тебе! — Кіра щасливо посміхнулася і, обхопивши його шию крихкими ручками, вона припала до його губ ніжним поцілунком.

— Я теж тебе дуже сильно кохаю! — видихає Антон, відірвавшись від чуттєвого поцілунку. — І хочу, щоб ти ніколи не сумнівалася в цьому! А зараз тобі потрібно хоч трішки поспати! Златка зараз спить, з нею все в порядку. І тобі теж не завадило б відпочити. Інакше ти так просто зведеш себе! — він легенько стирає великим пальцем нову сльозинку, яка гарячим струмком котилася по її щоці.

— Так, звичайно, я посплю перед роботою, — шморгнувши носиком, Кіра згідно кивнула у відповідь. — Тільки спочатку зателефоную батькам Злати, повідомлю їм... І Ніці з Ігорем потрібно сказати, бо вони ж нічого не знають! Потім я ще в лікарню заскочу, Златі речі передам.

— Гаразд, кохана! — зробивши пару ковтків остиглої кави, Антон поцілував Кіру у скроню. — Я піду з собакою погуляю. Я скоро повернуся. Дарсі! Гуляти! — він поплескав по спині лабрадора, який поклавши голову на передні лапи, лежав біля дверей і терпляче чекав, коли його виведуть на прогулянку. Почувши команду, Дарсі відразу ж схопився з місця і, задоволено виляючи хвостом, попрямував до вхідних дверей.

*****

Прохолодний березневий вечір підкрався непомітно. На вулиці вже стемніло, Київ засвітився мільярдами вогників! В повітрі гостро відчувався пронизливий аромат весни, який говорив про те, що скоро все стане легше, простіше.

Ярослав уже повернувся до Києва і, не знаходячи собі місця, нервово походжав біля лікарні та з досадою позирав на вікна. Він не може спокійно поїхати додому поки остаточно не переконається, що зі Златою і маленькою все в порядку. Накинувши на голову капюшон, який черговий раз нахабно зірвав поривчастий вітер, Ярослав без будь-якої надії набирає номер Злати. В очікуванні відповіді, він тривожно вслухається в довгі гудки.

— Ярославе... — нарешті на тому кінці пролунав її слабкий, трохи схвильований голос, від якого у нього подих перехопило. — Ти вже приїхав? Мені так погано без тебе, — вона тихенько схлипує в трубку.

— Златко, рідненька моя! — ніжно шепоче Ярослав, не вірячи тому, що вона зараз розмовляє з ним. Йому здається, що лише це сон. — Я вже повернувся. Я тут. Стою під вікнами лікарні. Але як я не вмовляв, мене категорично не пустили до тебе, — вимовляє він з глибоким відчаєм. — Я як тільки дізнався, відразу ж поїхав найближчим поїздом! Як ти? Як наша дівчинка? Ти, що плачеш ?!

— Ні ‒ ні, я не плачу, — заперечує Злата, швидко змахнувши сльозинку з обличчя, ніби він її зараз може побачити. Але це звучить зовсім непереконливо. По її голосу було чітко чути, що вона дуже засмучена. — Просто я її ще не бачила. Дівчинка підключена до ШВЛ. Я так боюся за неї! Вона ж така маленька, беззахисна... Мені так хочеться притиснути її до своїх грудей, обійняти... — видихає вона з неприхованим сумом. — А зі мною все нормально. Мене накололи ліками, я майже весь день проспала. Якщо все буде добре, мене завтра вже переведуть у звичайну палату. Ярославе, вибач... Я поки не встаю з ліжка, тому не можу зараз підійти до вікна, щоб побачити тебе.

— Що? Що таке? — занепокоївся Ярослав, почувши її здавлений стогін. — Болить щось?

— Живіт болить. Це скоро мине. Не хвилюйся! — Злата говорить тихо, повільно, роблячи невеликі паузи. — Я дуже скучила за тобою ... Як доїхав? Ти повністю залагодив свої справи? Все добре?

— Златочко, пробач мені, будь ласка! — загострене почуття провини гризло Ярослава зсередини. — Я ні в якому разі не повинен залишати тебе одну! Я не повинен був їхати! До біса ці справи! — в розпачі вигукує він в слухавку. Знаючи як Златі зараз потрібна його підтримка, Ярослава просто розривало почуття безвиході від того, що в цей момент він не може бути поруч з нею. Це було просто нестерпно.

— Ярославе, ну ти чого? — м'яким, тихим тоном говорить Злата, знаючи про його тонку душевну натуру. — Ти не повинен звинувачувати себе! Ні в якому разі! Я ж не одна на білому світі! Коли вчора це все сталося, зі мною були Кіра з Антоном. Ти не залишав мене одну! Чуєш? Попри те, що я зараз тебе не бачу, я відчуваю, що ти поруч, що ти тут, і мені від цього стає легше. Правда! Навіть не думай нічого такого! Я кохаю тебе! — шепоче вона, вкладаючи в останню фразу всю магічну силу слова. Не перестаючи дивуватися Златі, губ Ярослава торкнулася легка усмішка — навіть не дивлячись на те, що їй довелося пережити, Злата демонструвала непохитну внутрішню силу! Одна її фраза, одне її слово, інтонація ‒ на серці відразу ж стає легше, спокійніше, ніби в душу проник світлий, зігріваючий промінчик. Адже ще тільки вчора її життя було на межі! Злата перебувала між небом і землею! Від цих думок Ярослав чітко відчув, як по всьому тілу пробіг крижаний холод. У цей момент він ще більше почав усвідомлювати наскільки вона йому дорога, і як сильно він боїться її втратити! Йому навіть уявити страшно, чим все це могло закінчитися. Ярослав зараз не бачив Злату, але почав сприймати її абсолютно по ‒ новому! У ній було щось особливе, неземне. Він був неймовірно щасливий від того, що просто зараз чує її рідний голос і відчуває неймовірне полегшення ‒ нарешті, все закінчилося. Місяці болісних хвилювань уже позаду. Вони обидві живі, і він безмірно дякував Всесвіт за це. Разом з тим його охопило почуття хвилюючого трепету і подиву від однієї лише думки, що мине ще трішки часу і він зможе взяти на руки свою доньку, яку Злата подарувала йому такою дорогою ціною. Це була найпрекрасніша, найглибша емоція, яка тільки могла бути.

— Сонечко, я теж тебе дуже люблю, й нашу дівчинку! — вимовляє він у розчулених почуттях. — З нею все буде добре! Вона обов'язково видужає. Ти віриш мені?

— Так. Я вірю тобі. Дякую, що ти є в мене! — голос Злати наповнений щирою вдячністю і любов'ю. — Ярославе, послухай мене! — вона важко зітхає в слухавку. — Ти, напевно, дуже втомився з дороги... Їдь вже додому, поїж, відпочинь! До того ж зараз холодно, а у тебе зовсім недавно запалення легенів було! Зроби так, щоб я не хвилювалася за тебе. Іди, не стій на холоді! — наполегливо просить вона. — Та й до мене медсестра зараз ось ‒ ось повернеться. Це реанімація, тут все чітко по годинах.

— Так, звісно. Я зараз йду. Ти тільки не хвилюйся, гаразд? Відпочивай, рідна! — Ярослав розумів, що Злата втомилася, їй важко говорити. Краще її не затримувати. До неї не пускають, тому немає сенсу стирчати під вікнами лікарні. Та йому потрібно повернутися додому, заспокоїтися та довести до ладу свої думки. Занадто багато емоцій, від яких ставало важко дихати. Закінчивши розмову зі Златою, Ярослав ще кілька секунд нерухомо стояв на місці й з тугою дивився на згаслий екран. Він поправив на плечі дорожню сумку та неохоче покрокував у бік зупинки.

*****

Того вечора Кіра з Антоном заїхали до Злати додому, щоб погодувати кішку, перевірити чи все в порядку, дочекатися Ярослава, який ось ‒ ось повинен вже повернутися.

— Щось він затримується, — починає турбуватися Кіра, поглядаючи на годинник. — Уже повинен бути вдома. Не треба було слухати Ярослава, а поїхати й зустріти його на вокзалі. — підійшовши до Антона, вона сідає поруч і втомлено упускає голову йому на плече. — І вечеря вже давно готова. Він же голодний з дороги.

— Може, йому ще раз зателефонувати? — пропонує Антон

— Намагалася вже. У нього то зайнято, то взагалі не відповідає. Ніяк не збагну, де він може бути! Тим паче він знає, що ми чекаємо його тут, — дивується Кіра. Ледве вона встигла це сказати, як в коридорі пролунав шум вхідних дверей.

— Ярославе! Нарешті! — з полегшенням видихнула Кіра, вибігши в коридор. Забувши про свою образу після їхньої ранкової телефонної розмови, вона підходить ближче до Ярослава і з усією душею обіймає його.

— Привіт, друзі! — вітається Ярослав тихим втомленим голосом. Поцілувавши Кіру в щічку, в знак вітання він простягає свою руку Антону, який стояв поруч.

— Привіт, Ярославе! — Антон тисне другові руку і поплескує його по спині. — Ми вже зачекалися тебе!

— Ти де був так довго? — схвильовано запитує Кіра. — Чому на дзвінки перестав відповідати?

— Я до Злати у лікарню їздив, але мені так і не вдалося її побачити, — з досадою вимовляє Ярослав, знімаючи свою куртку.

— Ярославе... — зітхає Кіра, дивлячись на нього співчутливими очима. — Я могла й здогадатися, що ти поїдеш туди... Я попереджала тебе, що у відділення поки нікого не пускають. Ти даремно їздив.

— Але я повинен був хоча б спробувати! Я не міг просто так взяти й з вокзалу поїхати відразу додому. Коли мене так і не пустили до Злати, я їй зателефонував, — Ярослав задумливо хмуриться. Більше нічого не кажучи, він направляється в вітальню. Кіра з Антоном слідують за ним. Ярослав сідає на диван і, закинувши голову назад, втомлено заплющує очі.

— Що? — очі Кіри жваво заблищали, а губ торкнулася мимовільна усмішка. — Ти розмовляв зі Златою?! — вона сідає поруч і нетерпляче дивиться на Ярослава. — Нуу? Як вона? Я спробувала їй зателефонувати, але вона так і не відповіла.

— Ти питаєш: "Як вона"? — Ярослав різко розплющує очі й кидає на Кіру довгий пронизливий погляд, від якого у неї мороз пробіг по спині. — А як вона може бути, Кіро? — його губи нервово тремтять. — Ви тут, поруч зі мною, а вона там сама! Навіть дитину на руки взяти не може! Злата ще не бачила її... Я зовсім недовго розмовляв з нею. Вона втомилася, їй ще дуже важко та боляче. Але при цьому вона ще й мене заспокоює і хвилюється про мене!

— А як ти хотів, друже? — Антон розташовується в кріслі. — Вона ж тільки після операції. Звичайно, що їй ще важко буде. Вона у тебе, реально тримається молодцем!

— Я як тільки уявлю, що їй довелося пережити… Господи! Як я міг залишити її саму! — Ярослав знову закидає голову на спинку дивана і прикриває обличчя долонями. — Мені не треба було їхати!

— Ярославе, заспокойся, будь ласка! — дивлячись, як градус емоцій Ярослава підвищується до небезпечної позначки, Кіра обережно торкається його руки. — Ну що ти?

— "Заспокойся"?! — зривається Ярослав, не стримуючи своїх емоцій, які просто розривали його зсередини. — Я мало не втратив найдорожчих мені жінок – кохану і доньку! І ти мені кажеш: "Заспокойся"?! Ти колись втрачала двох найрідніших людей в одну мить? — він кидає на неї несамовитий погляд темних очей, які мимоволі наповнювалися сльозами. — Нікому цього не побажаю! Я не зміг би пройти через це знову! А Злата... Вона стільки робить для інших людей! Навіть, коли їй було нелегко, вона не припиняла допомагати, відсуваючи власні інтереси на другий план! А якщо з нашою дівчинкою щось станеться? Злата не заслужила цього! Не так все повинно бути! Розумієш? Не так!

— Й правда, тобі потрібно взяти себе в руки! Дякуй долі, що не відбулося найгірше, що могло бути! — Антон звертається до Ярослава. Помітивши, що Кіра злегка налякана, він встає з крісла і, підійшовши до неї, в заспокійливому жесті кладе свої міцні чоловічі руки їй на плечі. Відчувши підтримку коханого, Кіра у відповідь накриває його руки своїми долонями й піднімає на нього сповнений вдячності погляд.

— Ярославе, прошу тебе... Бо я зараз сама розридаюсь! Не треба... — благально просить його Кіра, побачивши, як майже непомітна сльоза на його привабливому обличчі маленькою цівкою котилася по щоці. Ці чоловічі сльози не були ознакою слабкості, а виразом серйозних справжніх почуттів ‒ вони говорять багато про що. Це означає, що йому дуже боляче. І дивитися на ці сльози теж боляче. Вони вирвалися назовні й були яскравим проявом того, що серце вже просто не може витримати стресу. І Кіра прекрасно розуміла це.

— З дівчинкою все буде добре, — мовить Кіра тихим, заспокійливим голосом. — Вона хоч і маленька ще зовсім, але вона – жінка, а вони витриваліші за чоловіків. Чуєш? У тебе тепер є ДОНЬКА! — переможно сказала вона й злегка струснула його за плечі, немов намагалася повернути його в реальність. — Ти усвідомлюєш це?!

— Ми її ще не бачили, але вона прекрасна! — додає Антон, не стримавши свою посмішку. — Так Олена Василівна говорила! Справжнє янголятко!

— Так... Моя дівчинка... моя донечка... У мене з'явилася донька! — шепоче Ярослав, відчуваючи хвилі приємних мурашок і поколювань опускаються з ніг до голови. Це неймовірно! Він тільки зараз почав по справжньому приходити до усвідомлення того, що тепер в його житті з'явилася крихітна рідна людина, за яку він несе відповідальність. Ще не вірячи до кінця, він подивившись на своїх друзів широкими здивованими очима, які несподівано блиснули зоряним блиском.

— Дійшло, нарешті! — нестримно розсміялася від зворушливості Кіра. — Ходімо, я краще погодую тебе. Повечеряємо всі разом, — вона злегка струснула рукою його чорну чуприну. У цей момент пролунав наполегливий дзвінок у двері.

— Це Ніка з Ігорем! — швидко промовила Кіра, помітивши в очах Ярослава легке збентеження, адже час для візитів був пізній. — Вони теж дуже хвилюються, телефонували вже кілька разів і сказали, що заїдуть, коли ти повернешся.

— Піду, відчиню! — каже друзям Ярослав, піднімаючись з дивана.

— Ярославе! Ти повернувся... — переступаючи поріг, Вероніка не стримує свої емоції та міцно ‒ міцно обіймає його. Цей жест дружньої підтримки був красномовнішим за найпрекрасніші слова, які тільки можуть бути.

— Привіт, брате! — вітає Ігор, міцно потискаючи його руку. — Ми з тобою! — в знак підтримки він поплескує Ярослава по плечу. — І не дивлячись на обставини, ми тебе вітаємо! Нехай Златка та крихітка скоріше набираються сил!

— Друзі, ви також тут! Дякую всім вам! За все! — розчулений до глибини душі, Ярослав щиро обіймає їх у відповідь. Його друзі. Його потужна підтримка. У найважчі та радісні моменти вони завжди поруч. Ярослав уже не уявляє свого життя без них. Адже за весь цей час вони стали такими близькими, рідними. Він їх усіх так любить! Кіра з Антоном мило посміхалися, дивлячись на цю зворушливу картину, потім теж приєдналися до теплих дружніх обіймів, які допомагають заспокоїти будь ‒ який біль і вчать насолоджуватися миттю тут і зараз! Друзі тільки тепер, коли вони були всі разом і відчули взаємну підтримку одне одного, яка мала неймовірну силу і пробуджувала потік життєвої енергії, нарешті змогли видихнути з полегшенням і відпустити всі свої хвилювання й тривоги. Вони дуже раділи за Ярослава і Злату, вірили, що тепер обов'язково все буде добре і найгірше вже позаду. Ніхто не стримував своїх емоцій ‒ особливо Кіра з Веронікою, які щасливо усміхалися зі сльозами на очах. І ці їхні сльози були прекрасні.

*****

Наступного дня Злату вже перевели з реанімації у звичайну палату. Розташувавшись на ліжку зручніше, вона повернула голову в бік великого вікна і задумливо дивилася на блакитне березневе небо, по якому пропливали білі хмарини. Був майже полудень, яскраве весняне сонце піднялося вже високо і сліпило очі ... Від неспокійних думок Злату перервав звук вхідного дзвінка. Вона повільно підіймається і простягає руку до телефона, який лежав на тумбочці.

— Так, мам, — тихо відповідає Злата, знову опустивши голову на подушку.

— Златочко, донечко моя... — вона чує на тому кінці судомне зітхання матері. — Нарешті я чую тебе!

— Мамо, тільки не треба плакати! Прошу тебе... — благає Злата. — Зі мною все нормально, мене вже перевели в палату. Мені вже краще. Заспокойся, будь ласка!

— Мені Кіра все докладно розповіла. Але вона сильно наполягла на тому, щоб ми поки нікуди не зривалися та не їхали в Київ, тому що до тебе все одно не пустять. Ярослав теж саме каже, — схвильовано говорить в трубку Віра Петрівна. — Але ми з батьком якось постараємося домовитися на роботі та приїхати до тебе? Що тобі потрібно привезти? Що з дитиною? Як ти?

— Мамо, послухай мене! — наполегливо мовила Злата, намагаючись зупинити емоційний потік матері. — Вони кажуть, що дівчинці деякий час доведеться побути в реанімації, поки вона не почне дихати самостійно. Я думаю, що ти, як лікар розумієш це. До мене дійсно зараз немає сенсу їхати. Не пускають поки... І мені нічого не потрібно, у мене все є. Ярослав з друзями передали все необхідне.

— Злаат, Соня дуже хвилюється. Місця собі не знаходить, до тебе рветься… — каже Віра Петрівна тихим неспокійним голосом. — Вчора взагалі відмовилася в школу йти! Може, тобі краще поговорити з нею? Вона сама не своя.

— Ох, Сонька... — прикривши очі, Злата робить глибокий вдих. — Може, це мене треба заспокоювати? Скажеш їй, щоб зателефонувала мені, коли зі школи повернеться! Добре? Я обов'язково поговорю з нею. А поки я вимкну телефон, хочу поспати трохи... І татові теж скажи, що зі мною все в порядку. Хай не хвилюється ...

— Добре, доню, — сказала Віра Петрівна з материнською ніжністю в голосі. — Поспи. Тобі це потрібно. Ми дуже тебе любимо і скоро приїдемо до тебе.

— Я теж вас люблю! — ледь чутно прошепотіла Злата.Закінчивши розмову, вона вимикає телефон і кладе його назад на тумбочку. У цю ж секунду її охопило неприкритий відчай. Злата раптом відчула незрозумілу внутрішню порожнечу і, не дивлячись на те, що їй вже багато хто встиг зателефонувати, вона чомусь відчувала себе такою самотньою і пригніченою. Стиснувши рукою ковдру, Злата ховає обличчя в подушку і дає волю своїм сльозам. Зараз у неї не було бажання бути сильною, а хотілося просто тихо поплакати, не стримуючи своїх емоцій. Обережний стук у двері перервав її сумні думки.

— Здрастуй, Златочко! — привітно посміхаючись, в палату увійшла Олена Василівна. — Тебе вже перевели? Це добре! — вимовляє вона задоволеним тоном і, підійшовши ближче, сідає на краєчок ліжка. — Як ти себе почуваєш?

— Здрастуйте, Олено Василівно! — ледь помітно посміхнувшись у відповідь, Злата повільно підвелася в ліжку. — Дякую, все добре, — вона тут же витирає сльози з обличчя.

— А очі чому на мокрому місці? Щось мені зовсім не подобається твій психологічний стан, — злегка нахиливши голову, Олена Василівна уважно подивилася Златі в обличчя. — Щось трапилося, дитинко? — стурбовано запитала вона.

— Ні ‒ ні, нічого не сталося, — запевняє Злата. — Все гаразд. Просто я дуже хвилююся за дитину. Вибачте, це все емоції. Схоже, я не дуже хороший психолог, якщо не зовсім вмію їх контролювати, — зніяковіло посміхнувшись крізь сльози, вона знову провела вказівним пальчиком під нижньою повікою.

— Ну що ти… Я все розумію, — ласкаво промовила Олена Василівна, доторкнувшись до її руки. — Психологи теж люди. До того ж ти ‒ мама, яка хвилюється за свою дитину! Це природно.

— Я ж не бачила свою донечку, її не прикладали мені до грудей... — шморгнувши носиком, Злата сумно опустила очі. — Вона ж зовсім крихітна, ще не була готова з'явитися на світ!

— Златочко, у нас не було іншого виходу, — з жалем говорить Олена Василівна, міцніше стискаючи її руку. — Потрібно було рятувати вас обох. Ти не доносила б її. Твій стан погіршувався. У будь ‒ якому випадку кесарів був би неминучий через розвиток гестозу. Ми не на жарт перелякалися! Добре, що твої друзі виявилися поруч і вчасно тебе привезли. Ми ледь не втратили вас обох.

— Я майже нічого не пам'ятаю, — каже Злата і на мить прикриває очі. — Тільки те, як мене сюди везли та ... сон!

— Сон? — здивовано перепитує Олена Василівна.

— Так. Чудовий сон! Я бачила якесь надзвичайно гарне місце. Воно було настільки казковим! Звідти зовсім не хотілося йти! Було так спокійно, легко, — розповідає Злата із захватом в голосі. — А потім... — намагаючись згадати сон до кінця, вона на секунду замовкає. — Потім я почула плач дитини! Вона кликала мене, благала не йти далі. Я хотіла бігти до неї, але не змогла. А далі – нічого. Я прокинулася вже в реанімації, і мені стало дуже страшно! Я думала, що втратила свою дитину! Скажіть, коли я зможу побачити дівчинку?

— Златочко, ти ще дуже слабка. Тобі поки потрібно тут побути, набратися сил. Як тільки тобі стане трохи краще, тоді ти зможеш її побачити. Не хвилюйся, з нею все буде добре! Ми з усім впораємося! — Олена Василівна дивиться на Злату добродушним, заспокійливим поглядом, — Відпочивай, дитинко! — помітивши як Злата починає мило засинати, вона не стримує свою посмішку. — А я піду вже, мене чекають пацієнти. Я тільки на хвилинку заскочила, дізнатися, як твої справи. Але ти потихеньку починай підіймати й ходити по палаті, не дивлячись на сильний біль. Не можна довго лежати!

— Дякую вам за все! Без Вас я б не впоралася, — Злата дивиться на Олену Василівну з безмежною вдячністю. Олена Василівна кивнула у відповідь й знову простодушно посміхнулася.

— Це ти – молодець, Злато! Ти дуже смілива й сильна дівчина! — каже вона без жодного перебільшення, підіймаючись з місця. — А я лише робила свою роботу. До речі, крихітці вже дали ім′я? — поцікавилася наостанок Олена Василівна.

— Лізочка. Її звуть Ліза, — з надзвичайною ніжністю прошепотіла Злата, сонно заплющивши очі.