Спочатку:
На сторінку книги
Минуло два дні ...
За вікном знову сяяло весняне сонце, заливаючи яскравим світлом лікарняну палату. Злата лежала в ліжку і милувалася величезним букетом білих ромашок, який стояв поруч на тумбочці. Його ще вранці принесли від Ярослава. Злегка посміхнувшись, вона поринула в спогади, які так зігрівали серце. Під час їхньої першої спільної прогулянки Ярослав подарував їй точно такий же букет! Ромашки... Її улюблені ніжні квіти з золотими "серединками ‒ сонечками". Це був насичений незабутній день. Майже рік вже минув з того моменту. І в той день теж стояла яскрава сонячна погода! До прекрасних квітневих днів залишилося зовсім трішки. Злата навіть уявити собі не могла, що за цей час її життя може настільки змінитися, що той квітневий вечір стане для неї доленосним! Хіба, тоді вона могла повірити, що зустріла щире, чисте кохання, як е вміє творити дива? Батька її дитини! Як вона раніше жила без НЬОГО?! Думаючи про Ярослава, Злата ще більше починала усвідомлювати, як вона дуже сумує за ним. Адже після того, як він поїхав в Одесу, вона ще не бачила його. Злата не може дочекатися, коли закінчиться карантин і Ярослава впустять до неї. Попри те, що вони часто розмовляють телефоном, їй так його не вистачає і дуже хочеться, щоб він скоріше прийшов до неї, притиснув до свого серця. У його теплих обіймах їй відразу ж стало б легше і спокійніше. Вона відчувала гостру потребу пригорнутися до його таких бажаних губ, доторкнутися до чорного, як ніч волосся.
Злата простягнула руку до записки, яка була милим і романтичним доповненням до букета.
"Дякую за доньку! Я люблю вас. Чекаю з нетерпінням вашого повернення додому! Ярослав." — читаючи черговий раз ці зворушливі слова, Злата задумливо хмурить обличчя. Відкинувши ковдру, вона накидає на себе халатик і обережно підіймається з ліжка.
— Куди це Ви зібралися? — запитує молоденька медсестра, мало не зіткнувшись зі Златою у дверях палати. — Якщо Вам щось потрібно, Ви могли просто натиснути на кнопку.
— Я хочу побачити свою доньку, — тихо промовила Злата, кривлячись від болю. — Ви не могли б мене провести до неї?
— Ви ще дуже слабка! А відділення знаходиться на поверх вище. Вам буде важко дістатися туди, — з сумнівом промовила медсестра. — Може, краще з лікарем поговорити?
— Я. хочу. Побачити. Свою. Доньку, — повторює Злата, виділяючи кожне слово і кидає на медсестру твердий, повний рішучості погляд. — Будь ласка! Лікар сказав, що мені потрібно потихеньку ходити.
— Добре, — медсестра згідно кивнула, розуміючи, що немає сенсу її відмовляти. — Давайте допоможу! Обережненько! — примовляє вона, акуратно притримуючи Злату за лікоть. Вони потихеньку виходять з палати.
— Зачекайте тут секундочку! — зупиняється медсестра, коли вони вже підійшли до реанімації для новонароджених. — Я спочатку дізнаюся, чи закінчилися процедури. Гаразд?
— Так звісно! — Злата злегка киває їй у відповідь.
— Юліє Михайлівно, вибачте, будь ласка, що турбую Вас, — відчиняючи двері, медсестра голосним пошепки звертається до своєї колеги, яка в цей момент перебувала в приміщенні та перевіряла показники монітора. У реанімації було приглушене світло і ледь чутно працювала апаратура.
— О, Настуся! Здрастуй! — так само тихо вітається Юлія Михайлівна, повернувши голову в їхній бік. — Чим можу допомогти? — знову кинувши швидкоплинний погляд на монітор, вона підійшла до дверей.
— Я тут ось матусю дівчинки привела, — Анастасія кивнула на Злату, яка стояла поруч. — Вона хоче поглянути на дитину.
— Так ‒ так, звичайно! — Юлія Михайлівна дивиться на Злату й привітно посміхається їй. — Тільки ось це накиньте, будь ласка! — вона подає Златі білий халат. Настя підбадьорливо підморгнула Златі й, подякувавши колезі, делікатно пішла. Юлія Михайлівна підходить до відкритого прозорого столика, на якому під обігрівальною лампою лежала новонароджена дівчинка.
— Ось Ваша крихітка, — ласкаво прошепотіла медсестра, злегка посміхнувшись. Злата дивиться на свою маленьку і її серце стискається до болю – вона така крихітна, тендітна. До неї було під'єднано багато трубочок від крапельниць, а на носику був апарат, який підтримує легені.
— Скажіть, їй дуже погано, так? — Злата повільно підіймає на Юлію Михайлівну сумні очі, які ось ‒ ось наповняться сльозами.
— Ну що Ви? — заспокійливо каже медсестра, злегка торкаючись плеча Злати. — Вона справжній боєць! З нею все буде добре, — запевняє Юлія Михайлівна. — Вона вже починає робити спроби дихати самостійно, але її легені все ще потрібно підтримувати.
— Я можу до неї доторкнутися? — тихо питає Злата, знову переводячи погляд на дитину.
— Тільки обережно! — попереджає Юлія Михайлівна. — Ви побудьте поки з донькою, а я незабаром повернуся, — медсестра лагідно посміхнулася Златі й беззвучними кроками вийшла з палати.
— Привіт, Лізонько! — з материнською ніжністю шепоче Злата, схилившись над дитиною. — Маленька моя, я тут, я з тобою... Пробач мені! — вона легенько торкається до мініатюрних пальчиків дівчинки. Малятко дивилося на свою матір великими здивованими очима, в яких було стільки внутрішньої сили та спраги до життя! Від цього мужнього, проникливого погляду новонародженої дівчинки у Злати аж мурашки пробігли по шкірі. Дивлячись свою дочку, Злата думала про те, що ще зовсім трохи й вона могла втратити її! Це був складний "коктейль" емоцій – страх, почуття провини, сильний стрес через те, що все пішло не за планом.
— Я люблю тебе, донечко! — примовляє Злата, акуратно поправляючи крихітці шапочку, яка сповзла на її маленький лобик. — І тато тебе дуже любить і з нетерпінням чекає нас додому. Тільки дихай! Будь ласка, тільки дихай! — як мантру повторює вона, і дві великі краплі скотилися по її блідих щоках. Не відводячи зі Злати зосередженого погляду, Лізочка злегка ворухнула крихітною ручкою, немов цим намагалася щось сказати. Вона смикнула ніжками в рожевих шкарпеточках, які їй були трохи завеликі та, солодко позіхнувши, почала засинати, час від часу розплющуючи сонні очі. Спостерігаючи за боязкими, хаотичними рухами малятка, Злата не стримувала посмішку: вона така мила! Дівчинка, хоч ще зовсім крихітна, але дуже красива. Злата дивилася на Лізу і досі не вірила, що це маленьке спляче янголятко ‒ її донька! Її справжнісіньке ДИВО! Це неймовірні, ні з чим незрівнянні відчуття! Златі здавалося, що вона вже давно змирилася з тим, що з великою ймовірністю, ніколи не стане матір'ю, і намагалася гнати від себе ці думки, щоб зайвий раз не рвати своє серце, і намагалася концентруватися на інших речах, заповнюючи внутрішню порожнечу. Але десь в глибині душі, все ще тлів боязкий вогник надії. І ось! Всупереч діагнозу, невтішним прогнозам лікарів, доля подарувала їй це довгоочікуване щастя через неймовірну силу великої, справжньої любові!
— Ну як ви тут? — думки Злати перервав тихий привітний голос медсестри, яка вже повернулася до палати. — Як солоденько спить! — посміхнулася Юлія Михайлівна, глянувши на умиротворене личко немовляти. — Вона немов відчуває, що мама поруч!
— Так, спить, як янголятко! — говорить Злата, не відпускаючи мініатюрну ручку малятка. Її губ торкнулась трохи втомлена, але безмежно ніжна посмішка, яка тільки може бути!
— Вам уже пора повертатися в палату, — з жалем каже Юлія Михайлівна, легенько торкнувшись плеча Злати. — Скоро "година тиші" — коли дітки повністю відпочивають, їх не потрібно турбувати, і навіть лікар не заходить в цей час, — пояснює вона. — Та і Вам теж потрібно відпочити, а потім ще зможете прийти сюди. Не хвилюйтеся, дівчинка спокійно спить. З нею все буде в порядку.
— Можна я ще трішечки побуду з нею? Будь ласка!
— Гаразд, — здається Юлія Михайлівна, не витримуючи благального погляду Злати. — Тільки п'ять хвилин! Тут певний графік... Ви добре себе почуваєте? — запитує вона, уважно подивившись Златі в обличчя. — До палати потім зможете дійти? Допомога потрібна?
— Ні, дякую! Я дійду сама. Все нормально…
Через кілька хвилин, Злата повільно йшла по довгому коридору лікарні дотримуючись однією рукою об стіну, а другу поклавши на живіт. Біля одного кабінету вона побачила юну дівчину з довгим рудим волоссям, яка прикрила долонями обличчя і тихенько схлипувала.
— Вибачте, будь ласка! Дівчино, з Вами все гаразд? — ввічливо звертається до неї Злата, яка по своїй добрій, чуйній натурі, не могла пройти повз. — Я можу чимось допомогти?
— Ви нічим мені не зможете мені допомогти, — відповідає дівчина, піднімаючи на Злату заплакані й повні відчаю очі. — Мені ніхто не зможе допомогти.
— У Вас щось трапилось? Я ж бачу, що Ви дуже засмучені, — не маючи більше сил стояти на ногах, Злата сідає поруч. — Як вас звати?
— Ельвіра.
— Дуже приємно. Я – Злата — на її обличчі з'являється легка, відкрита посмішка. — Ну, що з Вами? Може, лікаря покликати? — запитує Злата ласкавим і трохи схвильованим тоном. Нахиливши голову і злегка торкнувшись її руки, вона пильно глянула в обличчя нової знайомої. Відчувши тактильний контакт, Ельвіра дивиться на Злату здивованими очима, немов на якесь незвичне створіння з зовсім іншого світу. Злата своєю непідробною щирістю й особливою енергетикою, відразу ж прихилила до себе, що Ельвірі несподівано, навіть для самої себе, захотілося поділитися з нею своїми переживаннями.
— Я вчора хлопчика народила. У нього виявили важку ваду серця, — опускає сумний погляд, Ельвіра ховає свої невтішні сльози. — Якщо його найближчим часом не прооперувати, то малюк помре! Це дуже дорога операція, у мене немає таких грошей. Мені немає від кого чекати допомоги! Так склалися обставини, що мене виховувала бабуся, і коли вона померла, я потрапила в дитячий будинок, — з глибоким сумом розповідає вона, чмихаючи носом. — А хлопець мене кинув відразу ж, як тільки дізнався про мою вагітність! Він був дуже категоричний і наполягав на аборті! Я залишилася зовсім сама, і крім своєї дитини, нікому не потрібна. Мій син – єдине, найдорожче, що є у моєму житті.
"Он воно як ... Як у всіх все по – різному складається: хтось може кинути тебе, немов непотрібну річ за те, що ти не можеш народити йому дитину, а хтось, навпаки, з легкістю залишити вагітну дівчину, переклавши всю відповідальність і проблеми на неї й не бажаючи навіть чути про СВОЮ дитину!" — розмірковує про себе Злата, почувши сумну історію Ельвіри. У цей момент вона згадала про Діму і впіймала себе на тій думці, що після тієї їх "перепалки" з Ярославом, більше його не бачила, і нічого не чула про нього. Діма просто зник, і Злата не знала чи знаходиться він зараз у місті. Вона вже вкотре переконується в тому, як сильно їй пощастило з Ярославом, який прийняв її такою, яка вона є, тому, що просто щиро кохає її. Вона відчуває, як сильно потрібна йому, а він їй! І саме завдяки цьому чисто му коханню у них і з'явилася Ліза – маленьке диво, яке вона так чекала! Це миле янголятко є чудовим прикладом того, що ніколи не можна втрачати надію і віру в те, що дива трапляються.
Злата співчутливо дивиться на Ельвіру – вона ще така юна, а доля вже підносить їй нелегкі випробування. Злата прекрасно розуміє, що зараз відчуває ця дівчина, тому що вона сама лише кілька хвилин тому давала волю своїм сльозам, коли перебувала поруч зі своєю донькою.
— А знаєте що, Ельвірочко! Ходімо зі мною! — м'яко звертається до неї Злата, швидко перериваючи свої роздуми. — Вип'ємо разом чаю, поговоримо, познайомимося ближче, Ви мені спокійно, все докладно розповісте. Я декому зателефоную і ми обов'язково придумаємо як врятувати Вашого хлопчика. Допомагати людям – це моя робота, — посміхнувшись Ельвірі, вона підбадьорливим жестом легенько клацнула її по кінчику носа. — Заодно допоможете мені дійти до палати. Згодні?
— Так ‒ так, звичайно! — Ельвіра киває у відповідь. Її зелені очі в цей момент несподівано блиснули іскорками надії.
